Кілмє

Якби я могла повернути час, пішла б без попередження і трохи пізніше. Та з тієї розмови я зрозуміла багато чого і побачила. Світ змінився.

—

Кінь тихо стукає копитами по ґрунтовій дорозі, розбризкуючи бруд від недавнього дощу. Густа грива, що час від часу падає на лоб, колихається від його невдоволеного пирхання.

Звичним рухом прибираю чубок з чола жеребця і заколюю його за вушко. Так тобі буде краще видно, друже.

Невдоволено пирхнувши ще раз, тварина за моєю вказівкою звертає з дороги.

П’ять днів тому я покинула Харбат. Із собою взяла лише спорядження, золото від продажу будинку та речей, і запасів на тиждень. Неприємно було залишати обжитий дім, але так треба. Надто довго я засиділася на одному місці. Навіть мій вірний кінь, Синор, не хотів іти, що зовсім не дивно.

Я б і далі не проти була відпочивати, працюючи на тартаку у старого буркотливого хобіта, але обставини змусили піти.

Мене знайшли мисливці за головами.

Не знаю як, адже я ретельно замітала сліди і завжди приховувала обличчя під час роботи. Професія найманки зобов’язує.

Від перевірених людей вдалося дізнатися де зробили замовлення. Іти до Мінхіріату, звідки прийшов вбивця, я не хотіла. Але це й не було потрібно, якщо тільки замовник не ховається у Темному лісі. Туди ніхто не хоче потикатися, і я не виняток.

Треба дізнатися, хто заплатив за мою голову.

Синор пирхнув і смикнув поводи. Відчуває мій неспокій.

Через деякий час на горизонті серед рідкісних дерев з’явилися руїни старої фортеці. Так, я ще пам’ятаю ці місця. Чума, що вразила мешканців, досі тримає у страху всіх мандрівників.

Це зелене і прекрасне місце взагалі ніяк не нагадує про різанину. Ніхто не знає скільки тут було вбито, наприклад, біля невеликої гори. А мені вона нагадує що мої руки — у крові. У крові тих, кого не можна було випустити за межі річки Брандуїн.

Я не маю виправдання за те що тоді довелося знищувати мирне населення, але що було робити? Вони б рознесли чуму далі, а лікувати таку кількість переляканих і буйних було неможливо.

Навколо руїн хаотично збудовані будиночки, схожі на розсипане намисто. Різнокольорові дахи й матеріали зливаються в єдину барвисту пляму, ніби намагаючись перекрити сірість руїн, огороджених кам’яною стіною.

Коли до місця призначення залишилося кілька хвилин, почали з’являтися люди, вози, коні… Не дивно, адже місто намагаються відродити вже не перший рік. Я чула лише розмиті чутки, але тепер бачу на власні очі.

Коли під’їхала ближче до воріт, сонні стражники стрепенулися та вийшли з поста.

Довелося збрехати, показавши фальшивий лист запрошення на ім’я інформаторки з міста. Старший вартовий, здається, повірив. Кивнув і подав сигнал нагору. Ворота відчинилися.

Ведучи коня за поводи, я увійшла до міста. Мене відразу вразив цілий букет запахів — від квітів на підвіконнях до тухлого м’яса та болота. Ненавиджу міста, надто багато запахів і шуму. І думок людей навколо.

Люди займалися своїми повсякденними справами, майже не помічаючи одне одного. Проходили повз, сварилися з купцями, старші дівчата гралися з малими дітьми.

Вулиці, що спочатку здавалися безладними, насправді мали свій план. Велика карта біля будівлі пошти показувала, де що знаходиться. Червоними точками позначені адміністративні будівлі, головна з яких — стара фортеця, реставрована частина руїн. Жовтими — заїжджі двори і таверни.

Я не була тут понад двадцять років, і тепер не впізнаю нічого. Мінливість — постійність смертних… Це дивує і лякає.

Синор нервово переступає з місця на місце, розділяючи мою розгубленість. Треба знайти стайню біля таверни, бажано подалі від головної вулиці.

Вибравши найближчий до стіни двір, я попрямувала до нього, оглядаючи оточення. А подивитися було на що: суміш сільського стилю Рохану, гондорських колон, фресок і барельєфів… Різноманітність стилів дивувала, але зелені рослини, що звисали з будинків, ще більше згладжували всі гострі кути.

Задивившись на місто, я не відразу зрозуміла, що сталося. Рука автоматично схопила когось за шию. Хрип, жах у сірих переляканих очах повернули мене до реальності.

Я відпустила дитину, і вона впала на землю. Перехожі, ніби не помічаючи цього, йшли повз, і навіть варта вдала що нічого не сталося. Усім байдуже. Їхні думки майже кричать про небажання проблем та кровожерливу цікавість.

Дівчинка в рваному, великому для неї одязі тремтіла, стискаючи шматок сиру з моєї сумки. Її очі були сповнені страху.

— Не бийте, прошу! — дівчинка відповзла до стіни найближчого будинку і заплакала.

Спогади про моє дитинство раптово пробилися у свідомість.

—

– Ні, будь ласка! Я не хочу…!

– Хто тебе питає? Я сказала, що потрібно зістригти, не сперечайся! – Жінка міцно тримає малу дівчинку за скуйовджене волосся і грубо обрізає його гострим лезом, вириваючи цілі клапті. Інші діти в кімнаті перелякано перешіптуються, кидаючи повні страху погляди на виховательку.

Білі брудні локони один за одним падають на підлогу.

—

Не зовсім контролюючи свої дії, я зняла й накинула на дівчинку свій плащ, а потім взяла її на руки. Вона мовчки притислася.

Це привернуло увагу людей. Тепер їм стало цікаво, коли перед ними ельфійка із дитиною на руках. До цього — ні.

— Ідіть по своїх справах, люди, — кинула я з гнівом, і пішла геть. Мене ніхто не зупинив.

Ведучи за поводдя коня й тримаючи тремтячу дитину, привертаю надто багато уваги. На шляху до таверни мене таки зупинила стражниця, запитавши, що сталося. Я коротко пояснила, і вона порадила віднести дівчинку до притулку.

Вона назвала адресу, звідки могла бути дитина, і провела нас до найближчого готелю. На щастя, йти було недовго.

Господиня уважно оглянула мене й дівчинку, прийняла коня і відвела до стайні.

– Чи можу я попросити вас купити речі на дитину? Років чотири-п’ять.

— Треба буде доплатити. — Вона примружила очі.

– Не проблема. — Киваю і залишаю додаткову суму, потім забираю свій ключ і йду до нашої кімнати.

Після того, як двері за нами зачинилися, дівчинка коротко здригнулася і підняла на мене заплакані очі. Намагаючись ігнорувати її сплутані думки, я всадила дитину на ліжко і вийшла.

—

Дівчинка сиділа на ліжку, закутавшись у мій плащ, і жадібно їла хліб та сир, що принесла господиня. Вона ще трохи тремтіла, але здавалося, почала заспокоюватися. Її очі вже не були такими повними страху, хоча недовіра все ще світилася в погляді.

— Як тебе звати? — тихо запитала я, сідаючи поруч, але на відстані, щоб не налякати її.

Дівчинка на мить зупинилася, кусаючи хліб, і повільно подивилася на мене. Було видно, що вона вагається, чи можна мені довіряти.

— Мене звуть Оларане, — відповіла вона, ледве чутно. Її голос тремтів так само, як і руки, що стискали шматочок хліба. Дивне ім’я.

— Оларане, — повторила я її ім’я, намагаючись зробити голос якомога м’якшим. — Це гарне ім’я, ельфійське. Хочеш трохи відпочити?

Вона знизала плечима і знову відвела погляд, але не заперечувала. Я вирішила більше її не розпитувати, принаймні поки що. Дитині потрібно було не тільки наїстися, а й відновити сили. Видно було, що вона довгий час голодувала: Одяг її був настільки обірваний і старий, що навіть важко було зрозуміти, до якої верстви суспільства вона могла належати раніше. Але одна річ була очевидною — її ніхто не шукав. Ні рідні, ні влада.

Залишивши її відпочивати, я вийшла на ґанок. Оларане. Мрія. Хто назвав дитину ельфійським ім’ям?

Зв’язатися з гільдією найманців, всім кому заманеться, просто так не вдасться. Але це зовсім не складно з досвідом понад півтори тисячі років. Трохи пройшовшись містом, легко виявляю характерні сліди: на камені фундаменту будівлі, що зовні нічим не виділяється, видно знак.

Через таємний лаз я обережно пробираюся у підвал. Помітивши другий знак біля старого каміна, прикладаю своє кільце-ключ, уважно прислухаючись до можливих рухів навколо. Коли стіна відходить убік, я оглядаю простір ще раз, перш ніж протиснутися через отвір. Немає сумнівів, мене помітили.

Як тільки панель зачиняється, на кінці сходів помічаю слабке світло. У великій підземній залі шум поступово стихає — люди одразу ж звернули увагу на шум. Напевно цей лаз використовують не так часто, але якщо вже привернула увагу треба йти. Їхні погляди печуть спину, але я не подаю виду, що зважаю на це. Чужинців тут не люблять, і мені це добре відомо.

Підтягую каптур щільніше, приховуючи обличчя, і йду до дверей із символом голови гільдії. Присутні, здається, більше цікавляться мною, ніж власними справами. Ненавиджу такі місця — надто багато людей з прихованими мотивами.

Погляд ковзає по барному столу, свіжий запах дерева вказує на нещодавній ремонт. Наче тут готуються до чогось важливого.

— Хто ти такий? — не встигла зробити й десяти кроків, як жінка з’явилася прямо переді мною, схрестивши руки на грудях. Її очі випромінюють нахабність і цікавість, але я бачу її обережність. Відповідати не бачу сенсу — піднімаю руку з кільцем, уважно стежачи за її реакцією. Очі розширюються, і вона відходить убік.

— Ласкаво просимо, — її голос тихий, але я чую позаду шепіт. Дехто з них теж помітив печатку. Стежити за кожним із них неможливо, але я намагаюся спостерігати за реакціями.

Підходжу до дверей і стукаю, оглядаючись на залу. Двері відчиняються, і я повертаю погляд до чоловіка середніх років, який, схоже, очікував когось іншого. Він одразу напружується, а його помічник за столом ледь помітно випрямляється.

— Хто ви? — його голос жорсткий, хоч він намагається посміхнутися.

— Ісай, — відповідаю, показуючи печатку. Його настороженість показово спадає, але я бачу, що він залишається напоготові.

— Заходь, — говорить він, відступаючи назад. Я оглядаю кімнату. Стіл завалений паперами, але нічого важливого на перший погляд, але здається хтось поспіхом щось приховував.

— Що потрібно? — запитує він сідаючи за стіл, я помічаю, як його рука злегка тремтить.

— Мене цікавить інформація про того, хто призначив нагороду за голову мого друга, — кажу, простягаючи зім’ятий лист.

Перед тим як увійти сюди, я змінила магією свій вигляд — колір волосся і риси обличчя. Мене дратує маскування, але це необхідно. Моя легенда проста: я шукаю того, хто полює на Мариору, біловолосу ельфійку, яку всі вважають чоловіком.

— Зачекай кілька хвилин, — чоловік киває своєму помічникові. Я мовчки виходжу і йду до барної стійки, покидаючи кабінет.

Розмови стихли знову, але я чую пошепки й бачу, як хтось кидає погляд на моє кільце. Жінка за стійкою посміхається занадто привітно.

— Що вам запропонувати? — запитує вона, протираючи дерев’яний кухоль.

— Щось солодке. І сік, — відповідаю, відчуваючи, як кілька пар очей стежать за мною. Пиріг і сік здаються невинними, але я куштую з обережністю, думаючи, що це може бути пастка. Їхні думки чутно надто голосно: “…У нього кільце… цікаві мечі… чи варто спробувати?… Він не схожий на тих, хто сюди часто ходить…”

Я уважно стежу за кожним дрібним знаком, а на фундаменті цієї будівлі помічаю ледь видимий символ гільдії — перший сигнал, що тут не все так просто.

Через таємний лаз я обережно пробираюся у підвал. Кожен звук здається мені підозрілим, і я чую, як щось клацає в стіні. Помітивши другу печатку біля старого каміна, прикладаю своє кільце-ключ, уважно прислухаючись до можливих рухів навколо. Коли стіна відходить убік, я оглядаю простір ще раз, перш ніж протиснутися через отвір. Немає сумнівів, за мною стежать.

Як тільки панель зачиняється, на кінці сходів помічаю слабке світло. У великій підземній залі шум поступово стихає — люди одразу ж звернули увагу на мою появу. Їхні погляди печуть спину, але я не подаю виду, що знаю про це. Чужинців тут не люблять, і мені це добре відомо. Усі тут — потенційна загроза.

Підтягую каптур щільніше, приховуючи обличчя, і йду до дверей із символом голови гільдії. На кожному кроці я прислухаюся до кроків за спиною, ловлю кожен шепіт. Присутні, здається, більше цікавляться мною, ніж власними справами. Ненавиджу такі місця — надто багато людей з прихованими мотивами. Погляд ковзає по барному столу, свіжий запах дерева вказує на нещодавній ремонт. Наче тут готуються до чогось важливого.

— Хто ти такий? — не встигла зробити й десяти кроків, як жінка з’явилася прямо переді мною, схрестивши руки на грудях. Її очі випромінюють нахабність і цікавість, але я бачу її обережність. Вона, можливо, ще небезпечніша, ніж здається. Відповідати не бачу сенсу — піднімаю руку з кільцем, уважно стежачи за її реакцією. Очі розширюються, і вона відходить убік.

— Ласкаво просимо, — голос її тихий, але я чую позаду шепіт. Дехто з них теж помітив печатку. Стежити за кожним із них неможливо, але я намагаюся запам’ятати обличчя.

Підходжу до дверей і стукаю, оглядаючись на залу. Мені здається, що хтось пройшовся по барній стійці, намагаючись непомітно підійти ближче. Двері відчиняються, і я повертаю погляд до чоловіка середніх років, який, схоже, очікував когось іншого. Він одразу напружується, а його помічник за столом ледь помітно випрямляється.

— Хто ви? — його голос жорсткий, хоч він намагається цього не показати.

— Ісай, — відповідаю, показуючи печатку. Його настороженість спадає, але я бачу, що він залишається напоготові.

— Заходь, — говорить він, відступаючи назад. Я оглядаю кімнату. Стіл завалений паперами, але нічого важливого на перший погляд. У мене звичка звертати увагу на деталі, а тут, здається, хтось поспіхом щось приховував.

— Що потрібно? — запитує він, сідаючи за стіл, але я помічаю, як його рука злегка тремтить.

— Мене цікавить інформація про того, хто призначив нагороду за голову мого друга, — кажу, простягаючи зім’ятий лист.

Перед тим як увійти сюди, я змінила магією свій вигляд — колір волосся і риси обличчя. Мене дратує маскування, але це необхідно. Краще за все, коли ти постійно на сторожі. Моя легенда проста: я шукаю того, хто полює на Мариору, біловолосу ельфійку, яку всі вважають чоловіком.

— Зачекай кілька хвилин, — чоловік киває своєму помічникові. Я мовчки виходжу і йду до барної стійки, уважно стежачи за всіма в залі.

Розмови стихли знову, але я чую пошепки й бачу, як хтось кидає погляд на моє кільце. Їхня цікавість — це загроза, тому я слідкую за кожним із них. Жінка за стійкою посміхається занадто привітно.

— Що вам запропонувати? — запитує вона, протираючи дерев’яний кухоль.

— Щось солодке. І сік, — відповідаю, відчуваючи, як кілька пар очей стежать за мною. Пиріг і сік здаються невинними, але я куштую з обережністю, думаючи, що це може бути пастка. Їхні думки чутно надто голосно: “…У нього кільце… цікаві мечі… чи варто спробувати?… Він не схожий на тих, хто сюди часто ходить…”

Поруч сідає молода дівчина. Вона без броні, але короткий меч на поясі видає її як найманку-початківця. Вона не виглядає загрозою, але все одно я насторожуюсь.

— Добридень, — промовляє вона тихо, намагаючись виглядати сміливо. Її нервозність помітна, навіть якщо б я не вміла читати думки. “… Він страшний… Боже, як же він мені лякає…”

Намагаюся не дивитися на неї, але її страх дратує. Я, мабуть, сказала щось уголос, бо вона відразу опускає очі.

— Ну чому відразу страшно? — відповідає, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Її слова не мають сенсу — я бачу, що вона боїться.

Почувши, як позаду відчиняються двері, я підводжуся, не звертаючи уваги на дівчину. Лишаю монети біля кухля і йду до дверей. Голова гільдії виходить із кількома сувоями, і його усмішка виглядає натягнутою.

— Було б непогано залишити список друзів у своєму досьє, — говорить він з посмішкою. — У нашому місті тобі завжди раді.

Я киваю, розгортаючи сувій, і бачу псевдонім замовника: Гінканус. Це якась помилка… Ґендельф?