Кульгавий хлопчик із щенячими очима

– Евелю, а чому ти не живеш із мамою? – Васька дивиться серйозно, але дбайливо. Боїться, що потривожить чужі почуття, але дізнавшись для себе відповідь на це запитання, він зможе дещо зрозуміти.

– Аверін, не став дурних запитань, – звучала вона аж ніяк не грубо, але твердо.

Дівчинка йде вздовж стежки, яка дивиться на річку. Босоніж ступає кам’янистою частиною, відчуваючи на собі палючі дотики землі. Сонце сховалося за хмари, але не забувало нагадувати про себе за слушної нагоди.

– Вибач, – хлопець поправляє окуляри, дивлячись кудись убік. Мабуть, спостерігає за тим, як метелик кружляє з боку в бік. З квітки на квітку.

– Чому ти ув’язався за мною? – це питання не давало їй спокою, адже раніше вони не те, що не говорили, навіть поглядами рідко зустрічалися.

– Не хочу бути в компанії з дурнями, – Васько явно натякає на Петрика і на його зграю. Еля дивиться на нього пронизливим поглядом, але не спромігшись на чужу реакцію, вирішує піти вглиб дерев, акуратно наступаючи, щоб не загрузнути в багнюці. Аверін іде слухняно позаду. Тримає міцно петлі рюкзака, боячись наче впустити або упустити вміст цієї сумки. Ева йде попереду, але крадькома спостерігає за хлопчиною, боячись, що він кудись влізе. Вона робить крок, озираючись назад, щоб, у разі чого, швидко зреагувати. На щастя, не довелося.

– Обережно, – вона говорить трохи страхітливо, як може здатися з першого разу, але Аверін знає, що вона дбає, як може, тож беззаперечно прислухається до чужих підказок.

– Так точно, капітане! – він у жартівливому жесті віддає честь, а Еля піднімає куточки губ від кумедності цього хлопчини і його іскристих очей.

“Як же це було давно…” – думка, яка переслідує її вже дуже довго.

Дівчина робить крок. “Здавалося, що раніше схил був не настільки крутий, як зараз…” – у думках промайнуло в Евеліни. Заростей стало більше, ніж раніше. Може, так здається, адже в дитинстві вона була значно меншою і спритнішою?

“Як би я хотіла, щоб усе обернулося інакше, щоб ти….” – думки плуталися, журавлі здійнялися над головою. Вона заворожено дивиться на небо, дивлячись як птахи проносяться кудись у далечінь, залишаючи після себе усвідомлення того, що ти живеш. Добрий знак.

Як же в дитинстві вона любила приходити сюди, вдихати повними грудьми, дивлячись кудись угору.

На цьому невеликому пагорбі є невеликий виступ, який для обізнаної людини, яка знає про це місце, виступав, як оглядовий майданчик, з якого можна було подивитися на інші височини. Внизу розтікаються галявини, а ввечері можна побачити цілу Галактику в розсипі зірок. Дівчинка губилася щоразу, коли занурювалася в пошуки сузір’їв. Знаходила тільки Велику Ведмедицю через свою недосвідченість.

Зачаровує.

Дівчина ступає акуратно, озираючись, немов намагаючись відтворити у своїй пам’яті ті уривки щасливих дитячих спогадів. Коли здається, що все під силу, а будь-яке нещастя – чергова пригода. Коли небо яскравіше за звичайне, а птахи співають мелодійніше, немов від цього залежить вартість їхнього життя. У підсумку, ставали вони завжди безцінними для маленької дівчинки.

Сідаючи, тебе огортає безтурботна атмосфера. Тягар, який ти несеш у себе на плечах, вмить розчиняється, коли ти робиш новий вдих, дивлячись у далечінь. На гори.

– Ево, звідки ти знаєш це місце? – Васька дивиться із захопленням чи то на дівчинку, чи то на околицю. Дівчинка знизує плечима. Важко пояснити людині в кількох словах, коли в тебе це займає цілу повість. Вона пам’ятає, як мама захоплено приходила сюди, згадуючи про свої дитячі мрії. Про те, як хотіла мати свій сад. Вирощувати в цьому саду всілякі екзотичні рослини: алламанду, піраканту, гетею. Маленька дівчинка слухала із захватом невідомі їй імена рослин, намагаючись запам’ятати хоч одну назву. Як мама активно жестикулювала, показуючи межі цього чарівного саду. Здавалося, наче він був безмежним. Кордонів не існувало ні на просторах землі, ні на просторах свідомості. За хвилину, коли маленька Еля відійшла від спогадів, вона пошепки промовляє:

– Мама показала. Тепер і ти знаєш це місце.

Хлопець захоплено дякує своєму новому другові (єдиному), розповідаючи, як приходитиме сюди, щоб малювати чи читати, як сидітиме тут і слухатиме спів птахів, як дивитиметься на схід сонця.

– Стій-стій, надихнувся. Не забудь перед тим, як будеш іти сюди сам, батьків попередити, – інколи здавалося, що Еля чинить набагато усвідомленіше, ніж деякі дорослі. Може, саме через це діти тягнулися до неї?

– Звісно, – блакитноокий хлопець усміхається настільки широко, наскільки може.

Еля лягає на траву, дивлячись у небо, відзначаючи про себе хмари різних форм. Поруч лягає хлопець. Пальцем вказує вгору, кажучи:

– Дивись! Жаба, – він дивиться серйозно. Очі кольору неба.

– Ні, ти не правий. Це ластівка, – дівчинка імітує помах крил.

– Та ні ж ні! Жаба в стрибку, – хлопець підстрибує, чим трохи дивує дівчинку, але не шокує.

– Ластівка в польоті! – доводить вона. Тепер вона встала, щоб показати витончений політ птаха.

Вони сперечаються захоплено. Кожен наполягає на своєму, але кожен помічає подібності в тому, про що говорить співрозмовник.

– Коли буде темніти, одразу ж встаємо і йдемо додому, а то тут легко заблукати, – вона говорить як зазвичай, не розуміючи, що хлопець дивиться із захопленням.

– Так точно, капітане, – він ствердно киває, а його очі іскряться.

У такому темпі непомітно минає рік.

Компанія Петра Абалдуєва неодноразово кликали Васька й Елю погратися з ними.

Кличуть і зараз, але мабуть, без згоди “вожака”, адже Петро стояв поруч і гордовито кривив брови, не приховуючи свого несхвалення на цю пропозицію.

– Ну, ходімо! Васько, Елю? Давайте зіграємо! – промовив, як скоромовку Олешко Носов. Хоч він і мав таке прізвище, яке було б так зручно використовувати при зверненні, але мав зовсім інше прізвисько – Кульгавий. А все від того, що він кульгає на праву ногу. Першим це помітив Петро. Ева досі не розуміла, яким чином він зміг це розгледіти. Їй знадобилося дня три, щоб розпізнати в ньому цю особливість. Мабуть, він (Петько) куди спостережливіший, ніж може здатися на перший погляд. Пам’ятається Еві, як Абалдуєв першим зголосився наглядати за Лексійком. Евеліні на хвилину здалося, що очі Петрика сповнилися якимось трепетом, а в жестах був помітний прояв турботи. Тоді здавалося, що чорний шоколад несе за собою не тільки гіркоту.

– Кульгавий, зараз не хочеться, – Ева робить крок назустріч хлопчикові, простягаючи йому руку для рукостискання, вона додає: – Дякую.

– Яка ж ти крута! – від нього це виходить так невимушено. Легко. Він молодший за всіх хлопців, з якими він грає, зокрема й Евеліну, але саме для нього вона – приклад для наслідування. Сталося це після того, як вона врятувала його.

Після приїзду в місто, хлопчик умовив батьків сходити до річки. Батьки погодилися, адже вони вважали це гарним приводом, щоб їхній син звик до нової атмосфери. Самі вони міські. Природно, що вони думали, що різка зміна місцевості може негативно вплинути на чужу свідомість і мислення.

Вони, не розібравши речей, вирушили до берега. Розклалися. Сонце обпікало. Щоправда палило воно лише тоді, коли могло виглянути з-під дерев. Батьки, зрозумівши, що забули купити води і, про всяк випадок, крем від засмаги, вирішили вирушити в магазин. Добре, що він був неподалік.

– Олексієчко, ми відійдемо з татом до крамниці, присядь сюди, будь ласка, – мама вказала на плед, на якому вони перебували, а після додала: – Не ходи без нас у воду.

Хлопчик слухняно схилив голову, присівши на тканину. Батько й мати не боялися залишити його самого, адже раніше він ніколи не давав приводу для сумнівів. Вони посміхнулися турботливою посмішкою, додавши наостанок: “Зараз повернемося”.

Хлопчик і справді сидів кілька хвилин, не наважуючись не послухатися старших, але, глянувши на річку, він запримітив для себе напрочуд блідо-волошковий відтінок, що на деяких ділянках переливається синім, а десь вдалині й зовсім білим. Він із захопленням дивиться на воду. Не в силах більше стримуватися, вирішуючи про себе поглянути на деталі, а точніше зайти в річку, щоб побачити магію квітів зблизька.

Зайшовши у воду, він зробив кілька кроків, не припиняючи дивитися на неї. Йшов далі, а потім і зовсім поплив. Плив всього нічого, як раптом він злякався. Здається, що щось схопило його за ногу, а тому почав тонути. Для нього ті секунди, проведені в страху задихнутися, здавалися вічністю. Відчувалося, наче це відбувається не з ним. Здавалося, що зараз бачить поганий сон із синіми відтінками, а може спостерігає на екрані телевізора чужий момент із життя. Все що завгодно, але це відбувається не з ним. Кажуть, що ти маєш пройти кілька стадій до прийняття. Він усвідомив, що все це насправді. Він тоне. Після думки були лише про маму з татом. Адже вони засмутяться, коли дізнаються, що сталося з їхнім сином. Будуть плакати. Страшно розуміти, що твоє життя обривається, а ти не в силах наостанок обійняти батьків. Повітря ставало дедалі менше, а сили й зовсім вичерпалися. Він став іти на дно.

Мить.

Хлопчисько відчуває, як чиїсь руки хапають його за талію, піднімаючи вгору. Знадобилося кілька секунд, щоб звикнути до сліпучого сяйва. Він жадібно хапає повітря, намагаючись вдихнути якомога більше. Знову наповнити організм киснем. Секунда. Сонце яскраво світить в очі, але чийсь силует загороджує більшість променів.

– Ти як? – дівчачий голос так ніжно вимовляє ці слова, що одного разу почувши, не забудеш ніколи.

Він дивиться. Йому знадобилося півхвилини, щоб уловити сенс поставленого йому запитання. Дівчинка не квапила. Вона все прекрасно розуміла.

– В-в-вс-вс-все д-добре, – хлопчина тремтить, але не боїться. Відповідає не чітко, але вловимо ясно.

Дівчинка, тримаючи на руках промоклого хлопчика, йде на берег, на ділянці якого розташовується пляжний плед. Вона йде повільно, намагаючись не хвилювати ненаський розум. Нічого не говорить. Дивиться твердо. Підійшовши до вистеленого на піску покривала, вона сідає, щоб акуратно покласти хлопчика.

– Де твої батьки? – погляд, якого Олексій відчайдушно уникав, наздогнав його і він не міг йому опиратися. Йому соромно.

– У магазин пішли, – у хлопчиська голос уже не тремтить, але хвилювання помітне, якщо простежити за його руками, які він не знає куди подіти.

– Попереджали бути акуратним? – вона дивиться питливо, хоча вже знає відповідь на своє запитання. Від цього хлопчикові стає ще більше незручно.

– Говорили, – каже він напівшепотом. Жахливо незручно.

– Чому не послухався? – розуміючи, що відповіді вона не дочекається, вона додає з важким зітханням: – Як тебе звати?

– Лексійко, – хлопчик глянув на дівчинку.

– Олексій значить. Приємно познайомитися, а мене Евеліна. Клич мене просто Ева. Скільки тобі років? – мабуть, вона намагається відволікти від незручності, яка між ними виникла.

– Сім, – відповідає він.

– То ти не така вже й дитина, – за цими словами ховався підтекст, Льоша його вловив, а від того його щоки почервоніли, а сором нахлинув із новою хвилею, Ева це помітила, посміхнувшись, вона додала: – А мені одинадцять.

Минає всього кілька хвилин, як на горизонті видніються два дорослих силуети. Олексію незручно. Хочеться провалитися під землю, аби не бачити розчарування в очах. Він не послухався батьків, хоч вони й мали рацію. Потрібно було просто дочекатися їхнього приходу. А обертів це набирало від того, що дівчинка, яка старша за нього всього на якихось чотири роки, поводиться розумніше, ніж він у десятки разів. Він лежить, соромлячись підняти навіть голову, щоб поглянути на батьків. Ева встала перед дорослими, в очах яких відчувалося нерозуміння того, що відбувається. Розповівши все, що було, мама і тато Льоші дивляться стривожено, але незабаром ця злість переросла в прикрість, від того, що поклали на маленьку дитину непосильне для неї завдання. Дівчинка збиралася вже йти, як підійшла до дорослих ближче і ледве чутно промовила: “Не зліться на нього, будь ласка. Подивіться, він не в силах навіть в очі подивитися”. Батьки переглянулися між собою, а потім ніжно посміхнулися дівчинці, подякувавши їй. Вона пішла в бік будинків. Хлопчик чув, що вона сказала його батькам.

Льоша відтоді почав дивитися на дівчинку з щенячим захопленням.

– Ево, а можна з вами, будь ласка, погуляти? Будь ласка! – хлопчик дивиться то на Ваську, то на Евеліну.

– Не думаю, що це добре…- хлопець хотів було щось сказати, але його перервала дівчинка.

– Звісно. Якщо ти хочеш із нами, то ай-да, – вона посміхається.

– Дякую! Дякую, Ево! Дякую, Васько! – хлопчик радіє всім серцем. Підбігає спочатку до Евеліни, щоб обійняти, а потім до Васі. Петя весь цей час спостерігає збоку. Важка атмосфера витає над ним. Ще трохи і він утворить громові хмари. Еля помічає чужий погляд і відчуває на собі його, але шукати причини виникнення такої задушливої атмосфери – не бажає.

Хлопчик, імовірно, теж відчув чуже невдоволення. Він підбігає до Абалдуєва, запитуючи:

– Петрику, ти ж не образився? Правда? Адже я з тобою теж буду грати! Чесно-чесно! – хлопчик із кривими зубами посміхається променисто. Він наблизився до хлопчини, який вищий за нього на голову, і обійняв так міцно, наскільки це дозволяли зробити м’язова сила.

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10.

– Хіба я можу на тебе ображатися? – Петрик відходить від думок, що терзають душу, кладе свою руку на чуже шовковисте волосся, кольору золота, погладжуючи. На мить він заплющує очі. Хлопчина продовжує обіймати. Абалдуєв зітхає, а потім відриває від себе хлопчиська, промовляючи на вухо: – Іди. На тебе чекають.

Хлопчина немов і не помітив те, що його взяли і просто відштовхнули від себе, продовжив посміхатися, побігши до Еви з Василем. Дівчинка помітила, як сторонні очі вмить стали скляними, немов із них забрали ту іскру, яка допомагала жити, не журуючи. Їй стало сумно, але невідомо від чого.

У наступні дні вони прогулювалися, де тільки могли. Ходили до лісу, щоб відшукати заховані скарби старих жителів цієї території. Про скарби їм розповів Вася, який прочитав про них у себе в книзі. У якій саме книзі, на жаль, не розповів. Успіхом не увінчалося.

Приходили грати у двір до Олексійка. Його батьки згадали Еву. Почали посміхатися, а потім пригостили дітей чаєм і власного приготування печивом.

Прийшли вони й до ставка погратися. Там були ще діти. Васько, Ева та Лексійко вирішили зіграти в хованки. Ева шукає. Вона відійшла до старого дуба, заплющивши очі. Рахунок. 1… 2… 3… 4…

– Не смійте образити Олексійка, – пролунав знайомий голос над вухом. Ева розплющила очі, заглядаючи в чужі. Тепер вони здавалися їй не кольору чорного шоколаду, а відтінку кори дерева.

– Хіба я можу? – прозвучало це так щиро, що Петько пом’якшав. Це стало помітно, коли плечі його розслабилися, а погляд потеплішав.

– Подбай про нього, – одне речення, а несе стільки всього, що не знаєш за що схопитися.

– Ти можеш підійти з таким самим проханням і до Васька.

– Я йому не довіряю, – Абалдуєв знову став серйозним. Ева, здається, стала розуміти чужі почуття. Легке тремтіння торкнулося її рук. Після того, як вона ствердно кивнула, хлопець розвернувся і пішов геть.

З тієї розмови минув день.

Тріо йде поміж дерев до річки. Кожен несе по рюкзаку.

– Кульгавий, мені просто цікаво, а чому ти вирішив із нами гратися? – Вася дивиться допитливо.

– Ви мені подобаєтеся, – по суті, таке запитання мало б поставити хлопчика в глухий кут, але навпаки, здається, він став лише вільніше рухатися.

– А як же Петро та інші хлопці? – продовжує Аверін, намагаючись вловити чужі думки.

– Петрик мені теж подобається, – хлопчик сказав це так упевнено, що сумнівів жодних не залишалося. Він щиро дорожить своїми друзями.

– Подобається? Ти знаєш, що він зробив з Евою рік тому? – хлопець вирішив торкнутися теми, яку вже давно потрібно було забути. Чому ж він усе ще пам’ятає про це?

– Що він зробив? – дитячі очі округлилися. Дивилися вони з неприхованою цікавістю, але й мимовільним хвилюванням.

– Васько, помовч, – влізає в розмову Ева, розуміючи, що звичайними словами це не обійдеться.

Аверін подивився на Медвіну, як побачив, що в її очах спалахує раніше не бачений ним вогонь. Полум’я, яке може знищити все навколо. Він вирішив помовчати.

– Васько, розкажи, – хлопчисько дивиться на хлопця, але розуміючи, що відповіді від нього він не дочекається, спрямовує свій погляд на дівчинку, кажучи: – Ево, скажи, будь ласка. Розкажи. Будь ласка.

– Лексійчику, нічого. Усе добре, – вона намагається зробити вигляд, що все й справді чудово.

– Чому не розповідаєте? Щось страшне зробив? – хлопчик, здається, ставав сумнішим із кожним благальним словом, яке виходило від нього.

– Та ні ж. Усе добре, – вона була не в силах поглянути в ці щенячі очі, а тому відвернулася, дивлячись кудись собі під ноги.

– Гаразд, не розповідайте, – хлопчик промовив ці слова з такою образою, що хотілося серце вирвати, аби не відчувати тугу, що нахлинула.

Далі вони йдуть у тиші.

Олексій спочатку йшов із надутими щоками, але щойно вони дійшли до свого місця призначення, то вмить розслабилися. Почали діставати великий плед, який їм дала мама наймолодшого. Печиво, яке спекла бабуся Василя. Евеліна ж дістала радіо, яке їй подарував дідусь. Кожен сів на своє законне місце, слухаючи як шумить вода.

Заспокоює.

– Увімкнеш музику? – хлопчик з окулярами, не дивлячись на Евеліну, запитує про маленьку послугу.

Еля без тіні сумнівів, простягає руку до радіо, беручись вибудовувати потрібну хвилю. Чути перешкоди. Кряхтить. Знадобилася хвилина, щоб почути, як невеликою територією біля берега розливається музика в стилі джаз. Чарівна. Непередбачувана. Еля закохана в цей жанр музики. Перший раз вона почула, як це слухає мама. Потім почула це вже на кухні в дідуся. “Дідусю, що це за музика?” – запитала вона тоді. “Джаз, люба Елю” – відповів дідусь усе з тією ж незмінною усмішкою на обличчі. Вона захоплюється цим стилем ведення музичних інструментів. Стала неусвідомлено вишукувати цю мелодію на вулицях. Серед людей. Одного разу їй здалося, що вона чула цю мелодію, лежачи у себе в кімнаті. Здалося. Потім вона попросила дідуся увімкнути ще раз. Дідусь увімкнув. Вона ходила з цим радіо по всій квартирі, виконуючи дрібні доручення, які їй давав дідусь. Боялася, що якщо вона відійде хоча б на хвилину, то все зникне. Дідусь, помітивши це, вирішив зробити онучці подарунок.

– Може, увімкнемо іншу музику? – запитав блакитноокий хлопчага, перечекавши паузу, додає: – Я чув дуже хороші пісні. Чула про Майкла Джексона?

– Я чув! – Олексій захоплено піднімає руку вгору.

Васько, немов, проігнорував чужі дії, дивиться лише на одну людину.

– Вмикай сам, а я піду плавати, – дівчинка хмикнула, знявши попередньо взуття, взяла розбіг і пірнула у воду.

“Як приємно…” – подумала Ева, коли прохолода торкнулася її, здавалося б, що так і має бути. Тіло лоскоче. Чути, як протікає вода. Немов усе в цьому світі вже не має значення і вона теж.