Куди ми їдемо?

Він не мав бути там.

Але він був.

Генк там був, Генк жбурляв з їхнього шляху камені, відламані кимось до того від барикад, Генк гамселив тих, хто завзято бився з ними, генк вчився розрізняти кольори на новому рівні, аби побачити в напів темряві голову цього клятого лідера. Генк знав Коннора. За цей короткий проміжок часу він дізнався про нього більше, ніж про себе за все своє життя. Лячно, дивно — факт залишається фактом, і він точно був впевнений, що Коннор не впорається. Зкривавленими руками він в якийсь момент хапається за чужу форму і з останніх сил тягне Коннора у вузький провулок.

— Нам треба забиратися звідси.

Неспокійні очі, що щиро не розуміють, що і навіщо коять й чому місія більше не здається їм абсолютною істиною, без якої нікуди не дінешся, повністю погоджуються. Автоматизований голос видає заготовану фразу:

— Я зобов’язаний дістатися лідера, доки не померло забагато людей.

Пальці Коннора, втім, безладно гуляють його плечима. Генк встиг накинути лише випадкову футболку перед виходом, тому Коннор відчуває те, як добре їх трусить на морозі.

— І що це змінить? Нумо, вони вже якось собі розберуться без одного-єдиного андроїда, який гадки не має, чи він не девіант.

— Я маю—

— Ані руш!

З-за стіни з’являється постать озброєної людини і когось, кого видно набагато гірше, з ножем. В цього когось вдається вибити в чоловіка з рук пістолет, але він в ту ж мить встромляє в горло девіантові — кров, що бризнула на усі боки, була синьою, — її ж лезо. Генк якомога швидше відводить їх на відстань, аби не дивитись, та очевидно сумнівається в правильності того, що відбувається, але від того ще міцніше стоїть на своєму:

— Зрозумів? Ходімо до машини. Там принаймні не буде дратуючого шуму.

Опустивши погляд, він виглядає похмуро як для такого оптимістичного тону, проте Коннор не опирається. Вже ні.

— Для чого ми тоді все це зробили?

Коли вони ховаються за віконним склом у теплі автосалону, дихати дійсно стає легше. Надзвичайний гамір, можливо, не травмував Коннора, а холод, навіть за правилами його улюбленої логіки, таки завжди має неабиякий вплив. Він хоче відключитися. Гарно поспати, перед тим — смачно поїсти, побачити хоч чиєсь мирне лице, хай це була би морда Сумо, — так, скоріш за все, йому хотілось би опинитись вдома саме у Генка — і перед усім — припинити думати. Раніше це було простішою задачею. Зараз, коли в порядок денний увійшли нові явища, класифікувати яких Коннор до сих пір не був в змозі, це здавалось каторгою.

— Я не знаю, Конноре. Це була твоя ідея. Я лише прийшов допомогти.

Сьогодні вони вбивали. Багато. Не так, як зазвичай робиться у поліції — суто за найвищої необхідності й за чітким протоколом. А так, як робиться з непереборного незнання. Зі слабкості піддаватися усім наказам, якими б вони не були, хоча і у машин було право щонайменше виказати сумнів щодо завдання. Вбивали з егоїстичного бажання залишатись в зручному положенні. Ну, тобто, Коннор так робив. Генк усією душею з самісінького початку, щойно він ступив за поріг квартири, пообіцявши своєму собаці швидко повернутись, знав, що не хоче туди іти і робити те, за чим туди ішов. І він так само керувався однією лише думкою про себе: як так, його друг у самому епіцентрі війни, а він не може заради його спасіння вбити? Жалюгідне виправдання, правда? Та правда ще жалюгідніша. Іноді мотиви формуються задовго до того, як їх ретельно проаналізують і відсортують, встигнувши повноцінно реалізуватись, тому трапляються такі прикрі речі. Він доволі скоро зупинив цей жах для них двох, не витримавши внутрішньої боротьби, але все ще не міг мати чисту совість, оскільки втекти з поля бою, підібгавши хвоста — не кращий варіант, якщо хочеш уникнути даремних смертей. В цьому вся людяність, думає про себе Генк, поки мовчки долає дорогу до свого дому.

— Куди ми їдемо?

Солодке мовчання розбивається об острах Генка, що Коннор здогадався про його пункт призначення, а радше — саме призначення, яке пов’язане з цим пунктом.

— Послухай, — він вбирає в себе великий ковток повітря, — Мені реально дуже хочеться пити. І ми не можемо просто вкрасти щось, поки усі розбіглись по домівках! Затишшя настане, й нам доведеться відповідати за це, а я так не хочу!

— По-перше, ми можемо, — Коннор не пам’ятає, чи в нього колись були обмеження у цій сфері, і це, відверто кажучи, шокуюче, та йому немає до цього діла, — По-друге, ми ідемо в кафе, — в такт словам він відчайдушно крутить руль, перегнувшись через Генка й відбиваючись від його рук.

— Гей, я не дозволяв тобі чіпати—

Колеса звертають на тротуар біля найближчого закладу, в якому вірогідно є питна вода. Навіть якщо в нього злетіла програма, він пошкодує про все потім. Він не має допустити чергової п’янки, не в такий час, що йому самому потрібна опора. Генк бурчить, лається, намагається бути грубим, називає Коннора занозою у дупі, клянеться, що із задоволенням надав би перевагу власній сечі, якби його змусили в такому стані пити звичайну воду чи каву, — і все це за якісь пару хвилин, доки вони з горем пополам крокують до входу, за яким не горить світло й не рухається жодна жива істота.

— Я можу повернутись назад, якщо я складаю погану компанію, лейтенанте.

Щось нехороше блищить у очах Генка, який секунду тому був зайнятий закриванням дверей і який повільно повертає голову у сторону, з якої в нього полетів виклик.

— Ти не будеш брати участь у війні на тій стороні, в якій не впевнений, — твердість Генка легко порівнюється з твердістю будь-кого, в кого є сила і хто готовий нею скористатися, якщо на те буде воля божа.

Коннор замовк. Ненавмисно він задів не ту нитку усередині Генка, про що одразу пошкодував. Найцікавіше, що він прийшов до цього висновку власними зусиллями. Але і найцікавіше втрачає свою актуальність, коли Генк дивиться на нього так, ніби він — атомна бомба, яка от-от розірветься, варто лише на неї дунути. Небезпечна, загрозлива бомба. Якої не хочеться торкатись. З цією думкою Коннор зустрічається з болем. Все з нового, що він пережив цієї ночі, можна було зрозуміти й переварити на місці. Це інше. Йому кортить запевнити, що він не те мав на увазі. Це не раціонально, не ефективно, і навіть не приємно, але він це робить.

— Я не буду, Генку, — він обережний, — Я лише хотів, щоб ти погодився.

— Звісно, — Генк робить вигляд, наче він кожного дня намагається достукатися до свідомості неживої машини, від якої є чого чекати в плані емоційного відгуку, — Я знаю.

Терпеливе «дякую» вкладене у те, як він не відводить погляду, немов кіт, який знає, кому довіряти і з ким встановлювати зорові контакти. Коннор оперативно справляється з усім цим, тому що це тільки питання часу — чи Генк передумає, і він страждає, розгубившись, вперше в житті не маючи послідовного алгоритму дій, й це його підводить. Генк непомітно заводить руки на верхні полиці, поки Коннор порпається у безкінечних рядах без цілі, і скидає на нього усе, що там є, вибігаючи зі швидкістю світла до машини. З розчарованим звуком Коннор приводить себе до ладу й вагається чи варто йому продовжувати цю маленьку виставу. Наступної миті двигун, мов на зло, заводиться без усіляких перебоїв, до яких вони обидва звикли. У нього мало часу.

— Але тобі немає більше що робити, — Генк впевнений.

Правильно.

Немає.

Генк по-дурному широко усміхається. Не пригадує, коли востаннє це робив. До того, як Коннор з’явився. До цього всього.

Коннор ігнорує тисячу сумнівів і просто робить те, що звик. Це єдине, що він зараз може, оскільки виконувати чиюсь волю поступово відходить на другий — може й третій — план, але Генк, на щастя чи ні, — важка артилерія. Це ясно, як білий день. Було ясно ще тоді, в день їхньої зустрічі. Генк у його пам’яті надовго. Його воля в програмі Коннора стоятиме високо ще декілька століть.

Тому він біжить за ним, аби просто бути поряд.

Гальма свищать, крик лунає на всю вулицю:

— Агов! — Генк через край активно жестикулює руками, — Ти з мене вбивцю вирішив зліпити?

— Поки що ти не роздратував мене настільки сильно, аби я так вирішив, — він зважено додає: — Хай там чим ти збираєшся зайнятись, візьми мене з собою.

І це працює. Генк помітно розслабляється. Не те щоб йому так хотілося випити: він уже не знав, що робитиме далі взагалі, окрім того, що повернеться додому, але це було йому потрібно. Розуміння.

— То я тебе роздратував, ділова ковбаса?

Вони коротко сміються.

Це стало легшим в якийсь момент — сміятися.

Коннор без подальшого запрошення сідає у автівку, знаючи, що Генк не зможе його не впустити.