Крот.

Дейдара

Я прокидаюсь стомленим. Кожен день. Раніше життя здавалось якимось яскравим, запальним, як моє джутсу. Але моя іскра засіла десь глибоко в мені, її покрив пил. 

Вже тиждень я відсторонений від завдань Акатсукі. Вже тиждень я у штабі один. Всі щось роблять, а життя плине попри мене, біжить. Я тільки бачу відривки звітів, на яких нас збирає Пейн. Я слухаю, хто що зробив. Кого вбили. Які данні знайшли… Хто відличився швидким виконанням міссії. 

Кімнатки у нас тут маленькі. Ми почиваємо в одній з тисячі будівель в Селищі Скритого Звуку. За маленькими вікнами завжди дощ. Кімнати розташовані колом, вони всі виходять у вітальню поєднану з кухнею. Посередині – диван. Біля дальньої стіни – драбина донизу. Там кухня, ванна та кладова. 

Взагалі тут не часто хтось залишався. Мабудь ніколи тут не бувало більше 3 чоловік. Частіше всі ночують десь у дорозі від одного завдання до іншого. Тепер тут почиває моя сумна дупа. 

Першим зміні у мені помітив Сасорі. Навіть не я. На завданні, як після він росповідав у рапорті, я замість активного бою просто дивився як на мене летить кунай. Прямо мені в груди. Я це памʼятаю. Я цього бажав. Тому не відбивався. 

Сасорі мене врятував. Місію ми не змогли завершити. Він тягнув мою сумну дупу та мовчав. Нічого не питав. Ми добралися сюди. Він мене зкинув і ввечорі про все стало відомо іншим. 

Ми були примарами на руках статуї. У кожного своє місце у незрозумілій ієрархії. Я сидів, прижавши одне коліно до грудей. Не хотілось підіймати очей від сорому за свої думки, за те що мене розкрили. 

І де поділась моя іскра? Я сам не знаю. Просто в один день я прокинувся і відчув важкість у тілі, грудях, ногах. Спочатку думав – мало спав, от і немає настрою. Далі я почав погано їсти. Просто не знаходив нічого смачного. А потім, раптово, цей кунай.

— Ти сам розумієш, що підвергаєш небезпеці саму суть Акатсукі? — звернувся до мене Пейн. 

— Я? — з грудей виривається слабкий сміх.

— Гадаю він просто має відпочити. — не дивно, що Сасорі мене трішки покриває. Тепер у нього наче право таке є, перечити словам Пейна, бо саме через нього я тут. Як якийсь хлопчисько, якого карають дорослі. Блядство. 

—У мене немає часу з цим розбиратися. Якщо не можеш працювати – позбудемося від тебе. 

А мені навіть не лячно. 

Я кладу голову на коліно, щока впирається в зуби. Дивлюсь на всіх відсторонено. Роблю коло поглядом. 

Ітачі дивиться на мене. Солодкий бог. Коли я побачив його вперше, то він здався мені іконою, не інакше. Якоюсь далекою, прекрасною примарою. Навіть не хоталось його підіймати в повітря своїм вибухом. Залишив би. Щоб милуватися. 

На другий день до мене прийшла Конан. Вона принесла продукти. Заборонила виходити. Дала якісь пігулки. І я ковтаю по одній кожного ранку, бажаю, щоб воно допомогло. 

Та через тиждень не помічаю ніяких змін. 

Хоча знову почалось бажання щось їсти. Я пихав до рота їжу без смаку, добре, що хоть текстура ще відчувалась моїми вустами. Більше за все я любив хліб. А от суп…Блювотиння. Ще люблю чіпси. Вони круто хрустять у голові. Алкоголю мені не купили. Я прочитав на таблетках, що їх не можна мішати, бо можуть виникнути галюцінації. Чому вони мене не спитали про це? Думаю галюни були б в самий раз. Не було б так сумно тут одному. 

Дах їде. Швидко-швидко. Прям зі швидкістю світла. 

Зазвичай зранку я роблю собі каву. Потім пів години смовкчу її, доки та зовсім не стане холодною. Далі – таблетки. Потім я сиджу на туалеті. У мене ще є кросворд, але я тупий для нього. Не вмію концентрвати увагу на судоку. До обіду я буквально тягну час. Я рахую про себе плями на підлозі, дивлюсь у вікно за поодинокими людьми. А після обіду сплю. Це через таблетки. Але сон я люблю. Мені нічого не сниться, тому я просто тупо трачу час. Після обіденного сну – тренування. Навіть якщо я не вилізу з цього і мене вбʼють, я хочу розірватися яскраво та чітко. А якщо не зможу зірватися…То хочаб мій труп буде з кубиками. План у мене не чіткий, інколи щось дублюється чи міняється місцями. Ввечорі я роблю щось з глини. Експерементую з формою. Я навіть зміг зробити кульку, котра б пружинила як мʼячик. 

Але не можу змусити їх спалахнути. Чакра є. Немає іскри. Що б я не робив, як би не сподівався на ці тупі пігулки. 

Десь на 9-й день від мого плану залишилася лише їжа та тренування. Я їв, займався своїм тілом. Якщо час ще був – починав по колу знов. 

Зараз я був на етапі тренування. Тіло трішки болить після вчорашнього. Я чомусь впав у ванній. Тому на праве плече я не робив сильного навантаження – віджимався на лівій руці. Підтягуватися не став. 

Тут головне ритм. Я вдихаю через ніс. Вирівнюю руку в локті. Відчуваю як мʼязи плеча та спини напружуються, але роблять те, що я вимагаю від свого тіла. Корпус трішки кривиться, бо в мене опора лише на одній руці. Пальці розкинуті віялом. Коли я вирівнюю повністю руку, то видихаю через рот. 

І знову. 

Донизу. Вдихаю через ніс. Підіймаюсь. Видихаю. 

І знову…

Донизу. Вдихаю через ніс. Підіймаюсь…

Бачу ноги. Фу. Не люблю ноги. Я вам не Тарантіно. Сподіваюсь у жанрах не прописаний футфетишизм.

Але ці пальчики з чорним лаком. Я знаю, чиї вони:

— Ітачі, це некультурно тикати ногами в обличча людині, яка в незрчному становищі. 

— Судячи з твого тону – ти в нормі. — голос його тихий, низький та такий таємничий. Дуже сексуальний. Справжній Бог. 

Я закидаю голову назад і дивлюсь догори. Ітачі дивиться на мене майже без цікавості. На ньому темні джинси та худі з червоними хмарами Акатсукі. Оду руку він тримає на розрізі худі, наче це лангета. 

— Так і будеш робити вигляд, що не радий мене бачити?

— А ти так і будеш стояти і фетешизувати свої ноги?

Він хмикає і йде від мене. Я роблю вигляд, що зайнятий тренуванням і не помічаю велику пляшку коли, що стирчить з пакета в його руках. Роблю ще декільки підходів. Щоб це він мене чекав, а не я бігав за ним. 

До кухні я приходжу щоб попити води. Ітачі розкладує продукти до холодильника. Я бачу там фрукти та овочі. Якась біла штука, схожа на редьку-переросток. І ніяких чіпсів:

— А ти ще в магазин підеш? — з усього, що він приніс я згоден пити тільки колу. 

Він піднімається від поличок і знову хмикає. На його вустах ледь замітна посмішка. Він наче кіт зі сметаною. Свою худі він ростібнув. Піднизом у нього була звичайна чорна футболка з v-подібним вирізом і вставками з сітки. 

— Конан казала, що ти попросив купити 15 пачок прінглс. Я гадав, що це жарт. — закривши холодильну шафу, Ітачі йде до поличок, що б дістати кастрюлю. Але там її немає. Ітачі трішки хмуриться та дивиться в мою сторону. Я пожимаю плечима.

Десь в перші дні прийому таблеток мене так вставило, що я випадково поставив електронний чайник на плитку. Так я був змушений гріти воду для в кастрюлі. Але наливати з нею у стакан – капець яка морока. Тому я почав варити каву одразу у тарі. І позавчора у мене трішки підгоріла мелена кава…Прилипла і все. А раковину я забив ще в перший день. Мене тошнило від їжі і тому я нею більше не користувався. 

— Тай вгадаю…Кастрюля у ванній. 

— Ти завжди був найрозумнішим з Акатсукі. 

— А з раковиною що?

— Стара квартира просто..Не працює. 

Ітачі дивиться у мої очі, а меніі здається, що він вже шкрябає своїми короткими кігтиками по черепній коробці зсередині. Переконується, що там ще є розум. 

— У кладовій візьми засіб для труб. Я не буду за тобою прибирати. Але мені треба тут пожити декілька днів. Тому приведи все до ладу. А потім помийся. — скажи це хтось інший, то пролунало б образливо. Але Ітаче розмовляє повільно, розмірено. Навіть не накази. Але хочется слухати. 

І нехай я не хочу прибирати блювотиння через яке засорилась раковина, але я ще більше не хочу, щоб про мою слабкість дізнався Він. 

Кладова біля дверей в коридор. Я всі ці дні міг спокійно виходити. Але мене це не цікавило. Тут якийсь одяг, якісь дивні сувії та ляла Сасорі…Цікаво, чи знає він про це? Не міг же він просто залишити її тут? Це не схоже на мого напарника. 

Десь подалі бачу полички з тряпками. Знизу вантуз. Це підходить. Встаю навколішки та беру того до рук, а після помічаю пакуночки з рідиною для прочистки труб. Якщо вони не пробють трубу, то тоді точно скористаюсь вантузом. 

Поки йду до раковини, читаю інструкцію. Все просто. Залити суміш до стоку, не вмикаючи води. Залишити на 15 хвилин. Після увімкнути воду та спостерігати за результатом. Якщо одного пакетику не вистачить – повторити спробу з 20-хвилинним очікуванням. Нижче приведена інструкція в малюнках. Там людина з посмішкою пробиває свої труби. 

Ще нижче прописані затереження:

«У разі потрапляння на шкіру – промити під проточною водою. Уникати потрапляння суміши до очей чи ротової порожнини. Це може призвести до опіків стравоходу чи летальної кінцівки…»

У голові щось булькнуло. Іншу частину текста я наче не бачив. 

Я розірвав пакунок. Специфічний аромат вдарив у носа. Очі защипало. Враження таке, наче волосся у носі стало маленькими зміями і почало мене покусувати. Це бодьорило. Вставляло як філіжанка американо. 

І тому я потягнув пакетик до рота. 

Це та сама іскра. Котра мені була потрібна.