Кролі біля струмка

Я вирішила записати цю історію, бо моя сімʼя більше про неї не згадує. Здається, я — єдина, хто ще не забув.

Я виросла на околицях Престона — маленького містечка на півдні Айдахо, де жило, дай Боже, 5000 людей. Моє товариство головним чином мешкало у глухому куті на кінці неасфальтованої дороги, що іменувався Ведмежий струмок — загалом, не більше двадцяти сімей. Але мені подобалося бути відрізаною від світу — я мала комфорт, доступний лише селянам: широкі поля та близьких сусідів.

Ми були Мормонами. Життя оберталося довкола церкви й товариства. Усі дівчата включно зі мною були членкинями Гуртка Молодих Жінок, а всі хлопці — Бой Скаутами (які в нашій місцевості за сумісністю були церковним гуртком). Нам влаштовували святкування на День Незалежності на місцевому стадіоні, і ми плавали у водосховищі неподалік. Ми мали тихий, порядний закуток.

Мій будинок, який 92 роки тому збудував прапрадід, знаходився на вершечку горбка. З одного боку до нього підступало поле високої трави, а з іншого — звивиста стежка. По той бік стежки був яр, у якому біг струмок. Південний Айдахо славився пустельним кліматом, тому поза зрошуваними полями не росло нічого, крім чагарників і репʼяхів. Наш яр був виключенням. Струмок зростив навколо себе густі покручені верби. Пізньої осені ми спускалися до струмка і збирали білі пухнасті котики, щоб прикрасити ними паркани.

Оскільки ми жили вдалині від цивілізації, до нас часто навідувалися дикі гірські тварини. Кожної зими до нашого саду приходила лосиця з дитинчам, та й пума не була чимось нечуваним.

Влітку, коли мені виповнилося вісім (я запамʼятала, бо того року мене хрестили), у нашій місцевості кілька разів бачили невелику пуму. Нас це не турбувало. Великі кішки трималися вдалині від ферм і швидко мандрували далі, коли не знаходили достатньо поживи.

Того ж літа Пейтон, мій сусід, працював над проєктом для “Соколів”. Він обожнював “Нейшнал Джиографік”, і, на його думку, було б дуже круто подати туди матеріал про наш яр. Молода пума, яку бачили в нашій місцевості, особливо схвилювала його. Він вирішив сфотографувати її й написав “Нейшнал Джиографік” лист із проханням поради.

Вони запропонували поставити автоматичну камеру, яка робить знімки кожні кілька секунд, у місці, куди пума часто навідувалася. Вони також порадили покласти туди якусь приманку, щоб пума точно зʼявилася. Жоден із нас не хотів принаджувати її чимось живим, тому ми вигадали дещо інше.

Ми вирішили записати передсмертний крик кролика і програвати його на колонках, захованих у вербах. Я памʼятаю, як ми всі спустилися до яру, щоб випробувати колонки, і я вперше почула запис. Кролячі передсмертні крики жахливі. Кажуть, вони майже ідентичні до плачу дитини. Якщо ви ніколи їх не чули, в Інтернеті повно записів. Послухайте, це того варте.

Ми встановили колонки й камеру. Усе йшло ідеально. Пейтон пояснив, що звук тиждень безперервно лунатиме, а тоді він перевірить результати. Це дозволить нашому запаху вивітритися з яру й заохотить пуму підійти ближче.

Спершу мене непокоїв звук. Він був воістину моторошним, а наш будинок стояв найближче до яру. Але батько запевнив мене, що його не буде чутно на такій відстані, і коли ми того вечора повернулися додому, я з полегшенням зрозуміла, що він мав рацію. Яр був так далеко, що я нічого не чула.

Наступного дня я зустріла Пейтона в церкві. Він ледь не вискакував зі штанів — йому не терпілося перевірити камеру. Але всі нагадували йому, що він має чекати тиждень. Не можна було ризикувати спуститися надто рано і назавжди відлякати пуму.

Тої ночі я прокинулася від жахливого звуку. Я різко сіла на ліжку, витріщаючись у цілковиту темряву і стиснувши руки так сильно, що навіть за кілька годин на них лишилися сліди нігтів. Я знала той звук. Це був запис кролика. Він був тихим і віддаленим, ніби дійсно долетів сюди з яру. Але це було неможливо. Запис звучав усю минулу ніч, а я нічого не чула.

Тої ночі я не стулила очей. Я була надто налякана, щоб вилізти з ліжка і розбудити батьків. Запис лунав знову і знову. Я знала його напамʼять. Коли вранці я дошкандибала до кухні на сніданок, батьки вже сиділи за столом. Судячи з темних кіл під їхніми очима, не я одна це чула.

Мама була впевнена, що колонки зламалися. Вона хотіла піти до яру і перевірити. Батько відмовився. Він був добрим, мʼяким чоловіком, який не хотів зайвий раз влаштовувати скандал. Він запевняв, що минулої ночі просто піднявся сильний вітер і приніс звук далі, ніж той досягав раніше. Він сказав нам прислухатись. Ми так і зробили. Він мав рацію — ми нічого не чули.

Ми швидко забули про це і пішли у справах.

Наступної ночі це сталося знову. Я сиділа у ліжку спиною до стіни. Крики звучали навіть голосніше, ніж раніше. Але цього разу щось змінилося. Вони стали нижчими, ніж я памʼятала. Частини запису були сповільненими, а деякі — спотвореними. Подекуди запис починався не спочатку, а з різних місць.

За сніданком мама нічого не сказала. Але вони з батьком здалися напруженими.

На третю ніч я насмілилася підійти до вікна спальні й виглянути в сад. На хвилину я ніби приросла до підлоги, стиснувши руки, щоб вони не тремтіли так сильно. Звук просочувався крізь віконні шпарини. Я роздивилася обриси дерев надворі. Вони стояли нерухомо.

Наступного ранку мама оголосила, що поїде в гості до своєї сестри з іншого міста і, мабуть, залишиться там на ніч. Вона запросила і мене, але в душі я була татковою донечкою і вирішила залишитись на фермі. Тої ночі я залізла у ліжко поряд із батьком, але навіть це не допомогло. Думаю, батько також не спав — він пролежав напрочуд смирно всю ніч.

Ми почали чути звук і вдень також. Коли це сталося, я малювала крейдою на асфальті. У мене напружилися плечі, а волосся на шиї встало дибки. Пролунав лише один короткий, високий крик. А тоді запис стих. За день він лунав ще кілька разів, але жодного разу не прозвучав до кінця. Тільки окремі шматочки.

Пізніше того ж вечора Пейтон підʼїхав до мого батька на квадроциклі. Сказав, що шукає свого собаку — лагідного лабрадора, який зник цього ранку. Батько відповів, що йому шкода, але він нічим не міг зарадити. Я витріщилася на нього з благанням сказати про запис. Але він не сказав. Кінець-кінцем, він був мʼяким чоловіком. Йому не хотілося зайвих скандалів.

Мами не було весь тиждень. Ми з батьком не спали. До суботи крики лунали без упину, повністю відрізняючись від оригінального запису. Я їх зовсім не впізнавала. Іноді крики були пронизливі й довгі, а іноді звучали ледь гучніше за гарчання. Коли мій батько підігрівав мʼясо на обід, крик здійнявся до настільки гучного, сповненого ненависті галасу, що він впустив тарілку, і вона розбилася. Я притисла долоні до вух і міцно заплющила очі, але це не допомогло. Звук просотувався між моїми пальцями, дер мені горло і струшував ребра. Він лунав цілу хвилину, а тоді стих.

Батько тремтів. Того дня криків ми більше не чули.

Суботнього вечора до нас прийшов Пейтон і попросив дозволу перетнути стежку, щоб забрати обладнання. Він був дуже схвильований. Я з полегшенням дивилась, як він зник в ярі. Він прибере обладнання, і все припиниться. Я нарешті зможу виспатися.

Менш ніж за хвилину я розгублено побачила, як Пейтон видирався з яру. Ми довго морочилися зі встановленням обладнання, тому я подумала, що на його демонтаж знадобиться стільки з часу. Коли Пейтон наблизився, у мене перехопило подих. З ним щось було не так — він зблід і вирячив очі. Його підборіддям щось стікало на футболку; пізніше я зрозуміла, що це блювота. Мій батько підхопив його і строго запитав, що сталося.

Пейтон не зміг вичавити з себе ні слова. Він захлинався сльозами.

Ми подзвонили його батьку. Я лишилася наглядати за Пейтоном, поки наші батьки спустилися до струмка. Здавалося, минула вічність, коли вони похмуро повернулися. Я побачила, що руки мого батька вимащені чимось червоним. Вони не відповіли на моє питання, що сталося, і одразу ж викликали поліцію.

Ніхто не хотів казати мені, що вони знайшли. Я сиділа на дивані, поки навколо мене метушилися сусіди й поліціянти. Один з офіцерів поклав щось на кухонний стіл і пішов. Я допитливо зазирнула на кухню. Це була камера з яру.

Я досі шкодую, що подивилася.

Камера була трохи побита — пластиковий корпус був вкритий вмʼятинами та маленькими подряпинами. Я взяла її до рук. Пальці пристали до липкої смердючої рідини, що вкривала екран, але він увімкнувся без проблем.

Перші кілька фотографій були цілком звичайними: лише зеленкуваті верби у нічному освітленні. Але щодалі я дивилася, то дивнішими вони ставали. Змінився кут камери, ніби її збили зі штатива. Тепер більшу частину кадра закривала трава. На лінзі зʼявилися червоні краплі й далі були на кожній фотографії. На одному фото я зупинилася.

На ньому була фігура. Або, радше, її половина, бо вона потрапила в кадр тільки до пояса. Скидалася на щось людиноподібне. Але, здавалося, воно не мало стояти на своїх двох. Його ноги були вигнуті, як у тварини, і на вигляд йому було важко підтримувати себе у вертикальному положенні. Поряд з ногами звисала довга, тонка рука. Воно явно зсутулилося, бо кінчики пальців сягали далеко нижче вивернутих колін.

Наступна серія фотографій відрізнялася — ніби камеру взяли до рук. На першому фото був нічний яр. Наступне налякало мене. Мені довелося придивитися, щоб зрозуміти, що на ньому було зображено. У кущах лежав кролик зі знятим скальпом. Далі був той самий кролик, але тепер темна тонка рука тримала його на тлі неба. Його позбавлене життя тільце висіло, наче у нічному кошмарі.

На наступних фотографіях до цього кроля доєдналися ще, кожен з так само знятим скальпом. Тоді кіт. Більше котів. Собака — лабрадор. Наостанок, пума. На наступній фотографії один за одним були викладені сім кролів, три коти, собака і пума. Їхні лапи були зʼєднані, ніби вони крокували кудись, тримаючись за руки. Наче парад. Всі вони були оскальповані — я бачила, як блищав череп.

Остання фотографія була засвічена — мабуть, її зробили надто близько зі спалахом. На весь кадр розтягнулося жовте закисле око з горизонтальною зіницею, як у коня. У нижньому куточку було видно краєчок рота. Без губ. Лише зуби. Маленькі й гострі. Між ними — червоні десна.

Я досі шкодую, що подивилася.

Я почула розмову батька з поліціянтами надворі. Вони сказали, що колонки дійсно зламалися. Запис лунав тільки у першу ніч.