Крок 9. Занурення

Після візиту Чжу Цзанцзіня Сяо Чжань підіймається на верхній поверх. Та в кінці пустого коридору звертає не до Ван Ібо, а у свою майбутню — за офіційною версією — квартиру. Опинившись всередині, він одразу проходить до вітальні, де лежать не початі досі будматеріали, і відкриває кілька банок із фарбою, перед цим постукавши по деяким, аби за звуком визначити, де знаходиться те, що йому необхідно.

Всередині відкритих відерець одна до другої щільно вкладені книги, без жодного проміжку, аби ні один кур’єр не здогадався, що фарбою тут і не пахне. Звісно, вчиняти зі знанням таким чином зневажливо, та інакше, на жаль, не виходить: це лиш один із варіантів, як вони передають знання з рук до рук, з купола до купола, з островів на материк.

Є тут і старі перекладні видання; у справжній час, на жаль, переклади з багатьох мов майже не здійснюються, бо якщо самвидав буде виявлено, одразу буде зрозуміло, хто переклав — за мовою-джерелом і стилем. З нового перекладного у «широкому» доступі лише проза і поезія з Корейського напівострова і з англомовних країн.

Відібраним виявляється пошарпана поетична збірка. Сяо Чжань перебирає зроблені ним самим закладки з пожовклого паперу — вони стирчать у величезній кількості нерівно відірваними краями, проходяться тканинною палітуркою і, навіть не розкриваючи, вже відчуває неповторний аромат.

Він довго думав, що може показати Ван Ібо у першу чергу, і, обираючи з того, що у нього є ось зараз на руках, зрозумів, що цим хоче поділитись більше за все інше. Сяо Чжань багато разів читав цю антологію, навіть декламував окремо взяті вірші на зустрічах, і зараз він був особливо радий тому, що досі не передав цю книгу далі. Зазвичай вони стараються забезпечити циркуляцію знання, зробити його доступним для тих, хто здатний його сприйняти, аби воно знаходило свого читача чи споглядача і було інтерпретоване. Інакше, застрягши на полицях у чужих підвалах чи потрапивши до рук особливо завзятому поборнику моралі, знання просто припинить існувати. Цього вони допустити не можуть.

Прислуховуючись до звуків у коридорі, Сяо Чжань сідає на коліна у передпокої і починає гортати сторінку за сторінкою — повторює вголос улюблені вірші, аби потім прочитати їх Ван Ібо. Взагалі-то, Сяо Чжань — так вже склалась його доля та пробудження — завжди надавав перевагу живопису, та він не певен, як образотворче мистецтво може вплинути на Ван Ібо, і буде краще, якщо він скористається тим інструментарієм, що йому зараз доступний і що точно має потрібний ефект.

Через погане освітлення текст видно доволі погано, він обводить пальцем символи, прослідковуючи подушечками продруковані, трохи утоплені у целюлозу знаки, і вибачається перед ними за таке поверхневе читання. Насичені змістом смужки ієрогліфів потребують всієї уваги світу, і він, безумовно, подарує їм його трохи згодом. Крім цього, він обіцяє подарувати їм ще одного вдячного слухача, бо надія, що Ван Ібо буде саме таким, затоплює його серце і не дозволяє мислити раціонально.

На мить у цьому нападі ніжності він думає, чи не взяти книгу із собою, пригадуючи те, як уважно Ван Ібо слухав вірш Сі Мужун, та потім, взявши себе до рук, відмахується від цієї думки. Судити поки що зарано. Що можна сказати однозначно, то це те, що наражати на небезпеку знання через те, що Сяо Чжань, можливо, видає бажане за дійсне, надто необачно.

Час за віршетворчою інвентаризацією, як і завжди, спливає непомітно; Сяо Чжань настільки поглинутий своїми думками, що переплітаються з ідеями, які стоять за прочитаними творами, що ледь не пропускає клацання чужих дверей. Він прислуховується із ще більшою увагою і розрізняє м’які кроки, що віддаляються, коридором — Мен Цзиі покинула свого пацієнта.

Книги негайно повертаються на місце; Сяо Чжань намагається вкласти їх із належною обережністю, аби не пошкодити жодну з них, і у тому самому порядку. Перед тим, як вийти у коридор, він притуляється до дверей, переконується у тиші, акуратно натискає на ручку, вислизає назовні, аби зіштовхнутись спиною із… Ван Ібо, котрого пізнає по здивованому «йой».

Ситуація до абсурдності ідіотська; від пильного погляду Сяо Чжаня навіть в умовах вбогого коридорного освітлення не приховати порожевілі після крапельниці щоки Ван Ібо, котрий дивиться кудись за спину Сяо Чжаня, підіймає брови, а потім прочищає горло і пошепки питає:

— Як просувається ремонт?

Сяо Чжань в останній момент встигає сконцентруватись і не відвести погляд, що неодмінно видало б у ньому брехуна, після цього переходячи у напад:

— Не сказати, що у мене було багато часу ним займатись.

Ван Ібо, певне, одразу розуміє, у чий город був цей камінь:

— Так, авжеж, вибач. Може, тобі допомогти?

Такого розкладу Сяо Чжань не планував, та чому б знову не скористатись раптовою удачею, якщо вже Ван Ібо сам пропонує. Ні, безумовно, Сяо Чжань не збирається нікому показувати книги, та хто зна, чим у результаті завершиться цей вечір?

— Прямо зараз? — він намагається звучати невпевнено.

— А що треба робити?

Сяо Чжань витримує кілька секунд паузи, ніби роздумує над чимось, потім відкриває двері у квартиру позаду себе і відходить у сторону:

— Справу я тобі знайду, заходь.

⊛

Сяо Чжань краєм ока спостерігає за тим, як Ван Ібо з неймовірною старанністю сприскує теплою водою покриті сірими шпалерами стіни і промакує їх губкою для більшого ефекту. Сам він займається тим самим у двох метрах від юного підмайстра.

Чи то вітаміни з крапельниці Мен Цзиі мають надто життєдайний ефект, чи то декому просто соромно, що його нездужання певною мірою стало на заваді чужому ремонту, та ентузіазм і запал від виконання настільки простої роботи відчутною хмарою витає навколо радісного Ван Ібо.

Сяо Чжань робить все набагато повільніше, та не сказати, що грунтовніше. По-перше, його відволікає показовий майстер-клас від Ван Ібо, а по-друге, від реального ремонту тут одна лише назва. До того ж, це єдина стіна, яка виходить на вулицю і максимально віддалена від вух потенційних сусідів — вони можуть скрести по ній шпателями хоч цілу ніч, і в інтересах Сяо Чжаня тягнути час настільки довго, наскільки це буде можливим, — Ван Ібо буде під наглядом, а фізична праця, можливо, втомить його і змусить лягти спати не так пізно із врахуванням, що довелося підмовити поспати вдень замість лекторія.

Чого Сяо Чжань не очікує, так це того, що Ван Ібо, захоплений надцікавим дійством обдирання шпалер, почне мугикати собі щось під носа. Спочатку здається, що мотив нагадує пісню, котру використовують у якості побудки, та потім Сяо Чжань розуміє, що це все ж не вона.

Темп розприскування води у Сяо Чжаня зовсім сповільнюється. Він перебирає у голові відомі йому гімни про будівництво рівного суспільства. Про дружбу і товариство. Про прославлення правди і порядності. Не те щоб Сяо Чжань був великим знавцем патріотичних мелодій, та із тим, як Ван Ібо підлаштовує темп і основний голос, явно намагаючись потрапити у якийсь одному йому відомий зразок, Сяо Чжань розуміє, що це точно не патріотичний наспів. Одночасно у якихось моментах звучить знайомо, та вловити точно не виявляється можливим.

Раптом Ван Ібо завмирає, різким порухом фіксує шпатель у щілині між стіною і шпалерами, що відшарувались, і повертається до Сяо Чжаня.

— Гаразд, я здаюсь. Можеш наспівати?

— Наспівати що?

— Пісню твою, пам’ятаєш? Ти співав її мені кілька днів тому. Про квіти, що розпускаються, і штучні водойми, щось таке.

Чудово, думає Сяо Чжань. Ван Ібо, видно, зовсім не жартував, коли сказав, що збирається перевершити вчителя. Виявляється достатнім заспівати кожен рядок бодай один раз, аби Ван Ібо вловив основну мелодію.

Через півгодини повторення однієї і тієї ж пісні у Сяо Чжаня починає йти обертом голова; Ван Ібо підходить до справи надто прискіпливо, явно не збираючись зупинятись, доки не досягне рівня, котрий задовольнить якісь внутрішні вимоги. Це, безумовно, похвально, та що робити Сяо Чжаню, котрий, продовжуючи обдирати шпалери, намагається водночас не засміятись від натхненного вигляду Ван Ібо? Останній тепер навіть пирскає у такт і шкребе шпателем, підлаштовуючи довжину і частоту рухів під рядки пісні.

Звісно, такі зміни настрою абсолютно вписуються у картину його загального стану, головне, аби потім Ван Ібо знову не накрило їдким роздратуванням, як це трапилось кілька днів тому. Та конкретно у цей момент Ван Ібо хочеться милуватись — настільки усміхненим він не був навіть після вчорашньої крапельниці, тож для Сяо Чжаня не стало б сюрпризом, якби Ван Ібо у довершення своїх співів ще й почав би пританцьовувати.

Та замість танців Ван Ібо змовкає і повертається до Сяо Чжаня, спершись рукою на стіну.

— Ця пісня заборонена?

— Однозначно.

— Бо вона. про якісь окультні ритуали? — погляд у Ван Ібо серйозний, він спохмурнів, від посмішки не лишилось і сліду.

Незважаючи на це, Сяо Чжань ледь не пирскає — з такою цікавою інтерпретацією він стикається уперше. Ну, окультизм і секти дійсно були під наглядом Зібрання, та як взагалі можна було дійти висновку, що романтична балада якось пов’язана з подібним?

— Дивлячись що ти розумієш під окультизмом, — Сяо Чжань намагається також звучати серйозно, та він не певен, що у нього виходить.

— Це просто вражає. Ти взагалі ніколи не відповідаєш нормально? Яке б питання я не задав?

Сяо Чжань сміється.

— Я не спеціально. Та правда, ти завжди так формулюєш питання, що на них важко відповісти однозначно. Я ж не знаю, що саме ти маєш на увазі під окультизмом. Та в теорії… якщо поглянути на цю пісню з певної точки зору, можна сказати, що у ній дійсно приховується дещо окультне.

Ван Ібо, вочевидь, відповіддю лишається невдоволений — секунд десять пихтить, безідейно шкребе шпателем по стіні і в результаті заявляє:

— Можливо, це якась хвороба?

— Вибач, що?

— Ну, знаєш, коли людина намагається пояснити щось іншій, та робить це настільки недоступним чином, що плутає тільки більше. Що може бути складного у тому, аби сказати, чи є у пісні заклик до езотеричних ритуалів, чи ні?

— Якщо ти зводиш окультизм до примітивної містифікації і заборонених практик, то у цій пісні немає нічого такого. Та якщо поглянути на складові, то перший ієрогліф у «містиці» хіба не означає «духовний початок»? Той самий дух, у якому відображена твоя життєва енергія, настрій, натхнення. Якщо розглядати так, ця пісня дійсно трохи містична. Автор розповідає про те, що відчуває себе живим через можливість закохуватись і кохати; як зима змінюється довгоочікуваною весною, так само і тут — коли закохуєшся, ти переповнений надій, захоплений.

Ван Ібо ще більше супиться:

— Хіба не доведено, що кохання — це психічний розлад, про який варто повідомити при найближчій диспансеризації?

— Тобі не варто вірити всьому, що пише Зібрання у своїх пам’ятках.

— І без пам’ятки Зібрання я скажу тобі, що особисто стикався із випадками, які дуже наочно доводили руйнівну силу таких почуттів.

— А я скажу тобі, що творча сила кохання незрівнянно більша.

— Зібра… відомо, що відчувати такі почуття — всього лише незручність, — наполягає Ван Ібо, — яке, завдяки нашому рівню життя, трапляється все рідше. Для суспільства немає жодної користі від кохання. Наприклад, я читав, що у людей, що заразились, падає уважність і працездатність. І що люди загалом не можуть тверезо мислити, часто нехтуючи раціональним.

— На знаючи кохання, вони нехтують набагато більшим. Можливо, тобі здасться дивним, та люди народжувались із кохання, через незручність, як ти кажеш. Хоча, безумовно, не всі.

— У будь-якому випадку, наразі це неможливо.

— Ти намагаєшся у цьому переконати себе? Чи мене?

Сяо Чжань розуміє, що потрапив у яблучко, коли бачить, як сіріє обличчя навпроти.

— Хіба не про ці почуття ти питав, Ібо?

— Я говорив теоретично.

— Тоді теоретично ти і без мене знаєш, як варто вчинити. Зафіксувати зміни у твоєму психічному стані у медичній карті і чекати конвой. Вилікуватись. Позбавитись від сумнівів. Повернутись здоровим членом суспільства.

— Але ж ти не вилікувався.

— На відміну від тебе, я не вважаю це хворобою.

— Хіба це не заважає жити?

— Це заважає існувати. Бо просто існування стає недостатньо. І хочеться якраз-таки жити.

— Та це заразно!

— Авжеж, поглянь на себе. Варто тобі було познайомитись зі мною, як твоє мирне існування зійшло нанівець.

— Хоча б це ти не заперечуєш.

— Ібо, не кожен може цим заразитись. Зараз ти задаєшся усіма цими питаннями не через мене. А через себе. Це дар.

Котрого нас позбавили, хочеться додати Сяо Чжаню, та він вчасно змовкає.

— Як давно ти знаєш про себе?

— Я зрозумів це, коли був трохи старший за тебе, кілька років тому.

— І як це відбулось?

— Я побачив… картину. Європейську. А потім зрозумів, що я плачу.

Сяо Чжань випускає багато деталей, та загалом у його словах ні граму брехні.

— Дуже схоже на психічне захворювання, — Ван Ібо посміхається, коли завершує фразу.

— Мені варто було вручити тобі дзеркало у той момент, коли ти почув вірш.

— Ти просто застав мене зненацька.

— Хочеш сказати, що поезія на тебе не діє?

— Всього лише раз. Мені здається, цього замало для підбиття будь-яких підсумків.

— Це легко виправити.

Очі Ван Ібо загораються практично гарячковим блиском:

— Покажеш мені книги?

— Та куди ти так поспішаєш? — Сяо Чжань не втримується і легенько дає Ван Ібо по носі, кидаючи швидкий погляд на будматеріали у кутку кімнати. — До книг ти ще не доріс. Доведеться задовольнитись усним переказом.

⊛

— Я тільки присяду, гаразд? — Ван Ібо кладе шпатель біля плінтуса, поряд ставить пульверизатор.

— Як твоя ласка, головне, не змушуй мене ставати на стілець.

На стілець, думає Ван Ібо, нащо на стілець? Навіть у цій фразі Сяо Чжань дуже дивний.

Ван Ібо оглядає практично пусту кімнату і вирішує, що єдине, з чого можна зробити місце для сидіння, — підручні матеріали.

— Можна? — Ван Ібо махає головою у бік протилежного кутка, помітивши ті самі відерця із фарбою, котрі він таскав тиждень тому. Дозвіл він спитав виключно з дотримань правил пристойності — хоча б якихось, та несподівано Сяо Чжань рвучко в два кроки сам опиняється біля будматеріалів.

— Ось сюди, ось на ці сідай, — Сяо Чжань метушиться і ставить кілька відерець одне на одне. Ван Ібо лишається тільки послухатись. — І закрий очі, бо того разу ти дивився на мене як удав.

Те, що Сяо Чжань скромно назвав переказом, як і варто було очікувати, виявляється повноцінною декламацією на пам’ять; принаймні, Ван Ібо так думає, бо все видається надто впорядкованим, вихолощеним, написаним завчасно. Хіба може так хтось переказувати? Та й взагалі, хіба поезію переказують? У цього дивного нічого не робиться як годиться — Ван Ібо у цьому вже ніскілечки не сумнівається.

Із закритими очима слухати вірші в обрамленні оксамитового голосу Сяо Чжаня з якогось боку навіть приємно, хоча, зізнатись, спершу це прохання образило, бо… Що має означати це «дивився як удав?» Змії Ван Ібо не надто подобаються, можливо, тому звучить якось образливо.

Зате, закривши очі, він не відволікається на зовнішнє, і виходить краще сконцентруватись на звуці, на голосі — відчувається, що Сяо Чжань не стоїть на місці і ходить за певною траєкторією. Ван Ібо навіть розуміє, коли саме Сяо Чжань робить поворот — звук трохи стихає, а потім повертається до попереднього рівня гучності.

Такий формат нагадує лекторій вихідного дня, тільки замість ієрогліфів уява починає малювати на зворотній стороні повік якісь вибагливі картинки. Порівняння текстів віршів і дискурсу Зібрання взагалі не передвіщає нічого доброго для останнього — тепер Ван Ібо думається, що лекторії цілком складені з сухопарих, неживих висловів.

Тематика відрізняється. Деякі вірші про природу, і тоді Ван Ібо бачить пейзажі. Безрайня річка, русло якої в’ється змією, а темно-синя вода бурлить на зламах, агресивною піною нападаючи на мулисті береги. Засніжені гори з хижками, де селяться відлюдники, що відкинули метушню і спостерігають за світом із цієї нерухомої, застиглої у часі точки. Йому маряться квітучі персикові дерева, а на губах ніби відчувається смак солодких плодів, що від укусу бризкають соком. Сліпуче у своїй яскравості сонце змінюється круглоликим місяцем, глузливим і холодним, оточеним міріадами зірок, прекрасних у своїй недосяжності. В інших віршах образи природи перегукуються із зображенням людей — що закохуються, кохають, розстаються. Наповнених життєвою силою.

Між віршами Сяо Чжань дає йому час осмислити почуте; Ван Ібо, не відкриваючи очей, перепитує якісь незрозумілі моменти і нарешті отримує розгорнуті відповіді про метафори, приховані між рядків, про багатозначність образів. Іноді — кілька слів про життя поета і те, що спонукало його до написання вірша. Сяо Чжань скидається для Ван Ібо на енциклопедію зі специфічними — іншими словами, забороненими — знаннями.

Важко сказати, що з почутого заворожує дужче — все, з чим знайомить його Сяо Чжань цим вечором, невимовно прекрасне. Та фаворит все ж знаходиться, і ним стає вірш, що менше за інших схожий на поезію у класичному розумінні, більше — на гарно написану прозу. І звучить він сучасніше за інші, хоча також певною мірою пов’язаний з природою, та тою, яка обрамлена законами фізики. Вписана в них у спробі осмислити і підпорядкувати самою людиною. Тому, коли Сяо Чжань мовчить тривалий час, через що Ван Ібо розуміє, що нового більше не буде, він розплющує очі і прохає прочитати ще раз те — про яблуко і тяжіння.

Сяо Чжань йому не відмовляє, і навіть не прохає закрити очі цього разу. Він завмирає навпроти Ван Ібо, лишаючись нерухомим, доки повторює рядки, що вже прозвучали:

Маса не пропорційна об’єму.
Ця маленька, схожа на фіалку дівчина,
що летить у повітрі, ніби пелюстка,
з силою тяжіння більше, ніж у цілої планети.
Лиш мить, і я,
як яблуко Ньютона,
безоглядно падаю до її ніг.
Бах. Бум.
Моє серце,
ніби маятник, до запаморочення
коливається — від Небес… до Землі.
Так прийшло перше кохання¹.

⊛

Якось саме собою виходить, що вечеряють вони у Ван Ібо, апетит останнього не може не радувати, і Сяо Чжань задається питанням: як всередині може бути настільки тепло від споглядання чужих набитих щік під акомпанемент вигуків з приводу смаку чи легкого невдоволення — Ван Ібо після встановлення важких відносин із морквою сприймає все оранжеве як потенційно небезпечне. Сяо Чжаню через це доводиться пробувати десерт першим і пообіцяти, що це не морква, а якісь цукати — можливо, абрикоси чи мушмула. Незважаючи на це, Ван Ібо відноситься до десерту сторожко доти, поки Сяо Чжань втретє чи вчетверте не повторює, що морквою там і не пахне, — розпробувавши пудинг із ягодами, Ван Ібо видає стогін задоволення, прикривши очі.

Після пізньої вечері, досі знаходячись у чудовому настрої, Ван Ібо наважується заявити, що вже цілком здоровий і збирається закрити лікарняний раніше, на що Сяо Чжань хитає головою, та не квапиться засмучувати, що, скоріш за все, лікарняний скінчиться раніше, ніж припинить ламати, а дія одного сольового розчину розрахована лише на те, аби Ван Ібо міг нормально заснути і хоч якось дотримуватись режиму.

День завершується тим, що Ван Ібо засинає прямо в одязі, розтягнувшись на старому матраці у вітальні. Спочатку він змусив Сяо Чжаня, всадивши його у кріслі, нескінченну кількість разів читати вірш Кім Ін Юка, повторюючи рядок за рядком. Потім заявив, що від сидіння на підлозі у нього спина болить і доведеться тимчасово повернути старий матрац у горизонтальне положення — план, виконання якого Ван Ібо розпочав негайно. А потім розтягнувся на цьому ліжку, підпер голову рукою і продовжив свої знущання.

Сяо Чжань вирішує лишити Ван Ібо поки що у такому положенні, аби потім вилучити момент, коли він прокинеться, і переконати перелягти на ліжко.

Це далеко не вперше, коли він знаходиться у квартирі Ван Ібо без нагляду, та Сяо Чжань все одно з цікавістю озирається.

Перше, що кидається йому у вічі — чужий робочий стіл. Як і завжди, порядок ідеальний. Зайти в термінал дуже спокусливо, він навіть не вимкнений повністю — індикатор навколо кнопки живлення блимає із заданою періодичністю, ніби підморгує і запрошує натиснути на неї. Та Сяо Чжань, може, і не цурається нечесних методів, однак опускатись до такого поки що не хочеться. Якби він дізнався, що Ван Ібо заліз до його системи — а причин так вчинити у того набагато більше, Сяо Чжань навряд чи погладив би його за це по голові.

Коло терміналу на робочому столі видніється каталог. Імовірно, той новий, який раніше згадував Ван Ібо. Сяо Чжань навмання відкриває кілька сторінок, потім із посмішкою дістається до розділу з текстилем для спальні, запам’ятовує кілька артикулів, поглядаючи на сплячого Ван Ібо, і відкладає каталог у сторону.

Під каталогом охайним стосом складені конспекти — доволі непередбачливо лишати їх ось так, тому Сяо Чжань бере на себе відповідальність спалити аркуші один за одним на кухні, «прикурюючи» від конфорки і притримуючи папір за самий краєць доти, поки не ризикує обпалити пальці. Через кілька хвилин — у раковині ціла колекція маленьких прямокутних трикутників із чорним слідом по гіпотенузі.

Коли конспекти кінчаються, Сяо Чжань йде до ванної, за офіційною версією — вмитись, за версією не для протоколу — перевірити, чи не з’явилось там щось, чого там бути не повинно. Після вилучення всіх препаратів навряд це могло статись, та Сяо Чжань все одно оглядає шафку над рукомийником і під ним. Нічого не знайшовши, він розслабляється, вмивається і, коли намилює обличчя, відчуває пальцями, що його вуста розтягнуті неконтрольованою посмішкою.

Реакція Ван Ібо на поезію перевершила всі його сподівання; і хоча цього разу Сяо Чжань завбачливо попрохав Ван Ібо заплющити очі, аби не затнутись і не загубити думку, він фізично відчував, як відгукується і резонує чужа душа на рядки, котрі він читав вголос. Від цього йому хочеться розповісти більше, побачити, що і Ван Ібо розподіляє його почуття, котрі охоплюють Сяо Чжаня від тих чи інших творів, ніби це найкращий доказ того, що він не помилився і вчинив правильно, пробудивши його, подарувавши йому здібність відчувати.

Повернувшись у вітальню, Сяо Чжань виключає загальне світло, забирається із ногами у крісло, клацає маленькою лампою поряд на столику і, відкинувши голову на спинку, вартує з-під вій сон Ван Ібо.

Чи сподобаються Ван Ібо ті роботи, котрі Сяо Чжань йому збирається розказати чи показати? Чи отримає Ван Ібо таке ж задоволення, коли побачить репродукції, що з такою любов’ю зібрані Сяо Чжанем на стінах Квартири?

Ці питання, що виникають у його голові, вважає Сяо Чжань, легко пояснити; так само, як Ван Ібо зараз чутливий до будь-якого соціального контакту, прояву тепла та участі, Сяо Чжань беззахисний перед ним, відчуваючи, з одного боку, відповідальність за те, що відбувається, і провину за самостійно прийняті рішення, а з іншого — радість від найменших зрушень у чуттєвості Ван Ібо і жадібності, з якою той слухає його. Сяо Чжань багато разів приймав участь у подібному, та ніколи він не відчував такого натхнення, спостерігаючи, як об’єкт робить успіхи. Все це наслідок незвично тісного контакту цього разу, думає Сяо Чжань, особливий вид прихильності до експерименту, в якому він головний виконавець і режисер. Нічим іншим це бути не може.

Він засинає прямо так — сидячи у кріслі, відкинувши голову на спинку, привідкривши рота і звісивши праву руку з поруччя.

⊛

23 дні згодом

У моменті, коли Ван Ібо бачить у руках Сяо Чжаня паперову книгу, відсутня будь-яка урочистість. По-перше, його вивернуло на неї напівперетравленою вечерею, по-друге, лишилось загадкою, як книга взагалі опинилась у Сяо Чжаня у руках. Як, між іншим, виявився сповитий таємницею і той факт, що Сяо Чжаню вдалось транспортувати Ван Ібо з вітальні до спальні. Найвірогіднішим з усіх неймовірних варіантів стає той, що Ван Ібо почав марити прямо на виході зі сну, не приходячи до тями, та натомість отримавши здібність реагувати на якісь зовнішні команди і дійшовши власними ногами до ліжка під керівництвом Сяо Чжаня. Та це маленьке розслідування нічних переміщень затьмарюється поряд із поточною ситуацією — його, чорт забирай, знудило прямо на Сяо Чжаня, що тримав у руках розкриту книгу. Це все, що вдалось роздивитись Ван Ібо перед тим, як його вивернуло. Та цього вистачає, аби усвідомити — те, що він чув крізь сон, було читанням вголос.

Те, що сталось, видається найбільш ніяковим з усього, що ставалось із ним коли-небудь у житті, і навіть якщо пригадати якісь дитячі казуси, Ван Ібо певен, не знайдеться нічого такого ж ніякового.

На жаль, сил — ані моральних, ані фізичних — не вистачає на те, аби вибачитись; він лежить на боці, сховавши обличчя у долонях, уткнувшись у подушку, відчуваючи неприємне печіння у горлі і стікаючий по повіках піт. Причаївшись, він очікує, що Сяо Чжань скаже щось суворе, звинуватить його у тому, що можна було б краще стежити за їжею у шлунку і за тим, з якою метою відкривається власний рот.

Та Сяо Чжань взагалі не озвучує жодних коментарів, Ван Ібо тільки неясно відчуває, як матрац спочатку просідає, а потім пружинить назад, певне, у ліжку він тепер лишився один. І це явно не найгірший варіант розвитку подій. Ван Ібо без сил провалюється у рятівну дрімоту, доки не відчуває, як його чіпають за плече.

— Повернешся?

Всупереч усім очікуванням, котрі придумались Ван Ібо, Сяо Чжань протирає йому обличчя і шию прохолодним вологим рушником, а потім притримує йому голову, доки підносить до його вуст стакан із водою — горло нарешті припиняє пекти.

Все це Ван Ібо бачиться якимись уривками, бо кліпати дуже тяжко і назад змусити себе відкрити повіки доводиться якимось найвищою мірою надлюдським зусиллям. Врешті-решт він опиняється знову у вітальні, Сяо Чжань знімає з нього футболку, контролює, аби вдяг нову, і накриває трохи колючим пледом, за цим підкладаючи йому під голову подушку.

Повернення до такого жахливого самопочуття після того, як ввечері йому було надто добре, — якась особлива тортура, і Ван Ібо, розуміючи, що Сяо Чжань знаходиться десь поряд, бо чує, що він йому щось каже, з останніх сил робить випад рукою і водить нею у повітрі доти, доки не натикається на ногу — так, здається, це нога — Сяо Чжаня і не стискає чужу ікру, а потім тягне вниз за штани.

Дивовижно, та Сяо Чжань розуміє все правильно — обходить матрац, котрий через мить продавлюється під його вагою, лягає позаду і обіймає Ван Ібо.

Від того, як теплі долоні гладять передпліччя, спину й інколи живіт, біль відступає кудись на другий план; перед тим, як провалитись у сон, Ван Ібо починає розрізняти чужу мову — Сяо Чжань розповідає якусь нісенітницю про хлопчика з червоним волоссям, котрий за допомогою кмітливості бореться із міфічними звірами, котрі хочуть його з’їсти, і намагається розгадати глобальну змову, за якою стоїть зла відьма, що змогла обдурити все королівство. Яка дурниця, думає Ван Ібо. Де, скажіть будь-ласка, народжуються діти з червоним волоссям. Ні, безперечно, у цього Сяо Чжаня все не як у людей.

Здібність нормально усвідомлювати реальність приходить, коли день перевалює за другу половину — у своїй квартирі хоча б можна приблизно визначити час доби. Та Ван Ібо не квапиться одразу давати знати, що він прокинувся; ніяковість за те, що відбулось раніше, повертається моментально, коли він, привідкривши одне око, бачить книгу на столику біля крісла. Можливо, це вже інша, можливо, та сама — справу це не змінює, йому хочеться вити. Тим не менш, Ван Ібо не робить жодних дій, а коли чує голос Сяо Чжаня, взагалі прикидається сплячим.

Коли у діалог вступає другий голос — Сяо Чжань, виявляється, не один, а разом із лікарем Мен — Ван Ібо зовсім губиться. З одного боку, він був би радий животворчій крапельниці, з іншого — коли він прокинеться, рано чи пізно йому доведеться поглянути Сяо Чжаню у вічі. Якби таке сталось із кимось ще, він би сказав йому, що все гаразд, таке може статись із кожним, та власний промах — якщо це взагалі можна так назвати — відчувається надто ганебно.

У почуття його приводить одна єдина фраза — Мен Цзиі каже, що довго чекати вона не зможе, і Сяо Чжаню доведеться поставити крапельницю самому. Коли уява Ван Ібо малює, як Сяо Чжань нахиляється до нього надто близько, як пальцями прощупує вени в згибі ліктя і прохає попрацювати кулаком, він із жахом відчуває, що його у такій ситуації від хвилювання може знудити. Ні, не бувати такому, ні за що він цього не допустить, рішуче думає Ван Ібо і, застосовуючи всі свої акторські таланти, «прокидається». На Сяо Чжаня він не дивиться, спілкується тільки з Мен Цзиі і страшенно радий, коли Сяо Чжань повідомляє, що піде до себе.

⊛

Знаходячись довгий час у самотності, старший інспектор вперше дуже ясно признається сам собі, що цілковито розгублений, та все одно лишається вірним своєму боргу і справі — вносить в автономний документ, копія якого зберігається виключно у домашньому терміналі, а не у мережі, нові дані: рядки, котрі вдалось запам’ятати завдяки неодноразовому повторенню, імена авторів, що чув у розмовах, і навіть конспектує уривки діалогів, не вирізаючи з них згадки Зібрання.

Коли всі думки виявляються виплеснутими на папір, СІ3726 здається, що він може поглянути на події зі сторони як незалежний глядач. Стає все більш очевидним, що він наближається до чогось загадкового і таємничого, якогось поворотного моменту. Власні і чужі дії нагадують спіраль — ніби вони всі дуже схожі і відбуваються день за днем у рамках одного і того самого сценарію, нанизуючись на якийсь кістяк, та деталі… деталі різні і явно ведуть цю історію кудись ще.

Того, що він записав, досить, аби конвой приїхав наступного ж дня, і старшого інспектора лякає той факт, що за невідомою причиною досі він не надіслав жодного рядка начальству. Зараз, коли йому нарешті є, що докладати, з чим повернутись у комісаріат, у нього майже зникло відчуття правильності того, що відбувається, і з’явилось відчуття, що він чогось не знає. І що знання це приховує від нього не якийсь потенційний порушник, а саме Зібрання маніпулює його видресируваною свідомістю.

Вперше з’являється дуже тривожна думка — можливо, все, що йому розказували до цього, на чому будувалось його виховання, освіта, щоденне життя, грунтується на якомусь жахливому приховуванні фактів, ілюзії ідеального життя й ідеального суспільства, що складається із чужих одне одному людей.

Тремтливими пальцями він набирає у пошуковому рядку формулювання, намагаючись не звучати як той, хто має деякі неналежні знання. Старший інспектор гортає справи, котрі видає система за запитом, — там майже ніяких відомостей, тільки згадки про якусь девіацію, цифри діагнозів, натяки на те, що всі подробиці знаходяться у прикріпленому файлі, та відкрити його неможливо в жодному з досьє — у старшого інспектора не вистачає прав доступу. Здивування немає — у нього не вистачає прав навіть аби ознайомитись повністю з усіма даними у справі зі зникнення інспекторів. Коли він гортає ще кілька справ, СІ3726 починає звертати на спільну для всіх досьє примітку у самому низу. «Вилікуваний, реінтегрований у суспільство».