Крок 6. Переосмислення

Ван Ібо лежить на боці, фізичний біль перекривається розгубленістю, нерозумінням і незнанням того, як йому бути.

У нього забагато версій, котрі народжуються одна за одною, та більш за все він хоче вірити у те, що Сяо Чжань збрехав. Немає у нього ніякої забороненої літератури, так само як і програвача, аби прослуховувати пластинки. Звідки взагалі могли взятись у Дамені перекладні книги? Ще й з ілюстраціями!

Та в цю ідилічну версію тут же вриваються беззаперечні факти: це був не перший раз, коли Ван Ібо чув від свого сусіда дивні речі чи неконвенційне трактування Уставу. А ще у Сяо Чжаня були відповіді на перевірочну роботу; отже, не можна виключати той факт, що вони були здобуті якимось обманним шляхом.

До того ж Сяо Чжань увесь час надокучав йому, співав пісню не з патріотичного збірника. Про почуття! І Ван Ібо точно знав, наскільки небезпечною може бути дія заборонених матеріалів: він намагався викинути слова пісні з голови, та чим більше він прокручував їх у голові, намагаючись здихатись їх, тим чіткіше вони проступали під повіками.

Цей товариш Сяо, прикриваючись доброчесністю і дружнім простодушшям, увесь цей час лише намагався розхитати чужу лояльність і законослухняність, підставити під сумнів всі ідеали, з якими Ван Ібо ріс і яких притримувався.

Такі суб’єкти, злився Ван Ібо — найнебезпечніші. Вони, ніби павуки, оплітають тенетами брехні наївних провінційних телепнів.

Єдине, що варто зробити Ван Ібо прямо зараз, — написати в управління. Розповісти у подробицях події останніх днів. І якщо його арештують разом із Сяо Чжанем, отже, так тому й бути. Ван Ібо ж насправді не був останнім часом зразковим громадянином; він ступив на слизьку доріжку подвійних стандартів і також має бути покараний. Він цілком усвідомлює, що кілька разів порушив моральні постулати, затверджені Зібранням.

Ван Ібо уже стоїть біля свого робочого терміналу і заносить руку, аби натиснути кнопку живлення, коли «Зібрання» починає тривожним відлунням віддаватись у його й без того запаленому мозку.

Ось вони — наслідки хвороби, котрі куди небезпечніші, ніж спазми і судоми, до яких він вже майже звик. Це саме те, що завжди хочуть порушники режиму — вжалити інакодумством як можна більшу кількість людей. Невже Ван Ібо здався Сяо Чжаню настільки слабким і безпорадним, що той вирішив, ніби буде легко посіяти у ньому це зерно сумнівів і перетворити його у такого ж відступника, як і він сам?

Можливо, він і справді був слабким. З якою легкістю Ван Ібо піддавався усім емоціям, що неприйнятні для процвітаючого цивілізованого суспільства, — гнів, роздратування, агресія. І якою ж силою володів Сяо Чжань, котрий здатен був за такий короткий термін змусити його відчути подібне?

А скільки таких «Сяо Чжанів» ховаються навколо під личинами праведних громадян? Якщо у Сяо Чжаня справді були всі ті заборонені матеріали, про які він обмовився, зібрати їх можна було тільки заручившись допомогою інших людей. Більш із тим, не можна виключати, що хтось із них міг займати цілком пристойні посади.

Що ж, у такому випадку моральний борг Ван Ібо — відплатити Зібранню за те розмірене життя, яке він вів ще донедавна. Життя, у якому — він абсолютно в цьому певен — немає місця державній зраді. Життя, у якому Сяо Чжань і його однодумці обов’язково будуть покарані.

І якщо для цього необхідно буде витерпіти ще кілька днів чи тижнів у компанії зрадливого Сяо Чжаня — так тому й бути. Ван Ібо тепер знає, з ким має справу, — отже, не тільки попереджений, але й озброєний проти тих тенет, якими намагається оплести його цей павук. У цьому є певна перевага, адже Сяо Чжань тільки гадає, що знає щось про Ван Ібо. Саме це неодмінно допоможе згубити зрадника у найближчому майбутньому.

Здається, у цей момент розгубленість змінюється рішучістю діяти і жертвувати собою заради суспільного добра. Всі за кожного, кожен за всіх — чи не такий один із постулатів Уставу? І Ван Ібо має чіткий намір показати Сяо Чжаню, як варто інтерпретувати ці рядки.

Із рішучістю відчувається адреналін, що біжить венами; він притуплює больові відчуття і дарує почуття всесилля і ейфорії. Через деякий час, коли ефект гормонів сходить нанівець, Ван Ібо відчуває, як усі м’язи зводить жахливою судомою.

І цього разу з ним немає нікого поруч, хто дозволив би відволіктись від цього болю бодай на секунду.

⦵

Філософія стоїків говорить, що в світі не так багато речей, котрі підвладні людині. Сяо Чжань вирішив думати саме в такому напрямку і після частково зірваного покриву вирішив нарешті розслабитись, бо подальше залежало взагалі не від нього. А якщо у Сяо Чжаня немає контролю над майбутнім, то в чому сенс хвилюватись?

Вочевидь, він розіграв наявні у нього карти, здатні вплинути на рішення Ван Ібо. Чжу Цзанцзінь, певна річ, сказав би, що зроблено це було якось надто грубо, нашвидкоруч і на емоціях — без належного зондування підгрунтя, підготовчих робіт, дозування інформації і всього іншого. У них давно вже був відпрацьований алгоритм, котрий не давав збоїв, і що робить Сяо Чжань? Нехтує всіма правилами безпеки і стискає весь процес до кількох основних кроків, без яких грати було б просто неможливо. Притому рішуче перевертає їх порядок з ніг на голову.

Та найголовніше, у Сяо Чжаня, видно, відмовив інстинкт самозбереження. Інакше не можна пояснити той факт, що він ось так просто підставив під удар як мінімум самого себе. Як максимум його надмірна емоційність у ситуації, що склалась, рикошетом відлетить і у всіх інших. Чи має він право так безвідповідально відноситись до долі і здоров’я близьких людей та товаришів? Те ще питання.

Сяо Чжань, незважаючи на сказане Ван Ібо, вирушає до старшого по будинку; той на місці і, схоже, розуміє все без слів. Обидва вони відносяться до таких обставин спокійно. Немає сенсу повторювати «я ж тобі казав», і Сяо Чжань дуже йому за це вдячний. Вони просто мовчать, слухають, як легко коливаються завіси через відкрите вікно, вдихають пряне весняне повітря. У цьому й полягає життя — уміння бачити красу у таких маленьких і незначних масштабах всесвіту у деталях, навіть коли твоє майбутнє під загрозою. Бути спроможним відволіктись від інших справ, котрі лиш на перший погляд здаються куди важливішими, глибоко вдихнути і подумати про те, наскільки несуттєвими є всі твої проблеми. Проблеми, котрі приходять і йдуть, та ніяк не в змозі вплинути на фізику навколишнього світу.

Сонячне проміння підсвічує літаючий у повітрі пил — дрібні ворсинки і волоски, що кружляють у своєму унікальному танці, що ніколи не повторюється.

В іншому до квартири товаришу Чжу не причепитись, і це, зазвичай, дивує Сяо Чжаня — як можна зберігати такий ідеальний, неживий порядок і жодного разу не захотіти покласти на видне місце предмети, які гріють серце і радують погляд? Як можна не хотіти торкнутись до них після довгого робочого дня і втомлюючого масочного шоу, на котре вони прирекли себе з повним усвідомленням того, що отримують і що втрачають, ступаючи на такий шлях?

У старшого по будинку неймовірна витримка, котрій Сяо Чжань заздрить. У нього такої немає. Можливо, якраз той факт, що він не був здатен впоратись із собою навіть у таких банальних дрібницях, сподіваючись невідомо на що, повинен був навести на думку, що коли-небудь саме він поставить під удар усю їх справу.

— Думаєш, напише? — втомлено промовляє Чжу Цзанцзінь, підпираючи щоку рукою і не відводячи погляд від тріпочучої у невидимій западні завіси.

— Гадки не маю, — щиро відповідає Сяо Чжань. Він сидить у кутку, з іншої сторони вікна, прикривши повіки і поклавши ногу на ногу.

— А я маю. Якби ти думав… вірив, що він може донести на нас зараз, ти б навряд в усе це вплутався. Раніше ти ніколи не помилявся на рахунок тих, хто може зрозуміти. Та цього разу… Мені здається, ти видаєш бажане за дійсне.

— Напевне, ти маєш рацію, — ледь рухає губами Сяо Чжань. Його руки спочивають на поруччі, здається, що він цілком безтурботний. Таке ось суворе наслідування стоїчних ідеалів. Чи має старший по гуртожитку рацію, чи ні, вже не має жодного значення.

Розмова після цього сходить нанівець. Сяо Чжань дрімає, насолоджуючись хвилинами спокою і непорушною впевненістю у правильності прийнятих рішень. На задньому фоні, десь на межі між сном і реальністю, до звуків із вулиці примішується стук клавіш. Чжу Цзанцзінь, певно, заповнює особові справи жильців безглуздою інформацією, вносить відмітки про замовлення, підводить статистику.

— Сьогодні, до речі, телефонували з управління, — промовляє старший по будинку, коли Сяо Чжань привідкриває очі і потягується. У відповідь на цю новину він лиш киває. — Я сказав, що у нас інфекція бушує, тому навіть кликати до телефону не став. Важко сказати, чи повірили вони. Але Мен Цзиі ніби оформила все офіційно, тож, якщо їх потрібні будуть докази моїх слів, вони їх без зусилль знайдуть у медичній інформаційній системі.

— Дякую.

Чжу Цзанцзінь повертається до роботи і дивиться на Сяо Чжаня поверх терміналу.

— Шкода, якщо ми зовсім не встигнемо розвантажити твою квартиру. Сумно втрачати стільки чудових речей. Їх, певне, опишуть, а потім під виглядом утилізації розтягнуть по приватним колекціям. Бісові лицеміри.

— Можеш забрати собі щось на пам’ять, — Сяо Чжань підіймається і прямує до виходу.

В очах Чжу Цзанцзіня від озвученої пропозиції пробігає азарт, він розтікається у мрійливій посмішці, що виявляє ямочки на його щоках.

— Але ти можеш обрати тільки щось одне, — Сяо Чжань не відмовляє собі у задоволенні трохи спустити друга з небес на землю. — Тож подумай гарненько.

— Чим займешся?

— Писатиму, відкладати вже не можна. Поставлю Вагнера і складу свій кращий опус. Якщо вони вимагають чорних коників, вони їх отримають.

— Звучить войовниче.

— Слухай, товаришу, чи можу я попросити тебе про послугу?

— Якщо ти за це дозволиш мені взяти ті балетні записи…

Сяо Чжань посміхається:

— Вони твої.

— Що ти хочеш?

— Зазирни до нього.

— Нізащо.

— Прошу тебе. Не можу ж я туди повернутись.

— Ти пропонуєш мені піти до товариша Вана і люб’язно спитати, як він себе почуває, знаючи, що всі ми у небезпеці через нього?

— Йому просто необхідно трохи людської участі та співчуття.

— Зі мною ніхто не сидів. Ні з ким з нас ніхто не сидів. І ми чудово впорались. Він має пройти через це сам.

— Я знаю. Він пройде. Та гадаю, якщо ми трохи допоможемо йому, є шанс…

— Ти безнадійний, друже…

— Все так. Мені соромно, що тобі доведеться це зробити. Та я сказав йому, що ти зазирнеш провідати його.

— Не в твоєму стилі так безтурботно розпоряджатись чужим часом.

— Ми всі потребуємо трохи співчуття і тепла. Ти ж знаєш. Хіба ми робимо це все не з цієї причини?

— Гаразд, я зазирну до нього. На кілька хвилин. Досить, аби перерізати дріт внутрішньої мережі. Ізоляція від Зібрання йому не завадить.

— Дякую. Я ціную. А потім зазирни до мене вибрати що-небудь на пам’ять.

— Зізнайся, що ти заманюєш мене під приводом цієї щедрої вдячності тільки для того, щоб дізнатись свіжі новини про товариша Вана.

— Що ж… Поранив, вбив.

— Ти навіть не заперечуєш!

— Марно заперечувати, що єдине, що мене хвилює, — на якій він зараз стадії. До зустрічі, товаришу Чжу.

⦵

— Судячи з вашого обличчя, товаришу Ван, ви очікували побачити когось іще. Хоча про що це я! Зараз же всі працюють, — старший по будинку піднімає одну брову, видає якийсь незрозумілий звук, що віддалено нагадує «хо-хо», і застигає у дверях.

Від такого привітання в голову Ван Ібо приходить лиш одна думка: нормальні товариші так себе не поводять. Потім у режимі перемотки подій і їх попередніх зустрічей перед очима спливає решта епізодів — надто усміхнений, надто доброзичливий, приділяючий забагато уваги свому зовнішньому вигляду і змовчавший про недбалу поведінку Ван Ібо. Чжу. Цзанцзінь.

— Проходьте, товаришу Чжу, — Ван Ібо відступає вглиб передпокою, а потім шкандибає до кухні і сідає на стілець. Хоча сідає — це сильно сказано, бо він тут же нахиляється вперед і обіймає ноги під колінами.

— Я ненадовго. Заскочив дізнатись, як ваше самопочуття. Бачу, що не дуже.

Ван Ібо замість відповіді морщиться, прикриваючи очі.

— Можливо, товариш Мен могла б виписати мені яке-небудь знеболювальне?

— На жаль, — доноситься украдливий голос Чжу Цзанцзіня, — не думаю, що це можливо. Та якщо ви бажаєте, зателефоную лікарю і дізнаюсь, чи може вона вам чимось зарадити. Ви їли?

Ван Ібо згадує про чай. І робить це з якимсь невиразним сумом, бо після того, як Ван Ібо лишився один, піклуватись про себе у нього не було жодного бажання, тож, крім води, він за ці минувші години нічого не пив і, певна річ, не їв.

— Апетиту в мене немає, і взагалі нудить від однієї думки про їжу.

— Зрозуміло. Ну, тримайтесь, товаришу Ван. Тоді я точно пришлю до вас доктора Мен із вітамінами, інакше вам не буде звідки брати сили, аби одужати.

Ван Ібо намагається посміхнутись, та навряд це для когось помітно — він практично лежить головою на своїх колінах, тикнувшись носом у подряпини.

— Про лікарняний вже повідомили у їдальню, ваш обід привезуть сюди ж. Решту днів на тижні — теж. Зараз у вас немає апетиту, але колись же він з’явиться, так? Можливо, у вас є якісь особливі побажання? — Чжу Цзанцзінь супиться іі виставляє вказівний палець перед собою: — Бажаєте, занесу новий каталог товарів? Якраз сьогодні доставили. Відволічетесь.

— Так, було б добре. Дякую, товаришу Чжу.

— І матрац старий вам би виставити на обмін…

Так, той самий матрац, котрий став свідком його нападу на нещасний годинник. Той самий, на якому ночував зрадник.

— Загалом, не прощаюсь, через десять хвилин повернусь. Тримайтесь, товаришу Ван.

Ван Ібо не обтяжує себе відповіддю, в голові у нього витають думки про те, що Цжу Цзанцзінь цілком може бути співучасником, та думати про те, як це перевірити, Ван Ібо не спішить. У нього в цілому немає сил кудись поспішати.

Втім, сил на те, аби дійти до ліжка, теж немає. Ван Ібо лишається сидіти в кухні, тільки тепер випрямляється і відкидається на спинку, підтягує ноги, впираючись ступнями у сидіння, і притуляється потилицею до стіни, прикриваючи очі.
Звістка про відсутність лікування пригнічує, та, можливо, у нього вийде випросити які-небудь спазмолітики, коли Мен Цзиі прийде до нього особисто. Шкода, що вчора ввечері він був у такій прострації, що не здогадався попросити про це одразу.

Чжу Цзанцзінь дійно знову стукає до нього трохи згодом, цього разу Ван Ібо вже не тішить себе жодними ідеями відносно особистості гостя. Врешті-решт, цікавляча його людина стукатись, здається, просто не вміє, надаючи перевагу доволі дивному способу дати знати про свій візит.

У руках старшого по блоку тяжкий каталог товарів, доступних для замовлення поштою і телефоном. На ньому контейнер із обідом. Все, як і було обіцяно; нуль відсотків непередбачуваності.

Чомусь ця цілковита відповідність того, що було обіцяно раніше, Ван Ібо взагалі не радує. Та й думки про екскурсію, котра на нього чекає по нескінченному переліку товарів, теж не наповнює колишньою радістю. Невже відтепер все його подальше існування буде отруєне цими фоновими гнітючими думками і порівняннями, котрих раніше у нього ніколи не виникало навіть віддалено?

Чжу Цзанцзінь розповідає ще кілька новин, зокрема про те, що товариш Мен готова відвідати Ван Ібо після завершення нічного чергування і захопити що-небудь для полегшення долі хворого.

Розмови відволікають. Причому одразу від двох речей. По-перше, від неприємних фізичних відчуттів, котрі від усвідомлення, що до приходу Мен Цзиі його відокремлюють ще як мінімум кілька годин, лиш посилюються. По-друге, від настільки ж болючих думок, що доведеться гарненько зануритись у брехню самому — аби вивідати, яку насправді контрабанду має у своєму розпорядженні Сяо Чжань. Саме цим йому належить зайнятись після того, як він попрощається із Чжу Цзанцзінем.

Принесена старшим по будинку їжа відправляється до холодильника недбалим порухом, бо з одного погляду на неї Ван Ібо справді починає нудити. Тому він намагається зайвий раз не дивитись на упаковку, відкриваючи стулку, і закидає контейнер на полицю так різко, ніби ще трохи, і обпечеться.

У ліжко він так і не лягає, а вирішує для початку перевірити свої здогадки. Включивши свій робочий термінал, він заходить в адміністрування системою, наскільки йому дозволяють видані права, і дивиться логи за останні дні, намагаючись виявити щось незвичайне. Тому що в ньому тільки міцнішає ідея того, що Сяо Чжань не просто так не один раз лишався тут на ніч.

Безперечно, система запаролена, але в його очах у Сяо Чжаня в розпоряджені вже хіба що не надприродні сили, тому Ван Ібо на повному серйозі починає вірити, що тому нічого не вартувало зламати його користувача. Та в логах системи немає жодних зайвих дій і слідів авторизації в ті ночі, коли Ван Ібо ночував не сам.

Дивовижно, та, не знайшовши доказів зламу, Ван Ібо навіть засмучується. Після ранкової розмови він палко хотів вірити в те, що все це якесь непорозуміння. Та тепер йому не терпиться наділити Сяо Чжаня всіма пороками світу, відгородитись від нього, спробувати все ж віднести його до тих класів, котрі добре відомі і звичні, — є біле, а є чорне, третього бути не може. Та цей спритний персонаж, що взагалі не вписується в наявну картину світу, ніяк не хоче займати жоден з існуючих полюсів.

⦵

Авжеж, після звістки домоправителя про те, що йому дзвонили з управління, старшому інспектору не лишається нічого, крім як дібратись до свого робочого профілю.

Там він знаходить надіслані по його запитам документи, та в силу свого стану, котрий аж ніяк не сприяє уважному читанню подібної інформації, що рясніє звивистими канцеляризмами, СІ3726 навіть не відкриває їх — лиш недбало гортає файли, відкладаючи в довгий ящик.

До нього вже прийшла деяка смиренність відносно ситуації з міфічними препаратами — за три тижні не з’явилось жодної версії. В цьому, щоправда, старший інспектор докоряє собі, звинувачуючи в некомпетентності — колишня паперова робота в управлінні ніяк не допомогла йому придбати потрібні навички для польової роботи.

Так, він був відповідальним і порядним співробітником, та порядності мало; більш того, у таких справах, в яких він втягнув себе власними руками, порядність ця скоріше недолік, ніж перевага. Не міг же він насправді ходити після відбою по вулиці і вишукувати притони. А розставлені пастки приваблювали зовсім іншу увагу.

Вигрузивши документи, старший інспектор по діагоналі вглядається у тіло листа — в управлінні відсутність звіту пов’язують напряму з відсутністю будь-якого просування в розслідуванні.

Імовірно, завдяки біглому читанню стає одразу помітним загальний настрій листа, котрий можна було пропустити, якщо вчитуватись у кожне слово, що світиться на терміналі. Шановний товаришу інспекторе, ми, безумовно, оцінили ваш ентузіазм і ініціативність, та, можливо, немає ніякого незаконного оберту заборонених медичних препаратів в Хуаньці, а ви будете більш ефективні, якщо повернетесь в управління.

Старший інспектор деякий час вражено вдивляється у лист. Повернутись в управління? Зараз? Ні в якому разі.

Відкривши лист, що прийшов йому буквально півтори години тому, старший інспектор трохи видихає — в управлінні отримали інформацію про його хворобу і раді чути, що це всього лиш тимчасове нездужання, і цікавляться, чи є якісь відпрацьовані версії.

Що ж, версії дійсно є. Щоправда, не ті, котрі очікують в управлінні. З пустими руками старший інспектор повертатися не планує, і краще його колегам з управління присісти, коли вони будуть читати звіт.

⦵

Сяо Чжань використовує раптовий вихідний зовсім не так, як планував, коли благав Мен Цзиі здійснити легку фальсифікацію, якщо виражатись чужими словами, і зареєструвати його в системі у якості хворого. І що він тепер має? Сидить за робочим терміналом і бачить навіть менше, ніж дулю. Дірку від бублика, ось що.

Гаразд, докоряти собі немає сил і бажання, Сяо Чжань чомусь впевнений, що все ще налагодиться; не міг же він так помилитись з приводу червоноволосого юнака? Чжу Цзанцзінь мав рацію: ніколи ще Сяо Чжань не помилявся стосовно тих, кого можна олюднити, а кого — ні!

Скількох вони вже вичислили, скількох «обробили» — і добру половину кандидатур пропонував Сяо Чжань. Завжди всі питали його думки, чи варто зв’язуватись із конкретним випадком. Навіть жартували, що в нього радар на потенційних «відступників». Та з часом це, певне, якось приїлось.

Говорять, ніби артист, котрий не боїться вийти на сцену, нещирий і несправжній. Сяо Чжань вже не міг пригадати, коли під час останніх операцій його дійсно відвідувало щось схоже на захопливе хвилювання, що було його незмінним супутником, коли все тільки починалось. Можливо, за ці кілька років він просто став надто впевненим у своїх навичках і передчутті, і всесвіт, підсунувши йому персонажа, що надурив його радар, вирішив клацнути його по носі і нагадати, де його місце?

Не хочеться здаватись надмірно самовпевненим, та невже Ван Ібо, що зовсім життя не бачив, вихований на завітах Зібрання, правда стане каменем для коси Сяо Чжаня? Віриться мало, та раптом саме той факт, що він недооцінив суперника, вийде у скорому часі йому боком?

Доки, очевидно, свої погрози Ван Ібо втілювати не планував — Сяо Чжань півдня моніторить інформаційну систему, і там повна тиша. Якщо хто-небудь надіслав донесення на Сяо Чжаня, то точно пішла б хвиля, та така, що нікому б мало не здалось. Та в базі звернень із Хуаньці цілковитий голяк.

Це, звісно, приводить до двох потенційних гілок розвитку подій. Або Ван Ібо повірив, що Сяо Чжань навіть не намагатиметься втікти (ось же наївний!) і вважає, що можна спокійно оформити записку за всіма правилами, коли буде почувати себе краще. Або хоч щось із того, що Сяо Чжань нагородив на емоціях, відгукнулось у пустій — та тепер хоча б наявній, — душі Ван Ібо.

Якщо все ж друге — а Сяо Чжаню нестерпно хочеться, щоб відбувся саме цей варіант — то ніщо заповнять дуже швидко і настільки непомітно, що Ван Ібо лишиться лиш дивуватись тому, як сильно відрізняються навколишній світ і люди від того, що він уявляв досі. Чи, точніше сказати, від того, що він увібрав із пропаганди Зібрання.

Авжеж, осмикує себе Сяо Чжань, можливі й інші варіанти подій, та поки що в якісь більш складні варіанти віриться мало. Тому, лишаючи робочий термінал увімкненим із виведеними на головному дисплеї повідомленнями, що оновлюються в реальному часі, Сяо Чжань йде у спальню і підіймає плед, котрий цілком приховує стіну, що знаходиться навпроти дверей. Слідом за цим він виймає один із сегментів дерев’яного плінтусу і хапається за шнурок.

За час, що лишився, аж до самої вечері він встигає прочитати дві книги, котрі йому товариш Цюй і товариш Чень передали дарунком за все, що він для них зробив, і, враховуючи нові обставини, ще зробить.

⦵

Доктор Мен приходить із усім необхідним, аби поставити Ван Ібо крапельницю. Пакет із розчином не містить жодного маркування, і лікар відмовляється розкривати вміст, та при цьому просить підписати згоду на проведення процедури, практично відкрито заявляючи: або Ван Ібо вірить їй на слово і стає огірком у рекордні терміни, або лишається сам на сам зі своєю гусиною шкірою і ломкою, знову неможливо пітніючий, реагуючий на яскраве світло і роздратований будь-яким зовнішнім впливом.

Єдине пояснення, котре дає лікар, — вона не зможе дістати такі препарати, не оформивши замовлення на чиєсь ім’я. Зникнення виявиться у першу ж інвентаризацію; втрачати роботу через Ван Ібо, котрий сам же благав про допомогу, товариш Мен не планує.

Крім того, в особистій карті пацієнта вона пише про те, який перебіг має «ангіна», придумуючи дорогою причини, чому йому може знадобитись саме така крапельниця, і знову ж вимагає поставити підпис.

Детективний геній Ван Ібо прокидається вдруге за добу: він абсолютно впевнений, Мен Цзиі входить до зграї Сяо Чжаня, тож її він також планує внести до донесення, котре обов’язково заповнить найближчим часом, як тільки накопичить факти.

Після крапельниці стає значно краще; Ван Ібо нарешті лежить на спині в абсолютно розслабленій позі, може з власної волі рухати пальцями на ногах без того, аби тієї ж миті зводило всі м’язи на шляху цього маленького імпульсу, очі припиняють сльозитись, а звуки майже не тиснуть на мозок.

Навіть після завершення процедури Мен Цзиі стоїть на своєму — не видає жодного компоненту, тільки питає, чи збирається Ван Ібо пройти повний курс, чи обмежиться одним сеансом. Авжеж, він негайно погоджується на те, що як мінімум завтра процедуру варто повторити, і цікавиться з приводу тривалості ефекту. Лікар і тут виявляється доволі скупою на інформацію — спочатку його чекає відчуття легкості, котра буде особливо помітна порівняно з його станом напротязі останньої доби, а потім вона зійде нанівець і має допомогти заснути.

⦵

Здається, що ожили всі його органи відчуттів — у найпозитивнішому сенсі. Він відчиняє вікно і насолоджується прохолодним вечірнім вітром, і вглядається у трикутник куполу, що мерехтить у сизому серпанку охоплюючих місто сутінків. На вулиці нікого вже немає, царює спокій і порожнеча, робітники повернулись додому, зараз час вечері. У відповідь на цю думку шлунок нарешті відгукується захопленою треллю, і Ван Ібо, не в силах виключити безглузду посмішку, прямує на кухню.

Їжа, котра загалом мало чим відрізняється від звичної, змушує його в крайньому здивуванні здійняти брови — на його язиці вибухають найрізноманітніші смаки і фактури. Наприклад, солоні биті огірки, котрі виявляються одночасно і м’якими, і хрусткими. Усвідомлення такого дивного і, здавалось би, неможливого поєднання змушує Ван Ібо у захваті розсміятись. Дідько, він стільки разів їв цю закуску, та ніколи не звертав уваги на цю дивовижну комбінацію!

Далі він мне язиком пряний рис, стараючись розпробувати спеції, і тільки після того, як розрізняє принаймні три різних смакових відтінки, починає жувати.

У якийсь момент він підчеплює паличками симпатичний шматок вареної моркви і з цікавістю юного дослідника відправляє його до рота, а потім, ледь торкнувшись язиком, випльовує. Морква… морква огидна! Вона м’яка і ніби склизька, а на смак віддає солодким, котре їй не личить — ця новина вибиває Ван Ібо з колії настільки, що він готовий написати ще один донос. Так, написати донос на гидку моркву, котра тільки що намагалась зіпсувати йому його кулінарну подорож. Від думки, скільки цього жахливого коренеплоду він з’їв за своє життя, апетит миттєво зникає. Ван Ібо невдоволено дивиться на винуватицю, котра яскравими оранжевими плямами мигтить серед жовтого від спецій рису, і не втримується від того, аби пригрозити їй паличками.

Здається, у Ван Ібо щойно з’явилось перше і поки що єдине гастрономічне дивацтво: ніколи, чуєте, ніколи не здумайте просити його відвідати моркву.

Після вечері гіперактивність не закінчується. Більш того, він відчуває, як у нього руки сверблять зайнятись чимось корисним. Він навіть набирає чернетку свого донесення, фіксуючи навіть найнезначніші деталі і репліки. Авжеж, він не буде включати у своє звернення все, що він зараз пише, шалено стукаючи пальцями по клавішам, та поки він у такому стані, поки у пам’яті ще живі всі ці спогади, краще вилити це все на «папір».

Ім’я Сяо Чжаня з’являється у чернетці так часто, що в якийсь момент Ван Ібо, що бурмоче текст собі під носа, починає здаватись, ніби ці кілька складів звучать якось дивно, і він починає повторювати чужі ім’я та прізвище на різний лад, промовляючи їх кожного разу все голосніше і голосніше, доки не припиняє розуміти, що це за дивний набір звуків, що взагалі не складаються докупи. Можливо, такого поєднання просто не існує?

Ван Ібо прибирає руки від клавіатури, хлопає себе по лобі і починає незрозуміло сміятись, а потім вирішує, що кращий спосіб переконатись в існуванні такого поєднання ім’я і прізвища — нанести візит їх власнику. Він навіть не встигає отямитись — ноги самі несуть його темним коридором; виявилось, що доки він намагався виплеснути в документ всі свої пригоди за останній тиждень у найдрібніших подробицях, настав відбій.

Усвідомлення, що він коїть цілковите безглуздя, приходить лиш коло дверей Сяо Чжаня, в котрі він… ні, не стукається, а шкряботить. І відчуває при цьому якесь неймовірне натхнення і сподівання від майбутньої зустрічі.

Об’єкт, нагадує він собі, проводячи нігтями по дерев’яній поверхні, вкрай небезпечний, варто проявити обережність. О, Ван Ібо буде дуже-дуже обережним.

Коли він бачить Сяо Чжаня в окулярах в тонкій металевій оправі і зі злегка невдоволеним виразом обличчя, котре швидко змінюється теплою усмішкою, думки про передбачливість з голови Ван Ібо миттєво здуває поривом протягу.

Чорт забирай, як же чудово пахне весна, думає Ван Ібо, коли ступає у напівтемряву чужої квартири. І чому він досі цього не помічав?