Крок 5. Пробудження

Темрява цікава: вона поглинає світло і звуки на своєму шляху, підступаючись впритул, створює відчуття герметичного вакуума, з якого немає виходу, і сама вирішує, чим його наповнити.

Чую серця раптово я зов…

Темрява терпляча: вона тримає облогу, захоплює простір невеликими кроками і очікує свого часу, аби пробратись всередину, в саму черепну коробку. Вона обліплює все тіло сантиметр за сантиметром і не приховує наміру поглинути свідомість, що заключена всередині, не лишивши від неї й сліду.

Поселитись в нім має любов…

Темрява безжалісна і вигадлива: вона ще не проникла під шкіру, та налякані наступаючою порожнечею кістки заздалегідь здались, розплавились у густий непрозорий кисіль, котрий тепер навмання переливається під шкірою. М’язи витоншились і витягнулись довгими, вразливими струнами; не витримуючи натягу, лопаються одна за одною.

Ніби доторк вологий весни…

Темрява сліпуча й переходить до наступу: в неї є посібник, котрий широко відкриває їй двері — чорні-чорні зіниці; заручившись зовнішньою підтримкою, вони йдуть проти хазяїна й з’їдають всю райдужку. Ворог із вдаваною боязкістю зазирає під повіки, вибухаючи спалахами. Хочеться заплющити очі, та Темрява своїми руками без форми тягне повіки в різні сторони — не дивитись неможливо, дивитись — теж. Лізе глибше, ступає на очне дно. Перший кордон прорвано, тепер в наступ.

Що й з пустелі водойму створив.

Темрява драматична: вона складає військовий марш, котрий існує тільки в чужій голові, віддає стуком й скреготом зубів, стирає їх один об одного, нацьковуючи, ніби бездомних голодних псів.

В серці щастя заб’є джерелом…

Темрява задушлива: забирається прямо до горла, лоскоче трахею і безперешкодно ковзає далі, до легенів. Влаштувавшись всередині, вона гидко хихотить, тягне за стінки, пружинить від них і змушує легені вібрувати від вторгнення; скільки не кашляй, їй плювати.

І ніщо обернеться садком…

Темрява безапеляційна: те, що вона захопила, ніколи не повернути назад, як не намагайся. Вона, ніби злоякісна пухлина, ладна тільки рости й пульсувати, заражаючи здорові клітини безвихіддю й фатальністю. Як би ти не травив її, вона будь-яку отруту і зброю оберне проти тебе.

І кохання, що смерть зневажає…

Темрява непостійна й має схильність до гедонізму: від насолоди вона тримтить і пускає гіллястими венами розпечену золотаву лаву, добігає до самих мізинців. Все живе гине на її шляху; коли лава застигає, вона обертається холодною чорнотою і завмирає нерухомим обсидіаном, позначаючи захоплену територію.

Б’є життям в нас з тобою до краю¹.

Темрява безтурботна: надто раділа легким перемогам і не помітила, як сама ж лишила лазівку на самому початку шляху.

Ван Ібо не впевнений, що це не чергова галюцинація — він чує спів. І це єдине, що допомагає йому продертись крізь усепоглинаючий біль і повернутись до реальності. Аби-як розтиснувши зведені судомами щелепи, він хрипить:

— Води.

◐

Коли Ван Ібо прокидається, біль такий, що починає здаватись, ніби всі його кістки легше й гостріше будь-якого меча і ось-ось прорвуть тонку, надто чутливу шкіру; через кілька хвилин відчуття змінюються на полярні: кістки стають важкими і тупими, розбухають всередині, втискають Ван Ібо в матрац.

Пальці не розгинаються, вони зігнуті у неприродному положенні; через це не виходить обхопити ні тремтячі ноги, ні хоч якось обхопити самого себе; вдається лиш незграбно вдарити себе в груди, видавши при цьому звук, що більше нагадує вороняче каркання.

Він намагається пригадати, як так сталось, що йому зараз настільки погано. Здається, простиг? Мабуть, в нього температура під сорок, якщо так ломить кістки і кидає спочатку в жар, а потім обливає відром крижаної води.

Можливо, думає він, це взагалі не відбувається із ним у реальності. Чи відбувається, та не з ним. Чи реальність якась інакша, явно паралельна — він із нею раніше точно не стикався.

Ван Ібо в цій ситуації навіть не цікавить де він знаходиться, чому так темно; він увесь налаштований на сприйняття болю. Відчуває кожен нерв; до цього він і не здогадувався, що їх так багато.

Раптом він відчуває доторк трохи вище ліктя, вся його шкіра відкликається і підлаштовується під цей розтираючий порух. Ван Ібо усвідомлює, що якщо сконцентруватись тільки на цих відчуттях, біль і ломота ніби відступають на другий план.

Закинувши руку назад, здерев’янілими пальцями він намагається намацати того, хто лежить поряд із ним і продовжує масажувати зведені м’язи. Але намагання припиняють — людина позаду нього бере його за руку, повертає її назад і злегка потирає пальці, їх виходить розігнути. Ван Ібо кладе долоні під голову і продовжує лежати із закритими очима, підтягнувши ноги до грудей.

Увесь цей час він слухає.

Йому кажуть, що все буде добре, що скоро все скінчиться. Що так завжди — перед світанком ніч найтемніша. Треба просто трохи потерпіти, подумати про щось приємне. І Ван Ібо намагається, правда, дуже сильно намагається.

Приємне — це що? Це, напевне, його робота. Відома послідовність дій і виконання розпоряджень. Не задавати питання, знати рівно стільки, скільки тобі належить. Слідкувати, аби решта теж не запливали за буйки, захопившись неприйнятною тягою до пізнання. Визначеність, точність, передбачуваність. Життя вкрай зрозуміло розмічене в закріплених за людиною завданнях, користь для суспільства зафіксована.

Чужі слова теплим диханням осідають трохи вище спини, потім чужі пальці розтирають занімілі м’язи шиї. Ван Ібо зажмурюється до яскравих спалахів і рвано зітхає, закашлюється.

Йому гладять спину; розкритою долонею проходяться вздовж хребта, і цей теплий доторк несподівано приємний; усвідомлення обухом стучить в пустій голові. Несподівано. Приємно.

◐

Сяо Чжань сидить у кріслі в кутку, Ван Ібо — лежить навпроти, в черговий раз зкинувши з себе ковдру. Буквально кілька хвилин тому його трохи відпустило, та Ван Ібо поступово повертається до пози ембріону; великі пальці на ногах підібрані, мізинці стирчать в різні боки. Отже, скоро їх чекає новий спазм.

Це перша за довгий час ситуація, коли Сяо Чжань почуває себе абсолютно безпомічним. Тяжко уявити, що зараз відчуває Ван Ібо. З солідарності Сяо Чжань все ж намагається вхопитись за власні відчуття, згадати, як було йому самому. Та згадки, як і все погане, стали в пам’яті блідими відзвуками болю, що колись пронизував його тіло.

Ван Ібо тяжко дихає, часом закашлюється і б’є себе руками, дивитись на це боляче. Не у фізичному сенсі. Сяо Чжань не відводить погляду; він звик до темряви і чітко бачить зведені до перенісся брови, складку, що залягла між ними, краплину поту, що виступила на чолі, і косу, що розтріпалась — вологі пасма прилипли до щік і шиї.

Чуже скавучання все ще звучить у голові навіть коли Ван Ібо припиняє стогнати від болю і тільки стукоче зубами, часто дихаючи.

Сяо Чжань не знає, кому він неусвідомлено хоче зробити краще. Самому собі, малодушно не бажаючи чути виття та скрегіт? Чи Ван Ібо, намагаючись відволікти того від неприємних відчуттів, що зараз ним володіють? Як би там не було, слова старої пісні виникають самі собою у його голові, і вголос Сяо Чжань наспівує нехитрий ритмічний акомпанемент. Варто було б втиснути Ван Ібо між зубів рушник, та розтискати чужу щелепу він боїться, та й рушника під рукою немає.

Спочатку Сяо Чжань співає так уривчасто, що мелодія ледь вгадується, та він чує, як дихання Ван Ібо сповільнюється, і співає трохи голосніше, виводячи і основний голос теж. Він сам не помічає, в який момент чітко співає весь куплет.

Ван Ібо розплющує повіки — Сяо Чжань бачить яскраві скроні його очей.

— Води.

В одній руці у Сяо Чжаня склянка з теплим чаєм, іншою він притримує чужу голову, аби запобігти можливого неприємного випадку.

— Ще, — прохає Ван Ібо, самостійно підіймаючись на лікті.

Через певний час, коли починається новий виток судом, Сяо Чжань виявляє, що лежить поряд із гарячково палаючим тілом Ван Ібо. Лишатись у стороні він більше не здатен, це не по-людськи. Та, опинившись поряд, він губиться — деякий час просто дивиться, підклавши руку під голову, та, почувши чужий рик і стукіт зубів один об одний, інстинктивно подається вперед, стискає чуже плече — до своїх збліднувших кісточок, до чужого болю, та тільки аби перекрити інші спазми.

Тканина піжами під його пальцями волога, він згадує слова Мен Цзиі і, не припиняючи гладити чужу руку, налаштовується на власні відчуття, чи не піддуває десь протяг. У кімнаті дуже жарко і навіть душно. Скоріше, необхідно навпаки провітрити, можливо, Ван Ібо стане краще. Та Сяо Чжань не може змусити себе піднятись, замість цього він починає шепотіти щось безглузде, що сильно віддає погано оформленою брехнею, та Ван Ібо про знати не потрібно.

Потім буде легше, говорить Сяо Чжань, потрібно пережити цю ніч, вона найскладніша, гарячка ніколи не триває вічно.

За кадром лишається, що в деяких випадках лихоманка може розтягнутись на кілька тижнів. Не фігурує в цьому заспокійливому шепоті й той факт, що навіть через роки після пробудження може раптово накрити серед дороги. Тоді здається, що легені перестали функціонувати і ти не можеш більше дихати — тільки ковтаєш повітря ротом у надії, що він якось сам проштовхнеться всередину і тебе нарешті відпустить.

Ван Ібо кашляє, та поступово простягається на ліжку, м’язи розслабляються під рукою Сяо Чжаня.

Світ дуже дивно влаштований, продовжує Сяо Чжань. Багато речей в світі можна оцінити тільки завдяки наявності протилежних до них концептів — не можна пізнати тишу, якщо ніколи не чув шуму, чорний колір можливо сприйняти лиш завдяки існуванню решти кольорів.

Щастя, шепоче Сяо Чжань, проходячись рукою по чужій спині, відчуваючи, як слабне судома, йде рука об руку з горем, біль змінює хвилини насолоди, сміх буває до сліз, а кохання часом завершується ненавистю.

— Скоро ти все це відчуєш. Я обіцяю, це того варте, — голосніше промовляє Сяо Чжань.

Руки відводять косу, в темряві вона — всього лиш відтінок сірого і виглядає зовсім неохайно; пальцями Сяо Чжань проходиться по шиї, на дотик розуміючи, що шкіра все ще трохи гусина.

— Я помираю? — раптово питає Ван Ібо, коли Сяо Чжань мовчить кілька секунд, задумливо вдивляючись у чужу маківку.

— Ні, все якраз навпаки, — нарешті відповідає Сяо Чжань.

Ван Ібо тяжко зітхає, та нічого не каже.

Вони обидва мовчать; здається, що часу не існує. Він знищений темрявою, що їх оточує і що так і не змогла поглинути Ван Ібо.

— Якщо я не помираю, тоді що? — нарешті хрипло питає Ван Ібо.

— Ти народжуєшся заново.

У відповідь Ван Ібо закашлюється, здригаючись всім тілом; кашель переходить у якісь уривчасті свистячі звуки.

— Дуже смішно, — коментує Ван Ібо, повертається на другий бік і знаходить чужі очі. — Це ж усе не насправді, так?

— Можливо, тобі це сниться, — розмито відповідає Сяо Чжань, від такого погляду у нього починають сльозитись очі, він кліпає й дивиться навколо, та все одно повертається до пильного погляду людини навпроти.

— Мені боляче.

— Я знаю.

Ван Ібо вдивляється в обличчя Сяо Чжаня, торкається пальцями його вилиць і щік, проводить по ним великим пальцем і задає резонне питання:

— Чому плачеш ти, якщо боляче мені?

Хотів би Сяо Чжань сам знати. Почуття йому не чужі, та подібною здібністю до співпереживання він ніколи не відрізнявся, інакше він не зміг би ухвалити безліч важливих рішень. Напевне, це через почуття провини; цього разу все йде не так — він ні на мить не забуває, що ухвалив рішення без участі другої сторони.

— Будь ласка, ти можеш припинити це?

Сяо Чжань все ще мовчить.

— Ти ж можеш? — Ван Ібо своїм зосередженим поглядом виймає із Сяо Чжаня саму душу.

— Ні, — насилу видавлює Сяо Чжань із себе. — Вибач, я не можу.

Після цього він обіймає людину поряд із собою і притискає чужу голову до своїх грудей, з розмахом гладячи Ван Ібо по холодній і вологій спині.

Коли від нового спазму гарячі пальці Ван Ібо стискають його бік, Сяо Чжань продовжує подумки повторювати одне й те саме слово, відчуваючи, як сльози стікають по щоках і скронях. Разом із ними приходить дивне, порожнє полегшення. Можливо, йому давно пора виплеснути емоції, що накопичились за ці роки.

◐

Якщо це сон, то коли можна буде вже прокинутись? Якщо прокинутись не можна, Ван Ібо готовий заснути всередині цього сновидіння. Та, на жаль, незважаючи на ці благання, ані прокинутись, ані заснути не виходить; а так хочеться відключитись, аби більше нічого не відчувати.

Єдине, що виходить добре, це сконцентруватись на чужій шкірі, котрої торкаються пальці. Вона десь гаряча, десь трошки прохолодніша, та торкатись її однаково приємно, з якою б температурою не доводилось зустрічатись подушечками пальців.

Ван Ібо лежить, тикнувшись носом у сорочку, таку ж світло-сіру, як була сьогодні на ньому, і вдихає чужий запах. Важко визначити складові, він ніколи раніше не звертав на такі деталі уваги, і зараз, коли йому вперше хочеться пропустити цей запах крізь себе, розкласти на компоненти, він з’ясовує, що не в змозі це зробити. Бо не вміє, чи тому, що, можливо, його рецептори через хворобу відмовляються працювати.

Мовчанка пригнічує, біль, що охопив тіло, змушує звернути на нього всю свою увагу.

— Розкажи мені що-небудь, — прохає Ван Ібо.

— Що тобі розказати?

— Що завгодно, просто відволічи мене.

— Баклажани, — починає Сяо Чжань і на хвилю змовкає, — бувають не тільки фіолетові. Але й жовті. І білі. Ти знав?

Ван Ібо тяжко дихає і, зціпивши зуби, мовчить. Його прошибає наскрізь новою хвилею болю. Сяо Чжань, певно, розуміє це по його скрючених пальцях і продовжує свою розповідь. Трохи голосніше, ніби намагається перебити больові відчуття.

— Тож, із наукової точки зору баклажан — це ягода. Помідор теж. Вони там якісь родичі. Далекі чи не дуже. Але це факт. А ще раніше баклажани різали смужками і відбілювали ними зуби. Можеш собі уявити? Просто мій персональний жах.

— Для людини, якій не подобаються баклажани, ти надто багато про них говориш, — нарешті промовляє Ван Ібо.

— Ворога, товаришу Ван, варто тримати в полі зору. І бажано вивідати про нього все, щоб потім ці дані можна було використовувати проти нього.

— Напевне, ти дуже небезпечний ворог.

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

У Ван Ібо виходить щось, що віддалено нагадує посмішку. Він відчуває, як Сяо Чжань торкається його волосся:

— Давай я переплету.

— Роби що хочеш, — Ван Ібо доводиться підібгати ноги, бо біль повертається хвилями, поступово стаючи сильніше. Він охоплює живіт лівою рукою, а правою продовжує триматись за Сяо Чжаня, котрий повільно розпускає косу і починає неспішно перебирати пасма, періодично торкаючись шкіри голови і шиї.

Ван Ібо стискає чужу сорочку і веде носом; йому здається, що якщо він відпустить свого дивного сусіда хоча б на мить, то той розчиниться у непроглядній темряві, зникне з цього сновидіння, лишивши його сам на сам із темрявою. Якщо це трапиться, все це однозначно можна буде перекваліфікувати в жах, а поки він відчуває доторк теплих пальців, ситуація сприймається більш терпимо.

— Тільки не мовчи, навіть якщо я не відповідаю, говори зі мною; можна навіть про бакла… — Ван Ібо не встигає договорити, коли його накриває, на мить рука Сяо Чжаня припиняє його обіймати, підтягує до них ковдру і просовує тканину йому між зубів. Це дуже вчасно, бо від болю Ван Ібо знову стискає щелепу і мружиться, доки перед очима не починають іскритись золоті спалахи. Він не задумується, чи відбувається це через те, що він надто сильно давить повіками на очне яблуко, чи через черговий напад болю, або тому, що Сяо Чжань знову співає свою пісню і з натиском гладить його по спині.

◐

21 день згодом

Від постійного напруження і усвідомлення того, що ніяк не здатен допомогти людині, котру в принципі сам і прирік на фізичне — і не тільки — страждання, Сяо Чжань падає в сон десь у половині четвертої. Йому, на відміну від безсонного — якщо це можна так назвати — поряд Ван Ібо, не сниться нічого.

Більш того, Сяо Чжань не одразу чує мелодію побудки і настільки ж жваво-патріотичне привітання Чжу Цзанцзіня.

Між рядків ранкового повідомлення Сяо Чжань розбирає наступне: все гаразд, ніч пройшла спокійно, поганих новин немає. Погані новини — приходить йому в голову — відсутні, бо всю ніч пролежали в агонії поряд із ним у цілковитій темряві.

Очі розліплюються тяжко, в горлі пересохло, голова чавунна — як старі і давно вже забуті симптоми абстинентного синдрому прийшли у гості. З приємного лиш те, що у кімнаті все ще темно. Є надія, що доки Сяо Чжань спав, Ван Ібо не додумався здійснити самостійний екскурсійний похід. Прибрати він нічого не встиг.

Ван Ібо, здається, ніби відчуває, що Сяо Чжань думає про нього, бо тишу, що запанувала після побудки, розрізає хриплий, та вимогливий голос.

— Хіба галюцинація, створена моїм марячим розумом, може так нахабно сопіти у моєму ж сні?

— Ти як?

— Погано.

— Пити хочеш?

— Спочатку мені треба позбутись тієї порції води, що ти в мене влив уночі.

— Можеш закрити очі?

Навряд можна щось побачити у темряві, та й прохання здатне викликати ще більше питань, але Сяо Чжань намагається убезпечити себе як виходить у ситуації, що склалась.

— Ти пропонуєш мені сходити у вбиральню із закритими очима? Я так розумію, із жаху мій сон намагається перекваліфікуватись у комедію?

Це погана ідея, думає Сяо Чжань. Так само як і те, щоб Ван Ібо розгулював його квартирою. Те, наскільки розбірливою була чужа мова, прямим текстом вказувало на те, що Ван Ібо явно притомний. Якою ж дурістю було привести його до себе додому. Зараз будь-який вчинок, як би він не вчинив, неодмінно породить питання.

— Ти зможеш зачекати?

У відповідь Ван Ібо кашляє, але потім все ж мугикає щось ствердне.

Спочатку доводиться перевірити пледи і вікна у вітальні і прибрати з їх шляху все, що потенційно могло б призвести до нещасного випадку. Деякі зовсім підозрілі речі Сяо Чжань ховає під диваном. Баночки, що стоять у кілька рядів на полиці у ванній, відправляються до самої стіни під чавунну ванну — і потім, коли доведеться їх діставати, поперек точно не подякує. Та перестрахуватись варто, най навіть маркування на них відсутнє. Ще раз озирнувшись, Сяо Чжань повертається до спальні:

— Тобі допомогти підвестись? — Сяо Чжань простягає руку.

— Я сам, — незважаючи на відповідь, за руку Ван Ібо все ж хапається.

— Поклади обидві руки мені на плечі. І не дивись по боках. Крокуй за мною і не відходь від мене, — на мить Сяо Чжань змовкає, а потім, сильніше притиснувши кисті Ван Ібо до своїх плечей, додає: — Краще закрий очі. Я скажу тобі, коли можна буде відкрити.

Ван Ібо у відповідь мовчить, та руки лишає на плечах Сяо Чжаня.

— Закрив?

— Закрив.

— Тоді ходімо.

Від того, що доводиться буквально нести варту під дверима ванної, Сяо Чжаню незручно. М’яко кажучи, він відчуває себе наглядачем, що вдирається у чужий особистий простір, та навряд чи це стояння під дверима — його єдиний гріх за останній час.

— Хочеш сходити в душ? — голосно питає Сяо Чжань через двері, аби якось виправити ніяковість ситуації.

— Ні. Я не простою так довго на ногах.

— Тобі допомогти?

— Зараз? Я, здається, даю раду.

Сяо Чжань мимоволі посміхається — певно, у стресовій ситуації Ван Ібо може бути доволі кумедним.

— З душем.

— Не варто, я краще лягу назад.

Нарешті чутно звук води з-під крану.

— Я закрив очі, проведеш мене?

Замість відповіді Сяо Чжань відкриває двері і бере Ван Ібо за руку.

◐

— Ібо, — Сяо Чжань впирається коліном у матрас і акуратно торкає Ван Ібо за плече.

— М?

— Я маю йти.

— То йди.

— Хочеш піднятись до себе?

— Так. Ця темрява… Отже, можна?

— На жаль, так.

Ван Ібо розвертається і лягає обличчям до Сяо Чжаня:

— На жаль?

— Якщо з тобою щось трапиться, ми можемо дізнатись про це запізно.

— Ми?

Сяо Чжань розуміє, що сказав зайвого, та формулювання дозволяє безкарно перенаправити розмову.

— Ти маєш батьків, Ібо?

— В теорії їх мають усі.

— Я переформулюю: мені варто зателефонувати твоїм батькам?

— Ні, вони живуть в іншому куполі. Не треба.

— Я попрошу домоправителя Чжу, аби зазирав до тебе час від часу, — Сяо Чжань підіймається.

— Чим я хворий? — Ван Ібо перехоплює його за руку. — Це ж не ангіна.

— Не ангіна, — згода виходить якоюсь стомленою і з нотками безвиході.

— Тоді?

— Отруєння? — чи то питання, чи то ствердження. В принципі, якщо зарахувати як ствердження, це майже правда, думає Сяо Чжань.

— Баклажанами? — голос Ван Ібо просочений скепсисом відносно запропонованої версії.

І це також майже правда, Ван Ібо навіть не здогадується, наскільки він близький до реального положення справ.

— Гадаю, сьогодні тобі сьогодні краще утриматись від їжі. Пий води побільше. Тільки не відкривай вікно, навіть якщо буде нестерпно спекотно.

— Скільки ще це триватиме? — хватка Ван Ібо стає жорсткіше.

— Товариш Мен виписала тобі лікарняний на тиждень, — намагається уникнути теми Сяо Чжань

— Я не про лікарняний, і ти це знаєш.

— У всіх по-різному.

— Всі труяться по-різному, зрозуміло.

— Мені час на роботу, Ібо. Мені лікарняний ніхто не виписував. Перевдягайся.

— Я можу зробити це у ванній? Тут надто темно.

— Так-так, звичайно, ти можеш. Тільки…

— Я закрию очі.

Ван Ібо збирається оперативно. Сяо Чжань знову переступає з ноги на ногу у передпокої, прислухаючись одночасно до звуків у коридорі — Ван Ібо необхідно здихатись непомітно.

— Дійдеш самостійно? — питає Сяо Чжань, коли Ван Ібо виходить із ванни і з питанням дивиться з-під лоба.

Сяо Чжань все ще у м’ятій сорочці, особливо помітні заломи там, де чіплявся за тканину Ван Ібо. Останній, схоже, був до цього моменту впевнений, що Сяо Чжань супроводить його нагору, бо на безкровному обличчі, що особливо різко контрастує із яскравим і розпатланим волоссям, читається відвертий подив, коли Ван Ібо усвідомлює, що Сяо Чжань лишається у квартирі. Від цього виразу на чужому обличчі відчуття провини всередині Сяо Чжаня стає ще більшим. І це лише початок.

Ван Ібо береться за ручку вхідних дверей.

— Стривай, — Сяо Чжань різко тіпається і долонею накриває двері. — Я перевірю, гаразд?.. — він виглядає в коридор, крутить головою, прислухається до звуків на сходах. — Йди. Зараз.

Сяо Чжань різко відкриває двері. Ван Ібо ледь не вивалюється в коридор і, горблячись, прямує до сходової клітки.

— Ти ніколи не був у мене вдома, Ібо, — на межі шепоту промовляє Сяо Чжань і завмирає в очікуванні відповіді.

Ван Ібо горбиться ще сильніше і навіть не обертається.

Зачинивши двері за нічним гостем, Сяо Чжань прихиляється до неї й повільно сповзає вниз, запускаючи руки у волосся.

Що тепер він має сказати Чжу Цзанціню? Чи Мен Цзиі? І решті?

Притягнути Ван Ібо до себе додому у такому стані і сподіватись, що він дійсно буде думати, що це все чистої води делірій чи надто реальна галюцинація… Треба бути зовсім не в собі, аби так вчинити. І Сяо Чжань, певно, вже кілька тижнів як перебуває не в собі.

Та, як би там не було, це вже завершилось. Лишається тільки спостерігати за тим, чим це може обернутись для них усіх.

◐

Якось прийнято вважати, що якщо новини дві, то одна з них неодмінно має бути хорошою. Можливо, людям просто подобається дивитись на речі оптимістично і обирати менше з двох лих. Та в голові старшого інспектора, що нарешті опинився вдома наодинці із собою, дві новини, котрі він щойно вивів сам для себе в якості певного проміжного висновку, є рівною мірою паскудними.

Перша новина більшою мірою — факт що стався, який вже неможливо змінити: звіт пропущено.

Друга новина має пряме відношення до справжнього часу: писати звіт, аби найшвидшим чином пояснити управлінню, що з ним усе гаразд, немає жодних сил. Ані моральних, ані фізичних.

Старший інспектор сідає за стіл, хоча цілком усвідомлює той факт, що не зможе він у такому стані написати і рядка. Тим не менш, хоча б для протоколу — дуже старався, та обставини виявились сильніші за нього — спробу зробити варто.

Вказівний палець обводить кілька клавіш. Коли-небудь звіт все ж доведеться зіставляти. Та є шанс, що до того часу ситуація стане зрозумілішою, тому що зараз у інспектора було відчуття, що реальність у його свідомості вже давно змішалась із вигадкою. І навіть не власною, а придуманою кимось для нього ж.

Які з фактів варто зафіксувати? Які випустити?

Раніше достатньо було написати все як є. Паралельно надати запит на інформацію. Сухо повідати про події чи зафіксувати їх підозрілу відсутність. Додати скупими характеристиками особисті справи жителів Хуаньці.

Констатація. Нічого особистого.

Тепер же здається, що в його розслідуванні, котре ніяк не хоче зрушитись у потрібний бік, втрутилась якась нова незвідана сила, що більше схожа на хаос, ніж на щось свідоме. У старшого інспектора тільки міцнішає відчуття, що він і сам поводить себе якось неправильно. І того, що його затягує у якийсь вир ірраціонального. В невідоме, та одночасно тендітне, залежне від того, на який символ натиснуть ці пальці.

Тому, думає старший інспектор, краще не натискати на жодний. Треба роззирнутись. Причаїтись. І цими самими пальцями прорвати тендітну плівку, за котрою, він точно знав, ховається саме те, що йому потрібно.

СІ3726, продовжуючи безцільно погладжувати пластикові клавіші і вперше усвідомлено сприймаючи те, які вони на доторк, лягає щокою на гладку холодну поверхню робочого стола і закриває очі.

Звіту, здається, доведеть зачекати до вечора. Або до завтра. Дивовижно, та ця думка йому зараз навіть не видається неправильною.

◐

Деякий час після прощання із товаришем Сяо Ван Ібо ніби нормально. Він без пригод добирається до своєї квартири і опиняється всередині, хоча ключ потрапляє в замкову щілину з другого разу.

Та це лиш короткочасна перерва перед черговою бурею, що застає його за робочим столом.

Ван Ібо перебігає на ліжко і лягає на спину, завмираючи в якійсь незрозумілій позі: піднявши ноги, притиснувши до себе коліна і вчепившись у них.

Напротязі ранку, який ніяк не хоче перетікати у день, він фокусується на блідих кісточках пальців, котрими стискає свої коліна, і на відчутті того болю, силу котрого контролює він сам. Врешті-решт, приємно усвідомлювати, що хоча б щось лишається у твоїй владі.

Та таких речей замало.

Наприклад, цей нестерпний настінний годинник у вітальні — секундна стрілка тікає надто голосно, тисне на барабанну перетинку, резонує до нескінченності.

Світло дратує, від нього неконтрольовано сльозяться очі.

Фрази про здорове суспільство, що періодично лунають у подвір’ї, виводять навіть більше, ніж тиша, що їх змінює.

Те, що все тіло болить і явно не збирається припиняти свою диверсію, бісить неймовірно.

Ван Ібо тяжко дихає і повільно повертає голову в сторону вітальні, відірвавшись від спостерігання за тим, як його нігті впиваються у власні ноги, напевне лишаючи під піжамою з чужого плеча рожеві сліди. Годинник звідси не видно, роздратовано розуміє він, а як би хотілось випалити поглядом його механізм. Гаразд, із ним він може розібратись і пізніше.

Зараз куди важливіший той факт, що йому знову дуже спекотно. Жахливо спекотно. Ван Ібо здається, що він якась дивовижна самовбираюча губка — скільки б не виступав піт на його шкірі, він продовжує пітніти. І пітніти. І пітніти.

Через певний час мокра наскрізь піжама заноситься до списку подразників. Ван Ібо перекочується на ліжку, різко встає і, ігноруючи запаморочення, починає стягувати з себе прокляту тканину. Руки тремтять і не слухаються, гудзики стрибають перед очима і ніяк не хочуть розстібатись.

Не витримавши цієї нерівної боротьби, Ван Ібо роздратовано смикає головою і з якимось нелюдським гарчанням різко тягне за комір; гудзики зливою летять на підлогу і з оглушливим звуком відскакують від неї кілька разів, доки не завмирають остаточно. Слідом падає звільнена від їх ярма нічна сорочка.

Ван Ібо зараз лякає самого себе. Він підіймає розкриті долоні і жахається тремору, що помітний навіть із врахуванням його слізних очей. Вдарившись об одвірок, він босоного бреде до ванної і вмикає кран із холодною водою. Підставивши руки під струмінь, він чекає, доки вони заніміють — можливо, після цього вони вже припинять труситись?

Відчуття болю від льодяної води приходить не відразу — реакція зараз надто уповільнена; Ван Ібо із шипінням сплескує руками, ховає кисті під пахвами і з нескінченною жалобою дивиться на себе у дзеркало. Під очима пролягли темні кола, шкіра ніби посірішала. Сам він — увесь згорблений і змарнілий.

Очі помічають на поличці препарати. Білі — на ранок. Світло-блакитні перед сном. Пережити ці жахливі відчуття уві сні видається спокусливою ідеєю, чарівним рішенням. Ван Ібо чи то кашляє, чи то сміється, радіючи своїй власній винахідливості.

Через тремор на його долоню сиплеться більше таблеток, ніж необхідно. Але Ван Ібо зсипає зайве назад, лишаючи лиш кілька, і запиває їх, дивлячись на себе в дзеркало, ніби бажаючи переконатись у тому, що ефект буде миттєвим.

Лишивши склянку — зараз йому цілковито плювати, що стоїть вона не на своєму місці і повернута не так, як треба — Ван Ібо продовжує вдивлятись у власне обличчя. Воно усе — суцільний вузол напружених м’язів, тож треба просто дочекатись, коли риси пом’якшаться.

Ван Ібо хочеться думати, що пройшло замало часу, поки він гіпнотизував власне відображення у пошуках яких-небудь мало-мальских змін, та клята секундна стрілка, яка рівномірно довбає по барабанним перетинкам, навіть не дозволяє йому обдурити самого себе.

Більше терпіти це неможливо. Від нищівного гніву Ван Ібо навіть розгинається, незважаючи на зведені судомою м’язи спини, і рішучо повертається у вітальню. Йому доводиться стати навпочіпки і, притиснувшись щокою до прохолодної стіни, витягнути одну руку вгору.

Через кілька секунд барабанний марш стрілки переривається звуком битого скла. Та невгамовна стрілка виявляється непошкодженою і переможно стрибає по циферблату, ніби насміхаючись.

Коли вона тіпається востаннє і задушено замовкає, в агонії роблячи кілька марних ривків у різні боки, підлога навколо беззахисного циферблату забарвлена червоним — колінами Ван Ібо стоїть прямо на дрібних уламках. Ну нарешті можна розслабитись, думає він.

Він підіймається на ноги, стягує закривавлені піжамні штани, витирає тонкі червоні цівки і згрібає штанами уламки. Після цього Ван Ібо повертається до ванної і зі зневагою дивиться на блідо-блакитні кругляші. Здається, що вони підморгують йому, тягнуть неіснуючі і такі ж бліді, як у Ван Ібо, кінцівки. Хто він такий, аби їм відмовити? Ван Ібо несвідомо береться за флакон, дістає одну таблетку і акуратно кладе її на язик, влаштовуючи прямо по центру. Блідо-блакитне на яскраво-рожевому, він ніколи не звертав уваги на те, яке це ідеальне, створене одне для одного поєднання.

Для певності він повторює цю процедуру кілька разів і, спираючись обома руками на рукомийник, продовжує спостерігати за власним обличчям у дзеркалі.

До ломки, котра вже, здається, стала частиною нього самого, примішується лоскотливий біль порізів на колінах. Стояти важко, він втомився.

Ван Ібо сідає навприсядки, не відриваючи ступні від холодної плитки підлоги. Лягає щокою на праве коліно і закриває очі. Руки його витягнуті догори, кисті спочивають на обідку фаянсового рукомийника. Він дуже хоче заснути, аби швидше полегшало, та навіть із закритими очима почуває себе огидно притомним.

На думку спадає мелодія, яку співав йому Сяо Чжань, Ван Ібо не пам’ятає її точно, намагається крізь біль наспівати хоча б щось, що віддалено її нагадує, та виходить кепсько.

Від безвиході він утикається носом між колін, хапається кистями за рукомийник і відхиляється трохи назад, витягуючи руки повністю.

Ван Ібо ледь не падає, коли розуміє, що хтось шкряботить у вхідні двері. Від передчуття, хто це може бути, його миттєво відпружинює від підлоги; через кілька секунд він хапається за ручку дверей, наплювавши і на заходи безпеки, і на те, що взагалі виглядає не дуже: розпатланий, закривавлений і в одних трусах.

— З’явився?

Взагалі-то Ван Ібо не збирався говорити таке, та питання зірвалось з його вуст раніше, аніж він міг подумати.

— Ти гадаєш, тут музей?

Цього теж не було у сценарії, та його рот продовжує спльовувати погані слова, абсолютно не цікавлячись, що на цей рахунок думає сам Ван Ібо.

Та Сяо Чжань, здається, і не думає ображатись на подібні заяви і якось незлобиво і втомлено посміхається:

— А ти вважаєш себе витвором мистецтва?

Ван Ібо здригається. Зараз, коли він голий стоїть на протязі, він нарешті не пітніє — від ознобу по шкірі йдуть дрижаки.

— То ти заходиш чи ні? — він підпирає двері ногою; озноб посилюється. Доводиться обхопити себе руками і потерти плечі.

— Прийшов передати тобі лікарняний лист, — Сяо Чжань протягує йому папку. У руках в нього лишаються ще якісь документи.

Ван Ібо простягає одну руку і ривком забирає папку, відгортає куточок. Й справді, самий звичайний листок непрацездатності. У графі «причина» надруковано кілька цифр. Як зручно, він сам, видно, так і не дізнається, на що точно він хворий.

Горло лоскочуть чергові грубі слова, йому терміново треба від них позбавитись:

— Авжеж, як же я міг забути! Ти ж зразково-показовий громадянин, — Ван Ібо ніби бачить зі сторони, як його власні губи розтягуються у вишкірі. — Прийшов наділити своєю допомогою нужденних? Сяо Чжань людині друг, товариш і брат!

— Все сказав?

Замість відповіді Ван Ібо мовчить. Йому соромно, та він нічого не може з собою вдіяти: не в його силах зладнати з охоплюючими його почуттями. Злість. Роздратування. Величезна порція обурення. Він такого досі ніколи не відчував. Напевне, на те є причина? Наприклад, що Сяо Чжань точно знає, та не каже йому, скільки ще це терпіти.

— Я знаю, що ти зараз роздратований і погано контролюєш себе, та подумай гарненько перед тим, як відповісти на моє питання. Двічі я пропонувати не буду. Мені піти чи лишитись?

Дуже хочеться піддатись емоціям і грюкнути дверима прямо перед Сяо Чжанем, бажано дати по носі. Ван Ібо повільно підсуває ногу до себе; двері починають рухатись — потихеньку закриваються. На те, що відбувається, Ван Ібо навіть не відволікається — не відриваючись дивиться на Сяо Чжаня і сам не розуміє, чого очікує.

— Я зрозумів, — Сяо Чжань робить крок назад.

— Лишись, — одночасно з ним промовляє Ван Ібо.

◐

— В душ зможеш сам чи тобі допомогти? — цікавиться Сяо Чжань з порогу. Потім сідає навприсядки і обережно розтягує шкіру на правому коліні Ван Ібо двома пальцями. Зверху чується невдоволене шипіння, котре ігнорують, — Сяо Чжань тикає пальцем прямо у розсип дрібних подряпин, переконуючись, що уламків у шкірі немає. Аби більше таке навіть на думку не спало. — Тільки не гарячий.

— Без цього ніяк?

— Ти себе взагалі бачив? Йди помилуйся у дзеркалі, як ні. Заодно перевіриш, скидаєшся ти на музейний експонат чи ні.

Сяо Чжань робить запрошувальний жест рукою і заходить у ванну слідом за Ван Ібо. Погляд падає на упаковку з таблетками, що лежить прямо у рукомийнику; схоже, душ відкладається. Сяо Чжань акуратно ставить їх на поличку і складає руки на грудях:

— Ну і як багато?

— Як багато чого?

— Ти їх випив.

— Штук п’ять? — байдуже відповідає Ван Ібо і знизує плечима.

— І як, допомогло? — Сяо Чжань, стоячи зі схрещеними руками на грудях, прихиляється спиною до стіни поряд із ванною.

— А я виглядаю так, ніби допомогло?

— Скільки часу минуло?

— Хвилин сім-десять?

— Ти в мене питаєш? Гаразд, у будь-якому випадку, ложку тобі дати чи так впораєшся?

Ван Ібо мовчить.

— Ти витрачаєш дорогоцінний час. Моє терпіння, до речі, також має свої межі.

— Як і моє, — впирається Ван Ібо.

— Якщо ти зараз будеш тягнути час, я не полінуюсь сходити вниз і набрати лікарям. І повір, це буде не Мен Цзиі. Пояснювати те, що відбулось, будеш самостійно, після, певна річ, захопливого сеансу промивання шлунку, — Сяо Чжань демонстративно вказує великим пальцем собі за спину, піднімаючи брови у питанні: — То що, йду телефонувати чи лишитись волосся тобі потримати?

— Гаразд, я сам, — здається Ван Ібо і присідає перед унітазом.

Задоволений Сяо Чжань виходить у коридор.

— Гей, ти куди? Я ж сказав, що сам впораюсь, не треба нікому телефонувати.

— Я буду на кухні. Гадав, що в такий інтимний момент краще лишити тебе самого. Чи хочеш, аби я лишився подивитись, як ти пхаєш собі два пальця до рота?

— Ти… — Ван Ібо грізно дивиться на нього знизу вверх.

— Я. Не тягни, починай, — Сяо Чжань відступає в коридор і прикриває двері, а потім просовує у щілину тільки голову. — Я нікуди не дінусь, Ібо. Чайник поки нам поставлю, — раптом його погляд падає на флакони з таблетками. — Це я тимчасово конфіскую.

Сяо Чжань прикриває двері назад і, просунувши руку, хапає обидві баночки.

— Вивчу у вільний час. Все, я зник, можеш починати. І потім одразу в душ, коліна обробиш пізніше.

Наостанок наділивши змученого Ван Ібо сяючою посмішкою, Сяо Чжань щільно закриває двері за собою і притуляється до них спиною з іншого боку. Здається, той прислухався до його попередження і перейшов до справи.

Сяо Чжань сам не помічає, як починає муркотіти собі щось під ніс, поки ставить чайник на конфорку. Той факт, що у Ван Ібо з’явились сили на те, аби сперечатись і огризатись, наповнює його оптимізмом і змушує посміхатись.

Коли через якихось півгодини — така оперативність варта окремої поваги — на порозі кухні з’являється Ван Ібо, Сяо Чжань впівоберта дивиться у вікно, спершись однією рукою на підвіконня. Звук босих і злегка вологих ступнів одразу відволікає його від вивчення околиці і повертає в цей момент.

Ван Ібо все такий же насуплений, та тепер ще й примхливо дує губи. Тим не менш Сяо Чжаню по-людськи подобається те, що він бачить: після банних процедур щоки Ван Ібо злега підрум’янились, та й загалом шкіра набула решти відтінків, окрім сумного сірого кольору. Яскраво-червоне волосся ховається під рушником, та кілька допитливих пасм вибрались із полону і волого липнуть до блідої шиї.

— Коліна обробив?

У відповідь Сяо Чжань отримує кивок, потім Ван Ібо йде до спальні. Сяо Чжань не встигає вирішити, як йому слід вчинити, коли з глибини квартири доноситься нетерпляче:

— Ти йдеш?

◐

Деякий час у спальні стоїть дзвінка тиша. Не чутно і звичного звуку секундної стрілки. Ван Ібо лежить калачиком, загорнувшись у ковдру, очі в нього закриті, волосся вже не сховане під рушником. Воно все ще вологе, через це колір темніший та насиченіший. Сяо Чжань зачаровано дивиться, як пасма, що лежать на плечі, підіймаються в такт диханню Ван Ібо.

— Думав, тобі треба на роботу, — без усілякої підготовки раптом промовляє Ван Ібо не розплющуючи очі.

— Здається, в мене також ангіна, — відповідає Сяо Чжань і знизує плечима, хоча бачити його ніхто не може.

— Справді? — Ван Ібо підіймається на ліжку і дивиться на Сяо Чжаня, що сидить у кріслі.

— Ні.

— Виходить, зразковий товариш Сяо прогулює роботу без поважної на те причини?

— Виходить. Тобі нестерпно хочеться донести на мене?

— Це неправильно, — супиться Ван Ібо.

— Справді? — Сяо Чжань округлює рот. — Що саме? Прогулювати роботу, аби лишитись із тим, чиє тіло намагається вигорнутись кістками назовні? Чи доносити на таку людину?

Ван Ібо втомлено зітхає та повертає голову на подушку.

— Мені вже краще.

— Так, саме тому ти намагався поснідати таблетками і розбив годинник?

— Годинник впав випадково.

— Авжеж, зістрибнув зі стіни і розкрошився тобі прямо в коліна. Тебе послухати, не за горами повстання меблів.

— А тебе послухати, то обман і брехня праведніше чесності і порядності.

— Якщо твоя чесність — доносити на тих, хто просто не вкладається в деяку встановлену і доволі вузьку картину світу, та, по суті, не робить нічого жахливого, то нам із тобою явно різними дорогами.

— Нічого жахливого? Чи, пропускаючи роботу, ти не змушуєш працювати понаднормово інших? Чи не обкрадаєш роботодавця, повідомляючи йому про фальшиву хворобу?

— Тобі це докорінно відомо? Що своєю присутністю я когось підставив? Чи позбавив виробничої вигоди? Чи знаєш ти, в чому взагалі заключається моя робота, аби дійти таких висновків?

— Я б знав, якби ти розказував бодай щось про себе. Та ти ж не відповідаєш нормально на питання і постійно ухиляєшся від відповідей.

— А ти? Ти відповіси, якщо я спитаю про твою роботу?

— Тобі відомо, що я працюю на заводі.

Сяо Чжань сміється, та й сам розуміє, як надсадно звучить його сміх.

— Постривай, хіба не ти кілька секунд назад казав про чесність і порядність? Перед тим, як звинувачувати інших, перевір, чи ти сам відповідаєш цим високим критеріям. Знаєш, Ібо, чим ми відрізняємось? Ти не кажеш мені всієї правди, та я не роблю на цій основі жодних висновків. Бо розумію, що люди складніші, ніж машинний алгоритм, котрий можна звести до горезвісної блок-схеми, — Сяо Чжань помічає, як плече і волосся, що лежить на ньому, починають підійматись і опускатись з усе меншим інтервалом. Нехай позлиться, думає він, це навіть корисно. Хоча він не планував, що ця розмова станеться так швидко. — Окрім чорного і білого існує цілий спектр відтінків між ними, про котрий, певне, у твоєму моральному кодексі випустили кілька розділів. Якщо хтось бреше, отже, на те можуть бути якісь мотиви. Якщо хтось недоговорює, можливо, причина в тому, що він не довіряє чи вважає, що його можуть не так зрозуміти.

— То поясни так, аби я зрозумів, — Ван Ібо відкидає ковдру і ривком сідає на ліжку. Сяо Чжань кривиться, уявляючи, як, окрім решти больових відчуттів, зараз саднить натягнута пошкоджена шкіра колін.

— Я намагаюсь, ти мене слухав чи тільки злився через те, що моя позиція не сходиться із твоєю? Спробуй мислити ширше, Ібо. Спробуй роздивитись більше варіантів, чому люди вчиняють так, як вчиняють. Спробуй влізти в чужу шкіру. А не тільки сліпо наслідувати Устав. Якщо тобі буде так спокійніше: моє марне стояння за кульманом не несе жодної користі суспільству. Мій роботодавець не загубить нічого. Колеги не будуть працювати понаднормово. Замовник не напише нам гнівливий лист відносно зірваних термінів. Та, незважаючи на все це, прямо зараз я шкодую, що проміняв цю імітацію робочої діяльності — впевнений, ти розумієш, про що я, Ібо — на те, аби побути із тим, хто вважає, що я вчинив неправильно, і навіть не робить намагання копнути глибше.

— Жодне з того, що я зараз почув, не каже про те, що ти маєш право брехати. Правила потрібні. Не прикривайся тим, що ти нібито вчиняєш з кращих намірів. Всі порушники впевнені, що вони розумніші за інших, це їх і губить. Всі ви, хто дозволяє собі зневажати Устав і вважає себе виключними, існуєте тільки для того, аби підтвердити всім відому істину: саме правила роблять із нас цивілізованих членів суспільства.

— Які саме? Правило про те, що у вихідний день я не можу піти у парк, бо зобов’язаний слухати лекторій? Чи те правило, у якому сказано, що якщо я буду слухати пластинку з концертами для фортепіано і скрипки, — від погляду Сяо Чжаня не приховується те, як від однієї згадки класичної музики Ван Ібо пересмикнуло, та він вирішив чинити безпощадно, — на мене варто написати в Комісію з етичності знань? Поясни мені тоді, чим продиктовані ці правила? Чому є маю їх виконувати? Кому я нашкоджу, якщо читатиму у вільний час «Персикове джерело» Тао Цяня?

— Як давно? — Ван Ібо стискає ковдру, що лежить в стороні. — Як давно ти порушуєш вказівки Зібрання? І ти ще наважувався казати мені про дисципліну!..

— Це все, що тебе цікавить?

— Я маю невідкладно повідомити про це. І якщо ти обробляв мене, думаючи, що моє дружнє ставлення завадить мені раціонально оцінити ситуацію, ти помилився.

— Давай, Ібо, донеси на мене прямо зараз, — Сяо Чжань покидає крісло і схиляється над ліжком, спираючись на руки і нависаючи над Ван Ібо. — Немає потреби відкладати, якщо ти спроможний сперечатись зі мною, авжеж, ти зможеш скласти заяву про порушення протоколу. Хочеш продиктую тобі назви всіх заборонених книг, які мені вдалось зібрати, мандруючи іншими містами? Можливо, тобі дадуть який-небудь орден. Бо у мене цих книг сотні, якщо не тисячі. Більше, ніж товарів у щотижневому каталозі для замовлення поштою. Та дозволь я озвучу маленьку пораду: на твоєму місці я б для початку ознайомився із тим, проти чого ви так завзято боретесь. Просто аби знати ворога в обличчя і оцінити, чи така висока ваша боротьба, як ви собі уявляєте.

— Ти ж не сам цим займаєшся, так?

— Можливо сам. А можливо й ні, — Сяо Чжань випрямляється і направляється до виходу з кімнати. — Вибач, та, крім ознайомчої екскурсії моєю колекцією, я тобі мало що зможу запропонувати. Тож вирішувати тобі. Чи обереш ти знайомство із тим, чого сахався все життя? Чи захочеш ти скористатись вказівками свого ненаглядного Зібрання, так і не дізнавшись, проти чого ви боротесь? Того самого, через яке тебе так ламає другий день підряд і буде ламати ще тиждень, якщо не довше. А потім цей стан буде слати тобі салюти до кінця твоїх днів.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі саме те, що сказав щойно. Хочеш — спитай про це Зібрання. І здивуєшся, як вміло вони ухиляться від відповіді. Повір, у цьому вони майстри куди більші, ніж я. А я постою в стороні і подивлюсь, як швидко ти звільниш цю жилплощу і зникнеш з усіх табельних табличок. Бо ти тепер теж один із порушників. Що ж, лишу тебе на самоті із цим новим знанням.

— Ти все одно не зможеш втекти далеко. Ти навіть не покинеш купол без дозволу.

— Хіба я казав про втечу? Зараз є куди важливіші речі. Нещодавно мені вдалось отримати рідке перекладне видання на чудовому глянцевому папері з кольоровими ілюстраціями. Навіть відчувати аромат цих аркушів приємно, не говорячи вже про сховані на сторінках історії. Буде сумно, якщо я не встигну поглянути на цю книгу бодай одним оком.

— Ти божевільний?

— Мабуть, Ібо, так і є. Не з тої причини, що ти думаєш. У будь-якому випадку, ти знаєш, де мене знайти. Одужуй.