Крок 2. Спостереження

15 днів згодом

Ранок вихідного дня, розрахованого на особистий розвиток і підвищення громадянської свідомості, дуже швидко перетворюється на безлад.

Після сніданку Ван Ібо сідає в крісло у маленькій вітальні — варто зазначити, гостей в нього тут ще не бувало — і концентрується на лекторії, що звучить по внутрішньому радіо, ловлячи кожне слово.

Непорушний закон життя сучасного суспільства — ідейна і організаційна єдність, досягнута завдяки купольній системі децентралізації влади. Кожен купол організовує свою роботу на принципах монолітності суспільства і високій свідомій дисципліні кожного з його членів…

Руки Ван Ібо розслаблено лежать на бильцях, очі закриті; слова, що лунають з колонок, виникають спалахами світла на внутрішній стороні його повік.

…історія нашої цивілізації допомогла сформувати ті положення, котрі лишаються вірними по цей день і володіють потужною життєвою силою для забезпечення стабільного і квітучого майбутнього для всіх нас…

Впевнені інтонації перериваються якоюсь метушнею за вхідними дверима. Ван Ібо привідкриває очі, все ще намагаючись вловити сенс лекторію вихідного дня, що продовжує йти, і одночасно припустити, що відбувається прямо зараз в коридорі і чи не здалось йому. Він надає перевагу останньому.

…покращувати свою кваліфікацію, берегти і примножувати матеріальну і нематеріальну власність — основу могутності і процвітання кожного куполу. Гідні громадяни зобов’язані твердо й неухильно проводити в життя рішення місцевого керівного комітету і загального Зібрання, своєчасно відгукуватись на запити, що надходять, і показувати приклад у виконанні суспільного обов’язку. Жителі мають віддано слугувати цілям, поставленим перед суспільством, і все життя віддавати боротьбі за благе діло, не зупиняючись перед жодними особистими жертвами.

Щось схоже на копання в його двері роздається, коли у Ван Ібо перед очима стрибають чотири ієрогліфа ченьюю, котрим він підсумовував у своїй голові прослуханий фрагмент: 舍己为人 [жертвувати особистим заради загального]. Він сідає в кріслі прямо, впираючись руками в коліна, і остаточно припиняє вслуховуватись в слова, які промовляє диктор. Вся його увага спрямована на те, що відбувається за дверима. Там продовжується якесь метушіння, абсолютно неприйнятне для такого дня і часу доби.

— Показувати приклад у виконанні суспільного обов’язку, — шепотить Ван Ібо, підіймаючись з крісла.

Вірно, прямо зараз суспільний обов’язок наказує слухати інформацію з метою розвитку своєї соціальної самосвідомості, тому, коли Ван Ібо відкриває вхідні двері і виглядає у коридор, він тут же супиться, всім своїм виглядом передаючи осуд, що вирує у ньому.

— Громадянине… — починає він, та тут же змовкає, намагаючись зрозуміти, хто з сусідів настільки нахабно порушує режим вихідного дня. Та людина нахилилась вперед, тримається обома руками за якийсь мішок і починає задкувати в сторону Ван Ібо — провести впізнання порушника по частині тіла, що опинилась перед очима, обтягнутій м’якими домашніми штанями, неможливо.

— Ох, товаришу Ване, я, певно, вам завадив, — доноситься від підлоги, голос видається напрочуд знайомим. Його здогадки підтверджуються, коли Сяо Чжань розгинається і повертається до нього. — А в мене тут… — юнак розводить руками.

— Ремонт, — із розумінням вичавлює із себе Ван Ібо, пригадуючи засідання, а потім із запізненням отямився, дивлячись на те, як Сяо Чжань знову схиляється над своїм несчасним мішком: — Тут? Чи ви не на другому поверсі мешкаєте?

— Все вірно. Та так вже вийшло, що в наш блок має заселитись приборист, котрого пришлють до нас з іншого куполу. Не знаю подробиць, — Сяо Чжань тягне мішок до дверей, котрі виявляються практично навпроти входу в кімнату Ван Ібо, трохи правіше, якщо бути точним, і розгинається, змахуючи тиловою стороною долоні піт із перенісся.

— Був певен, що ви робите ремонт власної квартири. Хіба ви замовляли будматеріали не приватно?

— Саме так. І завдяки цьому замовленню ми закриваємо місяць із чудовими показниками.

— Не розумію, — відверто повідомляє Ван Ібо. — Як це пов’язано з ремонтом?

— Суспільне над особистим, товаришу Ван. Здається, я відволік вас від ранкового лекторію і ви прослухали цей пасаж.

Чути такі інсинуації на свою адресу, м’яко кажучи, неприємно.

— Я нічого не прослухав. І не певен, що суспільне над особистим полягає у тому, щоб проводити ремонт чужого жилого приміщення за власний кошт.

— Чому ви продовжуєте повторювати про ремонт у чужому приміщенні? В цю кімнату по завершенню робіт в’їду я, а спеціаліст, котрого ми очікуємо, житиме в моїй квартирі.

— Нащо вам переїздити?

— Чи ви не бачили кілька тижнів назад запит про те, що необхідний доброволець із тих, хто живе на перших поверхах? Мабуть, я так швидко відповів, що ви не встигли побачити це благання про допомогу, — знизує плечима Сяо Чжань. — Я так розумію, шановний спеціаліст з причин медичного характеру не може собі дозволити підйоми і спуски сходами. Я був тільки радий допомогти.

— Авжеж, — встигає вставити Ван Ібо, поки Сяо Чжань переводить дихання.

— А вам що, не подобається таке сусідство? Запевняю, якщо ситуація складається таким чином, я сподіваюсь повпливати на вас найпозитивнішим чином. Особистим прикладом.

— Ви ставите під сумнів мою лояльність? — негайно реагує Ван Ібо.

— Поки що я ще нічого не ставлю під сумнів, — голос Сяо Чжаня стає суворим, як в той раз, коли він заговорив із Ван Ібо після зібрання. — Та усвідомлення суспільного зобов’язання і нетерпимість до порушень суспільних інтересів змушує мене проявити деяку ініціативу. Не бачу сенсу зберігати в таємниці: я бачив вашу позицію в рейтингу, а потім ви поводили себе… дивно… на засіданні. Думаю, це мій обов’язок і ви легко мене зрозумієте. Бо ви на моєму місці вчинили б так само.

— Авжеж, — знову промовляє Ван Ібо. — Саме такого роду роздуми змусили мене знехтувати ранковим лекторієм і з’явитись у коридорі. Шуміти у вихідний час…

— Заборонено, — посміхається Сяо Чжань. — За виключенням вимушеної ситуації. У мене отриманий дозвіл від старшого Чжу, — Сяо Чжань лізе в кишеню і дістає відповідний папірець. — І мені справді дуже ніяково, що через мій ремонт ваша вихідна рутина виявилась порушеною. Це явно не відноситься до того прикладу поведінки, котрий я збираюсь продемонструвати вам у майбутньому.

Ван Ібо вдивляється в текст, а потім підіймає очі на свого нового сусіда:

— Що ж, у такому випадку дозвольте запропонувати вам свою допомогу, громадянине Сяо.

◉

Коли вони спускаються на перший поверх, виявляється, що ремонтним парадом керує особисто старший по гуртожитку. Він поважно стоїть біля комори на першому поверсі, де зазвичай кур’єри лишають замовлення, доки жителі будинку знаходяться на службі, і уважно спостерігає за тим, як рідіють поклади будматеріалів, що дозволили їх будинку опинитись першими в рейтингу обігу товарів.

Окрім шурхоту і звуку мішків, що шкребуть кахель на підлозі — цей Сяо Чжань зібрався нову стіну будувати, чи що? — весь процес проходить в спостережливому мовчанні. Кілька разів вони перериваються на вибачення перед сусідами, котрі, як і Ван Ібо, вирішили виявити пильність.

Лекторій все ще продовжується; повчальні повідомлення звучать у парадному навіть голосніше, ніж на жилих поверхах.

Завдяки політиці обов’язкового загального обігу товарів і послуг економіка Республіки вийшла на шлях більш ефективного, стійкого і безпечного розвитку. В плані соціального будівництва всесторонньо поліпшилось життя народу, в сфері соціального управління значно підвищився рівень застосування соціальних важелей, правова компетентність, а також рівень інтелектуалізації і спеціалізації, зміцнилась сприятлива обстановка, що гарантує народу спокійне життя і мирну працю, суспільству — надійність і порядок, продовжується чудо тривалої соціальної стабільності.

Ван Ібо — в нього по десятилітровому відру сірої фарби в руках — долає останню сходинку в прольоті між поверхами і дивиться на вивіску. Тільки п’ятий. До моменту, коли всі будматеріали опиняться у кімнаті навпроти його, лекторій вже завершиться, невдоволено думає він. Він слухає текст, що звучить, та в нього складається враження, що він взагалі його не чує. Це все білий шум зі слів, що ніби мають сенс по окремості, та не складаються у голові в одну картину. Просто фон для його злегка захеканого дихання і мірного звуку кроків.

Його побоювання справджуються, коли він йде коридором, — наступає цілковита тиша, одразу стає чутно, як з-під дверей задуває протяг.

— На яке благо ви працюєте, пане Ван? — доноситься за його спиною, коли Ван Ібо зупиняється біля їх кімнат і ставить фарбу біля одної з дверей.

Сяо Чжань опускає невелику коробку з плиткою на підлогу поряд, а потім оглядає свої пальці.

— Працюю в промисловій зоні, — Ван Ібо мимоволі переводить погляд на власні — на внутрішній стороні помітні сліди того, як ручки відер пережимали шкіру на фалангах.

— Жодного разу не бачив вас там, — помічає Сяо Чжань.

Це не дивує і не насторожує — скільки людей працює в індустріальному районі? Він сам досі ледве розрізняє деяких своїх колег по цеху.

— Ви будете самостійно робити ремонт? — мимоволі видає свої побоювання стосовно власного спокою Ван Ібо.

— Частково. Доки ще не визначився. Між іншим, я непогано знаюсь на архітектурі і дизайні.

— Он воно як.

Ван Ібо й так чудово знав, що Сяо Чжань працює в конструкторському бюро. Якщо бути точним, вони кожного дня проходять повз, коли закінчується обід біля корпусу технічного дизайну і настає перерва у працівників із машинобудівного цеху. Сяо Чжань на півголови вище більшості працюючих у бюро, тож помітити його нескладно.

Тим не менш, рід зайнятості його сусіда не вселяє жодної впевненості в тому, що процес не затягнеться. Ван Ібо впевнений в тому, що кожному варто займатись тією справою, для якої він був кваліфікований.

Озвучити власні думки він не намагається, та й не встиг би: розмова на цьому завершується, Сяо Чжань повертається до сходів.

— Ось і все, — оголошує старший по блоку, дивлячись на те, як Сяо Чжань бере в праву руку ящик, певно, з інструментами, а потім ухитряється підхопити правою ж відро побілки і пакет із невідомим вмістом. — Товаришу Ван, ви можете взяти драбину, якщо вже ви все одно спустились, вона стоїть в іншій кімнаті.

Чжу Цзанцзінь йде за навантаженим Сяо Чжанем та стає коло дверей, беручись за ручку. Ван Ібо нічого не лишається, крім як покинути приміщення.

Драбина — й далеко не одна — опиняється у підсобному приміщенні далі по коридору, в котрому, крім неї, знаходяться граблі, віники, швабри, відра і ціла гора ганчір’я, що зазвичай використовуються у дні суспільного чергування.

Із непохитним виглядом Ван Ібо прихиляє драбину біля дверей майбутньої квартири Сяо Чжаня. У рук до цього моменту від переноски грузу легкий тремор, що, втім, не піддається контролю, тим не менш, Ван Ібо легко підхоплює кілька коробок і заносить у приміщення.

— Далі я впораюсь сам, — тут же перегороджує йому шлях Сяо Чжань і протягує руки, аби перехопити матеріали. — Вже час обіду, неправильно вас затримувати. Ви мені й так дуже допомогли. Думаю, вам вдячні всі сусіди.

Лекторій все одно пропущений, думає Ван Ібо, та наполягати не збирається — ще є шанс повернути день у звичну колію. Він дозволяє Сяо Чжаню забрати коробки із своїх рук і замість прощання киває.

Шурхіт в коридорі продовжується ще певний час, за який у рисоварці встигає приготуватись рис. Ван Ібо не відкриває кришку одразу і дає йому постояти ще якийсь час — так написано в короткій інструкції на лицьовій панелі. Ці десять хвилин він використовує, аби дістати з холодильника контейнери з супом і смаженими овочами. Вони відправляються по черзі у мікрохвильовку — Ван Ібо акуратно виставляє час, що вказаний на упаковці, і сумирно очікує готовності. Потім він дістає прибори і спеціально призначеною для цього пласкою лопаткою накладає рис у плошку.

Коли він сідає за стіл і бере до руки палички, в коридорі грюкають чиїсь вхідні двері, а потім поступово стихають чужі кроки коридором. В подальшому вечеря проходить як і тисячі вечерь до цієї. І це правильно.

◉

Перш ніж повернутись до своєї поточної кімнати, Сяо Чжань спускається на перший поверх до старшого по будинку. Вхідні двері зачинені, в парадному прохолодно і пусто — консьєрж, що опечатав вхід, очевидно, знаходиться на обіді.

Чжу Цзанцзінь також обідає і не переривається, коли на порозі з’являється Сяо Чжань. Домоправитель мовчки показує вказівним пальцем лівої руки в сторону свого робочого столу, де знаходиться рукописна вижимка сьогоднішньої радіопередачі.

— Сім сторінок, не вхопи зайвого.

Сяо Чжань показово перераховує аркуші.

— Нічого зайвого, — переможно повідомляє він і виходить із приміщення, цього разу направляючись до себе.

За обідом Сяо Чжань вглядається в шалений цаошу Чжу Цзанцзіня — почерк жахливо дрібний і на перший погляд взагалі нечитабельний. Деякі послідовності нагадують нагромадження спіралей, і ієрогліфи доводиться вгадувати, виходячи з того, що вдалось почути мимохідь, чи загальної риторики, котра йому була надто добре знайома. Доки Сяо Чжань продирається крізь перші дві сторінки, суп вистигає і кожна наступна ложка лишає неприємне відчуття застиглого на піднебінні жиру.

Врешті-решт суп принесено в жертву суспільному обов’язку — Сяо Чжань сідає за робочий стіл і набирає текст за свіжими слідами. В тиші чути лиш звук клавіш, що прожимаються, і монотонне бурмотіння під ніс. Через годину він завершує, кидає біглий погляд на обідній стіл, де досі стоїть посуд і овочі, яких не торкались. Так вам і треба, кляті баклажани, — думає Сяо Чжань, коли відкриває програму для створення тестування. Підглядаючи в тези, котрі люб’язно записав для нього Чжу Цзанцзінь, і в банк питань, що вже мались, він не без зусиль — більшою мірою розумових, хоча не обходиться і без невеличної розминки для шиї — придумує тридцять питань із вибором з трьох варіантів відповідей і надсилає на затвердження до канцелярії Зібрання.

Чекаючи на відповідь, він прибирає зі столу, клацає контейнерами і повертає їх до холодильника. Коли він миє посуд, в голові все ще звучать питання з нещодавно складеного тесту; напевне, можна придумати більш хитромудрі формулювання, та інколи необхідно просто зупинитись. До того ж хитромудрість, коли повного тексту комюніке ні на папері, ні в голові немає, рівносильна тому, щоб викопати яму самому собі — діло доведеться мати із апеляціями.

Сьогоднішній текст видається йому простим, та частіше всього таке відчуття оманливе — Сяо Чжаню вже доводилось чути від керівництва, що краще б скинути оберти. Скільки питань його авторства потрапить до підсумкової сотні вечірньої розсилки — не дізнатись завчасно, це завжди певною мірою лотерея; самі автори звільнені від процедури тестування.

Сяо Чжань мимоволі згадує про Ван Ібо, котрий допомагав йому ранком із покупками, стає ніяково, що, на відміну від нього самого, доброму сусіду доведеться ввечері відповісти на всю сотню. Спершу виникає думка віддати тези, котрі йому передав Чжу Цзанцзінь, та підставляти домоправителя, що так явно йому допоміг, неправильно. Шкода, що в системі зберігається тільки узагальнена знеособлена інформація по результатам кожного жилого блоку — те, що називається середньою температурою по лікарні, на жаль, вона марна в даному випадку — подивитись, наскільки Ван Ібо кмітливий малий за попереднім тестуванням, не вийде.

Коли система повідомляє, що сімнадцять його питань були додані в загальний банк зрізу знань на сьогоднішній вечір, у Сяо Чжаня народжується мерзенна ідея, якою він збирається вбити одразу двох зайців.

Через кілька хвилин після відкриття тесту всім громадянам, Сяо Чжань від руки конспектує формулювання питань — в деяких досить переписати перший ієрогліф, деякі доводиться фіксувати цілком — і правильних відповідей на аркуш. Виходить, відверто кажучи, щось таке ж малозрозуміле, як у старшого по блоку. Сяо Чжань пхає аркуш під футболку, притискаючи резинкою спортивних штанів, і, стараючись не підіймати шум, лишає свою кімнату.

◉

Спочатку Ван Ібо вважає, що протяг став зовсім неконтрольований, і переводить погляд з екрану перед собою на вікно, та воно виявляється зачиненим. Звук шкряботіння повторюється знову.

Ван Ібо привідкриває вхідні двері, ніяк не очікуючи того, що за нею стоятиме ранковий порушник громадського спокою — хай навіть йому вдалось отримати для цього авторизацію старшого по будинку. Суті справи продемонстрований ранком папірець для Ван Ібо не змінював — хвилину тому він вглядався в питання тестування і йому здавалось, ніби такі формулювання зустрічаються на його пам’яті вперше.

— Вам доведеться вибачити це мені, товаришу Ван, — пошепки повідомляє Сяо Чжань і пірнає в привідкриті двері. Він дуже обережно прикриває їх за собою і завмирає в напівтемряві чужого передпокою навпроти не надто привітно налаштованого господаря.

— Громадянине Сяо, ви не в собі, я негайно…

Договорити у Ван Ібо не виходить — Сяо Чжань безцеремонно затискає йому рот долонею:

— Замовкніть негайно, товаришу Ван, — цідить Сяо Чжань; інтонація, з якою промовлена коротка фраза, не дозволяє помилитись — це наказ, якому варто підкоритися. Вільною рукою Сяо Чжань лізе під футболку, і Ван Ібо лишається лише стежити за цими рухами, сильно насупивши брови. — Я прийшов вам допомогти.

На світло, — точніше було б сказати, на темряву — з’являється аркуш паперу, помережаний якимись каракулями. Ван Ібо намагається розгледіти хоча б кілька символів, та через відсутність необхідного освітлення і інопланетного почерку кидає цю марну справу і переводить погляд знову на Сяо Чжаня.

— Кліпніть, якщо ви зрозуміли, що варто вести себе тихо.

Ван Ібо сумирно кліпає, Сяо Чжань вичікує кілька секунд, а потім прибирає руку і киває:

— Вдячний за запрошення.

— Дайте мені хоча б одну вагому причину, чому я не повинен прямо зараз надіслати ноту про ваше вторгнення в райком, — теж пошепки промовляє Ван Ібо.

— Причина полягає ось у цьому, — Сяо Чжань показує на монітор, блакитне мерехтливе світло від якого — єдина яскрава пляма в темряві. Там досі виведені питання журливого вечірнього тестування. — Сідайте.

— Отже, вагомих аргументів у вас немає. Я, мабудь, спущусь подзвонити, так буде швидше, — повідомляє Ван Ібо і береться за ручку вхідних дверей.

— Аргументів немає, є відповіді на зріз знань. Чи цікавить вас така пропозиція?

— Це якась перевірка в рамках програми покращення моєї дисципліни?

— Не перевірка, а всього лиш допомога.

— Це не допомога, це зветься «фальсифікація».

— Змініть перспективу, пане Ван. Я відволік вас ранком, при цьому пообіцяв, що візьму вас під свою дисциплінарну опіку. Жодної фальсифікації.

— То ось що тепер розуміють під дисципліною…

— Повторюю вам, це не обман. Назвемо це авансом: я знаю, що ви обов’язково прочитаєте повний текст лекторію, коли пройдете тест. Я у вас не сумніваюсь. Та мені буде нестерпно ніяково, якщо через мене ви отримаєте результат менше звичного.

— Припустимо, я зрозумів, до чого ви хилите. Звідки у вас відповіді?

— Мені б не хотілось розголошувати свої джерела.

— Шановний товаришу Сяо, ви не в тому положенні, аби робити подібні заяви. Зараз мені ніщо не заважає закрити цей незавершений тест і написати офіційне звернення, що деякий громадянин увірвався до мене в кімнату під час перевірки, і це буде достатньо поважною причиною для того, щоб не проходити опитування сьогодні. Проблеми будуть не в мене.

— Гаразд, громадянине Ван. Давайте так і вчинимо. Та перед цим подивіться відповідь на питання 56, а потім дзвоніть куди забажаєте.

— Я не розумію жодного ієрогліфу з ваших каракулів.

— Я прочитаю вам. Моральний кодекс гідного громадянина з точки зору соціального аспекту включає в себе… У вас є здогадки що він в себе включає? Дозвольте тоді ознайомити вас із відповідями. А. Товариське співробітництво. Б. Гуманні відносини і взаємна повага. В. Пріоритет загального над особистим.

— Не намагайтесь підмінювати поняття. Дотримання цих пунктів — а вони, безсумнівно, всі є частиною морального кодексу, товаришу Сяо — не передбачає використання нечесних методів. Просто скажіть мені, що це якась невдала перевірка, і ми забудемо про цей інцидент.

— Подвійні стандарти теж входять в моральний кодекс? Чи це ваш особистий підхід до подібних ситуацій?

— Ви все ж наполягаєте, аби я склав офіційне донесення? Я не розумію вас.

— Вам і не потрібно мене розуміти. Вважайте це ще одним питанням тесту. Що має зробити гідний громадянин в ситуації, що склалась? А. Написати зріз своїми силами і сповістити в належні інстанції про порушення, не забувши відмітити свою легкодуху мовчанку на засіданні, коли в метушні з виду був випущений низький рейтинг заявника. Б. Скористатись допомогою небайдужої людини і витратити решту вечора на заповнення прогалин у своїх знаннях. В. Написати тест самостійно, отримати не найвищий результат, скласти з цього приводу пояснювальну записку в райком, та все ж відмовитись від ноти, вирішивши, що все, що відбулось, йому наснилось. Впевнений, ви безпомилково оберете, як варто вчинити. Ось відповіді, спаліть їх, як би з ними не вчинили зрештою, — Сяо Чжань притискає аркуш до грудей Ван Ібо. — Гарного вечора.

Підходячи до вхідних дверей, Сяо Чжань чує, як калатає власне серце, а ще — ледь чутний шелест аркуша паперу, що впав на підлогу.

— Стривайте, — роздається виразно чутний шепіт Ван Ібо. — Я не зможу розібрати ваш почерк.

Сяо Чжань дозволяє собі непомітну посмішку, перш ніж повернутись. Із цим вже можна працювати, думає він, і жестом запрошує Ван Ібо влаштуватись за робочим столом. Блідість обличчя останнього у тьмяному світлі настільної лампи порівнювана до білизни аркуша, на якому з обох боків скорописом перераховані сто відповідей на тест. На те, аби внести їх, у них лишається менш ніж півгодини.

◉

Перше бажання старшого інспектора цим вечором — негайно написати в управління. Та число в календарі, якщо чесно, не спонукає до такої дії — сьогодні не день звітності.

Однак він все ж відкриває документ і старається законспектувати навіть найдрібніші деталі минувшого дня. Інспектору як нікому відомо, що якщо не зробити це зараз, то потім можна щось підзабути чи, навпаки, пробудити фальшиві спогади, які лиш завадять справі.

Він читає текст кілька разів, кожного разу доповнюючи його технічними деталями, що на перший погляд видаються неважливими — час, положення у просторі, промовлені фрази. Коли додавати стає нічого, деякий час СІ3726 сидить, дивлячись кудись крізь термінал, в голові його пусто — ніби все було перенесено в цей імпровізований щоденник і тепер не лишилось жодної частини, прихованої від самого себе.

Події викладені настільки ретельно і не приховують нічого, і це, безумовно, виставляє в поганому світлі й самого агента, та є велика вірогідність, що в майбутньому це дасть плоди, котрі виправдають його в очах керівництва.

У будь-якому випадку зараз ніхто не зможе оцінити наскільки написане відноситься до справи. Те, що відбулось цим вечором — лиш одна із крапок, що попередньо нанесена на абстрактну карту; чи з’єднається вона з іншими, котрі, він плекає надію, ще з’являться, чи лишиться стояти в стороні від загального клубка подій, покаже час.

◉

17 днів згодом

— Товаришу. Доброго ранку. Снідали?

— Доброго ранку. Ні.

— Сідайте на кушетку.

Ван Ібо робить все так, як велять лікар і медсестра, хвилину згодом стискає і розтискає кулак, як того просить остання. Вона йому видається незнайомою, та зате за комп’ютером сидить доктор Мен. Після пунктування вену злегка тягне, хоча в загальному сенсі відчуття нічим не відрізняються від звичних.

— Скарги, товаришу… Ван? — Мен Цзиі постукує пальцем по столу, дивлячись у медичну карту.

— Ні.

Мен Цзиі кидає короткий погляд на Ван Ібо, чекає, доки медсестра накладає бинт і акуратно затикає куточок.

— Встаньте на ваги, будьте ласкаві. Можна спускатись. Роздягайтесь для ЕКГ. Головні болі, запаморочення, нудота?

— Відсутні.

— Порушення сну, безсоння, наприклад, чи гіперсомнія?

— Ні.

— Лягайте на кушетку, товаришу. Чутливість до світла? Роздратованість?

— Ні.

— Ядуха, прискорене серцебиття?

— Ні.

— Медсестра Лян, електроди.

Через 15 хвилин Ван Ібо виходить із поліклініки по напрямку до машинобудівного цеху. В особистій справі в нього помітка, завізована Мен Цзиі і дозволяє виїзд на екскурсію до горкому. До обіду лишається близько півтори години, час минає непомітно.

Дорогою в їдальню Ван Ібо так і не бачить маківку Сяо Чжаня, та вирішує не надавати цьому великого значення — сьогодні день проміжних диспансеризацій. Це природньо. Це цілком вкладається в допустимі відхилення від норми, котрі не перетинають межу, аби перетворитись в порушення. В Хуанці числиться більше трьохсот людей, скільки з них Ванів? До нього і після ціла черга із однофамільців, Сяо Чжань певно проходить огляд у різний із ним час і у різних лікарів.

Загалом день мало чим відрізняється від решти. І це дуже добре.

◉

Сяо Чжань якраз забирає у віконці консьєржа контейнери із вечерею, коли його кличе Чжу Цзанцзінь, котрий матеріалізується на виході з приміщення, де проходять перевірку доставлені товари:

— Товаришу Сяо, як добре, що зустрів вас. Змушений звернутися по допомогу. По відчуттям, я прогавив повернення пана Вана. В табелі числиться, що він забрав харчування п’ятнадцять хвилин тому, і консьєрж Бао стверджує, що повідомив про доставку матрацу, — пан Бао киває в якості підтверждення цих слів. — Скоро час вечері, а після їжі не варто навантажувати себе такими фізичними вправами, це шкідливо для здоров’я.

— Я не планував підійматись нагору, та мене не обтяжить, перенесу разом із тим деякі речі. Ви можете на мене покластись.

— Дякую, громадянине Сяо, — подає голос консьєрж Бао.

В свою кімнату на другий поверх Сяо Чжань зазирає на кілька хвилин — миє руки і возиться із баночками, метушиться на кухні з контейнерами. Він старається робити все оперативно, аби не прогавити виниклу можливість. Як не дивно, з квартири він виходить все ще зі своєю вечерею в руках.

До Ван Ібо він шкряботить — ця дія віддається у свідомості приємним дежавю, хіба що цього разу в нього в руках контейнери з їжею.

— Вас не вчили стукати? Чи вам подобається діяти так, ніби ви щось задумуєте?

— І вам доброго вечора. Старший по блоку просив нагадати вам про матрац. Він непокоїться про ваше здоров’я і наполегливо рекомендує зайнятись даним питанням до вечері.

— Так, про матрац я пам’ятаю.

— Але?

— Але, можливо, мені потрібна ваша допомога. В пам’ять про ту зарядку, що ви влаштували у вихідний день.

— Здається, ми розрахувались, ні?

На мить западає така тиша, що чутно, як ходить настінний годинник десь в глибині чужої кімнати. Сяо Чжаню здається, що зараз Ван Ібо скаже щось неприємне, та той погоджується все тим же вицвілим голосом:

— Й те вірно.

— Я допоможу вам. А ви потім як-небудь допоможете мені? Товариство, ви ж не забули? Дозволите лишити їжу?

— Авжеж.

Сяо Чжань вважає прозвучавше слово відповіддю на всі свої питання заразом, тому протягує свої контейнери і спостерігає за тим, як Ван Ібо, ніби не надто заперечуючи, кладе їх на кухонний стіл.

Дорогою вниз вони обидва мовчать; Ван Ібо йде першим. Сяо Чжань відстає буквально на метр, не намагаючись наздогнати чи почати розмову. Він пробігає поглядом по червоному волоссю, що зав’язане в хвіст і злегка похитується від ходьби. Слух Сяо Чжаня налаштований на їх дихання і звук, котрий періодично видають м’які спортивні капці, він різкий і гидкий, та Ван Ібо, здається, зовсім його не помічає.

— Бідний товариш Сяо Чжань! Сподіваюсь, ви не будете жалітись, що з усіх інших сусідів саме ви трапились мені під руку, — вигукує Чжу Цзанцзінь, коли вони удвох із Ван Ібо з’являються на порозі кімнати з доставкою. Вона практично порожня; матрац — не дивлячись на те, що розрахований на звичайне односпальне ліжко — відрізняється від інших товарів значними розмірами і помітний одразу. — Забирайте-забирайте, а я потримаю для вас двері.

Шлях назад вони здійснюють знову в тиші, хоч і помінявшись місцями. Зростом Сяо Чжань вище, тож логічніше йому знаходитись в голові процесії, аби у випадку чого знизити вірогідність того, що вони чиркануть матрацом по підлозі.

Сяо Чжаню під час цього «сходження» здається, ніби світ, що оточує їх, завмер і пильно спостерігає за їх діями. Якщо зупинитись перепочити, можна почути музичний супровід, влаштований гуляючими крізь щілини протягами.

Перевернувши матрац вертикально, їм вдається абияк протиснутись до квартири Ван Ібо, де їх очікує проблема, про яку, між іншим, можна було подумати раніше, — старий матрац все ще лежить на ліжку. Доводиться обновці здійснити транзитну зупинку в і без того вузькому просторі передпокою, що плавно переходить у коридор.

Спальня схожа на більшість інших спалень, в яких Сяо Чжаню доводилось мимоволі бувати: ліжко педантично заправлене, одяг розвішаний по плечиках, у кутку — крісло, легка тюль замість щільних завісок злегка колихається від людських переміщень кімнатою.

Сяо Чжань спостерігає за тим, як його сусід акуратно складає покривало і розміщує його на самотньому стільці в кутку. Слідом відправляються два простирадла і подушка, потім вони підіймають старий матрац і прихиляють його до стіни поряд із кріслом. Ван Ібо плечем прибирає волосся зі щоки й махає в сторону коридору.

Коли новий матрац займає належне йому місце, Сяо Чжань лишає Ван Ібо в спальні, йде до вітальні і дивиться на час.

— Вечеря у вас сьогодні теж не за розкладом, — чує він за своєю спиною.

— Що ви маєте на увазі?

— Не бачив вас у їдальні, — голос у Ван Ібо рівний і звично позбавлений емоцій.

— Стежите за мною? Чи краще сказати — стежите, і не тільки за мною? — Сяо Чжань спирається спиною на стіну, на якій висить годинник. — Я помітив, що вам подобається спостерігати.

— Це погано?

— Ви хочете почути мою особисту думку? Чи думку загалу?

— А є різниця? Ви думаєте якось інакше за інших?

— Якщо подумати, то це навряд можливо, громадянине Ван.

— Тоді?

— Не мені судити, погано це чи добре. До того ж не все зводиться до примітивної дихотомії добра і зла, — Сяо Чжань навіть не намагається приховати втому у своєму голосі.

— Ви ухиляєтесь від відповіді.

— Дозвольте я скажу наступним чином: спостерігати… корисно. Можна побачити багато, якщо знати, куди дивитись, і розуміти, що хочеш знайти.

— І куди ж варто дивитись, товаришу Сяо?

— Це питання вам варто задати самому собі. Вам краще за мене відома відповідь на нього.

Ван Ібо мовчить. Сяо Чжань вдивляється в обличчя навпроти і теж мовчить; в тиші, що настала, про своє існування десь над його головою нагадує секундна стрілка.

— Час вечері, громадянине Ван. І знаєте, чого ще? Саме час допомогти мені з баклажанами, — користуючись тим, що Ван Ібо й без того не зможе йому відмовити, Сяо Чжань тріумфує десь в глибині душі й додає для більшої переконливості: — Ви обіцяли.

◉

Аби розмістити за столом непроханого гостя, Ван Ібо доводиться принести стілець із вітальні. Доки вони чекають на рис, Сяо Чжань влаштовує цілу лекцію на тему користі баклажанів — у них, виявляється, міститься цілий ряд мікроелементів і вітамінів. Ван Ібо ніколи не задумувався на цей рахунок і не збирається у майбутньому, проте, як наслідок, його спантеличує такий ось факт: чому, якщо цей овоч такий корисний, в його тарілці з’являється подвійна порція, а в контейнері Сяо Чжаня не лишається жодного баклажану?

Навіть під час безпосереднього прийому їжі Сяо Чжань продовжує вести безглузду бесіду і постійно задає йому питання.

— Чи є у вас які-небудь вподобання у їжі?

Ван Ібо на мить навіть задумується, намагаючись пригадати, чи було таке, щоб він, як Сяо Чжань, нехтував яким-небудь складником, і приходить до висновку:

— Я їм усе.

На секунду Сяо Чжань змовкає, та лиш для того, аби скривитись при вигляді того, як Ван Ібо відправляє до рота шматок смаженого баклажана.

— І алергії немає?

— Ні, такого немає.

— А диспансеризація ваша як минула?

— Як звичайно.

Ранком, думає Ван Ібо, все було як звичайно. А потім, варто йому було звернути увагу на те, що Сяо Чжаня не було у їдальні у належний час, день повільно почав скочуватись по похилій, не без чужої допомоги, звісна річ. Вечеря тому доказ.

— Скільки вам років?

— 24.

— Чи бували раніше у Великому колі?

— Траплялось і таке.

— Як вам працюється на заводі?

Ван Ібо витрачає кілька секунд, аби підібрати слово, та в результаті виходить лиш банальне:

— Нормально. Як усім.

— У конструкторському бюро сумувати не доводиться, ось мені і стало цікаво, чи такі ж у вас обсяги на виробництві.

— Роботи вистачає, — Ван Ібо вирішує не вдаватись у подробиці, лиш пояснює: — У операторів різних станків різне навантаження, та на розмови часу ні у кого не лишається.

Коли стає зрозуміло, що натяк іншою стороною ще не сприйнятий і Сяо Чжань збирається спитати щось іще, Ван Ібо не витримує:

— Послухайте, припиніть цю балаканину. Ви не дозволяєте мені сконцентруватись на їжі.

У Сяо Чжаня на обличчі з’являється якийсь дивний вираз, та на образу він не схожий. Скоріше на погано прихований скепсис, та, незважаючи на це, Ібо чує:

— Прошу-прошу. Смачного.

Аж до завершення трапези Ван Ібо, можна сказати, повертається до звичної рутини. Якщо, звичайно, ігнорувати людину, що сидить навпроти. Він навіть думає, що тепер Сяо Чжаню лишилось тільки зібрати пусті контейнери і повернутись до своєї кімнати, та той знову береться за старе:

— Вийшло сконцентруватись?

Ван Ібо, відповідаючи ствердно, не відчуває жодної каверзи, коли слідом прилітає нове питання:

— І як вам їжа, пане Ван? — тон у Сяо Чжаня вперше за вечір стає серйозним, ніби з усіх питань це найважливіше. Не очікуючи на відповідь, він продовжує: — Мені особисто рис здався трохи перетриманим, вам би перевірити дроти в рисоварці, а в овочах хотілося б менше масла. Зате тофу був в самий раз, як вам здається? Не сухий і не резиновий; та й соус підходящий. Про баклажани навіть не питаю, гидкий овоч, та радий, що він вам до вподоби, — Сяо Чжань підпирає щоку рукою і дивиться прямо йому у вічі. — Ну що ж ви, пане Ван. Сказали, що сконцентрувались, а самі не можете пригадати смак щойно поглинутих страв.

— Що ви від мене хочете, товаришу?

Сяо Чжань підіймається з-за столу і спрямовує палички в сторону Ван Ібо, що все ще сидить. Останній від такого обурливого порушення норм відчуває, як поміж брів залягає складками шкіра. Та співбесідник, здається, не відає цим вечором пощади:

— Хотів подивитись на вашу спостережливість у справі. Та виходить, не такий ви вже й спостережливий, — заявляє Сяо Чжань, доходить до самих дверей і обертається, замість прощання Ібо очікує новий докір: — Так вам ніколи не відшукати те, що ви шукаєте. Якщо тільки воно саме не віддастся вам до рук, згубивши всяку надію на те, аби бути знайденим.

Ван Ібо, лишившись в довгоочікуваній самотності й тиші, не спішить мити посуд. Вечеря, думає він, пройшла зовсім не так, як мала б. Можливо, тому він сидить за столом ще якийсь час, барабанячи пальцями по поверхні і дивлячись на пустий стілець зліва від себе — тут йому зовсім не місце. Все це разом, певно, неправильно.