Крок 13. Злиття

Сяо Чжань залишає Ван Ібо одного, аби навпочіпки добігти до телефонного апарату, схованого у найвіддаленішій кімнаті, котра зазвичай закрита на ключ. Ніби у цій квартирі є що приховувати від Ван Ібо — з урахуванням усіх таємниць, що вони ділять тепер на двох. Та на справі виявляється, що є — у цій кімнаті багато того, що особливо любе серцю Сяо Чжаня. Тут же зберігаються фотографії з кожної зустрічі — одного знімку достатньо, аби скласти звернення, перелічивши за іменами всіх відступників.

Ван Ібо знову мучиться від ломки, котра спіткала надто несподівано після того, як до цього оголосила перемир’я майже на цілу добу. Абстинентний синдром не пройшов — думати так було, перш за все, наївно; отрута все ще труїла чужу сутність. Та з іншого боку, було дуже спокусливо повірити в те, що Ван Ібо справді особливий за всіма параметрами — за тим, як реагував на все, чому його міг навчити Сяо Чжань, за тим, як охоче віддавався будь-якому чуттєвому досвіду. Та, на жаль, у фізичному сенсі він все ж залишався людиною, якими б надприродними якостями не квапився його наділити Сяо Чжань, що явно згубив зв’язок із реальністю в результаті всього, що відбулось.

Проте тепер не потрібно шукати причини, чому вони залишаться поодаль від всього світу і повернуться додому лише післязавтра на світанку. Звісно, Сяо Чжань витратив би цей час на щось більш корисне — у Квартирі безмежний простір з точки зору доступу до знання. Та тепер Ван Ібо доведеться пережити тяжку ніч, якщо, звісно, не допоможе прийнята заздалегідь таблетка із запасів Мен Цзиі, які вона дала їм із собою перед поїздкою. Напхати черговими таблетками, коли хтось намагається злізти зі старих, це те саме, що міняти шило на мило і певною мірою ведмежа послуга, та лишити Ван Ібо мучитись, коли з собою є ліки, Сяо Чжань просто не зміг.

Та, незважаючи на чарівні почуття, що зароджуються, Сяо Чжань намагається не втрачати пильність — він злодійкувато озирається, коли ховається у «таємній» кімнаті і закривається зсередини. Від такої підозрілості не рятує й розуміння того, що Ван Ібо зараз не може стежити за ним із метою зібрати інформацію, котру потім, можливо, занесе в свій зловісний документ. Від цих думок Сяо Чжань почуває себе незатишно, та нічого не поробиш. Смикнувши дверну ручку для більшої певності, він підходить до письмового столу і, стоячи спиною до дверей, підіймає телефонну слухавку потворного болотного кольору, обгортаючи нижню частину щільним носовичком.

Він крутить диск за інерцією, майже не дивлячись, покладаючись на свою механічну пам’ять. Певна річ, Сяо Чжань дзвонить Чжу Цзанцзіню, бо так у них прийнято — завше сповістити, якщо щось неочікуване трапляється у квартирі. Не зовсім неочікуване для Сяо Чжаня, та неочікуване для решти. Не попередити він не може.

Слухавку підіймають після першого гудка:

— Сяоюань, десятий гуртожиток округу Хуаньці, консьєрж Бао, кажіть, — лунає знайомий голос, котрий, незважаючи на клацання і перешкоди на фоні, звучить надзвичайно бадьоро.

— Вітаю, товаришу Бао, будьте люб’язні, запросіть до апарату старшого по будинку Чжу, — Сяо Чжань намагається говорити тим самим голосом, котрий він завжди використовує, коли телефонує з Квартири в блок.

Консьєрж мовчить кілька секунд, а потім питає:

— Товариш Лі?

— Вірно, товаришу Бао. Чи не могли б ви поквапитись? Справа термінова, — прохає Сяо Чжань, озираючись на двері.

— Негайно буде виконано, — рапортує консьєрж; через мить чутно стук слухавки, котру кладуть на стіл.

Клацання змішується зі звуками шаркотливої ходьби консьєржа, доки кроки зовсім не змовкають вдалині; Сяо Чжань нетерпляче накручує спіраль телефонного дрота на палець. Через хвилину, коли палець виявляється у нерозплутуваному — на перший погляд — коконі, тиша на іншому кінці змінюється стукотом підборів.

Сяо Чжань мимоволі уявляє собі, як Чжу Цзанцзінь своїм пружним, впевненим кроком з’являється у маленькій кабінці консьєржа. Він напевне трохи знервований дзвінком від «товариша Лі». У дзвінках загалом рідко буває щось хороше, бо зазвичай телефонують, аби сповістити погані новини. Цей випадок майже з таких — принаймні, для Чжу Цзанцзіня та решти.

— Старший по буднику Чжу, слухаю вас, товаришу Лі.

— Товари «Фенхуан» вже на місці, — без будь-якого привітання говорить Сяо Чжань, дивуючись шифру, що несподівано виник у його голові.

На це співрозмовник довго й інформативно мовчить, Сяо Чжань не в змозі звинувачувати старшого по будинку у цьому міцніючому напруженні, котре, напевне, змогла б зчитати будь-яка людина, якій доведеться послухати цю розмову. Навіть перешкоди тепер сприймаються інакше — шурхіт і клацання відлічують миті, поки Чжу Цзанцзінь карає Сяо Чжаня мовчанкою. Це відчувається куди неприємніше, ніж якби на нього, скажімо, накричали. Звісно, якби вони розмовляли наодинці, Чжу Цзанцзінь неодмінно поділився б із ним усім, про що думає.

На фоні чутно шаркання, отже, кносьєрж Бао знаходиться десь неподалік, готовий знову заступити на вахту. Сяо Чжань переконується у цьому, коли Чжу Цзанцзінь припиняє свої безловесні тортури:

— Я вас почув, товаришу Лі, тож, поставку ми очікуємо завтра з самого ранку?

— Післязавтра, — Сяо Чжань удавано закашлюється.

— Не розчув, завтра? — в голосі Чжу Цзанцзіня лід, котрий товаришу Бао, напевне, видається звичною суворістю старшого по будинку, який турбується про справи довіреного йому гуртожитку пізнім вечором.

Сяо Чжань кашляє ще раз і з’їдає початок першого слова, хоча знає з чужої реакції — старший по гуртожитку й з першого разу все зрозумів вірно:

— Післязавтра. До початку робочого дня ми привеземо всі товари.

— Що ж, дуже радий це чути.

Сяо Чжань дозволяє собі посмішку, коли уявляє, скільки зусиль прикладає Чжу Цзанцзінь, аби не сказати йому кілька ласкавих. В певному сенсі він навіть вдячний консьєржу за те, що той, імовірно, найбезсоромнішим чином гріє вуха, стоячи десь поряд.

— Передам решті тоді. Щось іще, товаришу Лі?

— Так, товаришу Чжу, ми готові при обміні забрати рідкі речовини у м’якій упаковці, якщо такі мають на продаж у жителів вашого будинку.

— Я… перевірю. Це все?

— Все, дякую. До зустрічі завтра. Доброї ночі.

●

Сяо Чжань запирає кімнату, стараючись не гримати ключами, і відправляється на кухню, щоб намішати там пиття для Ван Ібо. Поки він помішує мед довгою ложкою, пошкрябуючи зсередини стінки потворного термоса, оформленого плівкою з позбавленою смаку фотографією троянд, Сяо Чжань намагається вигнати зі своєї голови того, кому призначається чай, аби хоч якось зберегти здатність розмірковувати відносно тверезо.

Він не перший раз лишається на ночівлю у Квартирі, та це завше ризик. Хоча в його конкретному випадку менший, ніж якби тут лишився хтось ще — як він і казав до того Ван Ібо, ніхто не посміє сунутись до нього з обшуком у гуртожиток. Єдиний, у кому вони на даний момент недостатньо впевнені і хто володіє всіма засобами, аби потопити їх корабель, зараз лежить у його спальні з явним наміром просочити своєю сутністю всі ліжка, що є у розпорядженні Сяо Чжаня.

Куди більшою проблемою видається той факт, що завтра одразу після засідання райкому у них зустріч, і вона насправді одна з найважливіших — через дуже надихаючу причину, як здається Сяо Чжаню. Зараз, коли він сам нарешті почав переходити від багаторічної теорії до практики, Сяо Чжань розуміє важливість подібного заходу куди краще, бо дивиться на все трохи іншими очима.

Хоча хіба можна порівняти те, що пов’язує товаришів Цюй і Чень, із тим, що пов’язує його і Ван Ібо? Напевне, ні. Бо, на відміну від них, його друзі познайомились, знаходячись на рівних позиціях і цілком усвідомлюючи, ким є вони самі і ким є потенційний партнер.

На обличчі Сяо Чжаня виникає мрійлива посмішка, спровокована приємними спогадами відносно чужого роману — кожний, хто приймав участь у зустрічах у Квартирі, був свідком того, як зароджуються почуття між двома молодими людьми, Сяо Чжань — не виключення. До того моменту і товариш Чень, і товариш Цюй вже кілька місяців як освоїлись із положенням справ і з власним статусом ворога режиму.

Можливо, оточення зрозуміло набагато швидше, до чого все йде. Погляди потай, котрі кидала Цюй Сісянь, коли Чень Ліфу з’являвся у їх вітальні, переповненій людьми. Те, як вона ніяковіла і губила нитку розмови, якщо товариш Чень проходив повз, ледь глянувши на неї.

Настільки ж очевидною — та тільки не для громадянки Цюй, котра переповнилась у своїй впевненості, що її не існує у картині світу товариша Ченя, — була показова бравада Чень Ліфу, котрий відверто малювався, коли сідав у крісло в стороні від решти, вибирав якусь напрочуд вишукану прозу з тих, що зберігались на полицях, трохи приспустивши окуляри на носі, і інколи задумливо кивав у відповідь філософським ідеям, що густо населяють сторінки таких творів.

На жаль, громадянка Цюй довгий час навіть не підозрювала, що товариш Чень поводив себе так виключно якщо вона була у радіусі видимості. А вже які вірші вони почали підбирати… І обидвоє ж думали, що їх закоханість ну от ніяк не могла бути взаємною, бо кожен вважав, що десь там існує суперник, котрому присвячуються щемливі рядки.

А потім, кілька місяців назад, щось відбулось і непорозуміння вирішилось, можливо, не без допомоги добрих людей, котрі втомились дивитись на ці млосні погляди. На всіх наступних зустрічах товариші Цюй і Чень були вже в статусі пари, включаючи той момент, коли попались нічному патрулю.

Тепер же, враховуючи положення Цюй Сісянь, їм варто було відправити їх на перекладних за купол, і зробити це вартувало завтра, після того, як вони проведуть невелику громадську церемонію у Квартирі. І Сяо Чжань — хоча зі сторони може здатись, ніби він зовсім втратив голову — цілком усвідомлював, навіщо йому потрібно обставити все так, аби й Ван Ібо був присутнім на цій зустрічі. В правильності плану він переконався незадовго до цього — коли годину назад дивився в темну безодню карих очей Ван Ібо, що перейшов у наступ. Бо побачити своїми очима свято в ім’я кохання буде кращим закріпленням матеріалу, котре він міг запропонувати своєму учню.

Звісно, був шанс того, що як тільки Чжу Цзанцзінь сповістить всіх, що Сяо Чжань збирається додати у порядок денний представлення стороннього, зустріч відмінять. І хоча Сяо Чжань готовий до такого рішення, заздалегідь приймаючи його без недоцільної образи, буде трохи прикро втратити такий шанс для Ван Ібо.

Прикро ще й тому, що, з іншого боку, хіба не це відбувалось постійно? Коли все завершувалось тим, що людина, яку вони обирали і котру підтримували на важкому шляху переосмислення, врешті-решт опинялась у Квартирі. І жодного разу не було такого, аби після цього хтось виявив легкодухість, боягузтво, втік і, як наслідок, доніс на них.

Ні, будь-яка людина, що потрапляла в Квартиру, стає частиною їх великої родини, де не через страх чи наслідуючи Устав, а за велінням серця кожен дійсно був за всіх, а всі — за кожного. Навіть ті, кого вони успішно перекинули на відносно незалежні острови за куполом, до котрих не зможуть дотягнутись руки Зібрання, продовжували підтримувати зв’язок, стаючи зовнішніми ланками їх великої мережі, і за можливості допомагали з цируляцією знань з інших країн.

Та, скільки б не переконував себе Сяо Чжань, що всі мають підтримати кандидатуру Ван Ібо і прийняти його до родини, він розумів, що хтось у глибині душі може засмутитись — принаймні тим, що він зловжив довірою і знехтував важливістю їх думки, бо останнім часом Сяо Чжань не радився, а просто ставив усіх перед фактом — Ван Ібо в обробці, Ван Ібо відмовився від таблеток, Ван Ібо допущений до знань. І ось тільки кілька хвилин тому остання звістка — Ван Ібо в Квартирі. Скільки часу у нього на це пішло? Настільки мало, що, якби він почув це від когось ще, розсміявся б і сказав, що так не буває. А потім пригрозив би, звернув увагу на небезпеку таких експериментів — так само, як зробив це раніше Чжу Цзанцзінь.

Чи мав він право сподіватись на підтримку інших? Невже він, котрий стільки років ризикував заради інших, влаштовуючи чуже щастя, стаючи буфером між суспільством і Зібранням, не міг розраховувати на бодай якесь послаблення, коли справа торкнулась його самого?

Під послабленням він зовсім не має на увазі, що чекає, що його одразу погладять по голові, оцінивши те, наскільки оперативно — блискавично — він отримав такі результати. Ні, звісно ні, Сяо Чжань і сам розуміє, що хвалити його нема за що — надто багато примішано в цю історію особистого, що явно не може бути введене в алгоритм. Та має ж Сяо Чжань право помріяти, що всі приймуть Ван Ібо просто через повагу до нього самого? Звісно, має — саме цим він і займається, з душею й розмахом, до тих пір, доки не розуміє, що затримався на кухні занадто довго.

У спальні виявляється включене світло — маленька лампа в зеленуватому абажурі у противагу своїм скромним розмірам б’є заяскравим світлом, варто зайти у кімнату з неосвітленого коридору. Ван Ібо лежить, ткнувшись у подушку, продовжуючи стискати у лівій руці дріт від світильника, напевне, не в змозі розтиснути пальці.

Сяо Чжань обережно зсуває лампу, влаштовує термос і обережно сідає поруч із Ван Ібо, дотримуючись дистанції — аби не розбудити, якщо той вже встиг заснути. Він несміло спирається правою рукою на матрац, переносить вагу і, ледь торкаючись, накриває вільною долонею чужі скрючені пальці. Сяо Чжань торкається плавно, легко ковзає від тильної сторони долоні вузлуватими фалангами до самих нігтів і відчуває, як Ван Ібо припиняє стискати дріт — замість цього розчеперює пальці, розкриваючись назустріч нехитрому ласкавому доторку, а потім трохи зміщує кисть в бік і переплітається пальцями з Сяо Чжанем.

— Ти як?

Ван Ібо відліплюється від подушки, припіднімається на лікті, не відпускаючи руки Сяо Чжаня, і хрипло повідомляє:

— Паршиво. Та після знеболюючого, — Ван Ібо стискає пальці Сяо Чжаня, — набагато краще. Може почитаєш мені щось?

— Тоді лягай нормально, під ковдру.

— А ти?

— І я. Зможеш зняти сорочку сам?

Ван Ібо киває, неохоче відпускає пальці Сяо Чжаня і, перевернувшись на спину, починає знімати одяг.

— Я поки сходжу за книгою. Маєш побажання?

— Що завгодно, аби лиш відволікало.

Як на зло, з полиць на нього дивляться повісті і романи, в яких відображені реальні історії чужого горя, безвиході, хвороб, війн. Сяо Чжаню дуже хочеться знайти щось кумедне, іронічне й смішне, та відшукати таке серед сучасних авторів, котрі насмілюються писати й самовидаватись у підпіллі, тяжко. Іронія в них є, та істерична, просякнута такою безвихіддю, що лишається гірким післясмаком ще довгий час після прочитання.

Він озирається й ковзає поглядом поличками, дивуючись: невже всі ці скарби зібрали вони? Раніше він про це не задумувався, та зараз, дивлячись на забиті книжками стелажі, Сяо Чжань відчуває прилив гордості за те, чим займається останніми роками. Бо ж деякі з книжок, що стоять на цих полицях, вони перекладали самі — на щастя, талановитих людей, хто готовий був їм допомогти, вистачало. І самовідданість їх наближалась за розмірами до перекладацьких талантів. Хоча легко бути самовідданим, коли живеш не на материці.

Думаючи про перекладну літературу, Сяо Чжань розуміє, що вони будуть сьогодні читати.

●

Ван Ібо розуміє, що спокійного відпочинку не передбачається, хвилин через двадцять після того, як Сяо Чжань повертається до кімнати. На скрип дверей і кроки, що наближаються, Ван Ібо важко розтуляє очі, обертаючись через плече — мигцем маже поглядом по картині, що висить навпроти ліжка — і помічає в руках тоненьку книжку, котрою Сяо Чжань махає перед собою із запалом, якого Ван Ібо ніколи не помічав за ним раніше при читанні віршів. На обкладинці зображено потворне людиноподібне створіння.

Сяо Чжань прохає Ван Ібо трохи посунутись, та так і не роздягається і навіть не лягає під ковдру в одязі. Він вмощується, спираючись на узголів’я, підклавши собі під поперек кілька подушок.

— «Немає новин від Гурба”¹, — урочисто об’являє Сяо Чжань, на що Ван Ібо ніяк не реагує, бо назва йому мало про що спроможна сказати, та й реагувати зараз важко. Що ще за Гурб? Чому на обкладинці таємничий інопланетний гуманолюд? Навіщо Сяо Чжань обрав саме цю книгу? В принципі такий неоднозначний вибір книги для розслабляючого читання точно в дусі Сяо Чжаня.

Ван Ібо лежить смиренно, намагаючись відволіктись від болючих спазмів, котрі поступово затихають, і уважно — наскільки спроможний зараз собі дозволити — вслуховується в те, що читає Сяо Чжань.

До певного моменту вслуховуватись вдається дуже навіть добре. Твір такий загадковий, що Ван Ібо без якого б то не було зусилля перемикає свою увагу, відчуваючи дивну суміш обурення, зацікавленості і розгубленості. Повість починається з дев’ятого дня, і Ван Ібо мимоволі задається питаннями: що герої робили попередні дні? Чому автор вирішив, що потрібно випустити саме таку кількість часу? Чи є в цьому якийсь підтекст?

Через кілька розділів — вони виявляються зовсім невеличкими — Ван Ібо приходить до проміжному висновку: час, очевидно, дуже важливий, бо з деякою періодичністю Сяо Чжань озвучує години і хвилини подій, що відбуваються. Ван Ібо і сам не помічає, як простягає ноги, трохи припіднімає власну подушку і непомітно зазирає в текст — кожен абзац починається із поставленої часової відмітки. Навіть якщо в абзаці всього кілька рядків. Навіть якщо між подіями минула лише хвилина.

Втім, оформлення — це не єдине, що бентежить Ван Ібо. Зміст не нагадує нічого з того, що він читав, хоча, звісно, його послужний список язик не повертається назвати великим. Дія відбувається в іноземному місті, про яке Ван Ібо не чув, а головним героєм, видно, є гуманоїдна істота. Правда, звати його не Гурб. Ван Ібо взагалі не розуміє, як його звуть. І чи звуть взагалі.

Все ще простягнувшись і забувши про свій біль, Ван Ібо супиться, цілковито збентежений — рівною мірою як авторським рішенням із оформлення тексту, так і бажанням Сяо Чжаня поділитись із ним саме цією історією. Та чого він очікував від Сяо Чжаня? Напевне, якби той обрав щось нормальне, тоді варто було б непокоїтись. Ван Ібо вирішує дати шанс роману — чи чому б то не було, що зараз знаходиться у Сяо Чжаня в руках.

Проте скористатись таким великодушним шансом на його повну увагу до тексту Сяо Чжань не поспішає — спершу відволікає своєю посмішкою, котра дедалі ширшає із подальшим просуванням сюжету, а потім починає підсміюватись над якимись дурницями.

Саме що дурницями, бо що там може бути смішного, якщо інопланетянин, здійснюючи місію, загубив свого компаньйона, котрий, схоже, зрадив свою рідну планету і не збирається нікуди повертатись, вирішивши лишитись на Землі. А нещасний напарник тепер марно намагається його розшукати, приймаючи форму людини і намагаючись влитись у життя мегаполісу.

Ван Ібо продовжує супитись доти, поки Сяо Чжань, поглинутий відвертою дурнею, що відбувається у книзі, — це зараз об’єктивна думка з боку — не починає хихотіти, одночасно гублячи здатність нормально вимовляти звуки. Ван Ібо вже давно не дивиться у книгу, а тепер ще й слухає впіввуха, бо лежить, підперши щоку кулаком, і, не зводячи очей, спостерігає за Сяо Чжанем.

В цих спостереженнях він останнім часом особливо вправний, та такого Сяо Чжаня бачить вперше, і цей новий варіант товариша Сяо, що безтурботно сміється, йому дуже подобається. Та й спостерігати за ним одне задоволення, навіть якщо зі спостережень народжується небезгрунтовна підозра, що читець навіть не прикладає зусиль, аби припинити сміятись і продовжити нормально зачитувати текст.

Спільно з цією підозрою з’являється на світ інше питання, та на цей раз, втім, іншого характеру: як Сяо Чжань може щось розгледіти в тексті, якщо очі в нього закриті майже повністю, перетворившись на півмісяці, що цілком складаються із темних вій? Настільки довжелезних, варто зазначити, вій, що Ван Ібо мимоволі думає, чи законно це і чи не варто включити їх в перелік для донесення.

В голові він вже накидує невелику чернетку кляузи, в якій найрадикальнішим чином збирається висказати все, що він думає відносно квітнучої перед його очима розпусти. Причому, крім вій, дивним чином його щойно відкритий поетичний талант вписує у попередній текст документа вбивчу — авжеж, для нормального функціонування людства — посмішку, від якої він, Ван Ібо, абсолютно не підготований до такого, пав невинною жертвою. Далі в не менш небезпечні злочинці вносяться чарівно зморщений ніс у поєднанні із тенетами дрібних кумедних зморшок, що сонячним промінням тягнуться від прикритих очей.

Напевне, саме прикриті очі Сяо Чжаня бережуть його від того, аби помітити, що Ван Ібо знаходиться, м’яко кажучи, не при здоровому глузді. Щоб відволіктись, він дивиться по боках і це, певна річ, не призводить ні до чого путнього. З відомих причин, бо про що думала людина, котра розміщувала таку картину навпроти ліжка?

Загалом, від огляду принад на стінах — насправді, однієї-єдиної — легше Ван Ібо не стає. Напруга всередині накопичується в районі сонячного сплетіння, поступово перетворюючись на палаючу полум’ям кулю, через яку хочеться невідкладно скинути з себе ковдру.

Краєм ока Ван Ібо бачить, як Сяо Чжань запрокидує голову на особливо веселому моменті. Чи правда в тексті було щось настільки кумедне, Ван Ібо розбиратись не збирається, бо нецензурно оголена шия з проявленою від напруги веною і тремтячим від сміху адамовим яблуком — картина, на яку Ван Ібо натикається поглядом, коли повертається назад до Сяо Чжаня — стає останньою краплею для й без того стоншеного терпцю.

Він продовжує спостерігати за Сяо Чжанем, що нічого не підозрює, коли повільно підіймає руку, яка досі лежала поверх ковдри, і бесцеремонно тикає вказівним пальцем прямо в центр чола нещасного інопланетянина на обкладинці. Сяо Чжань від цього поруху отямлюється і різко припиняє сміятись:

— Даруй, я щось розійшовся, та головний герой — така… — починає він, витираючи сльози, що виступили через сміх, рукою, яка не тримає книгу, а потім дивиться на Ван Ібо і так і не завершує речення, замість цього цікавлячись стандартним: — Ти як?

— Цілком прийнятно, — звично повідомляє Ван Ібо, впевнено надавлюючи пальцем на книгу, змушуючи Сяо Чжаня прибрати великий палець, яким він затискав відкритий розворот, аби не загубити в приступі сміху. Перехопивши роман, Ван Ібо піднімається на лікті, перевішується через Сяо Чжаня і відкладає книгу на тумбочку з іншого краю ліжка.

Продовжуючи нависати над Сяо Чжанем, Ван Ібо й сам не вірить своїм вухам, коли розуміє, що це з його вуст зривається репліка, котру минулий він однозначно записав би до недопустимих:

— Та знаю, як від «прийнятно» перейти до «пречудово».

Справедливості заради варто все ж відзначити, що нічого Ван Ібо не знає, та планує розібратись в процесі. Не без допомоги Сяо Чжаня, певна річ.

●

26 днів згодом

Час сніданку проходить повз них. На обід Сяо Чжань, ставши на стільця, дістає з верхніх поличок у кухні сухпайки і оглядає їх із деякою недовірою — сам вже не пам’ятає, як давно приніс їх у Квартиру і наскільки вони взагалі можуть бути вжиті в їжу.

Ван Ібо, навпаки, взагалі не виказує жодної гидливості на цей рахунок — певне, за старою інерцією певен, що Зібрання не може підпихнути в якості сухпайка якусь дурню. Він сонно цікавиться, які інгредієнти присутні у швидкорозчинній локшині, і, позіхаючи, слухає, коли Сяо Чжань починає виразно зачинувати — заради різноманіття, не тільки ж поезією однією жива людина — склад шурхотливих пакетиків зі спеціями і заправками.

Декламація складу перетворюється в спектакль — Ван Ібо підбадьорюється, починає насвистувати в такт і відстукувати ритм пальцями по невеликому квадратному столику. І дивиться пильно, час від часу розтягуючи губи у посмішці — свистіти йому в такі моменти вже не вдається.

Сяо Чжань дуже намагається стримуватись, не дивитись на посмішку Ван Ібо, щоб не почати посміхатись самому раніше часу, та виходить відверто погано. Сяо Чжань почуває себе цілковитим дурнем, та це не дратує, а веселить — він починає сміятись і хилитись в бік, ледь не падає зі стільця, на якому продовжував стояти, доки перебирав пачки на поличці. Ван Ібо підскакує на стільці, та Сяо Чжань вчасно хапається вільною рукою за розкриту шафку. Втерши аби-як сльози, він в результаті обирає локшину навмання — доки театрально читав, не зрозумів ані слова.

Поки Ван Ібо зайнятий локшиною, котру довелось розбавити водою — вийшло надто гостро, Сяо Чжань збирається з думками і промовляє:

— Сьогодні буде зустріч. Хочеш взяти участь?

— Ти про засідання? — палички з локшиною завмирають на половині шляху.

— Ні, зустріч тут. Зі всіма. Можливо, — виправляється Сяо Чжань, думаючи про те, що було б добре зателефонувати старшому по будинку Чжу, та дзвонити так часто небезпечно. Доведеться просто чекати.

— Можливо?

— Насправді, я не знаю, чи відбудеться вона.

— Що за «всі»? — Ван Ібо виглядає стурбовано і зосереджено одночасно, а у Сяо Чжаня немає жодних сил відбрехуватись і ховатись за загадковістю — театральні навички пішли в декламацію складу інгредієнтів сухпайків.

— Всі, хто збирав цю бібліотеку, — він робить невизначений жест рукою за спину, розуміючи під цим залу. А потім намагається пояснити так, аби було зрозуміло в умовах системи координат, до якої звик Ван Ібо: — Інші порушники режиму ознайомлення.

— А, — якось надто коротко коментує Ван Ібо і голосно втягує локшину. Сяо Чжань дзеркалить цю дію в очікуванні якоїсь ще реакції — має ж вона бути, питання про участь же так і лишається без відповіді.

Мовчанка стає неприємно напруженою, коли Ван Ібо повертається до розмови.

— І багато вас… нас таких?

— Достатньо.

— Хіба лікарняний не закінчується сьогодні? Якщо ми лишимось, коли ми повернемось до гуртожитку?

— Напротязі ночі. Точний час поки сказати не можу, залежить від кількості учасників.

— А патрулі?

Сяо Чжань мить роздумує, скільки він готовий розповісти Ван Ібо, та вирішує, що в цій інформації немає нічого такого, до чого неможливо додуматись самотужки:

— У нас є приблизний розклад і схеми маршрутів, котрими зазвичай ходять групи в залежності від старшини в наряді, — він не може не посміхнутись, коли промовляє наступну репліку: — Деякі люди надто покладаються на контроль і стабільність.

Ван Ібо видає кислу міну від цього докору і переводить тему:

— Чому ця зустріч може не відбутись?

Сяо Чжань підіймає брови, піджимає губи і нічого не відповідає.

— Через мене, я зрозумів.

— Кожен приймає рішення самостійно — приходити чи ні. Важливо, щоб це місце лишалось синонімом безпеки.

Деякий час вони їдять мовчки, Ван Ібо знову закінчує першим, миє тарілку, наливає собі склянку води й сідає навпроти.

— Виходить, всі знають, що я тут?

— Виходить.

— І що я тепер порушник їм теж відомо?

— Звісно.

— Звісно, — відлунням тягне Ван Ібо. — При цьому я навіть не знаю, хто ці люди. Трохи несправедливий розклад, ти не знаходиш?

— Ти знаєш про мене, цього достатньо. Якщо ти думаєш, що на тебе може донести хтось із цих людей, ти помиляєшся. Таке маєш право зробити тільки ти сам, якщо вирішиш, що в нас різні шляхи. Ми нікого не тримаємо силою чи оманою, — уточнення «зазвичай» Сяо Чжань так і не промовляє. Врешті-решт, хіба саме наявність виключення у вигляді випадку Ван Ібо не підтверджує існування правил? Тих самих, котрі вони ніколи не намагались фіксувати на папері і котрі продиктовані виключно людяністю і соціальною відповідальністю.

●

Напротязі дня Ван Ібо розуміє, що очікування зустрічі у нього і у Сяо Чжаня провокує різні реакції.

Спочатку вони все ж намагаються дочитати вчорашню книгу, хоча слово «дочитати» до ситуації Ван Ібо, певна річ, відноситься доволі опосередковано. Вчора він пропустив практично всю зав’язку сюжету, сьогодні також не надто може просунутись у розумінні перипетій на шляху нещасного інопланетянина. Провина в цьому лежить і на ньому самому почасти — він не те щоб намагається сконцентруватись на романі.

Сяо Чжань спочатку сміється безтурботно й заразливо, постійно завалюючись на бік в черговому нападі. На відміну від вечора, Ван Ібо, знаходячись на безпечному віддаленні, помічає, що сміх у Сяо Чжаня високий і якийсь непідходяще ідіотський. Хоча Ван Ібо не певен, що сам звучить краще, — він відчуває себе незмазаним возом, котрий надто довго не рухали з місця, тільки грузили наверх і грузили, і тепер він натужно скрипить і їде поштовхами по вибоїнам. Так, якось так і звучить його сміх, якщо дослухатись. Він лиш сподівається, що Сяо Чжань за своїм веселим реготом його не чує.

Най прислухається коли-небудь у майбутньому, коли Ван Ібо після багатьох тренувань навчиться сміятись плавно і складно. Хоча й те не факт — сам Сяо Чжань, схоже, займався регулярно й наполегливо, та, видно, не зарадило. Є, звісно, шанс, що раніше Сяо Чжань сміявся ще гірше, та про таке, мабуть, краще не питати, думає Ван Ібо.

Сяо Чжань же, очевидно, більш ніж певен, що Ван Ібо розділяє його захоплення від прочитаного, і періодично робить паузи, аби підняти очі на Ван Ібо і радісно прокоментувати:

— Це ж треба, га! Ти зрозумів, так?

Ван Ібо кожен раз у відповідь киває — нахабно й безпринципно бреше, певна річ, та киває — за замовчуванням повністю погоджуючись з усіма мудрими зауваженнями Сяо Чжаня. І сміється від душі, заражаючись чужим сміхом і веселощами.

Загалом, з цілого ряду поважних причин текст книги проходить повз його вух; якісь уривки, окремі слова долітають, звісно, та як слід не складаються в єдину картину, бо процеси в його мозку явно займаються обробкою якоїсь іншої інформації, і Ван Ібо не збирається із цим боротись, врешті-решт милуватись здалеку йому ніхто не забороняв.

Ближче до вечора Сяо Чжань починає нервувати, Ван Ібо це розуміє з того, як Сяо Чжань час від часу поглядає на годинник на стіні — ходить він, до речі, зовсім безшумно, тому Ван Ібо досі йому особливої уваги не приділяв, а тепер мимоволі повторює за чужим поглядом і починає дратуватись — чим частіше Сяо Чжань дивиться на нього, тим більше відволікається від книги і тим рідше сміється. Ван Ібо нарешті може нормально розібрати все, що йому читають, бо голос Сяо Чжаня звучить суворо і чітко, ніби вони знову на лекторії вихідного дня.

До половини десятої в якості нагадування про посмішку Сяо Чжаня лишається хіба що злегка зморщений ніс — але в поєднанні зі зведеними до переднісся бровами такий вираз обличчя змушує сумніватись, чи міг Сяо Чжань заливатись пустотливим сміхом кілька годин тому.

Ван Ібо дратує той факт, що Сяо Чжань турбується через те, чи прийде сьогодні хтось, чи ні, та не насмілюється ділитись різкими коментарями з цього приводу. Врешті-решт він не відчуває себе так, ніби має право робити будь-які зауваження з приводу чужих знайомих, коли не має достатньо інформації. Ван Ібо не знає, як допомогти Сяо Чжаню; спочатку він думає пересісти ближче, та одразу ж відкидає цей варіант — Сяо Чжань виглядає холодним і сконцентрованим на своїх думках, Ван Ібо не певен, як він відреагує, і не хоче ризикувати. Можливо, поставити музику? Йому здається, це чудова ідея, однак коли він підіймається і бере першу ліпшу пластинку, що потрапила під руку, Сяо Чжань підіймає руку:

— Ні, — Ван Ібо обертається до нього здивовано, і Сяо Чжань у відповідь на цей погляд все ж пояснює: — Ми не почуємо, як хтось прийде.

— Зрозумів.

— Якщо в десять ніхто не прийде, то ми…

Перш ніж Сяо Чжань встигає сказати «підемо додому», Ван Ібо перериває:

— Можемо лишитись тут до ранку, хіба ні?

Йому не подобається тінь сумніву, котра пробігає обличчям Сяо Чжаня, та обговорити це не виходить — вони обидва завмирають, коли чують, як у двері спочатку стукають, а потім в замкову щілину вставляють ключ. У Ван Ібо мимоволі народжується питання — чому не можна було включити музику, якщо відкривати нікому не потрібно, та відповідь у його голові з’являється сама собою, коли Сяо Чжань різко підіймається з дивану і махає рукою:

— Побудь, будь-ласка, в спальні. Я прийду за тобою.

Коли Ван Ібо закриває за собою двері, він бачить, як Сяо Чжань смикає портьєри, ніби Ван Ібо потрібно приховати, як якусь сороміцьку контрабанду перед візитом конвою. Хіба Сяо Чжань не казав, що всі попереджені про те, що він буде присутнім на цій «зустрічі»?

Чим довше він сидить у самотньому вакуумі спальні, тим сильніше наростає у вітальні рівномірний гул голосів. Спочатку Ван Ібо чітко розрізняє, коли говорить Сяо Чжань, хоча точні слова розібрати неможливо — він вловлює інтонаційну мелодію заданого тону і тембру, до яких звик за ці дні.

Скоро гостей стає надто багато, і треба радіти — виходить, ніхто не проти його присутності тут сьогодні, і скоро за ним прийде Сяо Чжань, як і обіцяв, не лишить же він його тут сидіти до скінчання світу. Та радісні голоси, котрі поступово крадуть пізнавані інтонації Сяо Чжаня, не викликають нічого, окрім роздратування.

●

— Товаришу Хань, Доброго вечора, — Сяо Чжань стискє пальцями спинку дивана перед собою, за спиною — знову нерухома портьєра.

— Товаришу Сяо! Радий бачити.

Сяо Чжань робить кілька кроків, приймає плащ як гостинний господар, і обома руками стискає протягнуту гостем долоню.

— Дякую, що прийшли.

Товариш Хань, здається, не одразу розуміє про що мова, а потім хмикає:

— Ми всі чули про успіхи в справі товариша Вана і ваш особистий внесок, товаришу Сяо. Кортить побачити плоди вашої сумлінної праці. Громадянин Чжу сказав, що випадок воістину безпрецедентний.

Сяо Чжань відчуває, як щоки наливаються кров’ю, і замість відповіді він мовчить, намагаючись виглядати загадково, як це робили деякі торговці краденим, коли блефували, ніби вони мають щось унікальне. Ключове — блефували.

Йому здається, що знаменита «безпрецендентність» — лише побічний результат його несподіваної нездатності розділити професійне і особисте. Більш того, він виявився настільки некомпетентним, що не може точно сказати, коли дослідницька цікавість переросла у відверто романтичну.

Напевне, Сяо Чжань все ж червоніє, бо в присутності не найближчого його знайомого йому вперше соромно подумати про те, яким чином він досяг успіху. Чи, можливо, справа не в іншій людині, а у тому, що він все ж не міг встояти перед чарами Ван Ібо і не надто намагається виправити положення.

Мабуть, саме з цієї причини його першим — і абсолютно несвідомим — рішенням було сховати Ван Ібо. Вирвати його з цього світу, закарбувати цю мить, коли тільки вони двоє знають, що означають один для одного, віддалити момент, коли решта почне приглядатись до нього. До них.

Одна справа — зізнатись у своїх почуттях Ван Ібо, най не словами, та всіма діями показати, наскільки це далеко від звичної дружньої прив’язанності чи заступницькогого відношення. Він також не посоромився б розказати Мен Цзиі чи Чжу Цзанцзиню, та від однієї думки, що коли-небудь доведеться обговорювати це з кимось ще, Сяо Чжань відчував певне розчарування в самому собі. Ніби, якщо він один з тих, хто все це задумав, немає жодного права віддаватись на волю почуттям і ницим бажанням.

Далі розмова стає порожньою, товариш Хань не проявляє цікавості і не задає нетактовних питань з приводу відсутності Ван Ібо, бо, правду кажучи, всім знайома певна схильність Сяо Чжаня до театральності.

Пізніше приходять ще кілька людей. Сяо Чжань в глибині душі дуже вдячний кожному, ніби поява цих людей — нова сходинка в їх довірі один до одного. Авжеж, він рівною мірою усвідомлює, що багато прийдуть головним чином привітати і попрощатись із Цюй Сісянь і Чень Ліфу.

У перерві між бесідами, в котрих ані пари з вуст про Зібрання — лише обмін новинами з життя на островах, питання про те, що саме прийшло Сяо Чжаню в останній поставці зання, спроби з’ясувати, що сьогодні заготовано для святкування.

Поступово цікавість зміщується, присутні розсідаються, вступаючи в безтурботні розмови і суперечки про екзістенційне, хтось губиться серед стелажів, треті розвішують акуратні білі розтяжки з написаними тушшю вітаннями. Тканину по краях по-святотатськи затискають картинами.

Сяо Чжань, як і належить господарю, відступає на другий план і спостерігає за метушнею з боку. Скоро мають з’явитись старші по будинках і самі винуватці свята, котрих, видно, у сьогоднішньому розкладі прибуття вирішили лишити на десерт. Він вичікує момент, питає, чи не дозрів хто для чаю, а потім із незмінною посмішкою ховається за портьєрою. Біля кухні він навіть не зупиняється — одразу йде до спальні.

Ван Ібо сидить на ліжку і зиркає вовком, і Сяо Чжань на мить губиться. Він закриває за собою двері, притуляється до неї, ховаючи руки за спиною, і несвідомо погладжує кінчиками пальців прохолодне полотно дверей. Картина, що відкрилась його очам, думками відкидає назад у минуле — таким відлюдним оборонним поглядом Сяо Чжаня зустрічали і проводжали кілька тижнів тому. Гаразд, справедливості заради, Ван Ібо, здається, взагалі не знав інакшого погляду і дивився з-під насуплених брів на кожного, хто проходив повз, ніби підозрював всіх без виключення.

— Ти як? — не відходячи від традиції, цікавиться Сяо Чжань.

— Прийнятно, — стандартна відповідь, та промовлена таким холодним тоном, що віриться складно.

Сяо Чжань стискає ручку дверей за своєю спиною і як можна м’якше посміхається:

— Тоді йдемо?

Ван Ібо чомусь виглядає здивованим, та підіймається, підходить ближче і дивиться із питанням. Сяо Чжань, продовжуючи посміхатись, промовляє те, що йому дуже не хотілось казати, та не попередити він не міг.

●

«Спробуй не сказати нічого зайвого». Речення продовжує ехом віддаватись в голові Ван Ібо, коли вони виходять до темного коридору, і Сяо Чжань звичним тоном просить допомогти на кухні — допомогою виявляється дістати два десятки чашок для чаю.

Поки на стільниці по кілька штук за раз вишиковуються охайними рядами різномастні піали, Ван Ібо ніяк не може відключити голову — що такого він міг розповісти, що виявилось би неприйнятним для інших? Буде брехнею сказати, що він не вміє тримати себе у суспільстві, та й хіба не варто було решті вартувати за тим, про що вони можуть проговоритись при малознайомій людині?

Ван Ібо не встигає поцікавитись, аби точно зрозуміти, що йому дозволяється казати, а що — ні, бо Сяо Чжань квапливо розповідає про те, що сьогоднішня зустріч особлива, що вони довго працювали над нею, і для нього дуже важливо, аби Ван Ібо був присутнім. Уточнення: був присутнім і бажано тримав язика за зубами. Взагалі ця зустріч Ван Ібо вже не подобається, бо вона поцупила в них час наодинці, а всі ці розмови лиш посилюють ніяковість, що не зрозуміло звідки виникла між ними.

У вітальні Ван Ібо з’являється навантажений чашками в кожній руці й ароматним чаєм, котрий Сяо Чжань надто любовно заварював для когось ще — й начхати, що це «любовне» заварювання складалось із механічної дії — одним порухом розпихати чайні пакетики на шість чашок, залити окропом, потримати хвилину і перетягти пакетики на наступне коло.

Зайняті руки дозволяють уникнути зайвих рукостискань і дають можливість відчути власну користь. Ван Ібо набуває такого вигляду, ніби він виконує надважливе завдання — дяка, вивчився цій театральщині у промисловому районі. Це допомагає не розчинитись остаточно у зростаючому градусі ніяковості і розгубленості — він відчуває на собі пильні погляди. Та й цього жалюгідного прикриття його намагаються позбавити: до нього підходить якийсь товариш — Ван Ібо, на жаль, не пам’ятає його точного ім’я, тільки табельний номер.

— Дякую, товаришу Ван, як же добре, що ви тепер разом із нами, — безіменний товариш намагається забрати свою чашку, і Ван Ібо не втримується, тягне її на себе, не бажаючи втрачати «прикриття», і отримує у відповідь погляд, повний здивування.

Півхвилини потому йому доводиться розлучитись і з другою піалою. Ван Ібо сподівається, що можна повернутись за іншими чашками і побути із Сяо Чжанем ще трошки тільки вдвох, та, на жаль, решта любителів чаю вирушили на кухню майже самостійно — супроводжує їх Сяо Чжань із широкою посмішкою.

Ван Ібо сумно проводжає поглядом чужу спину, що ховається за портьєрою, яка кидає його напризволяще серед знайомих незнайомців. Він деякий час стоїть прямо у проході, на тому ж самому місці, де у нього з рук забрали другу піалу, і тепер почуває себе цілковито зайвим і безпомічним.

Одним словом, повна фрустрація — нова ситуація лякає, ані контролю, ані стабільності. Він не був до цього готовий і тому намагається створити для себе звичний безпечний формат буття — дихає глибше, відходить до стелажів, бере для прикриття якусь книгу, сідає у крісло і займає споглядальну позицію, не забуваючи гортати сторінки. Звичне споглядання людей у природних умовах заспокоює.

Доки Сяо Чжань розподіляє чай між стражденними — хіба це можна робити так довго? — Ван Ібо закінчує фіксувати в голові всіх присутніх, не без певної поваги — жодного з них він ніколи не помічав за чимось аморальним, що могло б навести на підозри про те, чим вони займались у вільний час. Він ловить себе на думці, що зі своїм орлиним поглядом, сидячи одиноко у кутку, він і сам, певне, виглядає більш ніж підозріло. Мимоволі в голові з’являється порівняння: Ван Ібо — той самий прибулець, що спостерігає за землянами, як у тому романі, що читав — намагався читати — Сяо Чжань. Аби не привертати непотрібну увагу, Ван Ібо втикається носом у книгу, і — хто б міг подумати — навіть від не найвдумливішого читання відчуває себе ніби у більшій безпеці, ніж хвилину тому.

Книга, вочевидь, рятує від непотрібної уваги — Ван Ібо навіть не підіймає очі від тексту, аби не пересіктись ні з ким поглядом і не спровокувати когось заговорити з ним. Навіть якщо хтось і планував до нього підійти, ніхто цього так і не робить.

На жаль, дивлячись в аркуші, він взагалі не може спостерігати за тим, чим зараз займається решта і чи повернувся Сяо Чжань у приміщення. Підняти голову, не хвилюючись про привернення зайвої уваги, вдається лиш після того, як вкотре грюкають вхідними дверима — всі присутні підіймають такий гомін, що хоч-не-хоч відірватись від читання все ж доводиться.

Ван Ібо не одразу вдається ідентифікувати прийдешніх — всі учасники тісним кільцем обліплюють гостей. Проте він помічає Сяо Чжаня — його, чесно кажучи, складно не помітити, через зріст він височіє над усіма на голову, а то й на дві, і легко знаходиться серед цієї юрби. Ван Ібо розуміє, що прийдешні гості, певно, ті самі люди, яких всі чекали.

Гомін не змовкає навіть коли гостей доводять до портьєри; люди завмирають там же і продовжують щось бурхливо обговорювати. Ван Ібо озирається по боках і радісно виявляє, що він все ж не єдиний, хто, незважаючи на ажіотаж, що царює, лишається сидіти з книгою в руках.

Сяо Чжань із посмішкою розганяє всіх від портьєри, махає руками; Ван Ібо чітко розрізняє:

— Давайте звільнимо місце. Зсуньте поки дивани, я принесу ще стільці.

Ван Ібо підіймається, аби взяти участь, та навколо стільки помічників, котрі одразу підриваються перетаскувати меблі, що від цієї ідеї доводиться відмовитись. Всі діють злагоджено, при цьому взагалі не змовляючись, — видно, не вперше перекроюють простір таким чином. Ван Ібо ніяково переминається біля свого крісла, тримаючи у правій руці книгу і заклавши вказівним пальцем сторінки, на котрих він зупинився.

Центр приміщення змінюється практично до непізнаваності — замість розміщених диванів і крісел навколо кавового столику, за яким вони з Сяо Чжанем обідали вчора, тепер виходять ряди сидінь, що «дивляться» в один бік, з повітряним простором між — маючи певну спритність, можна перетнути вітальню тисячею хитромудрих способів. Деякі крісла й стільці лишаються недоторканими — вони тепер є крайніми місцями в кожному ряді.

Сяо Чжань і ще кілька людей виносять з-за портьєри дерев’яні піддони і ставлять їх неподалік від вхідних дверей; Ван Ібо розуміє, що це, імовірно, буде якась імпровізована сцена, і трохи повертає своє крісло з врахуванням нової деталі інтер’єру. Серед тих, хто носить, він помічає свого колегу, чиє ім’я досі загадка — товариш Жуань-Юань посміхається і перемовляється із Сяо Чжанем, котрий тримає піддон з протилежного боку. Певне, він прийшов разом із останньою партією гостей.

Присутні, все ще балакаючи, починають розсідатись; Ван Ібо теж займає крісло, яке йому сподобалось, — маленький куточок безпеки, стабільності і контролю. Його місце задалеко від сцени, та на зір скарг у нього ніколи не було, так само як і на зріст — він легко зможе побачити все й звідси.

Сяо Чжань ставить якусь пластинку; на фоні безладного шуму різних голосів набирає силу проста мелодія, безтурботна і легка — такі асоціації вона викликає у Ван Ібо.

— Друзі, — Ван Ібо здригається від несподіваного звернення. Сяо Чжань доходить до імпровізованої сцени, та не підіймається — його і так чудово видно і чутно всім. — Доки ми чекаємо, я просто хотів нагадати, як і завжди, — якщо хтось проллє чай на поверхню…

Сяо Чжань не продовжує погрозу, тільки з посмішкою розводить руками, мовляв, якщо прикрість трапиться — нарікайте на себе. Всі сміються, а потім вхідні двері в кількох метрах від сцени і Сяо Чжаня, що стояв поряд, відкриваються — Ван Ібо без найменшого здивування бачить товариша Мен і старшого по блоку Чжу. За ними знаходяться ще кілька домоправителів із Хуаньцзі.

Чжу Цзанцзінь, за яким спостерігає Ван Ібо, моментально сканує простір, зустрічається із ним поглядом, супиться, підходить до Сяо Чжаня, до них приєднується Мен Цзиі. А потім ці двоє, лишивши Сяо Чжаня зустрічати решту гостей, практично напряму — наскільки це можливо — йдуть до Ван Ібо.

— Товаришу Ван, давайте пройдемо, — суворо кидає старший по гуртожитку і, не чекаючи відповіді, йде до коридору.

Ван Ібо вбудовується в їх шеренгу слідом за товаришем Мен і дозволяє відвести себе до спальні, де лікар кладе сумку на ліжко і заявляє:

— Лягаємо.

●

Через хвилин сорок Ван Ібо відпускають на волю — він пропустив деяку вступну частину заходу, котрий, імовірно, вже почався— періодично було чути щось на кшталт аплодисментів.

Не сказати, що у нього був вибір відмовитись від крапельниці — Мен Цзиі виглядала настільки суворо і гордо, що сперечатись із нею було даремно, та Ван Ібо і не планував. Особливо після того, як товариш Чжу, що, ніби коршун, контролював увесь процес, заявив, що принести вітаміни попрохав Сяо Чжань і розбиратись доведеться із ним, якщо Ван Ібо буде впиратись.

Коли вони втрьох з’являються у вітальні, звучать чергові аплодисменти. Його місце у кутку і кілька стільців неподалік від нього все ще вільні. Чжу Цзанцзінь легенько підштовхує Ван Ібо у спину в те саме крісло, з якого його підняли; сам він і Мен Цзиі сідають поряд.

На сцені відбувається зміна «варти» — йде один виступаючий, підіймається новий, точніше навіть два — у другого в руках гітара. Це певною мірою нагадує те, що відбувається на патріотичних концертах; через службу Ван Ібо неодноразово брав участь у таких і як глядач, і як член ансамблю, тільки розмах тут менший.

Сконцентруватись на тому, що співає зі сцени дует, у Ван Ібо не виходить — він постійно проходиться поглядом головами людей, що сидять попереду, намагаючись знайти Сяо Чжаня. Та маківки, що злочинно височіє над рештою, так і не видно. Ван Ібо трохи нахиляється вперед і дивиться наліво — може, Сяо Чжань сидить у його ряду? Та й там його немає. Помічає він тільки Чжу Цзанцзіня, котрий перехоплює його погляд і посміхається настільки їдко, що миттєво виявляє ямочки на щоках, які ніби знущаються.

Більше Ван Ібо головою не крутить, аби не ставити нікого — і себе перш за все — у незручне становище. Та це не надто допомагає підвищити його уважність, із якою він спостерігає за виступами творчих натур, що змінюють одна одну. Перед його очима проходить три-чотири номери, перш ніж сцена пустішає, а у залі ніхто не підіймається, аби продовжити програму.

Товариш Ло — Ван Ібо кілька разів бачив його на виході з їдальні — що виступав останнім, повертається на своє місце, дорогою отримуючи підбадьорливі поплескування по передпліччям та спині.

Всі продовжують сидіти, гомін голосів починає потроху зростати, періодично хто-небудь та й обернеться за спину — Ван Ібо розуміє, що це ще не кінець і що продовження варто чекати звідти, куди всі дивляться. Він трохи розвертається у кріслі, аби взяти у поле зору портьєру і коридор. Позиція виявляється виграшною — він одним із перших помічає за завісою рух.

— Друзі, — голосно промовляє Сяо Чжань, що відкинув важку тканину, потім посміхається і мовчить секунд десять, оглядаючи кожну людину, що сидить у вітальні. Вміння витримувати загадкові паузи, як завжди, вражаюче. Ван Ібо думає, що у якомусь іншому житті — іншій країні, можливо — Сяо Чжань міг би стати талановитим актором.

— Всі ви знаєте, що ми намагаємось притримуватись певної регулярності наших зустрічей. Позачергові зібрання завжди асоціюються із бідами і форс-мажорами, та не цього разу, хоча певною мірою причина для нашої присутності спочатку була несподіванкою. Приємною, звісно.

Сяо Чжань відходить у сторону, та продовжує притримувати портьєру:

— Товариші, дозвольте представити вам громадянку Цюй Сісянь і її товариша, друга та майбутнього чоловіка — громадянина Чень.

Ван Ібо від подібного оголошення давиться слиною і закашлюється, та його кашель губиться у гучних оплесках, котрі лунаються, як тільки у вітальні з’являються оголошені товариші.

Громадянка Цюй виглядає дуже маргінально — якби Ван Ібо побачив її у такому вбранні на вулиці, неодмінно вніс би у список підозрілих осіб. На ній контрабандне ціпао кричуще червоного кольору — стійка комірця підкреслює тонку шию; чорне, як смола, волосся зібране у високий пучок, в який встромлена блискуча прикраса.

Товариш Чень виглядає більш уставно — хоча Ван Ібо не знає, де можна дістати суворий костюм чорного кольору і настільки білосніжну сорочку, та чомусь не сумнівається, що подібні дані має у своєму розпорядженні, скажімо, Сяо Чжань.

Майбутні чоловік і дружина — якщо тільки Ван Ібо розчув правильно — знову опиняються оточені іншими гостями, що попідривались зі своїх місць. Вони наперебій вигукують вітання та побажання, обіймають товариша Цюй, тиснуть руку і плескають по спині громадянина Чень, поступово відтісняючи пару до сцени.

Сяо Чжань лишається стояти один — Ван Ібо продовжує відстежувати його положення периферійним поглядом, бо відірвати погляд від кривавого ціпао неможливо, червоний колір вбирає майже всю його увагу.

— Друзі, змушений попросити вас зайняти свої місця, — підвищує голос Сяо Чжань і чекає, доки потік відрине від сцени і знову всі розсядуться кріслами і стільцями.

Ван Ібо не може не думати, що меблі в страшенному безладі; до того рівні ряди перетворились на цілковитий хаос після появи майбутніх — хіба таке можливо? — молодят.

— Дякую, друзі, дякую, — Сяо Чжань проходиться між рядами і стає справа від сцени. — Що ж, перш ніж ми перейдемо безпосередньо до того, заради чого ми всі сьогодні зібрались, я хотів би трохи зловжити своїм положенням і вашою увагою і сказати ще кілька слів. Якщо ви мені, певна річ, дозволите.

Ван Ібо оглядає простір у пошуках невдоволених, та таких не знаходить; Сяо Чжань посміхається у відповідь на схвальні вигуки і кивки.

— Я знаю, що ви не дасте мені збрехати: кілька тижнів тому, коли ми прийняли із вами рішення, котре всім нам далось нелегко, ми також говорили з вами про те, що з оглядом на ці обставини знову готові розглянути нові кандидатури для вступу у наше маленьке таємне товариство.

Краєм ока Ван Ібо бачить, як кілька людей повертаються в його сторону і посміхаються — йому.

— Звичайно цей процес займає набагато більше часу, та завдяки підтримці товариша Чжу, — зліва від Ван Ібо неголосно фиркає старший по їх гуртожитку, — величезній допомозі з боку терапевта Мен, — Ван Ібо, озирнувшись, помічає, як лікар закочує очі, — нагляду товариша Жуаня, — його Ван Ібо не вдається відшукати так само швидко, аби роздивитись його реакцію, — ми впорались як ніколи швидко. Я дуже радий, що першою зустріччю для нового члена нашої родини стане саме такий життєствердний — в усіх сенсах! — захід, на якому ми всі присутні сьогодні, — Сяо Чжань робить паузу і сміється, — товариш Ван, припиніть крутити головою, я про вас кажу, — тепер вже сміються всі інші і повертаються до Ван Ібо.

Застигнутому зненацька Ван Ібо не спадає на думку нічого кращого, аніж різко підскочити з місця і випалити:

— Вітаю, товариші, — потім у зв’язку з цілковито незрозумілим поривом права рука його смикається, аби віддати честь, та він зупиняється на половині дороги, завмирає та ніяково маше.

— Наслідки пришвидшеної посвяти, — знову сміється Сяо Чжань зі сцени.

У цей момент Ван Ібо, якби міг, із задоволення провалився б крізь землю, та решта, здається, налаштовані прихильно — хтось плескає, хтось улюлюкає, кілька людей вітаються і махають руками у відповідь, а хтось взагалі кричить:

— Чудова зачіска, товаришу Ван, давно хотів сказати!

— Так, зачіска справді зіграла не останню роль. Незважаючи на те, що товариш Ван приєднався до нас сьогодні, він, як і решта, ще має пройти довгий шлях. Бо самопізнання і соціальна рефлексія ніколи не закінчуються, але я сподіваюсь, товариш Ван пам’ятатиме про те, що ми завжди готові допомогти йому так само, як допомагали кожному, хто мав таку потребу. Давайте ще раз поплескаємо товаришу Вану за його рішучість і сміливість.

●

Ще певний час після того, як Сяо Чжань пішов зі сцени, аби поставити платівку у протилежному від Ван Ібо кутку й зникнути за портьєрою, люди продовжують озиратись назад і відшукувати очима Ван Ібо, ніби кожен у цій залі поставив за мету піймати його погляд сьогодні і відсалютувати маленькою — і давно порожньою, як підозрював Ван Ібо — чашкою чи просто помахати долонею.

Та поступово увага перемикається на сцену — там під наростаючу музику товариші Чень і Цюй промовляють складні монологи. І чим більше Ван Ібо вслуховується у слова, тим чіткіше усвідомлює, що присутній на якійсь дивній подобі весілля і, схоже, він єдиний, кого це турбує. Бо решта слухає насичені метаформи присяги вічного кохання, затамувавши подих — викапане зібрання фанатиків. Ван Ібо навіть бачить, як кілька людей змахують час від часу сльози.

Нікого, здається, не цікавить, яким чином ці двоє збираються виконати свої обіцянки, бо для Ван Ібо, наприклад, цілком очевидно, що товаришам ніхто не дасть дозвіл оформити цей шлюб легально. Ван Ібо рішуче не розуміє, яка мета у цієї дивної церемонії і як взагалі таке можливе в їх куполі? Та ще менше він розуміє, з якого такого дива він сидить і посміхається, коли уявляє Сяо Чжаня і себе у якості головних героїв всіх цих нездійсненних сюжетів про «йти по життю пліч-о-пліч», про які каже ця парочка на сцені.

Жахливо нереалістичні сценарії в його голові грають новими фарбами, коли на його плече опускається долоня — вона затримується там достатньо, аби крізь тканину сорочки проникло обпікаюче тепло чужого доторку. Ван Ібо злегка повертає голову, аби переконатись, що це Сяо Чжань, і чисто випадково чіпляє чужі кісточки підборіддям.

На мить йому здається, що хватка слабшає, бо Сяо Чжань незадоволений такою вільністю у присутності інших людей і збирається прибрати руку, та цього не трапляється — Сяо Чжань лише припіднімає пальці, лишаючи на плечі тільки долоню, і невимовно ніжно торкається фалангами чужої шкіри, повільно проводить пальцями від шиї до підборіддя. Колишня ніяковість безтілесно розчиняється у цих невибагливих пестощах, вони змушують відчути себе так, ніби у вітальні вони лише удвох — можливо, через те, що Ван Ібо сидить із заплющеними очима.

Відчуття посилюється, коли Сяо Чжань, перш ніж прибрати руку, ледь відчутно затискає ніжну шкіру ближче до підборіддя між пальців, а потім сідає на бильце крісла і кладе руку на спинку, притискаючись ребрами до плеча Ван Ібо. Останній мимоволі відкидається у кріслі назад, розслабляється і обережно кладе голову у ковшик чужої долоні, стикування відбувається ідеально.

Ван Ібо спостерігає через вії трохи розмиті картини того, що відбувається на сцені — товаришу Чень, коли він промовляє останні слова своєї присяги, передають із залу гітару. З рота товаришки Цюй, що відкривається буквою «о» він розуміє, що почалась незапланована частина, в народі — сюрприз.

Поки Чень Ліфу співає романс — авжеж, про кохання, Ван Ібо вже змирився із зашкалюючою кількістю цього слова у його житті — хтось небайдужий передає товаришу Цюй носову хустинку, вона витирає нею очі — навіть Ван Ібо розуміє, що Цюй Сісянь стримується з останніх сил, аби не дати волю сльозам тут і зараз.

Після романсу її нареченого виявляється, що у неї теж є подарунок у відповідь, про який, в свою чергу, аж ніяк не здогадувався товариш Чень, та доводиться взяти перерву, напротязі якої товариш Цюй у супроводі кількох жінок зникає за портьєрою — напевне, відлучається у вбиральню, аби заспокоїтись.

Сяо Чжань, як тільки стається цей несподіваний антракт, сідає прямо, а потім — до невдоволення Ван Ібо — взагалі встає, бо хтось — надміру невихований, саме таку характеристику одразу видає цій людині Ван Ібо — заїкається про те, щоб через таку неймовірну подію, свідками якої вони стали, було б непогано плеснути чогось міцнішого.

Перерва затримується на добрих двадцять хвилин, за цей час біля туалету встигає з’явитись і щезнути черга. Принаймні, Ван Ібо прикидує в голові, що люди стоять саме туди, бо у кухні робити рішуче нема чого — Сяо Чжань повертається з двома пляшками вина і віддає їх всім бажаючим. Хтось за цей час встигає обновити чай — в їх руках ті самі чашки, тільки тепер від них догори химерно здіймається густа пара.

Кілька людей підходить до Ван Ібо — загалом аби привітати, спитати, як його відчуття, і побажати успіхів на нелегкій ниві сприйняття реальності такою, яка вона є. Ван Ібо на все киває, відповідає односкладними реченнями, та для співбесідників цього більш ніж достатньо, — вони посміхаються і тепло плескають його по плечу. Перший час Ван Ібо намагається цього уникнути, ніби вуж на сковорідці, та зрештою кориться із долею і навіть посміхається у відповідь на наступні дружні жести.

Деякий час згодом в залі знову видно яскраво-червоне ціпао Цюй Сісянь, вона обговорює якесь питання із Сяо Чжанем і йде до сцени. Музика на фоні змінюється на щось дуже ніжно-інструментальне.

Поступово всі повертаються на свої місця, в тому числі товариш Чень, котрий сідає на стілець поряд із громадянкою Цюй. Сяо Чжань знову сідає на бильце крісла, в якому сидить Ван Ібо.

На жаль, об’ява, яку робить товариш Цюй, повністю проходить повз уваги Ван Ібо — він сконцентрований лише на одному факті: Сяо Чжань хоч і сидить поруч, та не робить жодних спроб торкнутись Ван Ібо.

Зі сцени починають лунати вірші; текст прямо з першого рядка нагадує про їх діалог із Сяо Чжанем:

Я прошу неможливого: кохай мене вічно.
Навіть коли зникне всяке бажання — кохай мене.
Кохай мене з шаленою одержимістю монаха:
Коли весь навколишній світ
і всі, кого ти цінуєш, будуть налаштовувати тебе
проти цього кохання — кохай мене ще сильніше.
Коли тебе засліпить страшний безпричинний гнів: кохай мене.
Коли кожен крок від будинку до роботи буде нестерпним…
кохай мене; і кожен крок від роботи до дому — кохай мене, кохай мене.

Паузи із кожним рядком збільшуються, голос Цюй Сісянь починає ледь помітно тремтіти. Ван Ібо уважно слухає, намагається доповнити свої знання про кохання даними, що звучать.

Кохай мене, коли набридне все —
коли чергова жінка на твоєму шляху буде гарніша від попередньої
чи більш жалюгідною — кохай мене, як кохав завжди:
не як палкий прихильник чи суворий суддя,
а зі співчуттям, котре бережеш для самого себе
у хвилини одинокості.

Ван Ібо знову приміряє всі слова, що звучать зі сцени, на свої відносини з Сяо Чжанем, і робить це настільки самозабутньо, що непомітно для самого себе кладе руку на бильце, впирається тильною стороною долоні в ногу Сяо Чжаня і сам же спочатку лякається, на мить відволікаючись від вірша, та тут же бере себе до рук і починає погладжувати пальцями чуже стегно, лишаючись безкарним доти, доки Сяо Чжань не перехоплює його руку і не переплітає свої пальці з його, надійно попереджуючи будь-яку диверсію.

Кохай мене так, як насолоджуєшся тишею,
як очікуєш смерті,
як упиваєшся болем і голодом плоті.
Кохай мене як найцінніші спогади дитинства…
А якщо нема такого у твоїй пам’яті,
придумай і дозволь розділити його з тобою.
Кохай мене зав’ялою, як кохав квітучою.
Кохай мене так, ніби я з тобою назавжди.
І тоді я теж буду прагнути до неможливої,
та такої простої дії —
кохати тебе, кохати тебе, як зараз кохаю².

Коли вірш завершується Ван Ібо задумується — якщо кохання це хвороба, то у цих двох, що кидаються в обійми один одного прямо на сцені під схвальний свист когось із присутніх, явно термінальна стадія. Та найжахливіше не це — скоро він сам, схоже, буде серед тих, у кому цей жахливий психічний розлад не піддається жодному лікуванню. Що ж, у такому випадку у Ван Ібо мається прохання: було б дуже добре, якби Сяо Чжань склав йому компанію в цьому списку безнадійно хворих.