Крок 12. Знищення

Незважаючи на те, що Сяо Чжань докладає цілком похвальні зусилля для того, аби зберегти спокій і не видати ні граму своєї схвильованості, десь всередині міцніє відчуття, що, привівши до Квартири Ван Ібо, він у певному сенсі підписав собі смертний вирок.

Словосполучення це не має на меті позначити нічого з того, що могли б під ним розуміти Чжу Цзанцзінь чи Мен Цзиі. Бо Сяо Чжань певен, що з боку Ван Ібо їм не загрожує жодна небезпека, принаймні — прямо зараз. Не буде найближчим часом ніякого донесення, разом із яким у руки Зібрання прилетить зроблений руками Ван Ібо опис накопиченого і певною мірою награбованого майна.

Ні, з його вуст словосполучення «смертний вирок» означає певний вид тортур — як фізичних, так і психологічних — направлених виключно на самого Сяо Чжаня, котрий, відкриваючи двері на кухню, не припиняє порівнювати себе з дресирувальником, котрий, переоцінивши власні здібності, відпустив усіх наглядачів і закрився в клітці з тигром, думаючи, що зможе самотужки видресирувати звіра належним чином.

Тепер дресирувальник і тигр ходять ареною колами, і вже не зрозуміти, хто кого дресирує, думає Сяо Чжань, коли клацає контейнерами з їжею. Звук цей нагадує клацання батога, котрого, якщо вдуматись, у руках Сяо Чжаня не було ніколи, бо дресирувальник із нього, прямо скажімо, ніякий.

Зібрання, звісно, цілком має рацію, коли каже, що кожному члену суспільства варто займатись тільки тим, для чого він був кваліфікований. Бо ось, помилуйтесь на чудовий приклад того, що може трапитись, коли хтось лізе не в свою зону відповідальності — тигр ось-ось перейде у наступ і кинеться на нікудишнього приборкувача. Можливо, Ван Ібо ще не усвідомив, який вплив має на Сяо Чжаня, та думка ця, рівно як і саме усвідомлення, неминуче з’явиться у його голові у найближчому майбутньому.

Напевне, це було неминучим із того самого моменту, як Сяо Чжаня почало заносити на поворотах чудодійного плану по олюдненню. І незабаром, як тільки важелі, що відмовили в дії, остаточно припинять функціонувати, лишиться тільки пожинати плоди кожної зробленої ним помилки у справі Ван Ібо.

Чи є це все неправильним? Так. Чи перегнув він із маніпуляціями? Безумовно. Та вийшло так, як вийшло, виправдовується перед самим собою Сяо Чжань. До цього моменту йому було дано багато шансів, аби зупинити те, що відбувається, віддалитись і абстрагуватись. А зараз? Можливо, зараз такі можливості також є. Ось тільки користуватись ними Сяо Чжань не збирається; він лиш обіцяє собі не форсувати події і робить це, здається, виключно через егоїстичне бажання якось заспокоїти власну совість.

Та як би там не було, опиратись темніючому погляду Ван Ібо неможливо, тому Сяо Чжань — не без лоскотливого очікування — скоряється своїй долі, одночасно думаючи про те, що назвати цю долю нещасною у нього не повернеться язик.

Роздумуючи над цим, він стоїть перед мікрохвильовою піччю і надто уважно спостерігає, як відкритий контейнер крутиться на пласкій скляній тарелі. Уважність його обумовлена намаганням ігнорувати Ван Ібо, котрий за його спиною присів в очікуванні на табурет.

Тож, для протоколу: сьогодні, зараз, у цей самий момент Сяо Чжань приймає мужнє рішення не опиратись виконанню вироку. І після пункту про смиренність у цю резолюцію він вимагає додати ще один — помирати, так під музику. У буквальному сенсі.

До музики, звісна річ, мало відноситься сповіщення мікрохвильової печі про готовність їжі, та саме воно змушує Сяо Чжаня нарешті озирнутись на Ван Ібо, котрий від кинутого на нього погляду миттєво виструнчується на стулі і з питанням дивиться у відповідь. Неозвучене питання у чужих очах інтерпретується Сяо Чжанем по-своєму: він примружується, оцінюючи ситуацію.

— У вітальні є кавовий столик, пропоную обідати там.

Це ще одне свідотство того, що Сяо Чжань остаточно випускає з рук керування і не збирається зупинятись — нікому і при жодних умовах не дозволяв він виходити з їжею до залу. З іншого боку, може він просто боїться лишатись зі своїм «тигром» у закритому просторі? Кухня надто маленька, а в залі можна буде хоча б дотримуватись дистанції, доки все остаточно не почне котитись по похилій.

Дистанцію він дійсно витримує, коли, перемістившись у вітальню, ставить контейнер Ван Ібо з одного боку столу, а свій — у протилежний кут, аби відстань між ними була максимальною з можливих.

Багаторазові контейнери, що біорозкладаються, виглядають на дерев’яному столі в оточенні квітчастих диванів, крісел і пледів неприємним нагадуванням про те, що за дверима лишилось інше життя, до якого доведеться повернутись. Завжди доводиться. Така думка ставала супутницею кожного перебування у Квартирі, навіть коли він нічого не приносив із собою із зовнішнього світу.

Воду, потрібно принести воду, раптово думається Сяо Чжаню, і він, так і не присівши, підривається на кухню. За склянками, котрі викривлюють сприйняття простору, в самій глибині полички стоїть пляшка сливового вина. Сяо Чжань зовсім про неї забув, та від цієї несподіваної зустрічі майже ніс до носа у нього в голові миттєво матеріалізується крамольна ідея: якщо він зробить кілька ковтків для хоробрості втиху, ніхто ж не помітить. Доводиться осмикнути себе і обмежитись тим, що у вітальню він повертається з двома найзвичайнішими склянками, наповненими водою з-під крану.

Алкоголю — бій! Він має твердий намір прийняти виконання вироку у повній свідомості і з належною відповідальністю.

Ван Ібо його переміщення ніяк не коментує, Сяо Чжань лиш відмічає, що трапезу почали без нього; більш того, у відповідь на принесену воду Ван Ібо стримано киває, не відволікаючись від пережовування їжі. Сяо Чжань через раптовий напад вредності мстиво ставить склянку, що призначалась Ван Ібо, на середину столу.

Він як може відтягує момент, коли йому доведеться і самому сісти за обід. Цього разу тим, що підходить до стелажів у пошуках акомпанементу. Змінює пластинки у програвачі і робить це настільки неквапливо, що ризикує потім смакувати вистигші страви.

У якості звукового супроводу Сяо Чжань обирає пластинку¹, котра потрапила йому до рук у стані, котрий відповідає стану Сяо Чжаня прямо зараз і який коротко можна було б позначити як «побита життям, та не зламана». Тож, сповідуючи максимальну бережливість, крутив він її куди рідше, ніж хотілось, аби мінімізувати шанс того, що він погіршить і без того плачевний стан вінілового носія. Та в рамках прийнятої резолюції Сяо Чжань сьогодні дозволяє собі все, що не дозволяв ніколи досі.

Під перші акорди естрадної пісні на мові, з якої він розуміє хіба що слів з п’ять, Сяо Чжань урочисто сідає за стіл — на жаль, більше відтягувати обід виявляється неможливим. Ван Ібо вже закінчив і сидить навпроти, відкинувшись на спинку дивану. Сяо Чжань ловить чужий погляд з-під вій і опускає очі, дивиться на нещасний контейнер з рисом, овочами і соєвим м’ясом. Тепер йому хочеться пошкодувати, що він так довго тягнув із обідом — їсти під цим уважним поглядом не хочеться від слова «взагалі», та він знову докладає зусиль ніяк не видавати своє хвилювання: береться за прибори, з неймовірною цікавістю перекладає шматочки овочей з одного кутка в інший і навіть принюхується, створюючи видимість звичної застільної діяльності. Краєм ока він бачить, як Ван Ібо готується щось сказати, і весь напружується в очікуванні, що зараз продовжиться допит — все ж треба було ковтнути вина! Та питання звучить цілком безпечно:

— Що це за мова?

— Французька.

— Ти знаєш, про що співає ця людина?

— У загальних рисах.

І це правда. Тексти на оригіналі, як це часто водиться у вінілових носіїв, написані на вкладиші, у котрому ховається пластинка. За особистим проханням Сяо Чжаня добра людина, що подарувала цей альбом, зробила йому грубий підрядник усіх шести пісень. Тож так, загальний сенс відомий і, якщо постаратись, він, напевне, зможе згадати чіткий переклад кількох окремих рядків.

— Ти говориш французькою? — Ван Ібо дивиться із підозрою.

— Хотів би я сказати «oui», та ні.

— Що це означає?

— Ти про «oui»?

— Так.

— «Так».

— Знову знущаєшся?

Сяо Чжань посміхається:

— «Oui» французькою означає «так».

— А. Он воно що. «Oui», — Ван Ібо смішно складає губи і ще кілька разів повторює це слово, ніби намагається привласнити його собі. — Ти володієш ще якимись мовами?

— Читаю англійською, зі словником, звісно.

Ван Ібо знову примружується.

— Заборонене, певна річ?

— Не знаю точно, чи включені ці твори в реєстр, та як раптом ні, то, напевне, руки Комісії ще не дотягнулись. Хоча, безумовно, швидкість внесення у список нових пунктів вражає. Інколи я навіть заздрю — співробітники Комісії либонь тільки те й роблять, що читають заборонене. Не можуть же вони бракувати, не прочитавши жодного рядка, вірно? Чи все ж можуть?

Від згадування офіційного органу чи присутній у його роботі крамоли, чи натяку на те, що Комісія виконує свою роботу аби-як, чи від усього разом обличчям Ван Ібо пробігає тінь, котрої вже давно не було помітно. Ван Ібо корисно нагадати між рядків, що він і сам тепер нескінченно далекий від звання гідного громадянина. Менш із тим, ніхто з них не намагається повернути розмову у більш безпечне русло.

— Про що він співає?

— Впевнений, що хочеш знати?

— Якщо ти думаєш, що зараз я схаменусь і негайно відмовлюсь, то ти обрав не найкращу стратегію. По-моєму, мені вже пізно турбуватись, не думаєш?

Це гарний знак, думає Сяо Чжань. Нагадування працює у потрібну сторону. Було б набагато гірше, якби Ван Ібо заперечував факт того, що він однією ногою серед тих, кому світить знайомство з примусовим лікуванням.

— Пісня про рутину і смуток, котрий її супроводжує. Якщо хочеш, назви це депресивним розладом. Життя, яке обмежується сном, роботою і рутинними переміщеннями між домом і місцем служби… Мимоволі задаєшся питанням — чи для цього існує людина?

— Що поганого в тому, аби працювати? — Ван Ібо виглядає так, ніби образили його особисто.

— Хіба хтось сказав, що це погано?

— Гадаю, це безпосередньо випливає з твоїх слів.

— Я лише розповів тобі, про що ця пісня, Ібо. Ніхто не каже, що працювати — погано. Та коли твоє життя крутиться тільки навколо обмеженого числа дій, котрі ти механізовано повторюєш із дня у день без будь-яких змін, хіба це не сумно?

— Я не думав про це з позиції того, сумно це чи ні, — Ван Ібо насуплюється. — Коли я з точністю до хвилини знаю, як пройде мій день, це означає, що моє життя підпорядковане певним законам і знаходиться під контролем.

— І під чиїм контролем воно знаходиться? — Сяо Чжань розуміє, що дозволив собі зайвого, коли усвідомлює, що усміхається він не про себе, а вголос. Він намагається якось виправити ситуацію, доки Ван Ібо не став знову розпитувати його про Зібрання. — Я хотів сказати, що не всім видається привабливим тримати своє життя під скляним куполом. Комусь може подобатись зворотна ідея — у ситуації, коли ти не знаєш, що принесе тобі майбутній день, є певний шарм, як мені здається. У будь-якому випадку, ми відхилились від тексту цієї пісні. У ній мова про монотонність і безвихідь, з одного боку…

— А з іншого?

— Про те, що у своїй власній уяві ти можеш бути ким завгодно. Знаєш, коли аби не думати про те, наскільки одноманітне твоє власне життя, ти уявляєш себе птахом, що не обмежений жодними зовнішніми умовами і внутрішніми скріпами, котрому під час польоту відкривається краса навколишнього світу. Та якщо занадто захопитись, існує небезпека відірватись від реальності. Перестати відчувати себе її частиною.

— Просто цій людині не пощастило знайти своє покликання.

— Так, про це він якраз і каже, — «витягнув нещасливий лотерейний білет». Та справа не в роботі. Справа в тому, що все його життя не відповідає уявленням про те, яким воно має бути. Він нещасний і не відчуває жодної жаги до того, аби продовжити підійматись ранками. Бо він не вірить у те, що щось ще може змінитись. Запізно для радикальних правок.

— Ніколи не відчував нічого подібного.

Сяо Чжань ледь не ляпає, що Ван Ібо до певного моменту не відчував взагалі нічого, та вчасно схоплюється. Їм потрібно закріпити поточний матеріал перед тим, як вони перейдуть до розбору того, як влаштований оточуючий їх світ.

Звісно, кумедно, що у випадку з Ван Ібо все виходить з точністю до навпаки — у якості першого кроку вони зазвичай дуже м’яко і порціонно розповідають про те, якою ціною побудоване життя у куполах, дозволяючи людині прийняти самостійне рішення, та тут викриваюча розмова, видно, відбудеться один раз і буде кінцевою точкою, котру Сяо Чжаню з об’єктивних причин хочеться віддалити.

Разом із реплікою, яку Ван Ібо промовив, закінчується перша пісня. Чутно потріскування, а потім різко вступає перший куплет другої; Сяо Чжань, як і у всі попередні прослуховування пластинки, думає, чи дізнається він коли-небудь, як точно звучить мелодія до першого куплету. Пластинка пошкоджена у цій доріжці, тож на неї надії немає.

Ван Ібо ділиться власними враженням від пісні, що грає, ближче до середини, голос його стає все жвавіше — очевидно, він всотує настрій мелодії, котра куди більш життєствердна. Коли Сяо Чжань коротко переказує йому текст і говорить, як перекладається фраза, що звучить рефреном, Ван Ібо задумується і повідомляє, що концепт шкодування йому незрозумілий:

— Який сенс шкодувати про ті рішення, котрі ти прийняв сам?

— Звучить доволі категорично.

— Так і є. Ти хіба зі мною не згоден? Мені починає здаватись, що ти часто свідомо зі мною не погоджуєшся.

— Це доволі кумедне у своїй необгрунтованості звинувачення. Я просто не думаю, що у житті все настільки однозначно, аби мати змогу одразу передбачити, до чого призведе те чи інше твоє рішення. Інколи шкодувати все ж доводиться, особливо коли у справу втручаються нові змінні.

Ван Ібо хлопає себе долонею по коліну і виглядає він при цьому так, ніби довів самостійно надзвичайно складну теорему:

— Ось тому я і кажу про те, що у житті потрібні стабільність і контроль. Ти точно знаєш, до чого призведе та чи інша твоя дія, тому місця для того, аби шкодувати, не лишиться.

Сяо Чжань не втримується від гострого коментаря:

— Роззирнись навколо, де ж твоя хвалена стабільність? Хіба ти не скоював всі ті ж дії, що й звичайно? Як же так вийшло, що ти зараз опинився тут, Ібо?

— Думав як раз, що варто б поцікавитись у тебе. Мої дії явно не вели ні до чого з цього. Отже, виражаючись твоєю мовою, варто питати у «нової змінної», — Ван Ібо криво посміхається, показує вказівним пальцем на Сяо Чжаня, відкинувши всі норми поведінки, і припіднімає брови — як же так вийшло, що я зараз сиджу тут і слухаю дивні пісні незнайомою мовою в компанії злісного порушника?..

— Шкодуєш?

— Такого я не казав.

— Поспішаєш повернутись до звичної рутини?

— І так, і ні.

— Поясниш?

— Інколи мені здається, що все це сон, що затягнувся, що у мене марення, спровоковане високою температурою. Паралельний світ, якщо хочеш.

— Тобі здається це жахом?

— У якомусь сенсі спочатку мені так і здавалось. Та зараз я вже так не думаю. У будь-якому випадку, це ж тимчасово, вірно?

◌

Сяо Чжань на його питання намагається якось кивнути і одночасно похитати головою, і Ван Ібо не дуже розуміє, як йому варто інтерпретувати такий суперечливий жест. Сяо Чжань виглядає трохи розгубленим; він збирає зі столу контейнери і знову робить спробу втекти — Ван Ібо вже легко визначає цю збентеженість на чужому обличчі. Правда, зараз його природа не надто зрозуміла, тому Ван Ібо не шукає спосіб зупинити втечу.

Він лишається у вітальні, наодинці зі словами, що звучать на іншомовній говірці, про сенс яких він може здогадуватись хіба що з загальної інтонації мелодії. Від колишньої жвавості тепер не лишилось ані сліду: пісня явно сумна, і Ван Ібо рядок за рядком насичується цим меланхолічним настроєм.

Певною мірою він розуміє Комісію з етичності знань — хіба це нормально, що на його гумор впливає набір звуків довжиною в кілька хвилин? Схожим чином вірші, з якими йому довелось ознайомитись, пробуджували в ньому якусь незбагненну жагу на власному прикладі відчути більшу частину описаних у них почуттів і емоцій. З дослідницьких міркувань, певна річ, уточнює він про себе.

Сум по тому, чого з ним ніколи не траплялось, що охопив Ван Ібо, відчувається особливо контрастно, коли через ще одну пісню, котра, незважаючи на те, що її співають два голоси і музика здається більш хитромудрою і одночасно набагато сумнішою, Сяо Чжань повертається з трохи дивною посмішкою і блукаючим поглядом.

— Якщо наступна пісня буде такою ж сумною…

— Я можу вимкнути.

— От вже ні. Про що вони співають зараз?

Сяо Чжань підходить до програвача і бере конверт, дістає з нього кілька листів, перебирає їх і, коли знаходить потрібний, складає решту назад.

— Про психічний розлад, Ібо, вони співають про психічний розлад.

Про який ще психічний розлад, хочеться спитати Ван Ібо, та Сяо Чжань підходить до нього і простягає те, що при більш близькому розгляді виявляється текстом пісні — її перекладом. Ван Ібо бігло читає текст, в голові його лише одне питання:

— Стривай, що означає «на все життя»? — він навіть не намагається приховати власний жах, коли підіймає очі на Сяо Чжаня, котрий сідає у крісло навпроти. Той знизує плечима:

— Тільки якщо пощастить.

— Пощастить? Та ти, певне, жартуєш.

— Ні, хіба схоже, що я сміюсь? Що тебе бентежить?

— Як же можна прожити все життя у таких стражданнях?

— Ти точно читав той же текст, що і я? Вони страждають, та лиш через те, що один із них, імовірно, здався.

— Здався? Це ж не битва…

Посмішка на обличчі Сяо Чжаня зникає:

— Ну, в певному сенсі це дійсно битва. З самим собою, з власними страхами, зі страхами іншої людини.

— Що ти маєш на увазі?

— Відношення з кимось — це кропітка щоденна праця, у якій мають брати участь дві людини, — Сяо Чжань говорить так швидко і складно, ніби зачитує наперед написаний текст. — Враховуючи, що люди з самими собою не можуть домовитись, домовитись з кимось ще перетворюється на завдання підвищеної складності. Часом його неможливо виконати — як у цій пісні. Тоді люди розлучаються, якщо їм вистачає сміливості не брехати собі і вони вирішують не мучити один одного.

Незважаючи на те, що Ван Ібо все ще пам’ятає, як Сяо Чжань називав його беземоційним довбнем, від його уваги не приховується гіркота у тоні, котрим йому розповідають ці прості на перший погляд речі, та поки що недоступні для його розуміння.

— Тобі також? — раптом здогадується Ван Ібо.

Він тут же шкодує про задане питання, бо через думку, що навідала його, всередині все якось стискається, доки Сяо Чжань перепитує:

— Мені також що?

— Тобі також доводилось… розлучатись?

Сяо Чжань посміхається:

— Чому ти так вирішив?

— Мені здалось, що ти казав так, ніби це відбувалось із тобою.

— Ні, на жаль чи на щастя, зі мною такого не траплялось. Та знаєш, як кажуть? Найсумніше на світі — це кохання, яке завершилось².

— Не повіриш, та ніколи не чув.

Це зауваження веселить їх обох.

— Так, на засіданнях Зібрання такого, певна річ, не скажуть, — погоджується Сяо Чжань, коли відкидається на спинку крісла і закидає ногу на ногу. Ван Ібо спостерігає за цими рухами так само уважно, як слухав до того те, що пояснював йому Сяо Чжань.

Від цієї картини його веселість змінюється більш складною емоцією разом із тим, як він ковзає поглядом по ногам у сірих штанях зі стрілками, що видаються нескінченними, а перед очима чомусь ввижаються бліді щиколотки. Абстрагуватись від цього видіння важко, та Ван Ібо робить над собою зусилля — переводить погляд на аркуш у руках, помічаючи якийсь текст на зворотному боці. Його увага поступово перемикається на написані незнайомою рукою слова. Вони здаються не підходящими для пісень, які він чув до, і Ван Ібо ловить себе на думці, що якщо з’ясується, що перед ним зміст попередньої композиції, то він взагалі нічого не розуміє у цьому житті.

— Про що там? — подає голос Сяо Чжань.

— «Прекрасна історія».

— Вона буде наступною, не варто поспішати.

Все ж якесь розуміння світу емоцій у Ван Ібо є, бо коли починається передостання пісня, її музичний настрій виявляється саме таким, як він собі це і уявляв, виходячи з побаченого перекладу. Не хочеться назвати її поверхневою, та порівняно з піснями, що звучали досі, вона ніби простіше.

Поверхнева вона ще й за своїм сюжетом: герої встигають зустрітись у першому куплеті і розбігтись по різним сторонам в останньому. Ван Ібо тут же вирішує, що ні про яке кохання мови не йде. Отриманий висновок настільки безапеляційний, що він вважає зайвим повідомити про це Сяо Чжаня, котрому пісня явно подобається — він хитає у повітрі носком тієї ноги, що лежить зверху, і відбиває пальцями ритм по поруччям. Через це Ван Ібо наперед переконаний, що у думці вони зійтись просто не здатні. Та розмова на цю тему все ж відбувається, бо слова шостої пісні, котра починається з того, що вкрадливий чоловічий голос навіть не співає, а просто проговорює текст, виявляється ще більш неприйнятними. На думку Ван Ібо. І, авжеж, Зібрання, якби тільки його представники опинились у цій вітальні.

Сяо Чжань без будь якого сорому переказує сюжет: герої зустрілись, закохались один в одного, це призвело до того, що наступним ранком вони прокинулись разом. Власне, чоловік, що виконує пісню, спостерігає за своєю новоспеченою коханою за сніданком і зізнається їй у коханні.

— Як же це можна захотіти провести все життя із тим, кого ти щойно зустрів?

— Мені здається, що інколи ти слухаєш щось інакше, ніж я. Хіба я щось казав про все життя?

— Ти казав про це раніше.

— То була інша пісня.

— Але ж тема одна і та сама? Ти сам сказав — кохання на все життя, якщо не пощастить. Герої цієї пісні — невдахи?

— Я казав у глобальному сенсі. Це не значить, що у всіх все відбувається за одним сценарієм.

— Стривай, та, якщо це хвороба, розлад, хіба немає якогось чіткого опису того, який перебіг вона має? Симптоми, стадії…

Ван Ібо певен, що не питав нічого кумедного, та Сяо Чжань починає так широко посміхатись, ніби він відколов якусь дурість. Взагалі-то, ці питання дійсно його хвилюють, тож це не просто пуста цікавість, аби потім настрочити донесення. Незважаючи на те, що у нього вистачило б мужності десь у глибині душі зізнатись, що він теж близький до того, аби «заразитись», і у зв’язку з виявленими даними вибудувати доволі чіткий план у голові, хотілось би якось розібратись у тому, чим все це загрожує особисто йому. Так би мовити, уточнити деякі технічні деталі.

— Ні, Ібо, симптоми у кожного свої. І стадії також.

— Невже немає нічого спільного? Як тоді переконатись, що ти закоханий, а не щось ще? У методичці Зібрання…

— Повір, люди здатні зрозуміти це й без методичок Зібрання.

Що ж, у цьому безперечно є сенс. Ван Ібо ж побачив, до чого все йде — звести кінці з кінцями клепки у нього вистачило. Хоча й не без допомоги забороненої літератури, де описувалось щось схоже на його переживання. Однак заява, що це може бути на все життя, м’яко кажучи, лякає. Зараз, можливо, все це виглядає доволі цікаво, та колись же йому доведеться повернутись до звичного життя? Хотілося б до того моменту одужати.

Його думка про одужання, здається, зовсім не подобається програвачу — роздається голосний клац, від якого Ван Ібо здригається, і ще деякий час чується лише тріскотіння. Сяо Чжань підіймається і підходить до програвача, аби вимкнути його.

— Може, хочеш щось почитати чи подивитись перед тим, як ми повернемось? У нас є кілька годин до комендантської години.

Ван Ібо бачить, що Сяо Чжань збирається сказати щось ще, та цього не відбувається. Перепитати не вдається, бо від однієї думки, що скоро їм доведеться знову зробити ще одну виснажливу пішу прогулянку, стає якось недобре. Він тільки сподівається, що це не передвісник огидного стану, бо лежати у відключці в його плани не входить.

Як витратити цей час із користю? Обрати щось навмання? Вони ж у теорії можуть взяти книги із собою, хоча, певна річ, буде великою проблемою, якщо їх спіймають не тільки за порушення комендантської години, та ще й з контрабандою за пазухою. Гаразд, із «взяти з собою» він трохи погарячкував. Пройшовшись поглядом по навколишньому інтер’єру, Ван Ібо усвідомлює, що все ж є те, що йому дійсно хотілось би побачити, якщо вже вони опинились у цьому храмі заборонених матеріалів. Та почати він вирішує здалеку.

— Хочу подивитись картини. Можна?

Сяо Чжань замість відповіді робить запрошуючий жест рукою, ніби промовляючи — все, що бачиш навколо, сьогодні твоє. Ван Ібо підіймається і, обійшовши диван, на котрому сидів, підходить до стіни позаду.

Картин навіть на цьому невеликому шматі стіни так багато, що здалеку було відчуття, що відстані між ними взагалі немає, та вблизу виявляється, що рами висять в одному-двох сантиметрах одна від одної. Вони різні за розмірами і, як і книги, знаходяться у порядку, що взагалі не вкладається в голові Ван Ібо, утворюючи химерну сітку перпендикулярних кутів із проглядаючої через щілини жовтої стіни. З чистої цікавості він торкається пальцем цього жовтого «фону» — стіна м’яка, та це точно не яєчні картонки, можливо, тканина чи щось схоже.

Ван Ібо перебігає очима з однієї стіни на іншу — загальна кольорова гама у більшості доволі темна, якщо не сказати похмура³.

— Це одна зі стін, присвячених європейському мистецтву, — Ван Ібо, практично тикнувшись носом у репродукції, не помітив, як Сяо Чжань підійшов до нього з правої сторони.

Озирнувшись, Ван Ібо бачить, що Сяо Чжань сперся попереком на спинку дивану і схрестив ноги.

Вдруге за вечір Ван Ібо ловить себе на якомусь дивному відчутті, котре охоплює його від одного погляду на ноги Сяо Чжаня. На мить з його голови випаровується будь-яка цікавість до живопису, настільки заворожує його споглядання чужих витягнутих ніг. І, незважаючи на те, що з живописом він стикнувся уперше, ситуація виходить якоюсь несприятливою для знайомства з ним — Сяо Чжань, свідомо чи ні, відволікає його найбезпардоннішим чином.

Ван Ібо намагається повернутись до дійсності, закликавши себе до порядку роздумами про власну розсудливість, і це допомагає — він підіймає очі на обличчя Сяо Чжаня, а потім різко згадує, нащо загалом опинився біля цієї стіни, і повертається до темних полотен, що все ще контрастують із жовтою сіткою на фоні.

Увесь представлений живопис явно мало пов’язаний з відносно звичними азіатськими техніками чи вибагливою каліграфією. Окремо взяті полотна лякають реалістичністю зображених на них людей. Інші ж, навпаки, явно мають на меті викривити реальність — Ван Ібо кілька довгих хвилин із жахом дивиться на одну з центральних картин. На ній скуйовджений роздягнений чоловік готується відкусити дитині голову; в герої так мало лишилось від людини, що сюжет виглядає для Ван Ібо неправдоподібним, та не стає від цього менш моторошним.

Всі без виключення картини, зібрані на цій стіні, загалом справляють сильне враження, та воно далеке від позитивного: зображені художниками люди безперечно втрачають глузд і корчать потворні гримаси, інші напівроздягнені і явно готуються до своєї порції страждань. У якихось сюжетів така запаморочлива кількість нюансів, що у Ван Ібо мимоволі виникає питання — скільки часу художник витратив на промальовку всіх деталей?

Та набагато більше, ніж картини, вражає знання Сяо Чжаня. Спочатку Ван Ібо питає про зображені сюжети, намагаючись зрозуміти написане авторами, і Сяо Чжань терпляче відповідає на всі, практично не даючи собі часу на роздуми. Невдовзі Ван Ібо починає плодити питання у спробі підловити Сяо Чжаня на незнанні, та цього так і не трапляється. На якісь секунди він наважується запідозрити, що відповіді придумані на ходу, і кілька наступних питань задає, пильно дивлячись на співрозмовника і намагаючись відстежити, куди направлений погляд Сяо Чжаня, коли той починає відповідати. Та нічого такого у його міміці і жестах не спостерігається. Відповіді також до неможливості послідовні і містять у собі навіть більше, ніж Ван Ібо питає.

При обговоренні однієї з картин Сяо Чжань кидає незрозумілий для Ван Ібо коментар про «захоплюючі навички роботи з кольором і вміння змішувати», аби отримати «неповторні глибокі холодні тіні», і Ван Ібо, не встигнувши як слід подумати над тим, що він збирається сказати, не приховуючи здивування, заявляє:

— Хіба це не банальна коричнева фарба?

І тут же розуміє, що поспішив зі своїми висновками. Сяо Чжань кілька разів відкриває рот і тут же закриває його — здається, він грунтовно збитий з пантелику. Бачити це певною мірою приємно.

Ван Ібо кілька секунд роздумує, чи має він вибачитись за своє неуцтво перед художником, чи перед Сяо Чжанем, чи перед обома одразу, та зробити нічого з цього не вдається.

Сяо Чжань розроджується лекцією про те, що насправді у цьому «банальному» коричневому приховано багато відтінків, котрі художник зміг розпізнати і передати завдяки своєму таланту, надивленості і, безумовно, певним художнім навичкам.

Виявляється, ці темно-коричневі плями не такі вже коричневі «всередині» і є сумішшю кількох фарб. Саме вміння бачити і змішувати кольори, говорить Сяо Чжань, дозволяє створити наближене до реальності зображення. Адже насправді на наше сприйняття відтінків завжди впливає час дня чи ночі, погодні умови, направлення і тип джерела світла, віддаленість об’єкту від глядача, оточення, його фактура і багато-багато іншого. Врахувати все це і є завданням художника — розкласти у голові те, що споглядає, на найдрібніші елементи, непомітні для ока простого спостерігача, і потім зібрати їх в одне на полотні, аби глядач думав, що дивиться на майже реальний предмет. Якщо, звісно, мова йде про академічний живопис, додає Сяо Чжань. Бо прихильники більш сучасних напрямків часто обмежуються тим, що переносять на полотно як раз таки своє препароване сприйняття реальності. І аби розібратись у таких образах і посиланнях потрібно набагато більше знання, ніж примітивне розуміння класичних кольорових схем і принципів академічної композиції.

Інколи Ван Ібо відключається від пояснень, бо просто не може сприйняти величезну кількість назв термінів, котрі перераховує Сяо Чжань. Взяти до прикладу кольори. Лунаючі час від часу «сієна», «умбра», «сепія», «кадмій» і їм подібні в обрамненні трохи більш зрозумілих уточнень на кшталт «палена» чи «жовта» змушують Ван Ібо відчути легке запаморочення. Та це знову не найстрашніше. Сяо Чжань на прикладі кількох картин демонструє, що, крім цих навколокоричневих відтінків, автор додав ще й — як таке взагалі можливо? — синього кольору, аби зробити тіні більш холодними, і тільки після цього припиняє тріскотіти і суворо дивиться на Ван Ібо:

— Бачиш?

Ван Ібо невпевнено киває і, певна річ, із належним запалом намагається вгледітись у мазки, розібрати в них щось, крім славнозвісного коричневого. Він стежить за пальцем Сяо Чжаня, котрий креслить химерні траєкторії у повітрі, з терпінням природженого вчителя вказуючи, куди варто дивитись у першу чергу. Старанність Ван Ібо така велика, що в якийсь момент починає здаватись, що він насправді потроху розрізняє змішані фарби, яким за логікою нормальної людини — тобто Ван Ібо — взагалі не місце у «банальному коричневому».

Живопис — цілковитий обман, вирішує він для себе; видно, тому всі ці полотна так подобаються Сяо Чжаню. У тому, що саме картини є прихованою пристрастю юнака, що стоїть поряд, Ван Ібо абсолютно певний — такого натхнення він не бачив на чужому обличчі ні при читанні віршів, ні при прослуховуванні музики. Однак поділитись своїми висновками Ван Ібо не встигає, бо Сяо Чжань бере його під руку і змушує зробити кілька кроків назад, аби поглянути на полотна цілісно. Лікоть так і лишається у полоні, і це відволікає від отримання знання. Замість того, аби дивитись на картини, Ван Ібо косить очима і бачить, як Сяо Чжань з ледь гарячковим рум’янцем на щоках і привідкривши рот заворожено дивиться на полотна. Облизнувши вуста, Сяо Чжань шепче:

— Неймовірно, правда?

Ван Ібо — він вже навіть не намагається осмикнути себе і поглянути на картини — лишається тільки погодитись. Він не кривить душею — об’єктом нагляду є дійсно унікальний екземпляр.

◌

Після знайомства зі «стіною похмурості», як тепер її про себе називає Ван Ібо, Сяо Чжань йде поставити пластинку. Ван Ібо лишається ненадовго на самоті і в надії знайти щось менш тиснуче озирається, пробігаючись поглядом по іншим стінам. Цього разу він дивиться уважніше — намагаючись роздивитись сюжети, котрі могли б здатись йому цікавими.

На фоні починає грати якась класична музика, коли Ван Ібо чує легке дорікання:

— Здається, ти не надто вражений?

Видно, від уважного Сяо Чжаня не приховався той факт, що живопис Ван Ібо здається куди більш складним для розуміння і сприйняття, ніж вірші. І, якщо вже на те пішло, він бачиться йому відірваним від реальності, незважаючи на безумовні художні навички авторів картин і майстерну передачу побаченого наяву чи в уяві.

— Вибач, — чомусь Ван Ібо навіть трохи соромно за те, що він виявився не здатним розділити чужий захват. — Просто вони якісь всі… З іншого світу?

Сяо Чжань прижмурюється і озирається навколо; Ван Ібо бачить, як його погляд захоплено ковзає стінами, а потім обличчя Сяо Чжаня осяюється посмішкою:

— Тоді дозвольте запропонувати товаришу Вану слідувати за мною.

◌

Можливо, йому просто не дано зрозуміти магію живопису, про яку так наполегливо повторював Сяо Чжань у своєму лікбезі. Принаймні Ван Ібо схиляється саме до цієї версії, коли вони підходять до стіни⁴, що на перший погляд має куди більше світлих і повітряних плям порівняно з попередньою колекцією. Зображені на полотнах люди сприймаються більш реалістичними; більша частина робіт взагалі виявляється пейзажами. Безперечно, цей напрям Ван Ібо здається зрозумілішим, та, розглядаючи картину за картиною, він все ще не може сказати, що розділяє ентузіазм Сяо Чжаня.

Перша думка, котра виникає у Ван Ібо, коли він, роздивившись всі полотна на цьому фрагменті стіни, натикається поглядом на нічим не примітну картину, до смішного абсурдна — мабуть, художник не вміє писати обличчя, ось і розмістив свого героя спиною до глядача. Він ледь не пирскає від цього припущення і вже збирається відійти в бік, якоюсь мірою приготувавшись засмутити Сяо Чжаня, що й тут йому нічого не сподобалось. Та посмішка так і не з’являється на його обличчі — щось змушує придивитись до картини грунтовніше. Якщо спочатку вона видалась простою, то чим уважніше Ван Ібо вивчає полотно, тим більше відчуває, як всередині нього зростає якесь незрозуміле хвилювання.

— «Мандрівник над морем туману», — об’являє Сяо Чжань. — Я, чесно кажучи, сподівався, що ти звернеш на неї увагу.

— Чому? — Ван Ібо відривається від полотна і дивиться на Сяо Чжаня, який ніби намагається лишити їх з картиною наодинці — відходить назад і сідає у крісло.

— Бо на ній — ти.

Як виникла така паралель Ван Ібо навіть не намагаєтья питати; дивні заяви від Сяо Чжаня для нього вже щось належне. Тим більш, що цих слів він ніби очікував — Ван Ібо дійсно відчуває особливого виду трепет і незбагненний зв’язок із полотном, якому спочатку навіть не планував приділяти увагу. Тепер йому здається, що в розміщенні героя спиною до глядача є щось магічне, що змушує того, хто дивиться, думати, що він сам знаходиться на обриві скелі і дивиться на рвані клуби густого туману і горні злами, що визирають крізь нього.

— Яким ти бачиш цього мандрівника?

У Ван Ібо немає правильної відповіді, та він певен, що автор намагався не просто відтворити протистояння стихії і людини — цей сюжет вони зустрічали й на інших полотнах, і в багатьох віршах. У цій картині є щось ще.

— Він рішучий і не збирається відступати, — Ван Ібо повертається, аби зрозуміти за виразом обличчя Сяо Чжаня, чи співпадає їх інтерпретація, чи ні, та Сяо Чжань тільки загадково посміхається.

— Мені теж так здається, — нарешті промовляє він, переводячи погляд на картину. — Я завжди думав, що туман тут — ніщо інше, як символічне зображення майбутнього, прихованого від людського погляду, невідомого йому і тому непідвладного. Та небезпечна невизначеність не лякає юнака, скоріше навпаки — він виглядає впевнено, сміливо і непохитно. Він сприймається тут як рівний суперник стихії, що оточує його.

Все сказане Сяо Чжанем настільки співпадає із внутрішніми відчуттями Ван Ібо, для яких не виходило підібрати слів, що він навіть на секунду лякається і знову наділяє Сяо Чжаня якимись надприродніми здібностями — раптом він бачить його наскрізь, як цю картину?

Тривога, спровокована цим припущенням, змішується із хвилюванням, котре пробудила в ньому картина, — Ван Ібо пробирає ознобом, і він сідає у сусіднє крісло, бо коліна ніби слабшають і не збираються більше тримати його вагу.

— Тобі недобре?

— Трохи, — чесно відповідає Ван Ібо.

— Товариш Мен дала мені деякі ліки з собою, принести?

Ван Ібо із затримкою розуміє, яке «погано» мав на увазі Сяо Чжань.

— У цьому сенсі зі мною все гаразд. Просто ця картина справляє дивне враження.

— А, — відповідає Сяо Чжань і більше нічого не говорить.

Ван Ібо, повернувшись боком, продовжує дивитись на мандрівника. Тепер йому все ж хочеться спитати, чому герой картини — це він. Чи вважає Сяо Чжань, що Ван Ібо такий же сміливий і рішучий?

Він думає про те, які сильні почуття в ньому пробуджує непоказне зображення, і знову повертається у своїх думках до того, що Сяо Чжань обмовився, як плакав при вигляді якоїсь картини. Ван Ібо намагається уявити, що це міг бути за сюжет, і лякається припущенню, що виникло: раптом вони вже дивились її і він навіть не звернув на неї уваги?

Та, незважаючи на натхнення, із яким Сяо Чжань зупинявся на деяких працях і розповідав про окремі деталі, Ван Ібо чомусь певен — тієї самої картини тут немає. Чи ж просто сподівається на це, бо думати про те, що він міг пропустити щось особливо важливе для Сяо Чжаня неприємно.

◌

— Ти вже бачив її, — відповідає Сяо Чжань; Ван Ібо намагається розчути, розчарований він чи ні, та в чужому тоні цього разу, здається, немає місця докору.

Ван Ібо ковзає поглядом по картинах, невдоволено думаючи, що якщо вона опиниться на першій тьмяній стіні, йому точно не зрозуміти Сяо Чжаня. Тож спершу він оглядає ті, що знаходяться ближче всього до них.

— Дуже холодно, — зі смішком коментує Сяо Чжань.

Отже, все ж з темних?

Ван Ібо зустрічається поглядом із Сяо Чжанем і розвертається у кріслі, спираючись ліктем на спинку так, аби бачити «стіну похмурості». За підтвердженням правильності своїх здогадок він, припіднявши брови, дивиться на Сяо Чжаня. Та той лиш посміхається.

— Тепліше, та лиш на кілька градусів.

Хіба вони дивились сьогодні інші картини? Є ще багато плакатів, що імітують справжні полотна, котрі розкидано висять то тут, то там. Якщо шукане ховається серед них, то це може бути що завгодно. У будь-якому випадку Ван Ібо ніби засмучується, що не помітив те, що колись змусило Сяо Чжаня переживати настільки сильні емоції, що він у той же час зрадив всі ідеали Зібрання.

Погляд стрибає з одного зображення на інше, Ван Ібо доводиться піднятися, аби спробувати обійти стелажі, та коли він робить крок вліво, Сяо Чжань тут же сповіщає:

— Там тебе не чекає нічого, крім північних льодів.

Отже, направо? Він розвертається на 180° і перед тим, як зробити крок, дивиться на Сяо Чжаня, котрий ледь помітно киває йому, також підіймається і робить запрошувальний жест рукою.

Ван Ібо хочеться вірити, що він безпомилково зможе відшукати потрібне полотно. Тим не менш, жодне з зображень, які зустрічаються на їх шляху, не здається достатньо сильним, та ж не можуть всі відчувати абсолютно однакові емоції? Сяо Чжань казав йому раніше, що мистецтво оживає в очах того, хто дивиться, може ж бути так, що їх очі дивляться по-різному?

— Дуже тепло, — повідомляє Сяо Чжань в один момент, коли вони проходять повз витягнутого полотна із традиційним китайським живописом. Всередині Ван Ібо тієї ж миті зростає очікування, навіть серце починає стукати швидше. Однак буквально через кілька кроків чується: — Здається, неочікувано похолоднішало.

Ван Ібо з подивом озирається на Сяо Чжаня, котрий зупинився позаду. Як це холодно? Після зображених тушшю на рисовому папері тонких гілок бамбуку не було ніяких інших полотен. Сяо Чжань стоїть, склавши руки на грудях і перемістивши вагу на праву ногу, і відбиває пальцями одному йому відомий ритм, бо у приміщенні стоїть тиша — пластинка з класикою вже давно відкрутилась. Ван Ібо робить непевний крок назад, дивиться на важке драпування, за яким, він вже знає, знаходиться решта приміщень, а потім шукає підтвердження у Сяо Чжаня.

— Гарячіше, — говорить він і припіднімає рукою портьєру.

Ван Ібо йде по коридору, думаючи, чи бачив він взагалі будь-які картини у спальні чи кухні, та не може згадати взагалі нічого. Перед його очима тільки один єдиний образ — Сяо Чжань, котрий сидить на ліжку, вчепившись пальцями у покривало, і дивиться на нього знизу вверх. Напевне, саме це видіння змушує Ван Ібо між двома приміщеннями, де потенційно могла знаходитись картина, обрати саме спальню.

В перший момент він, застигнувши у дверях, підтверджує свою здогадку — полотна тут немає, та Сяо Чжань промовляє:

— Дуже гаряче, — і змушує цією реплікою зробити Ван Ібо кілька кроків вглиб приміщення. — А тепер озирнись.

В першу чергу на картині, котра цілком могла б знаходитись на «стіні похмурості», Ван Ібо звертає увагу на червоне зарево на задньому плані. Насправді, фон займає лише малу частину полотна, та він настільки яскравий, що миттєво приковує погляд.

Уява, не питаючи нічиєї згоди, розмашисто домальовує за межами картини розпалене нутро вулкана, у центрі якого, за його думкою, опинились — Ван Ібо нарешті ковзає поглядом нижче — герої, що злились… у поцілунку.

Ван Ібо ковтає і відчуває, як від того, що відбувається на картині, його охоплює справжній жар, гарячка — ніби він зараз знаходиться не у чужій спальні, а в жерлі вулкана, що прокинувся від сну, де від тисячеградусної спеки навіть повітря плавиться і тремтить задушливим маревом перед очима.

Навряд гріховне безумство, що розвертається на картині, можна описати віршами, які вони читали досі, — герої не нагадують ніжних закоханих. Між ними стільки пристрасті і тваринного магнетизму, що Ван Ібо пригадуються рядки, до яких вони із Сяо Чжанем так і не дібрались.

Той самий вірш, що він вивчив на пам’ять у надії, що він допоможе йому якось впоратись із самим собою. Та зараз образи з картини накладаються на рядки і змішуються зі спогадами зі сну, і це поєднання виявляється фатальним. Не тільки для нього, та й для того, хто опинився поряд з ним у цьому крихітному замкненому просторі.

◌

Сяо Чжань стоїть, спершись на комод, спиною до картини, аби мати можливість спостерігати за тим, як змінюється вираз обличчя Ван Ібо. На відміну від нього, коли Сяо Чжань кілька років тому, будучи завзятим прибічником тез Зібрання, побачив набагато меншу за розмірами репродукцію там, де їй бути не належало, Ван Ібо плакати не збирається. Він застигає перед полотном, і Сяо Чжань бачить, як темнішає чужий погляд і привідкривається рот, дихання стає рваним, ніби Ван Ібо не вистачає повітря. Сяо Чжань навіть думає, що повернулась ломка, бо він, зізнатись, чекає її постійно, намагаючись стежити за станом Ван Ібо, аби розпізнати найменший відгомін болі, що наближається.

Та ніяк і при жодних, навіть найсміливіших прогнозах Сяо Чжань не очікує, що Ван Ібо почне читати вірші, зачаровано дивлячись на сфінкса і людину, що злились у поцілунку:

Є поцілунки, що звучать з любові,

І вирок судовий носять у собі.

Є поцілунки, що карбують спогад,

Що не губами, поглядом лишились на тобі.

Якби Сяо Чжань не спостерігав зараз особисто, як рухаються губи Ван Ібо, то ні за що б не повірив своїм вухам. Та цей голос він тепер вже не сплутає при всьому бажанні, навіть незважаючи на те, що тон трохи нижчий звичного.

Через те, з якою старанністю він вглядається в обличчя навпроти і намагається зрозуміти, скільки у всьому, що відбувається, реального, Сяо Чжань пропускає кілька рядків і приходить до тями, коли Ван Ібо повертається до нього і робить крок назустріч і звучить при цьому голосніше, впевненіше, нарешті нікуди не поспішаючи:

Є цілунки — палять й ранять,

І є цілунки, що позбавляють почуття,

Є цілунки — таїнство, енігма —

Мистецтва незбагненно він таїна.

Є поцілунки цілий шифр —

Не віднайти до них ключа.

Є поцілунки, що ведуть до горя лиш,

Не лишивши троянді пелюстка.

Ван Ібо змовкає через невідому причину і дивиться пильно і вивчаюче. Сяо Чжань відчуває пронизливий погляд, що проникає під шкіру, одночасно радіючи тому, що можна перевести подих. Однак його практично одразу позбавляють цього перепочинку, бо Ван Ібо переходить до наступного четверовірша і робить ще один крок, через що Сяо Чжань інстинктивно втискається спиною в комод і впирається ліктями у стільницю, байдуже зсуваючи предмети, що стояли на поверхні, до стіни.

Є поцілунки, що до лілії подібні —

Піднесені, наївні і ясні.

Є поцілунок зрадника і боягуза,

А є цілунки, лишені з солодкої брехні.

Якби Сяо Чжань зараз був здатний думати, він, звісно, неодмінно провів би паралель, наскільки останні рядки можуть більше, ніж решта, відноситись до них двох. Та, на щастя чи на жаль, зараз його сил вистачає лиш на те, аби безпомічно чіплятись пальцями за край стільниці — ні дати ні взяти загнаний у кут клітки дресирувальник, що вирішив, що він хазяїн положення.

Відступати, звісно, нема куди, та й загалом такого терміну у словнику Сяо Чжаня ніколи не було, хоча останнім часом він й намагався втекти від неминучого. Як, видно, не існує такого поняття й для Ван Ібо: він підходить так близько, що Сяо Чжаню на секунду здається, що чути чуже серцебиття. Чи, можливо, це його власне серце намагається встановити рекорд із кількості ударів за секунду.

Є поцілунки — марення хвороби

Від огорнувших пристрасті й любові.

Ти знаєш їх — вони мої,

Їх винайшов щоб зізнаватися тобі.

Коли завершується остання строфа, Сяо Чжань подумки вибачається перед автором цих чудових рядків, розуміючи, що до завершення він просто не витримає, відштовхується від стільниці, трохи схиляє голову вбік і шепче Ван Ібо в самісінькі вуста:

— Сподіваюсь, я правильно зрозумів твоє запрошення.

◌

В голові Ван Ібо, коли він вкотре відсторонюється від Сяо Чжаня, аби після перебування у якомусь паралельному всесвіті, де існує тільки карміновий колір вуст навпроти, навперебій з’являється кілька питань: хто він, де він і в якому році живе? Після оперативної просторово-часової ідентифікації — відносно успішної, варто зазначити — в голові його знову пустіє.

Єдине, на що здатний його мозок, — віддавати накази окремо взятим м’язам, та робить він це не надто результативно — фокусування, наприклад, дається Ван Ібо зі складнощами. Чи то Сяо Чжань стоїть надто близько, аби можна було навести різкість. Чи то в мозку настільки грунтовно закоротило, що зір саботує власного господаря і ось-ось відмовиться надавати послуги. Чи то сама присутність Сяо Чжаня п’янить не гірше найміцнішого байцзю і вносить розлад у повноцінне функціонування мозку.

Ні, абсолютно точно у його стані винна одна конкретна людина.

Зі збитим диханням, привідкритими губами — що там було з приводу кольорів? кадмій? краплак? а, дідько з ними… — і шаленим поглядом.

Сяо Чжань.

Ніби перекотиполе родом звідкись зі степів Внутрішньої Монголії, в голові Ван Ібо з’являється дивовижна думка: здається, у нього нарешті є дуже конкретна відповідь на питання — єдине, задане не ним, а йому.

Сяо Чжань хотів знати, що робить їх людьми? Що ж, будь ласка. Прямо зараз, дивлячись у бездонні очі навпроти, Ван Ібо зі всією відповідальністю готовий поділитись висновками, до яких він дійшов у результаті свого дослідження емпіричним шляхом: очевидно, одна з речей, що робить людей людьми, це поцілунки. Доведено Ван Ібо.

Звісно, він не може підкріпити свої практичні результати достатньою теоретичною базою — чи є в природі ще тварини, котрі цілуються, виражаючи таким чином цілий спектр почуттів і емоцій? Зрештою, навіть якщо є — то це не те щоб важливо і ніяк не суперечить зробленому висновку. Тому що юний дослідник в особі Ван Ібо точно впевнений: ніхто з цих тварин не може зійти від поцілунків з розуму. Так як саме божевільним, ні, навіть не божевільним, а буйнопомішаним відчуває себе Ван Ібо, коли безсоромно притискається до Сяо Чжаня не в змозі впоратись із силою тяжіння і знову торкається чужих яскраво палаючих кармінових вуст, а потім починає сміятись прямо у поцілунок від власної недалекості і не може зупинитись.

Він більше не хоче знати, що змушує людей цілуватись. Сяо Чжань мав рацію: у Ван Ібо справді біда з формулюваннями, бо доречніше було б спитати — як люди взагалі можуть думати про щось, крім поцілунків?

Бо конкретно Ван Ібо — тепер не може. Знання, як і попереджувало Зібрання, навідворотнє. Та він і не збирається думати ні про що інше, принаймні доти, доки Сяо Чжань приймає активну участь у цьому раптовому безумстві на вдох.

Бо коли Ван Ібо цілує Сяо Чжаня, весь інший світ, зітканий із блакитного купольного серпанку, що лишився десь на поверхні, і Уставу Зібрання, з якого він зараз не зміг би розказати на пам’ять жодного положення, просто-напросто припиняє існувати.

Існує тільки той, що делікатними, гнучкими пальцями охоплює його шию, що перебирає пасма на потилиці, заправляє їх йому за вухо і великим пальцем недбало торкається мочки.

Сяо Чжань.

Ну і вже коли на те пішло, дозвольте товаришу Вану, перед тим, як він повернеться до справи, виступити зі ще одною заявою: поцілунки з Сяо Чжанем — безперечно найкраще і найприємніше, що траплялось із ним у житті. І це продовження як аксіома — не потребує жодних доказів чи виправдань.

 

◌

 

 

Є поцілунки — марення хвороби

Від огорнувших пристрасті й любові.

Ти знаєш їх — вони мої,

Їх винайшов щоб зізнаватися тобі.