Кров під нігтями

Єва

Заходячи в будинок, я звично кинула на підлогу маску з балаклавою. Наступною була цупка від крові куртка. Згадавши кому ця кров належала я стримала блювоту.

– Є щось серйозне? 

– Ні… 

Але я не була певна в цій відповіді. Моє “ні” мало інше значення: ні, я не маю настільки серйозних поранень, які б суттєво заважали моїй службі. А ігнорувати я вміла багато чого. Тому я вже діставала сорочку зі штанів, оголюючи торс. Очікувано я побачила червону пляму з розмитими краями. То от чому мені так важко дихати… 

– Ребра не зламані? 

Я завмерла, дозволяючи Йорґену власноруч знайти відповідь на власне запитання – у нього завжди виходило краще.

– Я б помітила, – спробувала виправдатись більше для годиться, ніж серйозно. 

– Ти помітиш перелом ребра, тільки якщо тобі кістка легеню проштрикне.

І це було щирою правдою, тут уже жодне виправдання не допоможе.

– Прискорюйся, треба зашити деякі рани. 

– Зашити?!

І все-таки моя довіра до нього перемогла над моєю впевненістю у власних діях – я пришвидшила крок і вже обирала змінний одяг. Мені до останнього здавалось, що найбільшою моєю проблемою будуть забиття і гематоми, коли я вже порізатись устигла? 

– Глибоке розсічення на лівому стегні та лівому передпліччі. 

Кидаючи квапливий погляд на вказані ділянки, я знайшла достатньо крові і розідраної тканини, щоб переконатись у цьому. Оце вже не входило в мої плани! 

Далі я метнулась до ванної кімнати. Зціпивши зуби, я метушливо змивала з себе пил, бруд, кров, піт, ще якесь лайно, чужу смерть та безсонну ніч. Швидко накидаючи підготовану сорочку, я ринулась тепер до Йорґена, дозволяючи йому вчергове відтягувати мою смерть усіма можливими способами.

– Щодо вислухати… – раптом згадала я. – Єву і Люка Вайсів розшукують, є теорія, що саме Єва ховається за маскою Липи.

– Занадто правдоподібно як для випадкової здогадки. 

Я хмикнула, вчуваючи докір, якого насправді не могло існувати, адже це б не вʼязалось з його обережністю щодо мене. Ні, докорити мені він зараз не міг, лише торкався занадто обережно, боячись завдати зайвого болю і викликаючи бажання розплакатись в його руках… І все-таки він мав рацію. 

– Це моя провина… Є два варіанти: або я встигну усе виправити, або у тебе будуть гості незабаром. 

Лиш на мить він ковзнув по мені поглядом, не наважуючись повністю відриватись від вишивання по мені. Цей погляд збіса мені не подобався, адже там зовсім не було схвалення чи хоча б нейтралітету, лише протест. 

– Тобі не можна працювати з такими травмами. Гематома занадто велика, а шви можуть розійтись, – вчергове пояснював він, ніби вперше. 

Мене завжди дивувала його впертість. Я постійно усе робила йому на перекір, але він далі продовжує диктувати мені умови, ніби на цей раз я справді збираюсь їх дотриматись. Якби стіни будувались із його впертості, то вони ніколи б не впали.

– Я буду обережною. 

– Ти знаєш, що це так не спрацює. 

Знаю. І що тепер? Сісти на сраці рівно і чекати дива? Хтось замість мене розвʼяже усі ті проблеми, що я їх лишила? 

– Іншого варіанту нема. 

Зазвичай ми б ще довго із ним сперечались у цьому питанні, але зараз не було часу і він це чудово розумів, тож миттєво здався, перейшов на іншу тему: 

– Що буде далі? 

– Неможливо точно сказати. Ймовірно Липу оголосять недієздатною через якусь дурну причину і я перейду в підпілля, а там… Або Липа нарешті зніме маску, або це наша остання розмова. 

Хотілось це якось завуалювати, подати мʼякше, але увесь цей осад не вийде сховати за будь-якими словниковими зворотами, годі було й намагатись. Певною мірою було навіть соромно усе це так вивалювати на нього, але… чи нам звикати? 

Щойно він закінчив з обробленням моїх ран, я поквапилась повністю одягнутись у своїй кімнаті. Мокре волосся я поки не чіпала, дозволяючи йому хоч трохи просохнути. В сумку я поспіхом вкладала потрібні речі, яких було на диво багато. Зазвичай це був лише портсигар і маска з балаклавою, але тут таким не обійдешся. Обшукуючи власні речі, я згребла також запасний одяг, декілька пар рукавичок та декілька посвідчень на різні імена, не забула і пару відмичок. А тоді завмерла, згадала про свої роздуми на стіні. Повертаючись до своєї шкатулки на столі, я помітила, що хтось її чіпав, але на це не було часу. Я відвела погляд від її умісту, шукаючи ключі наосліп. Невдовзі я змогла їх дістати, але за ними потягнулась дрібка ґудзиків, жваво скочуючись зі столу на підлогу. Ні, я не можу їх загубити! Кидаючись за ними під стіл, я змогла їх перехопити, але на додачу забилась потилицею об стільницю, доки вилазила з-під неї. Навіть не було сил лайнутись через це. Мʼяко, ніби востаннє, погладивши ґудзики великим пальцем, я повернула їх до безпечної шкатулки і нарешті вийшла з кімнати.

Біля виходу мене чекав Йорґен разом із невеличким пакунком на столі. Ці пакунки я знала дуже добре і відмовитись не могла, бо це були ліки. Запихаючи їх до сумки теж, я подякувала, звертаючи увагу на свої нігті – під ними було занадто багато червоного. Знову кров забилась… Оминаючи Йорґена, який щось готував, я потягнулась до щітки, якою тут чистилось багато чого. Трохи намилюючи її, я швидко почала терти нею кінчики нігтів, щоб ворса вичищала зайві нагадування про минуле життя. Не можна зараз піддаватись цим почуттям, мені треба лишатись холодною, треба… 

Я підскочила від його руки на своєму плечі, тоді підвела погляд, зупиняючись. Він дивився на мене так бережно, що мені стало зле – невже усі ті поранення таки впливають на мене і здатні показувати мені подібні мари? 

– Досить. – Він мʼяко витягнув щітку з моїх рук, ніби ніж із рук самогубці. – Ти шкіру собі зітреш. 

– Але… 

– Там нічого немає. 

Я була незгодна із цим. Під моїми нігтями досі лишався червоний шлейф, який я не сплутаю ні з чим. Проте… може він і справді має рацію? Хай що б там було, але воно мало б вже вимитись… Хоча ні, не мало б. 

“Ти не зможеш змити кров з-під нігтів вже ніколи, ти втопишся у ній”, – голос Йорґена з минулого грав в голові знову і знову. Так комічно! Я тоді не розуміла як можна не відмити кров з себе, була певна, що вона змивається завжди, але його досвід не міг погодитись зі мною. Нічого не помінялось за десяток років. Я досі вірю, що усе можна змити із себе, а він усе той самий скептик…

– Візьми, – він раптом простягнув мені згорток від якого занадто смачно пахло. Їжа. – Якщо вже не спала, то й не їла нормально. 

Я не змогла стримати обережної посмішки, мʼяко обіймаючи його. Останнім часом я навіть починаю звикати до його турботи, але… я досі не розумію навіщо усе це йому. Поруч із ним я почувалась валізою без ручки, яку він знову і знову турботливо носив за собою, знаходячи нові для цього рішення. Мене не просто слід давно викинути – мене не слід було і підбирати навіть. Не думаю, що колись була і вже точно не буду гідною цього, але… Я занадто егоїстична, щоб обірвати усе це, щоб почати жити так, як справді заслуговую. Я можу тільки й надалі лишатись в його житті, отруюючи його заради цієї турботи, якої мені ще ніхто не давав. Цей будинок ніколи не належатиме мені, але назавжди лишиться домом, на відміну від інших будинків, що належать мені… 

– Дякую. 

– Бережи себе.

Я посміхнулась глибше. Солодкий полин пробивав на сльози і я була рада, що він зараз не бачить як тремтить моє підборіддя. Трохи заспокоївшись, я відсторонилась від нього і поквапом зняла зі своїх вій непрохану сльозу. Я бачила, що він хотів ще щось сказати, але утримався – не хотів робити гірше. Невдовзі ми попрощались. Я усе намагалась прийняти думку, що це може бути наша остання зустріч, але не могла, це не вкладалось в голові. Я знала, що повернусь, хіба що не знала як. Не може усе так легко закінчитись, ні… Правда ж? 

Женучи Яблуню, я поквапом зʼїла невеличку хлібину начинену овочами і навіть солониною. Це було чи не найсмачніше, що я їла за останній час… Сухпаї та їдальня в казармах і поруч не стояли. 

Вільний час я вирішила витратити для планування своїх подальших дій. Закінчу із Леві, за можливості зніму шпигунів, а тоді майну до столиці. Треба кудись заховати Фокусника… Так не хотілось вплутувати в цю справу Ерату, але що ще мені лишається? В таких випадках вона розбирається краще за мене. Слід було звернутись до неї, коли я ще тільки думала шукати візника. Це позбавило б мене купи проблем. Хоча… це позбавило б мене купи секретів і найголовніше – я б не зустріла Фокусника. Зрештою, поки ніхто не помер, отже все гаразд. Може, навіть і на краще, що я дозволила собі помилитись. 

Гаразд, чи маю я казати йому про Марі? Наскільки це буде доречно? Мабуть, маю сказати, але… це може погано закінчитись. Він потрібен мені, потрібен зараз тверезим і сумирним, без зайвих проблем. Якщо піддасться емоціям… він потягне мене за собою. Доки це лише моє горе, я можу ігнорувати, відкласти до кращих часів, але якщо це буде його, наше, горе… Оце вже точно погано закінчиться.

Чому тільки він ховався увесь цей час? Що змусило його піти на таке? Чи заважатиме мені його причина?.. Хоча ні, байдуже. Що б це не було, ми впораємось. Він не Марі.

Вриваючись у Трост, я нарешті видихнула. Найгірше позаду. Ще навіть не потемніло повністю, отже технічно ще досі вечір. Я не так сильно і запізнилась! Залишаючи Яблуню у давно знайомому стійлі компанії з перевезень, я поквапилася до штабу. За неї я навіть не сміла хвилюватися – вона така гонорова, що нікому і не дасться, окрім мене.

Леві сумирно чекав мене під парканом штабу, як я і просила. Щоправда, виглядав він не дуже задоволеним. Я звісно не була певна, але щось підказувало, що справа у його партнерці, яку він чекає вже далеко не десять хвилин. Коли відстань скоротилась до кількох десятків метрів, я спробувала натягнути на вуста звичну безтурботну посмішку, що додавала мені звичайності, але не вийшло – вона відмовилась затримуватись на моєму обличчі довше, ніж на декілька секунд. Погано. 

Не в змозі зіграти щось більше, я лише коротко привіталась і навмисно плутано вибачилась за запізнення, намагаючись відіграти хоча б сором. Очевидно моя погана гра вплинула на Леві, адже гострий докір в його очах змінився на байдужість.

– Зліва якісь типи читають газету вже сорок хвилин. 

– Справді?!

Він не одразу зрозумів мій метушливий переляк. Дістаючи дзеркальце, я із жахом почала ніби-то своє обличчя оглядати, та насправді вивчала описаних любителів свіжих новин. Хтось незнайомий, але виглядають як шістки. Нарешті закінчуючи, я легко чиркнула пальцем по щоці, ніби хотіла щось витерти, і захлопнула дзеркальце.

– Доведеться їх урвати. Ходімо. 

Я задала напрямок, ведучи його до одного з давно знайомих готелів, чиї кімнати завжди виглядають достатньо охайно на свою ціну. У цьому готелі, в “Централі”, минули мої щасливі роки… Мабуть, щасливі роки. 

– Чому так довго? 

– Бо Ервін забарився. Треба ж було комусь подбати про бідних і поранених розвідників.

У відповідь на мій сарказм він обдарував мене поглядом, який негайно вимагав подробиць. Ну звісно ж, хвилюється за них… Це мило. 

– Сподіваюсь, твоя нога вже загоїлась. Попереду багато лайна. 

Зняти кімнату нам вдалось швидко і, на щастя, без пригод. Краєм ока я помітила, що ті любителі читання теж пішли за нами. Заходячи до кімнати, я поквапилася оглянути двері – на диво, двері були міцними, підглядати через них не вийде. Кидаючи сумку на ліжко, я поквапилася зняти перчатки і заправити їх за пояс. В коридорі почулися кроки.

– Триста сьома кімната, так? – було сказано занадто гучним шепотом. 

– Та триста сьома, я бачив!

Чудово. Поговорити тепер не можна. Треба їх якось відлякати, але не налякати занадто сильно… Прикусивши губу, я рахувала їхні кроки. Нарешті вони зупинились, щоб підслухати, а я досі не мала ідей. Хіба що…

– Сьогодні повинна приїхати моя давня подруга, Єва Вайс. Пам’ятаєш її? Трохи вища за мене, та білявка… 

Я перевела погляд на Леві, очікуючи зустрітись з абсолютно здивуванням, але він ніби підготуватись устиг. 

– Це та невихована нечупара, що любить розпускати руки? 

Я дозволила собі посміхнутись. Ця гра була веселою, а головне що ми обидвоє веселились. От тільки кінець мене лякав. 

– Та сама. Нещодавно у неї знайшовся молодший брат… Здається, Люк… Такий шибайголова, чесне слово! Єві ніби вдалось прилаштувати його в якусь приватну школу, але не здивуюсь, якщо з ним і там щось станеться.

Паркет в коридорі драматично скрипнув, ті двоє поквапились поділитись новими знаннями з кимось вищим. Або вони поквапились знайти якусь дитину, схожу за описом, видати за Люка… а тоді… 

Я поквапилась стерти неслухняну сльозу, яка знову видерлась назовні. Зарано. Відклеюючись від стіни, я сіла на ліжко і впилась поглядом у свої долоні. Крові не було, але… чи справді її немає? 

– Усе, як я і підозрювала. Райнер – Броньований, Бертольд – Колос. Імір теж розумний титан, метрів пʼять, зубаста і з кігтями. Прориву у стіні немає… Звідки там взялись звичайні титани мені не відомо, але, гадаю, Розвідка дослідить це питання краще за мене… 

– Жертви є? 

– Імір у критичному стані, Райнер та Бертольд її викрали, тож невідомо що із нею. Ерена викрали теж. Більшість людей Ханджі отримали сильний тепловий удар або якісь інші травми.

Піднімаючи очі на нього, я зустрілась зі звичним виразом байдужості. Хіба що занадто міцно стиснута щелепа видавала його невдоволення. Я відчувала давно знайомий відчай від нього: “Чому мене там не було?”. Мені стало соромно. Я мала зробити більше, мала б… хоч щось зробити. 

– Ервін це виправить, – спробувала я підтримати чи то себе, чи то його. – Є дещо важливіше… Розвідка ходить по лезу, ви дуже скоро можете опинитись поза законом. Ви ніколи не користувались хорошою славою серед простолюду і впливових людей, але зараз… Після Стохеса, після сьогоднішнього… Людям потрібно когось звинуватити, владі потрібно когось звинуватити. 

– Енні могла б забрати більше життів разом із друзями, якби не…

– Це не так працює, – урвала я. – Масою людей, які втратили ґлузд через скорботу, дуже легко керувати. Якби я була цивільною, якби влада вказала б пальчиком на Розвідку… я б горлянку роздерла кожному розвіднику… Треба якось показати людям справжніх винуватців, але із цим є проблеми. І владі це не буде вигідно… Уся ця історія з Крістою, яка раптом виявляється спадкоємицею Рода Рейса, теж не додає вам честі. Вона щось знає, на думку Культу стін, але що саме? Це має бути щось династичне, адже Род мусить про це знати, враховуючи його маніпуляції з Культом. Якщо Рейси знають це “щось”, то як багато взагалі вони знають?.. Це межа, яку Розвідка перетнула. Ви з самого початку були приречені на поразку, але хтось зверху давав вам гратись, бо думав, що ви нічого не досягнете. Якщо я не помиляюсь, то за пастором Ніком вже їде каральний загін. Його вб’ють, але перед тим катуватимуть, щоб дізнатись як багато він розказав. Подивитесь на його нігті. 

Він мовчав, обдумуючи мою промову. Його роздуми відчувались залізом на язиці. Нам обом відомо чим такий розклад закінчиться, занадто добре відомо. І щось мені підказувало, що він дасть задню, відмовиться бруднити свої руки. 

– Що ти пропонуєш? 

– Остаточне слово однаково за Даріусом і Ервіном, але… Усе “почалось” з Ерена, отже влада може полювати на нього, як і на Хісторію, щоб зберегти свої таємниці. Треба їх захистити допоки не зможемо гарантувати їм безпеку… Тримати їх в штабах трохи небезпечно – в будь-який момент за ними може прийти Поліція і…

– А де їх ще тримати? 

Я хмикнула, шукаючи в сумці двійко ключів. 

– В цивільному будинку, який стоїть в такій глушині, що про нього ніхто і не знає. Знайдуть лише коли натраплять на наш слід, але ми будемо готові до цього. 

– Ми? 

– Тобі доведеться ще трохи потерпіти мене. Я піду в підпілля – під мене теж копають… Моя спина ширша за твою, тож дозволь мені прикрити тил.

Дістаючи нарешті ключі, я швидко зняла один зі звʼязки, простягуючи його Леві. Він не квапився приймати такий дарунок, тож довелось струснути рукою, запрошуючи. 

– Візьми. Я намалюю мапу і якщо Ервін погодить, то поїдеш разом із дітьми у відпустку. Як ні – повернеш якось потім.

Зрештою він послухався, я вже малювала карту на сторінці нотатника. 

– Хто буде проти нас? 

– Особливий загін Поліції. В них зараз новий ППМ. Замість мечів пістолети, що стріляють дробом. Кішки кріпляться до цих пістолетів, тож вони можуть рухатись лише в ту сторону, куди дивиться дуло. З мінусів ще є повільна перезарядка. Але… проти людей краще, ніж звичайний ППМ. 

– В тебе є такий пристрій? 

– Ні, на щастя, я не на тій стороні. 

– Наскільки сильний загін? 

Відриваючи аркуш, я простягнула його Леві теж. Наскільки сильний загін? І що я маю на це сказати? Правду? Чи це точно добре закінчиться? Наскільки він зрадіє зустрічі з Кенні?.. Гаразд, він все одно колись дізнається, то хай це буде не від мене. 

– Капітан в бою рівний нам за силою, якщо не сильніше. Загін… Важко сказати. Деякі там привчені вбивати людей і зможуть дати бій, деякі вбивали лише цивільних, які не пручались, тож бій не дадуть, а хтось взагалі не вбивав – лише чистив місце злочину і буде легкою мішенню… Їх там мінімум людей тридцять. 

Тепер він ховав свої очі у моїй мапі, а я не знала куди себе подіти. Здається, ніби я була готова вже давно до такого, але… мені лише здавалось. А може і добре, що Марі померла так? Її вже не катуватимуть, їй уже не загрожує небезпека… Тепер мені не доведеться хвилюватись за неї… Чим менше у мене є чого втрачати, тим легше живеться, правда? 

Ні. Абсолютно ні. Я лише дурю себе. Це маячня. Я вже так жила і куди це мене завело? В нікуди… 

– Єво? 

– А?.. 

Сіпнувшись від неочікуваності, я відірвала погляд від підлоги та перевела на нього, намагаючись наздогнати пропущене. В його очах майнуло хвилювання, але швидко розчинилось у крижаному свинці. 

– З тобою все гаразд? 

Хотілось саркастично посміхнутись на таке неочікуване питання, але сил не було. Однаково вже я показала слабкість, отже сильною бути не вийде… 

– Забагато роботи і замало сну – нічого серйозного. Про що ти говорив? 

– Не вийде сховати лише Хісторію та Ерена. 

– Не хочеш розлучати родину? Як мило… Це не проблема. Можеш узяти до десяти людей, мені байдуже. Аби лише корисні були. 

І знову я наштовхнулась на протест в чужих очах. Але це був протест мʼякший, ніж у Йорґена – він сам сумнівається. 

– Вони діти.

– А ти один з найкращих вчителів. Але якщо ти відмовляєшся від виконання своїх обовʼязків… 

– Ловити мене, – урвав він, – бо я порушував закони, щоб просити мене знову їх порушити. Я ненавиджу твою логіку. 

Я лише стенула плечима: 

– Такі часи. І не треба говорити так, ніби виконуєш кожне моє прохання. 

Я теж свою логіку ненавиджу, але йому про це знати необовʼязково. Повільно встаючи з ліжка, я підійшла до вікна, щоб обережно оглянути вулицю. Якийсь чоловік жадібно зиркав на вхід до готелю, дуже хотів нас побачити. Це добре. 

– Нехай Ервін напише Даріусу свій план дій, по-іншому ви мене не знайдете. Можеш іти. 

Помітивши, що я не збираюсь виходити разом із ним, він зупинився. 

– Ти хочеш вийти нарізно?

– Так. Однаково нам доведеться битись із ними, то чому б не почати зараз? 

Я чула його невдоволення, очікувала чергових докорів, але він вирішив вразити мене: 

– Будь обережна. 

І перш ніж я усвідомила сенс цих слів, перш ніж обернулась, щоб подякувати і переконатись, що це правда, він устиг покинути кімнату. Самотність, із якою він мене лишив, чомусь зараз лякала, душила, тож невдовзі я також вийшла з кімнати і з готелю. Трьох нових шпигунів я залишила відпочивати в одному з провулків зі смертельними ранами. Хотілось вірити, що ті, котрі були першими, правильно скористаються інформацією про Люка, яку я підсунула. Це має відвести їх від Йорґена, має убезпечити їх. 

Знову сідлаючи Яблуню, я тепер рушила до столиці, не зупиняючись ніде по дорозі. Очі тримати розплющеними вдавалось лише завдяки бажанню побачити Фокусника знову. Треба було довести це до кінця, я не маю часу на відпочинок. 

Спішилась я тільки поруч із дешевим кварталом для робітників, де була його кімната. Підходячи ближче, я помітила якусь жінку у формі Поліції біля його дверей. 

Та ну. 

Привʼязуючи Яблуню до якогось паркану, я пришвидшилась. Біжучи сходами до потрібних дверей, я вже виставила руку до ручки, але ця жінка зупинила мене. У скронях загупало серце, ніби дзвони, що оголошують про падіння стін. 

– Пані, сюди не можна. 

– З якої причини? – власне питання я чула ніби зі сторони. 

– З паном Роржем трапився нещасний випадок. Проводиться слідство. 

Перед очима попливло. Здавалось, я настільки сильно стиснула щелепу, що зараз сколю декілька своїх зубів. Дістаючи револьвер, я вистрілила у неї, навіть не цілячись. Тоді ризикнула і швидко зрізала нашивку – мені треба знати кого проклинати. Тепер я могла зайти в будинок. Ще дві кулі пішло на катів, які була по вуха у крові і з запізненням кинулись перевірити що то був за постріл. Вдивляючись в їхні обличчя я таки впізнала одного – Ведмідь. Єва однозначно припала їм до душі. І знову я зрізала нашивки.

Проходячи углиб я нарешті знайшла Фокусника. Уся моя надія вичерпалась на Марі, тепер я навіть не намагалась дурити себе приємними казками, що він може бути живим, що його можна врятувати.

Я давно не бачила таких катувань. Не можна так довго і жорстоко катувати людину заради будь-якої інформації. Навіть очі викололи… При слабкому мерехтінні свічок я намагалась знайти хоча б міліметр на його тілі, який лишився цілим, але марно. Торкаючись тіла, я відчула липку кров, що вже почала згортатись. Тіло було ще теплим, але пульсу уже не було. Я знову завмерла, не знаючи що робити далі. Ще ніколи запах крові і смерті не здавався мені таким гидким… Тоді швидко, але обережно я відв’язала тіло від стільця і переклала його на диван, на якому ще нещодавно курила з ним. Тепер на моїх руках змішалась кров брата і сестри. Накриваючи його тіло першою ліпшою тканиною, я сіла навпочіпки. Хто наступний? Чому усі постійно гинуть навколо мене, а я завжди виходжу сухою з води? Навіть якщо я засуну свою голову у пащеку титана, він зламає об мене зуби, але не вб’є мене! Ну чому усе саме так?! 

– Добраніч, Фокуснику. Подбай про Марі та Анну, гаразд? – я обережно стисла його руку, очікуючи чогось у відповідь, але нічого не відбулось, я знову лишилась ні з чим. Сльози обпікали мої щоки, змушуючи голос тремтіти. – Вибач, що не вберегла її і вбила тебе. Пробач мені, будь ласка! Пробач, що запізнилась… Пробач, що спаскудила імʼя, яке ти мені дав.  

Я не хотіла пускати його руку, не хотіла йти. Хотілось лишитись тут. Нехай Розвідка сама розбирається зі своїми проблемами, нехай Йорґен не чекає на мене більше, нехай мене застрелять чи катуватимуть тут так само. Уже байдуже. Байдуже. Відводячи погляд він нього на підлогу, я раптом помітила силует – хтось дуже довго стояв на одному місці, тому бризки крові сформували тінь цієї людини… Та що ж я роблю? Немає часу на емоції, Єво! Думай!

Вмокаючи палець в калюжу ледь теплої крові я оглянула стіни та підлогу. Було ще декілька силуетів, на яких червоного не було або було трохи менше. Один силует, який я помітила кровʼю на пальці. Потім другий, який знову помітила. Третій і четвертий стояли позаду, їх було найважче визначити. Отже, Ведмідь перший. Другий – якийсь невідомий з першого загону, якого я вбила разом із ним. Третій і четвертий? Та, що стояла на вході не підходить. У неї не було крові на куртці. Де, бляха, ще двоє?!

Один з них був трохи нижче мого зросту, але худіший, тонший. Другий трохи вище, порівняно зі мною теж стрункий. Але… це нічого не дає… Хоча ні, дає. Знаю я декого, кому може належати третій силует. Знайду Черницю, знайду і четвертого. 

Наостанок я взяла лише його карти. Я не зможу взяти його тіло, щоб поховати, то хай хоч кілька десятків шматочків картону побудуть поки поряд. Пізніше треба буде зробити йому могилу… Я одягнула балаклаву, а потім маску і швидко вигулькнула з будинку, невдовзі Яблуня вже несла мене до штабу урядовців. Позаду чулись крики Поліції, яка дуже вчасно збігалась на постріли.

На порозі штабу передбачливо мене чекала Ерата. Мундир їй неабияк личив, для її широких стегон та пишного бюсту це була найкраща військова форма, хоча навіть вона здавалась їй дещо малою. Її бронзові кучері на цей раз безладно були зібрані зверху, а блакитні очі впʼялись у мене, випробовуючи. 

– Чула, в передмісті столиці була стрілянина. Твоя заслуга?

Я б здивувалась швидкому реагуванню її звʼязків, та не було сил.

– Моя. У тебе є що випити? Щось нормальне, а не та приторна пародія на вино. 

Заходячи нарешті до штабу, я швидкими кроками рухалась до своєї кімнати. Якщо пощастить, там щось лишилось… 

– Тобто ти мене шукала через випивку? Це нечемно. Я, між іншим, підготувалась до твого приходу, а ти…  

Я різко зупинилась посеред коридору і розвернулась до неї. За мить мої пальці упʼялись в її плечі.

– Плани змінились, Ерато. Зараз я хочу лише напитись, відключитись і знову напитись. Не можеш допомогти? Похуй. Але хоча б не набридай. Ти усе зрозуміла? 

– Мені боляче, відпусти!

Вона намагалась відчепити хоча б одну мою руку від себе, але я була сильніше. 

– Ти мене зрозуміла?!

– Так! 

Відштовхуючи її від себе, я пішла далі. Погляд мій був направлений на підлогу під ногами, але бачила я лише його понівечене тіло. Треба якось це прибрати, я не витримаю більше. 

– Я зараз знайду тобі щось, не йди нікуди. 

– Дякую. 

За десяток хвилин я сиділа на підлозі своєї кімнати, тримаючи наполовину випиту пляшку чогось міцного. Навіть на етикетку не поглянула… Ерата обережно крутила моє обличчя у світлі свічки, щось видивляючись. 

– Ти шукаєш розширені чи звужені зіниці? 

– Ні, я просто… таке враження, ніби ти добряче наридалась, але щоб ти і плакати… 

Я хмикнула, відкидаючи її руки, щоби знову випити. Її дивний вигляд я списала на вплив алкоголю. Загалом така спокійна Ерата мені навіть більше подобалась, ніж та, що постійно фліртує і жартує. Але було у цьому щось… не те. Щось не так. 

– Єво, що сталось? 

– Я занадто пʼяна, щоб пояснювати. 

– Не бреши мені, я бачила тебе пʼяною. 

– То і зараз бачиш. 

Вона відступила, але я знала, що це тимчасово. Чомусь усім так кортить прорвати мою оборону, усім так кортить розірвати на мені шкіру і зазирнути всередину, подивитись що ж там у мене коїться. Чому усі постійно лізуть мені в душу? Чому не можна просто мовчати, ігнорувати? Чому усім треба усе знати? 

– Єво, що б не сталось, а це вже позначається на твоїй роботі. Так не може далі продовжуватись. Ти просто когось убʼєш випадково. 

Занурюючи пальці в корені волосся, я з силою потягнула, не відчуваючи нічого. Так, убʼю. І що станеться? Чому іншим можна вбивати навмання, а мені – ні? Я теж так хочу. 

– А тобі яка з цього різниця? Ти достатньо сильна, щоб не стати моєю жертвою. 

– Ти ламаєш усе, над чим працювала, над чим я працювала! Заради чого, скажи мені? Хто вартий такої жертви? 

Я заглянула в її очі – вона не жартувала. Мені захотілось її придушити. І я могла б. Але замість її горла, я стисла горло пляшки. Раптом двері кімнати відчинились, впускаючи Даріуса. О так, тільки його не вистачало тут. 

– Командувачу! Вітаю! – я підняла пляшку, не маючи сили на більше. – А вас не вчили не вриватись в чужі кімнати? Чи хоча б стукати? 

Ненависть в його очах лише порадувала мене. Хотілось ще. 

– Приведеш її зранку до ладу, – було сказано Ераті. 

А як щодо мене?

– Можна було і привітатись. – В ту ж секунду двері зачинились. – Мудень!

В пляшці лишалось трохи менше третини, але полегшення я не відчувала. Чому коли так треба, алкоголь не працює? Ну що за маячня? 

– Тобі треба поспати. Нумо, я допоможу, – вона простягнула мені руку, але я відкинула її. 

– Я не засну. Не після того, що бачила. 

– Та на біса! Хочеш, лишусь із тобою, доки не заснеш, як із дитиною? Свічку, може, лишити? Колискову тобі заспівати? Обирай, що ти хочеш? Тільки припини вже цю виставу! 

Нижня губа зрадницьки сіпнулась, щокою поквапом пробігла сльоза. Хочу. Збіса хочу. Але щоб це була не Ерата, ні. Тільки не вона… Але більше нема кому. Він більше ніколи не буде поруч, доки я спатиму. Я більше ніколи не відчую таку безпеку. Більше ніколи. 

– Хочу, щоб ти вимила мені кров під нігтями. 

І вона справді кинулась до моїх рук, хоч це і був дурний жарт.

– Вони чисті. 

– Помиляєшся… Я не можу спати. Не можу. Я боюсь, розумієш? От ти добре спиш? 

– Через тебе – ні, – відрізала вона, явно натякаючи на щось.

– А я хуйово сплю, – продовжила я, незважаючи на її відповідь. – Завжди. Завжди до мене хтось приходить. Щоночі мама говорить мені, що це неважливо, батько лишає мені синець на руці, коли тягне геть із дому… щоночі мене ґвалтують і ніхто не рятує, помирає моя родина, потім знову ґвалтують… Ти знаєш скільки разів я бачила уві сні смерть Марі? Я людей менше вбила. І я боялась, боялась, що це якийсь знак, що вона помре скоро, але це “скоро” не наставало. А потім – оп! – я розвела руками, – і настало. Я побачу її уві сні, я знаю це. Вона переслідуватиме мене до кінця життя. Мабуть, думає, що робить мені краще, що я рада її бачити, але ніхуя! Ця сука ніколи про мене не думала, ніколи! І навіть після смерті їздитиме на мені як їй заманеться! А її брат? Він кинув мене! Кинув, чуєш? Сказав, що закоханий в мене і кинув! Усі постійно приходять і звинувачують мене, розумієш?! Завжди я в усьому винна! 

Перші секунди в її обіймах я намагалась вирватись, але швидко зрозуміла, що дарма. Емоції повністю вийшли з-під мого контролю, я захлиналась ними разом зі сльозами та шмарклями. Попри мій крик, ридання, намагання відштовхнути, вона міцно тримала мене, шепотіла якусь дурню, ще й по голові гладила, ніби я якесь безпритульне кошеня. 

Я знову не памʼятала як заснула. Знову не памʼятала як прокинулась. Ерати в кімнаті вже не було. Розкидаючись на ліжку, я дістала з кишені його карти і почала навмання тасувати. Невдовзі я наважилась підвестись. Похмілля точним ударом вдарило по скронях і шлунку, але було зараз байдуже. І знову ранковий туалет, і знову чистий одяг, і знову амуніція. На тумбочці мене чекала нова маска від Ерати, на заміну тій, що скололась і в якій я зʼявилась тут вчора. Але я її не взяла. Нехай буде на кращі часи. 

Широким кроком я дісталась до кабінету Заклі. Після його дозволу мене впустили. Горіхові очі чиркнули по мені з огидою, чому я не здивувалась – у дзеркало сьогодні я дивилась так само.

– Мені здавалось, що ти переросла підліткове бунтарство. 

Підліткове бунтарство! Як же огидно! Я не можу із цим погодитись. Вчорашнє можна кваліфікувати як завгодно, та тільки не підліткове бунтарство! Але… Ні, байдуже. Боротись за право на почуття те саме, що боротись за поразку. 

– Мені теж так здавалось.