Кристали Купідона

Після того вечора Роуз ще двічі заходила до Джорджа в магазин . Хлопець був дуже їй радий , вперше за довгий час він так радів в компанії когось…..Йому подобалось те , як неординарно одягалась дівчина те як вона жартувала , з нею можна було поговорити про все на світі , але Джордж в основному мовчав , йому подобалося слухати її голос і не важливо про що вона говорить хоть про гоблінів йому це подобалось просто слухати.

 

– Привіт Джордж!

 

– Привіт Роуз. Як поживаєш?

 

– Прекрасно! Ти не зайнятий?

 

– Через десять хвилин закриваюсь. А що щось трапилося?

 

– Ні , не хвилюйся . Просто прийшла з тобою побалакати, дома скучно.- дівчина пожала плечима , повісила своє пальто і застрибнула на стіл , по дитячому махаючи ногами почерзі . Вона сьогодні була одягнена в темно-синю сукню поверх білої футболки ті ж шкіряні черевики і яскраво жовті колготи . Магазин був порожнім ще до закриття, оскільки сьогодні був понеділок.

 

– Я тільки розкладу товари….

 

– Звичайно!

 

– До речі , Роуз ,ти де працюєш ?

 

– У міністерстві, у відділі магічного правопорядку…

 

– Ого! Цікаво.

 

– Ну-у, я там не обіймаю якусь високу посаду, просто керуюсь документацією. Нічого цікавого… може, тому що мені лише дев’ятнадцять, а для високої посади потрібний невеликий досвід? Я ж перший рік працюю… – зістрибнувши зі столу, вона пішла за Джорджем.

 

– А скільки тобі років?

 

– Мені двадцять два.

 

– Такий молодий , а вже стільки всього добився…похвально!

 

– Дякую. Але я не один “всього добився”

 

– А хто помагав?

 

– Брат…- Джордж пожалів що запнувся по Фреда. Він не розказував про свою сім’ю і завжди уникав цієї теми.

 

– А де він зараз ?

 

– Йому не сподобалося працювати в такій атмосфері , тут потрібно вміти говорити з клієнтами, знаходити до кожного підхід так скажем…і плюс треба винаходити зранку до вечора….в загальному він кинув це діло…

 

– Зрозуміло, а скільки вас у сім’ї ?

 

– Вісім людей

 

– Очманіти…- Роуз присвиснула і схрестила руки на грудях сперлась на стелаж – Я думала моя сім’я велика. У мене два старших брата , молодша сестра, дідусь і собака. Батьки нажаль померли в битві за Гоґворц…вони там вчились, і напевно були опосередковано зв’язані з Орденом. Мені вони нічого не розказували, так як вважали , що я занадто мала тому і на битву не взяли. Я і сама дуже боялася. Мене мучала і досі мучить совість, я сиділа в чотирьох стінах і нічого не робила , в той час як інші билися насмерть… мене все ще навідує відчуття провини, якщо б я тоді не послухалась батьків і пішла на ту бісову битву, можливо змогла їх врятувати їх…- Джордж вже розклав всі товари на полиці і уважно слухав дівчину.

 

– Роуз…тут немає твоєї вини, смертежери з великим задоволенням вбивали молодих. Ти повинна пишатися своїми батьками…

 

– Так , я пишаюсь…але важко контролювати думки…а ти, як я зрозуміла, також приймав участь у битві?

 

– Так , було жахливо , не стало… багатьох моїх друзів.

 

– Співчуваю…

 

– Давай не будемо про погане , тепер це позаду…- Джорж з важким зусиллям зміг усміхнутися.

 

– Так, ти привий…слухай ти ж скоріш за все вчився у Гоґворці, так?

 

– Так , а ти , що не в Гоґворці вчилась?

 

– Ні , я і мої два брати вчились у Махотороко.

 

– Де де?

 

– Ну , школо магії Махотороко, це в Японії. Не знаєш? Насправді там я вчилась п’ять років, а потім перейшла на домашнє навчання, коли почалось це все…в інших країнах , також була натягнута обстановка…все ще не розумію, навіщо батьки відправили нас так далеко, вони нам так нічого і не обяснили, в тій школі все було достатньо суворо…зато мою молодшу сестру, ми віддамо в Гоґворц. Вона в захваті! В Махотороко було класно я тепер володію не тільки англійським , але і японським , ще трохи говорю на французькій , так як мій дідусь родом з Франції і часто говорить імено на ньому…але сама Японія мені дуже сподобалась, в Англії набагато краще…Мерлін!

 

– Що таке?!- Джордж рефлексорно бістав палочку , трамаючи її наготові і подивився туди ж куди дивилась Роуз.

 

– Що це за милі створіння?!- Джордж усміхнувся сховав палочку. Вони підійшли до клітки з карликовими пухнастиками.

 

– Коли в тебе день народження?

 

– Тридцятого грудня…а що?

 

– Ну…подумаєш було пару тижнів тому – Джордж відкрив клітку і достав з неї на його думку самого милого з пухнастиком – Тримай, з пройшовшим днем народженням!

 

– Джордж…це не обов’язково, я можу позволити собі його купити

 

– Я знаю – хлопець наполегливіше протягнув.- Роуз візьми це від чистого серця.

 

– Дякую! – дівчина кинулась на шию хлопця міцно обіймаючи.

У Джордж перехопило дихання , в одній руці він тримав пухнастика, а іншою тримав тонку талію дівчини. Йому хотілось простояти так цілу вічність. Така мініатюрна, затишна, вона ледь діставала до його брів, від неї пахло мандаринами і молочним шоколадом. Але через мить дівчина відсторонилася і взяла в обидві руки пухнастика, виглядаючи при цьому так чарівно…

 

– Це він чи вона?

 

– Чесно кажучи, без поняття…

 

– Нехай буде він. Я назву його…Ой! – Роуз випадково зачепила платтям клітку і та полетіла на підлогу, приблизно дванадцять карликових пухнатиків почали розбігатися по усьому магазині

 

– Мерлін! Джордж, вибач!

 

Вони разом повзали по підлозі намагаючись схопити, здавалося б нешкідливих тварин… але вони спритно виривалася, видаючи при цьому жахливі звуки.

 

– Я…я все виправлю! Секунду!- Вона дістала свою чарівну паличку та промовила закляття. Всі злетіли у повітря і однин за одним полетіли до клітки в той ж момент створення затихли.

 

– Мерлін! Я що їх вбила?!…чому вони замовчати – вона тицьнула паличкою в одного з них і та видавши невдоволений звук, переповзла на другий бік клітки.

 

– Наче живі… Що ти смієшся?!- Роуз не змогла залишитися байдужою і теж посміхнулася.

 

– Бачила б ти своє обличчя! “Я що їх убила?!”. – він дуже схоже спародіював дівчину і вибухнув новою хвилею сміху.

 

– У мене нормальне обличчя! – Вона кинулася на хлопця і почала його лоскотати.

 

– Роуз!… Перестань!… Мене ти точно зараз уб’єш!

 

– Найкраща смерть – це померти від сміху!

Джордж перехопив зап’ястя дівчини і повалив її на спину, а зам навис зверху. Їхній сміх різко припинився, але в кожного залишилася безглузда усмішка на обличчі. Хлопець мимоволі ковзнув очима по губах Роуз і не розуміючи, що робить, облизнув свої і повільно нахилився до дівчини так близько, що він міг відчути її гаряче дихання на своєму обличчі.

 

– Містер Візлі. Ой … – Джордж схопився на ноги, поправив одяг і підняв Роуз з місця. Він прочистив горло і сильно почервонів.

 

– Вибачте, я забула свій гаманець, можна забрати?

 

– Так… звичайно, Веріті.

 

– Дякую. – Вона якнайшвидше відшукала свій гаманець і пробурмотів, щось на зразок «До завтра», вибігла з магазину. Здавалося, одна Роуз почувала себе спокійно, ніби нічого дивного не сталося.

 

– І який із них тепер Генрі?

 

– Хто?

 

– Генрі. Я назвала мого пухнастика Генрі!

 

– Найкраще ім’я… – Джордж усміхнувся і теж схилився над кліткою.

 

– Ось. Начебто він – Генрі.

 

– Дякую. А коли маєш день народження?

 

– Першого квітня.

 

– Чудово! … Гаразд, Джордже, мені теж вже час. Ще побачимося. – Роуз одягла своє пальто і дбайливо тримаючи в руці “Генрі”, помахала хлопцеві і зникла за дверима.

 

Джорджові було сумно розлучатися з Роуз . Йому хотілося проводити весь свій час із нею, він ніколи не зустрічав таких цікавих дівчат. Він згадав як вона обійняла його, як він потягнувся до неї і був за крок від поцілунку. Щось у грудях приємно стислося. Він не хотів визнавати, що закохався в Роуз… тепер він думав про неї майже так само часто, як і про Фреда. Він боявся своїх почуттів, боявся, що відлякає її і вона більше не прийде до нього просто побалакати, йому хотілося, щоб Джилл була поруч, обіймати її, знати, що вона не забула про нього. «Може їй підлити любовне зілля?… Чорт, заткнися, Джордже! Не говори дурниць! Так не можна. Я ніколи не піду на таку підлість!», Джордж другу годину лежав на ліжку, подумки розмовляючи сам із собою і заснув тільки під ранок.