Крижана вічність

Ти друг учора. Ворог сьогодні. Незнайомець завтра. І завжди коханий, завжди єдиний і тільки мій. Мені так хочеться знову тебе побачити, відшукати у нескінченному снігу, нескінченному горі, яке засипало моє життя. Кастіель. Я прийду до тебе на світанку і торкнуся твоїх рожевих вуст.

Не зловтішайся, коли дивитимешся на мої страждання. Я буду у твоїх ніг, я вже там, і це моє місце. Поклонятися тобі. А ти не зловтішайся, будь ласка. Не цілуй іншого, нащо він тобі? Хіба він кращий за мене, хіба він гідний тебе, чи є взагалі хтось, хто гідний тебе, Касе?! Чи міг би я бути тим самим?

Ти штовхаєш мене. Уходиш. Тобі це подобається, чи не так? Скільки я чекав на тебе?! Вічність! Дідько, вічність! Я вб’ю тебе, Касе, обіцяю, я клянуся! Ти довів мене. Виводив із рівноваги, грав мною, пестив і покидав. Ненавиджу тебе. Мені погано від одного твого запаху, погано, бо коли я відчуваю його, мені геть зносить голову, я хочу рвати на собі волосся, хочу притиснути тебе до дерева і притулитися до твоєї шиї. Щоб. Вдихати. Твій. Запах.

Сльози знову на моїх щоках, а ти знову поруч, Касе. Як ти можеш бути таким спокійним? Таким лагідним? Знаєш, ти найдивовижніша людина в світі і мені так хочеться тебе обійняти, пригорнути до себе, та я боюся, що не витримаю і зламаю тобі всі кістки. Боже, Кастіеле, ти такий вродливий. Обожнюю твою усмішку.

Я встаю на коліна, простягаю тобі обручку. Пропозиція. Вийдеш за мене? Будеш моїм на віки? Ти мовчиш, так довго і напружено. І я вже бачу це, у твоїх очах, у твоїх нерозімкнутих губах. Ти відмовляєш мені. Ти завжди так робиш.

– Хіба ти не кохаєш мене?