Кривавий ранок

Вранці Морріган уже сиділа на подвір’ї замку на розкішному кріслі поруч з Кагиром у бойовому обладунку та у всеозброєнні.  На ній було надіто розкішне біле плаття, і накидка з такого ж білого хутра.  На руках та шиї прикраси з рубінів у золоті.  Відрізане вістря лівого вуха обробили і сховали за зачіскою, яка одночасно відкривала світові праве, що вціліло.  Синяки на обличчі приховала косметика та чаклунство.  Вона сиділа гордо з жорстоким і злим поглядом, як і її чоловік.  Перед ними на колінах із зв’язаними руками стояло четверо.  Ті самі, що наважилися напасти на дружину графа.  В очах ельфів ненависть і зневага, у погляді служниці і робітника страх і сльози.  Навколо натовп народу всіх рас, хтось озлоблений і мовчки протестує.  Хтось плаче, комусь цікаво.  Глашатай зачитував вирок, а Кагир уже тримав руку на руків’ї меча.  Він дивився на засуджених, невідривно вдивлявся в очі кожного, немов одним поглядом зганяючи злість.  І вони це відчували так само, як і дихання кістлявої в спину.  Не встиг глашатай згорнути лист із вироком, як подружжя встало.  Чоловік поцілував дружину в лоб і вийшов до її кривдників.  Неквапом пройшовся перед ними вперед і назад, погладжуючи рукоять на рівні їхніх очей.  Урочисто кинув погляд у натовп і голосно промовив, піднявши меч над головою.

 -Ці тварюки посміли торкнутися моєї дружини, за що понесуть покарання!  Нехай їхня смерть стане наукою кожному!

 Але потім він кинув клинок на землю і дістав з-за пояса той самий кинжал Генвігена, і показав його засудженим.

 -Впізнаєте знаряддя? – Усміхнувся кровожерливо. – Ви не заслуговуєте швидкої смерті від меча.  З ним прийшли, від нього і падете.

 Майя стала голосити і благати про помилування.  Але це лише завело командувача сильніше.  Він кивнув у бік дружини, що стоїть за спиною:

 -А їй ви дали шанс на помилування?  Чи може виявили до неї милість?  Я виявляю до тебе єдину ласку: пропущу перший етап страти, адже ти жінка, а я все ще лицар.

 -Спасибі, пане, дякую! – заридала дівчина.

 Кагир її проігнорував і став за спиною однорукого ельфа, щоб усе було видно.

 – Ти торкнувся її вуха цим лезом, – сказав звучно і зло. – За це втратиш своїх.

 Два рухи і обидва гострі вуха він кинув до ніг графині, залишивши кривдника витись від болю.  Хвилина та три пари вух лежать на землі перед Морріган.

 Якась жінка з натовпу кинулася до графині і впала на коліна, в благанні схопила за поділ спідниці.

 -Пощадіть їх!  Пощадіть хоч мого чоловіка!  Він не знав, що творить!

 Ельфка лише обсмикнула сукню, варта відтягла просячу.

 Кагир зробив ще одне коло перед приреченими і знову зупинився перед одноруким ельфом.  Схопив його за світле волосся і, відтягнувши назад, полоснув лезом по шиї.  Фонтан гарячої крові окропив обличчя командувача та білу сукню його дружини за спиною.  Потім другий ельф і робітник так само.  Яскрава рідина пофарбувала білий шовк у загрозливий, жорстокий і войовничий колір, а жінка навіть не здригнулася.  Це було помста.  Справедлива і необхідна певною мірою.  Кагир наблизився до дружини і вручивши їй кинджал, кивнув у бік служниці.

 І Морріган прийняла клинок.  Без тремтіння в руках, що не залишилося поза увагою чоловіка.  Графиня за кілька кроків опинилась поруч із Майєю і не вагаючись перерізала їй горло на очах у публіки.

 Натовп замовк, настала така тиша, що можна було почути як мимо пролетить набридлива муха.  Дівчина кинула закривавлену зброю на землю поряд із страченими, що випускали останні зітхання.

 – Вони біля твоїх ніг, як я й обіцяв, – шепнув з-за спини лицар. – Там, де їм і місце.

 Жінка лише мовчки кивнула і обвела поглядом натовп, змахнула подолом сукні в різкому розвороті і попрямувала до замку.  Чоловік віддав команду повісити тіла на замковій стіні та пішов за нею.

 Нагнав її вже біля дверей кабінету, і зайшов слідом.  Дівчина мовчки скинула на найближчий стілець хутряну накидку і взявши зі столу графин з вином, налила напій у келих, що стояв поруч.  Випила залпом та відставила посудину на місце.

 -Як ти почуваєшся? – Неголосно запитав чоловік, кладучи їй руки на плечі.

 -Трохи паршиво, але в цілому жити можна.- Зітхнула дружина і вивільнившись з його рук втомлено опустилася в крісло.

 Командувач присунув друге крісло і, сівши поруч, узяв її за руку.

 -Тепер мене ненавидять ліпше колишнього, і в нас більше немає покоївки. – Тяжко зітхнула.

 -Вони змусили мене.  Якби ми не припинили це, напади б повторилися.  І хто знає, чи встиг би я тоді прийти на допомогу.  Необхідно, щоб кожен знав, що я не дозволю завдати тобі шкоди.  А служницю пришлють нову.  Не проблема.

 -Ні, – хитнула головою. – Нехай не надсилають.  Я більше не можу довіряти нікому в цьому замку, окрім тебе.  Потрібен хтось ззовні, хтось вірний та відданий.

 -Що ти пропонуєш?

 Вона втерла залишки крові з його обличчя і поцілувала в щоку, у раптовому пориві ніжності.

 -Я вирушу подалі звідси і знайду когось.  Якесь хворе дівчисько, вилікую її і заберу з собою.  Тоді вона буде зобов’язана мені життям, а значить вірність її міцніша в рази, ніж тих, кому просто платять.

 Кагир кивнув і м’яко подивився на дружину.

 – Я вчора так злякався, Моррі, – видихнув напружено і опустив голову. – Я… коли побачив їх і тебе… мені стало страшно, що я не встиг.  В один момент у мене все життя зламалося.  Ти навіть не уявляєш, що ти і твоє щастя для мене означають і як сильно я боюся залишитися без тебе.

 -Знаю, знаю, мій хороший.  – погладила його по голові.

 -Дозволиш піти з тобою?

 -Ти потрібен тут.  Це справа не швидка, а Нільфґаард і так довго пробув без свого командувача.

 -Що мені робити без тебе?  Я збожеволію.  Раптом ти потрапиш у біду.

 -Тут у мене набагато більше шансів потрапити в халепу.  Не хвилюйся.  Я повертатимуся.  Часто.  Чи не кожен вечір у нашій спальні відкриватиметься портал.

 -Ти ж не така вправна в порталах…

 -Фрінгілья допомогла мені добре освоїти це, не хвилюйся.

 -Тоді приходь щовечора.  Я не хочу спати без тебе.  Так довго ти гріла мене щоночі, що тепер я вже й не засну.

 

  Морріган переодяглася у просту дорожню сукню і зібрала невелику сумку.  Одягла плащ і була готова.  Кагир весь час зборів не відводив від неї очей.  Біле плаття з страти наказали не прати і не викидати, а сховати в скриню.  Як нагадування.

 -Що мені всім сказати?  Не встигли одружитися, як ти знову йдеш. – спитав глухо.

 -Скажи, що я мандрую. – Усміхнулася і підійшла до нього.- скоро повернуся.

 -Я чекатиму.- відповів на видиху і поцілував як востаннє.

 Думка, що вона не повернеться, засіла глибоко в ньому, але й не відпустити її він не міг.

 Обійнявши його на прощання, ельфка створила портал і озирнувшись пішла у невідомість.

 А він так і залишився стояти, дивлячись туди, де ще недавно була жінка.  Чи все встиг їй сказати?  Чи достатньо дав тепла та кохання?  Ні, замало.  Слів сказаних лише жменя, а в думках німо засіли тисячі невимовних.  Він не зберіг її, не виконав обіцянки захисту даного на весіллі.  Разом із кімнатою спорожніла і його душа.  Ні, не повернеться його вільна пташка.  Такою є її природа.  Її дух і радість – мандри, а тут весь цей час, дівчина страждала в клітці палацових інтриг та загальної ненависті.  А одружившись, він лише сильніше прикував її до цього.  Йому лишається сподіватися, випадково зустріти її колись, хоч на старості, її, все ще молоду та прекрасну.  Чи не соромно йому тоді буде, старому, подивитись у чудові юні очі?

  Якщо потрібно пройти весь світ, щоб побачити ельфку хоч оком, він пройде і знесе всі прикрощі цього шляху.  Нічого лицарю більше від життя не треба було, крім як щоранку називати її на ім’я і бачити поруч.  Відчувати аромат її волосся та тіла, дивитися у бурштиново-зелені очі.

 

 Портал мав закинути її туди, де її потребують.  Поля минулих битв, зруйновані села.  Так і сталося.  Вона ступила на суху траву край наполовину згорілого села.  Мандри!  Знову!  Як колись.  Комусь допомогти, когось занапастити, бачити і чути життя, не схоже зі своїм.  Морріган вирішила, що якщо частково з її провини згинуло чотири душі, то стільки ж вона і врятує.  Це вгамує набридливе сумління.  І відновить вигаданий нею ж баланс.

 Дівчина попрямувала до більш-менш відбудованої корчми.  Увійшла без стуку, і одразу ж зустрілася поглядом із господаркою закладу.

 -Доброго дня, дівчино.- обізвалася до неї сива жінка за прилавком.-Як тебе занесло в наше забуте богом місце?

 -І вам добрий день. – посміхнулася Морріган скидаючи капюшон і підходячи до прилавка.  – зупинилася біля вашого лісу трав назбирати. Поки збирала, хтось коня і повів.

 -Це зараз не нове.- гірко посміхнулася шинкарка.- війна пройшла, їсти нічого.  Кожен виживає, як може.  Бажаєте чого може перекусити?  Тільки меню у нас худе.

 -Мені б кімнатку на пару ночей. – Дівчина поклала кілька золотих монет на стільницю.

 -Бог з тобою, люба.  Ця кімнатка стільки не вартує.

 -Візьміть, може я пробуду довше.

 -Тобі ще шлях довгий, а ти грошима розкидаєшся.

 -Я не бідую.  Зараз усім потрібні послуги хорошого лікаря, то грошей мені вистачає.

 -Як хочеш, красуня.  Он ті двері праворуч.  Кімнатка невелика, але для одного згодиться.

 -Та мені аби дощ на голову не лив, та вітер не дув.

 Ельфка підвелася з місця і пішла дивитися свої нові апартаменти.  Двері рипнули відчиняючись і запускаючи їх у невелике приміщення без вікон.  Під стіною ліжко та столик, на якому стоїть свічка.

 Ледве стулка за її спиною закрилася, як дівчина зробила рух рукою і гніт загорівся, тьмяно освітлюючи кімнату.  Умови не найкращі, навіть у ельфському таборі було багатше, але ночувати їй тут не доведеться.  Щойно село засне, вона піде через портал.

 Не встигла Морріган розібрати сумку, як до неї постукали.

 -Входьте.-голосно відповіла, продовжуючи копатися в речах.

 На порозі з’явилася незнайома жінка в потертому одязі.

 -Доброго вам вечора, пані, – сказала гостя.

 -Та яка я тобі пані?  Така ж жінка, як і ти, – усміхнулася Морріган.

 -Та не така.  Ви кажуть лікувати вмієте. – ніяково сказала селянка.

 Ельфка подумки посміхнулася тому, як у селі швидко розходяться новини, але виду не подала.  З цієї нещасної було видно, що в неї трапилося лихо, а це означає, що можливість спокути прийшла до неї сама.

 -Не брешуть.  Вмію.  А ти хвора на що?

 -Не я.  Якби я, то не турбувала б вас.  Дочка єдина моя, Маргаритка, зовсім захворіла.  Котрий день із ліжка не встає.  Глянули б ви її, я вам нічого не пошкодую.

 -Досить, повно тобі.  Ходімо, я подивлюся.  Далеко живете?

 -Так тут, ось поруч.

 

  Слідом за Лесею, так представилася жінка, до скромної селянської хати увійшла й Морріган.  Окинула поглядом бідну атмосферу, відчула запах простої їжі.

 -Ось вона, пані.- Мати присіла біля ліжка дочки і взяла ту за руку.

 Дівчинці на вигляд років десять-одинадцять.  Відразу видно, що дитя в гарячці.  Морріган теж присіла біля ліжка, торкнулася чола, послухала серцебиття.

 -Ви допоможете? – зі сльозами на очах запитала Леся. – Нам крім вас нема на кого сподіватися.

 -Нічого тут непоправного немає, не хвилюйся.  Я зроблю потрібні ліки та побуду з нею трохи.  Пара днів і ви забудете це як страшний сон.

 -Як я зможу з вами розплатитися?

 -Ніяк, мені не потрібні гроші.

 -Але …

 -У вас тут достаток розлився, що ви мені постійно гроші то тицяєте, то приймати не хочете? – Усміхнулася ельфка.

 

 Пізніше жінка розтопила піч, цілителька перетерла у ступці трави і засипала у невеликий казанок.  Все йшло своєю чергою, без поспіху.  Загорівся вечір і в будинок увійшла дівчина років шістнадцяти – вісімнадцяти з оберемком дров у руках.

  Подивилася на неї здивовано і перевела погляд на Лесю.

 -Привітайся з пані цілителькою, Марта.  Чого стоїш як укопана? – Запитала господиня будинку, а потім звернулася до Морріган. – Це Марта, моя вихованка, років п’ять тому залишилася сиротою, і я взяла її до себе в будинок.  Ви не сердіться на неї, характер у дівчинки ще той, але серце добре.

 -Головне, що серце добре. – посміхнулась чародійка. 

Краєм ока Морріган поглядала на дівчину і помічала одну особливість, що зазвичай не властива її віку: кульгавість.  Поки відвар холонув, чарівниця підійшла до матері і тихенько запитала:

 -Давно Марта шкутильгає?

 -Уже як більше року.  Зламала кістку, коли воду від річки тягала, а та так толком і не зросла.  Жаль дівку, тепер ні на танці ні заміж.  Хто ж кульгаву захоче?  – зітхає жінка, помішуючи юшку.

 -Якщо вона не проти, я могла б оглянути її ногу.

 -Ми і так перед вами у боргу…

 -І Ви матимете можливість цей борг сплатити.  Якщо вона захоче, то може поїхати зі мною.  Допомагатиме мені, та й у дорозі вдвох не так нудно.  Я давно шукаю компаньйона.

 -Та вона ж навіть читати не вміє, який вам з неї компаньйон. – Усміхається гірко мати.

 -Я найму вчителів, це не проблема.  Головне, як ви сказали, що серце в неї добре.

 -Ви що?  Це занадто дорого.

 -Моя сім’я не бідує.  Але я не буду вас умовляти чи наполягати.  Якщо після одужання вона сама цього захоче, то я візьму її з собою.

 Леся кивнула.

 -А тепер напої цим Марго, а я займуся Мартою. – Ельфка простягла кухоль господині.  І обернулася до дівчини, що вишивала сидячи на лаві.  Та її проігнорувала, тоді цілителька присіла поряд і тихенько звернулася до дівчини, заглядаючи у вишивку.

 -Два голуби? – усміхнулася Морріган. – Символ любові та миру.  Дуже красиво та красномовно.

 -Голуби як голуби, – буркнула Марта, ще старанніше водячи голкою.

 -Не знецінюй свою працю.  Ти гарно вишиваєш, як моя мама.  У дитинстві вона вишивала мені стрічки для волосся, тепер це все, що я маю на згадку про неї.

 Дівчина перестала шити і подивилася на співрозмовницю.

 -Я теж сирота, в наш час це не нове.  Вона пішла, коли мені було одинадцять, я добре її пам’ятаю.  Вона була дуже гарною.  Світловолоса, блакитноока, шкода я на неї навряд чи схожа.  Вся у батька.  Але це їй подобалося.  Вона дуже любила його, і раділа нашій схожості.

 -І де зараз ці стрічки?-кривиться дівчина, але вже менш впевнено.

 -Одна у мого чоловіка, друга схована у мене.

 -Ви заміжня?

 -Це тебе дивує?

 -Заміжні жінки всі зараз або вдови, або тиняються з простягнутою рукою край дороги з діточками в оберемку.

 -Благо я не належу ні до тих ні до інших, – знизала плечима ельфка. – Я зовсім недавно вийшла заміж.

 -А, Вас видали за багатого старого?  Кільце на пальці дороге, ви доглянута та красива, чоловік не загинув на війні.  Очевидно, так.

 Морріган усміхнулася, стримуючи смішок.

 -Ні, все зовсім не так.  Мій чоловік молода і чудова людина.  Ми були закохані з юності.

  Морріган продовжувала заговорювати  дівчину, розповідями про своє життя, акуратно обминаючи інформацію про титули, расу і чаклунство.  Зате з великим трепетом і задоволенням розповідала про Кагира, хай як і про простого купця.

 

  Тим часом у замку, командувач уже знатно захмелівши від дорогого вина, встиг усвідомити долю покинутого та самотнього чоловіка.  Спочатку, разом з алкоголем, його думки захопила відчайдушна злість.  Що він зробив не так?  Невже був із нею не милий?  Невже не склав увесь світ до її ніг?  Чи не покарав її кривдників?  За що вона так з ним?  Адже він їй все прощав і готовий був пробачити!  Смерть від її рук вважав би за радість!

  Потім хміль трохи вивітрився, і лицар стомлено осів на ліжку.  Відчай і біль захлеснули його хвилею, збиваючи з ніг.  Чоловік закрив обличчя руками, борючись із неминучою емоцією.  Хотілося побачити її знову.  Хотілося торкнутися.  Хоч разочок, хоч мигцем.  Але знав, що цього щоразу буде мало.  Йому ніколи не буде її достатньо.  Вона його благословення та вирок.

 В неясному пориві він кинувся до шафи і дістав звідти її весільну сукню.  Стиснув її в руках і закопався носом у розкішну тканину, відчув запах її парфумів так, наче жінка все ще була тут.  Кагир повернувся в ліжко і ліг обійнявши сукню дружини.  Так він і заснув: п’яний і розбитий, з тканиною в руках, наче та могла замінити живу істоту.

 

  Вночі, в кімнаті, як і обіцялося, відкрився портал і звідти вийшла молода і втомлена жінка.  Вона не відразу помітила трагікомедію, що розкинулася на ліжку.  Спочатку зняла з себе запорошений одяг і розпустила зачіску, що закриває вуха, переодяглася в білу нічну сорочку і підійшла до ліжка.  Побачила Кагира зі своєю сукнею в обіймах, і не знала, сміятися чи плакати.  Торкнулася плеча чоловіка і тихо сказала:

 -Чоловік мій прекрасний, а що відбувається?

 Командувач одразу ж смикнувся й прокинувся, подивився на неї якось злякано, мов на привида.

 -Морріган? – Запитав хрипко.

 -Ну а хто ж ще? – Дівчина присіла поруч на край ліжка і лицар тут же зім’яв її в обіймах.

 -Пробач мені, – шепнув, ховаючи сльози.

 -Ти п’яний і скомкав мою весільну сукню.  Але це не варто образи.  За що тебе прощати?

 -За те, що я сумнівався.