Кремація
від Novak KaterynaВілл ще ніколи так не радів чиїсь смерті.
Здавалось, наче він дав собі несвідому запоруку, не насміхатись із мертвих, немов це могло наблизити прихід антропоморфної, кістлявої істоти до нього самого. Проте, останнім часом невідомого походження створіння почали навідуватись до нього настільки часто, що він уже не знав, хто із них потенційно може виявитись останнім гостем.
Зрештою, він навіть перестав називати їх гостями – адже частота їхнього перебування у його голові ледве не перебільшувала кількість того часу, коли там панувала тиша. Але, навіть тиша була болючою. Голосна тиша нічного неба, разюча темрява, котру не освітлює жодна зоря. Нескінченний хаос галасу й тиші, зупинити котрий може лише смерть.
Характерний трупний запах вдаряє Віллу у ніс, вириваючи його із думок. Лише тут він може насолодитись тишею, у цій просторій кімнаті, котра днями заповнена захопленими власними турботами працівниками, і ночами – понівеченими, мертвими тілами, турбот у яких вже немає. Можливо і є, але їх вирішення для них зараз не в пріоритеті. В пріоритеті – дістатися розпеченої до достатньо високої температури печі, зустріти вогонь й дозволити безмежному „нічого” поглинути себе. Вогонь здатен розплавити любий метал, тож і міцно охопивші пути життєвих зобов‘язань знищить достатньо швидко.
– Я колись чув повір‘я…
Починає Вілл, неконтрольовано здригаючись від різкого відчуття того, як його хриплий від надто довгого мовчання голос розрізає мертву – у буквальному значенні цього слова – тишу.
– …Що після смерті душа перебуває у нашому світі іще десять днів, не може оговтатись після своєї смерті.
Ганнібал підводить очі з чергового смертника на Вілла, котрий так само схиляється над новопривезеним тілом, вдивляючись тому прямісінько у вічі, немов вимагаючи відповідей на непоставленні запитання.
Зрештою, у стосі паперів і справді не вистачає відповідей на усі питання, котрі виникають, коли ти бачиш скалічене тіло, проте ФБР іще не почали практикувати спілкування із невпокоєнними душами.
– Чи знаєш ти, для чого люди вигадують повір‘я, Вілле?
Останні дві години жоден із них не наважувався почати розмову. Лишень іноді Вілл боязко задивлявся на доктора Лектора, неначе остерігаючись того, що останній міг утікти чи розчинитись у повітрі, якщо Гремм затримав би на ньому свій погляд занадто довго.
– Не розмірковував над цим.
Вілл намагається зберігати спокійний тембр голосу, намагається не оглядатись, не рушати із місця. Вуста чоловіка розширились у хворобливій усмішці, коли в його голові промайнула думка про те, що у цій кімнаті у них повно підслуховувачів.
– Не всі люди здатні змиритись із втратою. Іноді наша психіка сама створює так званий захисний бар‘єр, стираючи травматичні спогади, рятуючи нас від занадто інтенсивних негативних почуттів.
Ганнібал ступив два кроки у сторону Вілла. Він вдивлявся у завмершу постать, беззвучно просячи дозволу на те, аби наблизитись.
– Але що робити, якщо психіка достатньо сильна, аби впоратись із втратою, але остаточно прийняти її не готова?
Іще один беззвучний крок.
– Вигадати повір‘я?
Тіло Вілла гарячково здригається, підхоплюючи темп кожного кроку міцної статури, що беззвучно наближається ззаду. Піт безжальними краплями стікає кривими рельєфами спини Гремма, просочуючись крізь вщент мокру сорочку.
– Так, Вілле, саме так.
Гремм дозволяє собі погляд. Один довгий погляд на стоячого перед ним чоловіка. Його статура розпливається у неприємно яскравому білому світлі, характерному для ламп у цьому приміщенні.
– Дозволити людині побути із тобою ще трішки. Хіба це не прекрасно?
Стукіт відблискуючих туфель об холодну плитку проноситься у голові Вілла відлунням церковних дзвонів. Довкола так яскраво, але, замість лиць божественних святих, він бачить лише лиця закатованих простих людей.
– Це егоїстично.
Його голос трясеться, слова губляться серед нескінченного світла й нищівного шуму, розбиваються на дрібні друзки в його голові. Він відчуває як усе всередині нього горить, благодатний вогонь винищує його гріхи.
– Твоя правда, Вілле.
Вілл закриває очі, ховаючись у темряві, у тиші. На мить усе зникає.
Не чути ані дзвонів, ані його власних думок. Розбиті на дріб’язки букви збираються в слова, в благання, в прощання, утворюють із себе параграфи, занадто розгалужені, аби їх зрозуміти.
– Розплющ очі.
Піднявши повіки, Вілл завмирає. Він бачить перед собою істоту. Знайому йому істоту, огорнуту в темряву. Вона приходить до нього часто, останнім часом бодай аж занадто. Зазвичай вночі. Лягає поруч, заледве торкаючись своїми рогами Вілленої потилиці, немов невербально промовляючи:
„Я тут”
– Де ти загубив свої роги?
Вілл підносить руку догори, обережно торкаючись місця, де мав би бути ріг. Тремтячими пальцями він нащупує прогалини, фізичні прогалини в тілі, котрі можна відчути лише на дотик.
– Вілле, дозволь мені піти.
Яскраве світло вмить засліплює усе навколо, змушуючи Вілла заплющити очі. Хаотичний хор із голосів, дзвонів та невгамовних криків змушує його зіщулитись, схопившись руками за пульсуючі скроні.
І знову тиша. Недостатньо голосна, аби назвати її кінцем, проте й занадто спокійна, аби назвати її затишшям. Мабуть, варто назвати це відсутністю, довгоочікуваним спокоєм.
Вілл розплющує очі, та дозволяє сльозам, що накопичились, стікати вниз спітнілими щоками. Він з острахом опускає погляд на стіл, аби востаннє зазирнути в очі мерця, що сьогодні приїхав останнім. Знайомі очі досі жевріють пітьмою, проте тепер вона іще глибша.
Губи Вілла залишають заледве помітний слід на лобі чоловіка, коли він дарує йому останній поцілунок.
– Прощавай, Ганнібале.
0 Коментарів