Крейда

крейдою вона відмічала дні на внутрішній стороні ліжка. вона почала ще дуже давно, десь за пів року до свого п’ятиріччя. вона пам’ятала той день. тоді її любий Тіо Бруно дав їй в руки білу крейду і сказав, що до її дня народження, коли їй дістанеться найкращий у світі дар, залишилося 125 днів. вона не вміла рахувати до 125, тільки до 5. тому він навчив її як дорахувати всі-всі ці довгі дні. спочатку кожен день треба малювати рисочку. це дуже просто. рівно на п’ятий день потрібно рисочкою перекреслити чотири попередні. так в тебе виходять градки. коли таких градок буде п’ять їх потрібно всі-всі обвести в коло. коли кіл буде п’ять, то настане її день. і тоді вона пройде через коридор з людей до бабусі, потримається за свічку та отримає свою кімнату. і дар.

кімнати вона не отримала. і свята тоді не було. з дарів в неї зосталася лише її голка, вміння не здаватися і коробка крейди. а ще вміння рахувати дні рисочками.

коли вона почула, що дядько пропав, вона витерла всі попередні малюнки. і почала новий підрахунок днів.

здавалося, ніхто не переймався тим, що його нема. тільки її мама іноді плакала на день народження, а Тіа Пеппа все хмурнішала, коли виносили торт. завжди той, який любив Бруно.

***

коли Касіта була відбудована у Мірабель все ще не було своєї особистої кімнати. тільки маленька дитяча, яку по черзі займали всі члени родини. в кутку стояли її речі для шиття. під ліжком вона знайшла коробку крейди.

Касіта і тут постаралася.

Бруно повернувся і в неї вже не було нічого, що можна було б відмічати крейдою. маленька кімната вже вкотре здавалася затісною, щоб вмістити все, що було всередині.

без порятунку магії її життя повернулося до свого звичного безсенсовного існування і потягнулося рядком крейдяних рисок, які вона за звичкою відмічала в голові.

***

– в тебе буде хвилька часу для свого улюбленого родича? – Тіо Бруно обережно перетнув поріг після короткого стуку.

він був єдиним хто стукав. напевно, він знав щось про особистий простір. напевно, саме тому його кімната виглядала як величезний піщаний лабіринт, де кожен, хто не постукав, міг загубитися і загрузнути в сипкому морі.

Мірабель відірвала очі від вишивки, яку додавала на власну спідницю. здається, там вже закінчувалося місце.

– у тебе напевно купа справ, – Бруно нервово потер шию долонею і відвів погляд. його очі перестрибували з одного кута до іншого, намагаючись зачепитися за щось.

понад десять років самотності не пройшли без сліду. він все ще не знав, як вибудовувати діалог.

–  насправді сьогодні мені зовсім нема чим зайнятися. я думала, витягти тебе з хлопцями до річки, – Мірабель відклала шиття в сторону і звільнила трохи місця на ліжку.
– я б хотів тебе попросити… тобто звісно, ми можемо сходити на річку, ти ж знаєш, як я люблю ходити з вами на річку і погода сьогодні така чудова, то в мене не може бути зовсім ніяких виправдань, чому я не можу сходити з вами на річку, але навіть якби вони були, то я б їх не використав, бо я дуже люблю ходити з вами на річку.

Тіо як завжди трохи захопився власними думками та поясненням, що викликало в дівчини посмішку. іноді вона забувала як багато він може говорити, коли нервує.

– ти хотів попросити?.. – вона витримала паузу, аби Бруно згадав навіщо він взагалі прийшов до неї.
– так! прохання! – він трохи підвищив голос і трохи невпевнено махнув рукою. – загалом. це важко пояснити.
Мірабель жестом попросила його продовжити.

– ти ж бачила моє пончо? звісно ти бачила, я ж завжди в ньому. Джульєтта переконує мене, що я мав би його замінити і я навіть ходив на базар, аби знайти там щось собі, але я зовсім…
– ти б хотів, аби я допомогла вибрати? – дівчина швидко вскочила на ноги. – добре, добре, якщо вийдемо прямо зараз, то можемо встигнути до закриття. головне розкажи яким ти його бачиш. зелений колір дуже тобі личить, його б я не міняла
– Мірабель, – Бруно спробував перервати її потік думок
– а ще треба вибрати гарну тканину, зараз трохи спекотно, тому краще щось легке і натуральне, хоча іноді може дощити, тому, можливо, варто їхати два різні варіанти…

– Мірабель, – трохи голосніше вигукнув чоловік.
– а ще можна спробувати знайти щось із вишивкою. чоловіки її загалом не дуже люблять, але я вважаю, що можна підібрати щось мінімалістичне
– Мірабель!
Бруно смикнув племінницю за руку і змусив подивитися на себе.

в захопленні вона навіть не звернула уваги, що майже вибігла з кімнати.

– взагалі-то, я хотів попросити тебе зшити мені пончо.

З вуст дівчини вилетів тихий зойк і вона застигла в повній розгубленості.

– Джульєтта сказала, що весь свій одяг ти вже давно шиєш сама. а на ринку я все одно не зміг би знайти нічого настільки красивого, як робиш ти.
– я?

здавалося, дівчина все ще не розуміла про що з нею говорять. ніхто ніколи не помічав, що вона робила.

– ми могли б разом вибрати тканину. або ти зробиш все на власний розсуд. насправді, я достатньо тобі довіряю, аби навіть не намагатися влазити у творчій процес.

у такі моменти як цей, Мірабель явно бачила скільки Бруно років. він не видавався старим, ні. скоріше весь тягар прожитих років, вся вага його передбачень, його дару, раптовою мудрістю відбивалася в його очах. вся нервовість і розгубленість поступалися місцем глибокому розумінню. і зараз він розумів Мірабель.

– якщо тобі буде щось потрібно, я буду у себе. дякую.
він відпустив її зап’ясток, ніби залишивши там невидимий слід і тихо вийшов з кімнати.

через два дні Мірабель знову дістала крейду з-під ліжка. білі смуги яскравими рисками лягали на темно-зелену тканину. новий виріб, намальований впевненою рукою, повільно проступав у викрійці. маленька крейда знову знайшла сенс свого існування.