крейда

Клас інформатики без моніторів, самі клавіатури й мишки лишені на столах, комп’ютери – під або біля, та й дроти розкидані так, що легко б спіткнувся.

Клас інформатики без моніторів дуже порожній, навіть можна сказати – сліпий. За білими шторами білі решітки:

не тремтять, бо залізні, не тремтять, бо ми дивимось, а так…

Одна до одної туляться дошки: інтерактивна нова, молода та ще така біла, нещодавно подарована школі, та поряд із нею старенька,

коричнева й потерта, ніби у зморшках.

Одна до одної туляться, як донька до своєї старенької мами, і якщо вслухатись – то вони ніби шепочуть: «все буде, все добре».

І сліпий клас інформатики хоч і не бачить, та чудово все чує. Я шматок крейди впустив випадково

і ті голоси заглушив.

Тиша, застигло все в якомусь сумному переляку.

Чи забув, як тримати крейду в руках, чи то від солодкого хвилювання пальці раптом стали такі, неслухняні, неначе дубові,

не знаю.

Впала – не розкололась, так завжди, вона ламається в той момент, коли мені треба брати її до рук, та я десь, не пам’ятаю вже й де саме,

навчився тримати в руках так, аби не розколювалось те, що тримаю.

Цікаве підвищення кваліфікації, напевно, за те була б добра доплата, та поки що всі прибрали, то й нічого. Я стільки часу не писав на дошці,

число, тема, класна робота,

знизу стареньку он, хтось обмалював, графіті, господи, черговий, витріть будь ласка!

У порожньому класі чергового не покликати, точно. Я тримаю крейду в руках та дивлюсь на той дурнуватий напис на перший погляд,

і вже графіті, залишене учнем, не здається дурним, а навпаки,

якось гріє.

Крейда лишає цілунки на пальцях, трішки на одязі, довго того не було в мене, як завжди білий пил витираю хусткою.

Зараз не урок, тож можна просто піти й помити, ще лишилося мило в чоловічій вбиральні, так, тре піти й помити,

бо відчуваю:

руки цигарками пахнуть.

Вчителі ж не мають палити, чого ж це ти раптом почав?