Краще порушити одне правило, ніж усі інші (напевно)

В першу ніч в Хмарних Глибинах Нє Хвайсан сказав, що боїться лишатися на самоті, бо занадто нервує. Він нагадав, що вперше ночує не вдома, тож в нього можуть бути небезпечні коливання ці.

Нє Міндзюе попередив Лань Січеня, щоб той ніколи та ні в чому не вірив Нє Хвайсану, проте, коли на тебе дивляться переляканими очима та чіпляються за руку — тобі справді здається, що без твоєї допомоги не впораються.

В Нє Хвайсана дійсно були коливання ці, проте такі самі Лань Січень спостерігав хіба не в кожного юного заклинача, якій тільки-но сформував Золоте Ядро. А Нє Хвайсан лиш недавно зміг сформувати своє і те, як буркотів Нє Міндзюе, воно з’явилося в нього скоріш всупереч ніж завдяки.

Проте в першу ніч Лань Січень зрозумів, що Нє Хвайсан хотів не стільки уваги… точніше, дуже конкретної уваги. І з ядром вона пов’язана не була. Важко цього не зрозуміти, коли на тебе чіпляються наче мавпа на дерево, та між вашими тілами лише тонка тканина нижніх одеж.

— Я розумію, що ти як і всі юнаки ще досліджуєш свої бажання, — сказав Лань Січень. — Та твоє тіло, маю визнати, привабливе. Проте я обіцяв твоєму братові, що буду за тобою наглядати.

— Хіба за мною не можна наглядати в ліжку? — спитав Нє Хвайсан.

Сорому він не знав взагалі.

В першу ніч Лань Січень стримався, кажучи собі, що він зрілий (доросліший за Нє Хвайсана так точно) заклинач, спадкоємець клану, та що Нє Міндзюе його вб’є, як він спокуситься на його молодшого брата… Проте був також день та інша ніч, та ще дні й ночі. І він переглянув свої рішення.

Нє Хвайсана спіймали спочатку на жіночій половині Хмарних Глибин, потім — за огорожею, чимало разів ловили за написанням талісманів доволі паскудної природи під час лекцій чи за підливанням алкоголю в чай старійшинами. Хтось примудрився перефарбувати одяг в рожевий колір, хоча всі адепти, чия черга була займатися пранням, клялися, що не помітили нічого підозрілого. Ще була мить, коли Лань Ціжень віддав Лань Січеневі збірник непристойних картинок, явно намальованих рукою самого Нє Хвайсана.

— Зроби з ним щось, — попросив Лань Ціжень. — Він — твій клопіт.

«Чому це мій?!» — хотів завити Лань Січень, але, по-перше, він був спадкоємцем клану, по-друге, саме він вмовляв дядька прийняти Нє Хвайсана на навчання. Лань Ціжень до цього листувався з кимось із наставників молодшого з братів Нє та навіть чути не хотів, щоб його прийняли в Хмарних Глибинах. Напевно, він мав рацію. Прикро, що Лань Січень розумів це лише зараз.

Сорому Нє Хвайсан не знав, тож єдине, що Лань Січень міг придумати — це дати йому те, чого той бажав та сподіватися, що, поки вони порушуватимуть правило щодо заборони розпусти — Нє Хвайсан не буде порушувати ще два десятки інших правил.

Хоча б так себе втішав Лань Січень.

Нє Хвайсану подобалося шокувати прямими вказівками, він сам говорив, чого саме хоче сьогодні, в якій позі та скільки разів, в іншому же — подобалося по-різному. Подобалося штовхнути Лань Січеня на ліжко та сісти зверху і навмисно повільно готувати себе, дивлячись з-під опущених повік. Подобалося, коли його обіймали, притираючись ззаду та проникали повільно, цілуючи шию. Подобалося, коли навпаки, брали швидко та без пестощів, нахиливши над ліжком. Він якось вмовив взяти його біля стіни, хоча потім був незадоволений та нив через те що в нього щось звело судомою (Лань Січень підозрював, що це лише заради того, щоб випросити розім’яти йому м’язи). Чи подобалося йому бути зверху самому Лань Січень ніяк не міг зрозуміти. Як йому здавалося — Нє Хвайсан не те що мав конкретні побажання, скоріш йому просто іноді було лінь готувати партнера. Коли Лань Січень розтягав себе сам та зазделегідь — він був зовсім не проти.

— Зранку приїздить твій брат, — повідомив Лань Січень одного вечора.

Нє Хвайсан простяг ногу та штовхнув його у бік стопою.

— Ну от нащо настрій псувати? Я знаю, що він приїздить, знову скаржитиметься, що я мало зробив, мало досяг в самовдосконаленні, так і не тренуюся…

— Я не зможу сказати, що ти приклав всі зусилля, — відповів Лань Січень. — Бо правила забороняють брехати.

— А я хіба просив? — Нє Хвайсан знов штовхнув його. — Йди-но сюди, бо завтра мене не те що на три рази, навіть на один не вистачить.

Лань Січень зітхнув. Сорому в молодшого з братів Нє не було зовсім. А ось витривалість він точно підпитував духовною силою. Цю б старанність та в щось хороше прикласти…

***

Тільки витримка та контроль над ці дозволили Лань Січеню зберегти звичайний вигляд і навіть посміхнутися Нє Міндзюе та обмінятися з ним привітаннями.

Якщо не згадувати нічого, то він й не буде ставити питання, відповідати на які зовсім не хочеться. Тож це не брехня. Так втішав себе Лань Січень до тої самої миті, коли вони з Нє Міндзюе лишилися наодинці.

— Ну то що, — почав Нє Міндзюе, привільно сидячий за столиком. — Якої ночі Нє Хвайсан затяг тебе до ліжка?

Рука Лань Січеня смикнулася, проте він чудом не розлив чай.

— Мені важливо знати, скільки я виграв, — продовжив Нє Міндзюе, напевне з бажання все ж вбити Лань Січеня на місці, — бо ми з двоюрідними братами побилися навзаклад.

Тепер Лань Січень вже не міг стримати реакцію тіла та почервонів до самого волосся.