Кохання?

– Бабуся думає, що я помру якщо продовжу з тобою гуляти. – ліниво видає хлопець і потягується від ломоти у тілі.

Юнак, що сидить поряд переводить погляд зі стелі та розтягує губи в усмішці. Так очікувано.

– Ти не любиш коли я телефоную тобі, але все ще настирно шукаєш мене на вулицях. – підпалюючи цигарку завершує Юнгі й робить затяжку.

Хлопець поряд фиркає не відповідаючи, йому ці ігри знайомі давно.

[- Що у тебе у душі коїться, Мін Юнгі?

– Все одно нічого вже не повернеш. ]

Мов пазлами складаються спогади із підліткового періоду, такий недовгий, але насичений. За все подальше життя таких моментів не було. Його більше не ловили з цигарками за гаражами, він не напивався у когось на квартирі до стану калюжі. Його хлопець не читав йому нотації про те що він ще той довбойоб. Хосок виріс, якось, чудовим образом. Чесно.

Став чоловіком, не тим про котрого скажеш “справжній чоловік в домі” але і не роздовбай. Життя полетіло у тартари після смерті бабусі, що вічно повторювала одне й те саме хлопцю. Але доля зіграла інші мотиви. Хосок змінює колір волосся майже кожен місяць, чим створює образ підлітка. В компанії його не розуміють, друзі та знайомі лагідно забувають про ці чудернацькі звички. А Мін Юнгі зник.

Немає поряд чорта з м’ятними пасмами, що затягне на “рейв”, а вже потім буде обурено розповідати за що любить Хосока. Той хлопець, що ніколи не розкаже як себе почуває і взагалі “ці романтичні шмарклі для лохів повних”, але потім на випускний Хосока подарує йому букет квітів і запросить на романтичний пікнік. Юнгі котрий на даху дитячої гірки написав маркером “ЛОХ” і поряд намалював маленьких чоловічків які колись сказали щось обурливе про Хосока. Звісно до цього їх побив…

Хосок сумує за тими роками. За старшою школою і регулярним пропуском уроків. Психи вчителів через його різко знижені бали та через Юнгі, що спокійно говорив що заманеться про вчителів. За однокласниками які радісно бігали по школі від завучів та за святами які вони влаштовували. Дитинство закінчилося і почалася повна дупа, з цими університетами та роботою. Але Хосок всупереч цьому сміливо йшов уперед…

Бо все одно нічого вже не повернеш.
Адже так, Мін Юнгі?

– Я все ще чекаю, що усе повернеться…