Кохання, як сльоза – народжується в оці, западає в серце

Опис: P.s. Я живу у тобі. У кожному подиху. Всередині тебе, під шкірою, в крові, в клітинах. Я дихаю ними через тебе або замість. Мій запах на твоїй шкірі. В очах мій образ. Ти мій. Я ярмо на твоїй шиї. Твоє клеймо. ©Мінхо

Amor, ut lacrĭma, ab ocŭlo orĭtur, in pectus cadit

Глава I

Сонце пробивається через густі білі хмари, на дворі стоїть передчуття прийдешнього літа, травень поволі добігає кінця. Зелень буяє, бджоли трудяться біля яскраво вбраних садів. Повітря ще досі тепле, а не нестерпно палюче й вологе, воно легенько обволікає шкіру, неквапно грає з травою та верховіттям, створюючи легкий шелест. Птахи підтримують розмаїття звуку жваво й невпинно цвірінькаючи від самого ранку.

Мінхо ж з мамою поза межами цього діяння природи поринули у свій, людський світ. Від самого ранку вони бігають по Сеульському аеропорту чекаючи на скорий відліт Мінхо.

Мінхо достатньо високий юнак. Має виразні риси обличчя, рівний ніс, бліде лице, малинового кольору губи та великі карі очі. Його волосся відливає золотом, ще виразніше підкреслючи його красу. Він вдягнений у білу футболку, поверх якої пов’язаний оверсайз лонгслів, та білі шорти, взутий у звичайні чорні конверси, сумка для навчання звисає з плеча, величезна валіза і мамине хвилювання довершують образ.

— Ти знаєш я щось вже передумала відпускати тебе на край світу, одного однісінького. Давай поїдемо додому, походиш на якісь сеульські курси, щоб ще підтягнути англійську – не вгамовується матір

— Мамо – зітхає Мінхо – це чудова можливість для мене, ти ж знаєш. По-перше ця поїздка доводить, що я не дарма так багато вчився і зміг отримати цей грант, ти ж на сайті бачила, які діти відвідують цей табір? Отож бо і воно, фінансів на такий рівень навчання в нас зараз немає, а по-друге сертифікат який я отримаю після цього навчального табору, прекрасно вплине на моє майбутнє резюме, ну чи его потішить – усміхається –  Не час боятися, час ризикувати. – намагається підбадьорити і запевнити маму хлопець, обіймає її легенько за плечі

— Сама раціональність, тільки гляньте – сміється з сина жінка – Добре, і правда нікуди вже тікати, серце просто не на місці. Аби біди не було

— Мамооо….

З важким серцем матір відпустила Мінхо, після його вильоту ледь дісталася дому й злягла на пару днів у хворобі. Та Мінхо не знав про це, ніколи і не дізнається. Якби знав серце ще більше б країлося від того, що передчуттів її не послухав,  лише  здоров’я їй занедбав.

В цьому таборі доля йому своє випробування підготувала. Подолає чи ні лише Бог відає

***

В цьому році Хван Хьонджін знову поїде в літній навчальний табір. Єдине, що хлопця тішить — табір новий. Хьонджін дитина з багатої родини виплекана в обов’язках і порядку, а не любові. І тому має складний характер, відповідний його статусу і родині. Юнак хоч і не має приємної вдачі, проте зовнішністю природа його не обділила. Строгий погляд карих, темних очей, пухкі губи, рівний ніс, виразні вилиці й рівна лінія щелепи ошатно підкреслюють загальний образ юнака. Смоляне волосся він часто збирає у невеликий хвіст ззаду. Має високий зріст й чітку статуру тіла.

Хьонджін закритий у собі, зі своєї родиною в стосунках відстань тримає, він молодша дитина в сім’ї, але найбільш амбітна з поміж всіх. Батько виховував його в строгості й обмеженнях, плануючи передати в майбутньому справу свого життя. План досі актуальний, і тому Хьонджін приймає свій хрест. Бо не знає іншого. На інше не дивився ніколи.

Валіза зібрана, після сніданку хлопця відвезуть до аеропорту. Бажано було б не стрибнути з того літака на льоту, на шляху до “зміїного кодла”. За всі роки проведені в навчальних закладах з подібними до себе людьми Хьонджін втомився. Щиро втомився. Він і досі не має міцного емоційного зв’язку, хоча б, з однією живою душею на землі. Зв’язки, обов’язки, стриманість має. Щирість і емоції ні. Відлюдькуватий. Яким ще мав би бути чи може, хтозна.

Рейс Хьонджіна відлетів після одинадцятої години ранку. Без гарних сподівань та у емоційному виснаженні.

Доля свої дари принесла йому за смиренність й покору. Чи витлумачить він правильно їх? Доля не знає, час розсудить.

***

Мінхо втомлений й роздратований ледь дістається своєї кімнати, він майже не спав у літаку, в нього затекла шия та болить спина. З останніх сил тягне за собою багаж, в’яло перебираючи ногами. Зараз його основні задачі продиктовані необхідністю фізіології — прийняти душ, поїсти, лягти спати. Лекції і семінари почнуться через три дні, тому часу на відпочинок, байдики та інтеграцію в колектив предостатньо.

З шумом ввалившись в кімнату, буквально падаючи на порозі Мінхо зауважив свого сусіда, той розпаковував і розкладав свої речі. Мінхо вкотре обдумує своє суспільне приниження: « Ну чому не можна бути охайнішим…?».

— Я думав сюди на три місяці приїзжають, чи ти купив цю кімнату й тепер оселешся в ній? Мене не туди поселили чи що – не привітно починає сусід, явно не задоволений чимось.

— Ні, я тут теж на три місяці, просто не бував ще в тривалих поїздках, перегнув – Мінхо згладжує ситуацію, намагається – Мене звати Мінхо, а ти звідки приїхав, не кореїць часом?

— Кореїць

— Яка вичерпна відповідь – чорноволосий юнак викликає у хлопця сміх. Він звик до пихатості людей, їхніх постійних теревенів, а екземплярів відлюдькуватості ще не зустрічав. Йому цікаво – Як тебе звати? Можна поцікавитись ?

— Мене звати Хьонджін. Давай краще не будемо надто надокучливими, те що ми співмешкаємо в одній фізичній площині, не зобов’язує нас до спілкування. І взагалі я дам тобі пораду, твоїй наївності тут місця немає, будь обачним, бо тебе зжеруть не пережовуючи.

Нарешті Мінхо почув від цього хлопця повноцінні речення, і хоч це лише дорікання та повчання, з уст Хьонджіна все одно звучить приємно. Ні не так. Навіть якщо його губи будуть вимовляти лише одні прокльони, якщо його слова несуть в собі отруту Мінхо все одно б його слухав. Однозначно, його сусід гарніший за всіх, кого він будь-коли зустрічав. Його енергетика нестерпна, його подача нестерпна, його язик без кісток, він схожий на юного мізантропа. Безсумнівно Мінхо мазохіст. Або ж просто шалено хоче розколоти цього хлопця. Він знайшов собі цікавий об’єкт дослідження. Так, він його доведе до білої гарячки і буде впиватись цим його станом. Він як ніхто знає, Хьонджін – ходяча глиба агресії. Однозначно. Без заперечень.

— Добре Хьонджіне, я зрозумів тебе – почав Мінхо після нетривалого мовчання

— Міг би не оповіщати

— Який ти товариський – відверто насміхається юнак – Але не про це, ти за мене старший чи ні?

— Ти сказав, що зрозумів мене, а продовжуєш теревені не вмовкаючи – сухо зауважив Хьонджін – Звертатись до мене формально не потрібно, можна взагалі не звертатись

— Добре, хьон – Мінхо весело дражнити хлопця

— Ти ще й недалекий. Думав зміїне кодло за цими стінами буде, а мені сюди найбільшу змію підсунули. Знаєш Мінхо, мої поради можеш забути, ти ідеально сюди впишешся. Не помітив одразу – виходить з кімнати хлопець. Мінхо спокійно продовжує перебирати свої речі.

Однозначно — його сусід не вміє будувати взаємини з людьми.

***

Навчання йде повним ходом. Лекції вичитують, семінари проводять, мало що може відволікти увагу учнів від навчання. Освітній процес починається о десятій ранку і закінчується до шостої вечора, з перервою на годину обіду. У неділю вихідний, Мінхо в цей день довго говорить з мамою і сестрою. Він дуже сумує за домом і рідними, проте вибір вважає правильним. Поки навчання йде успішно, так би мовити спрощена версія, пізніше буде серйозніший проект в команді, а ще пізніше буде можливість написати наукову статтю і прийняти участь в конференції. Він познайомився з приємними, на його думку, людьми і можливо продовжить з ними спілкування. Дуже полюбив альтанку в саду і якщо має можливість зранку чи ввечері, милується розкішним садом. Гори на диво не задушили його хворобою, а прийняли. В них стійка сила, непорушна, вони промовисті, Мінхо надихається ними, дисциплінує себе.  Він подовгу переповідає матері за телефонною розмовою про свої успіхи, людей та природу, обіцяє мамі й сестрі поїхати разом в гори вдома. Лише замовчує про свого сусіда з яким вони зовсім не поладнали. Точніше Хьонджін взагалі ні з ким не поладнав. Мінхо і на думку не спадало, що все набагато гірше, ніж він примітив у перший день, проте він не збирається займатися психотерапією, це не його компетенція. Єдине, що його дійсно турбує більше відлюдькуватості Хвана — нічні жахи, що сняться хлопцю майже щоночі. Він схлипує, крутиться, стогне, Мінхо в такі моменти робить все, щоб заспокоїти хлопця, а після робить вигляд що нічого не сталося, бо Хьонджін не пам’ятає таких ночей. Вони не розмовляють межи собою, всі щиро Мінхо співчувають через такого сусіда, нарікають на долю за відсутність вільних кімнат, пропонують переїхати до своїх. Проте Мінхо не такий категоричний і Хвана не обговорює, єдине чого б хотів — щирої розмови з ним. Він сам по собі енергійний і компанійський хлопець, дуже щиросердний, а Хьонджін його антипод, видно, що він таким став, а не був, видно, що він зранений, загнаний та ображений, тому він не викликає ненависті чи зневаги. Роздратування так.

«Я б тебе вислухав» – в думках Мінхо після ночей кошмарів носиться. Все більше і більше він до нього почуттями прикипає. Не помічає поки..

В одну з липневих ночей все повторилось, проте цього разу у Хьонджіна стався сонний параліч. Такого визгу і галасу задав тієї ночі наляканий Мінхо, що працівникам довелося серед ночі викликати штатного психолога і швидку. Після складної ночі і пережитого страху Мінхо повернувшись в кімнату підійшов до Хьонджіна, обійняв його і розридався в нього на плечі. Хьонджін від неочікуваності застиг, мов статуя, не розуміючи чи хоче він заплакати від стресу чи від співчуття проявленого до нього. Такого щирого, яке всю кімнату заповнило собою. Мінхо давно доглядає за ним, а він робить вигляд, що не пам’ятає. Так легше, набагато простіше уникати його, хай він і притягує увагу до себе. Він жодної людини не знає, яка б так довго мовчала про його проблеми зі сном, допомагала йому за просто так, не підтримувала розмов проти нього. Яка б так щиро плакала в нього на плечі від жалю, від незмоги допомогти

— Дякую тобі. Щиро дякую, за те що ти поряд. За те що ти такий чуйний, безкорисний. Лишайся таким – перериває тишу Хьонджін, руки у волосся Мінхо запускає, по спині водить, до себе пригортає – Звертайся до мене за нагоди чи без, я не забуду твою турботу. – сльози котяться рікою, голос надривається.

Чиста душа Мінхо пригріла очерствілу і покинуту душу Хьонджіна. Для Хвана усе це не має сенсу й суті. Все в його душі забуте, занедбане й кинуте на призволяще. Ніхто сюди не приходить, ніхто не доглядає. Якщо й зрідка навідує хтось його душу, то для цієї людини є її облаштований, персональний куток. Яскравіший, живіший, нею посаджений. А в цілому, ця душа вже нікому не потрібна. Ні йому, ні людям. Принаймні він вправі так думати.

— Я ніколи б і не подумав, що в тебе таке зранене серце – сглипує Мінхо – Якщо ти захочеш поговорити не тільки з психологом, я чекаю на тебе. Поведу тебе в сад, налью зеленого чаю і вислухаю

— Дякую – сильніше пригортає до грудей хлопця Хьонджін, вдихає його запах, насолоджується. Бо Мінхо лине до нього, а не відштовхує. Він гріє його.

“Господи, не дай мені занапастити його світлу душу. Прошу. Вбережи його від мене” – єдина молитва на все життя Хьонджіна. Його життєва позиція.

***

Останні тижні серпня минали напружено, всі були заглиблені у навчання. Мінхо готував проект, закривав кредити та невпинно обдумував Хьонджіна і його поведінку. Після тієї злощасної ночі, Хьонджін не став відкритішим, проте Мінхо повсякчас знаходив щось приємне в себе на столі чи в аудиторії. І можна було б кому завгодно прописати ці прояви уваги, якби не холод з боку недавніх товаришів. Мінхо, не зміг донести їм своєї правоти щодо Хьонджіна й по правді його це більше не хвилювало. Його хвилювало лише мовчання Хвана. Чому він обирає мовчати замість скинути з себе тягар. Насправді мовчання один з найкращих способів вбивства себе. Все твоє єство оповите ранами, але воно закрите від очей оточуючих, ніхто не бачить як ти гниєш зсередини. Настільки сильно виїдає нас мовчання, наче проказа, наша душа вкрита цими виразками, в очікуванні на ранню скору смерть, мучається в агонії, і єдиний спостерігач екзекуції – ти. Бо ти несеш її погибель у своїх руках. Спостерігаєш, за своєю повільною смертю. Коли ти не можеш розділити з кимось хрест свого життя, не можеш в пошуках спокою приклонити до чужих колін голову, не можеш викричати це, то лишається смиренно чекати кінця.

Юнак не розумів, як людина добровільно може зректи себе на страждання. Поки не розумів..

Тим часом дні летіли найшвидшим експресом уперед. Якось вдосвіта у неділю Мінхо розбудив Хьонджін. Ошелешений і сонний хлопець не зрозумів спочатку, що відбувається і що від нього хочуть, поки не почув, що його запрошують на сніданок в гори. З можливостями Хьонджіна і територію табору покинути без наслідків можна. Мінхо не довго думав, від часу проведеного з хлопцем, що давно в голові оселився не відмовиться. Зібравшись, вони вирушили тихими коридорами гуртожитку, забрели у сад і через нього вийшли на гірську стежку. Природа ще непробуджена, чиста готувалась розпочати новий день. Сонце збиралось осяяти і пригріти світ, висушити траву росою вмиту. Оповити все живе і суще сонячним теплом. Вони йшли лісом, дерева прихистили їх під своїм верховіттям, птахи наспівували їм у добру путь. Мінхо милувався ошатністю природи, жодного кроку сюди не вважав неправильним. Хьонджін милувався Мінхо, його витонченими рисами обличчя, його станом, він враз помітив усю миловідність цього хлопця, його аристократизм у зовнішності та характері.  Хьонджіна осяяла виразна думка, він ніколи не милувався людьми. Люди могли бути симпатичними, гарними в його оточенні й розумінні, здавалося, що й Мінхо просто гарний, але ж ні, було щось інше. Щось що змусило юнака готувати для нього сюрприз, приділяти йому увагу, думати про нього. Хьонджін не раз замислювався про те, яким певно цікавим співрозмовником може бути Мінхо. І він вичекав вільний момент, коли навчання вже не може завадити, вичекав і викрав його від чужих, зайвих очей. Тільки своїм очам і природи він довіряв вбачати цю невимовну красу. Інші її б не оцінили, вони не знаються на мистецтві. Лі Мінхо – витвір мистецтва, дарований Хьонджіну долею, єдиний образ поселений в його голові.

Підйом до місця призначення зайняв близько півгодини. Мінхо був вражений тим як підготувався Хьонджін до їхньої зустрічі. Тут були дрова для багаття, щоб заварити свіжий чай, пишно накритий стіл, для Мінхо який любить поїсти і природу, то точно райське місце. Два стільці з пледами, ну просто ідеальне побачення нетфлікс серіалу, не інакше.

— Ти знаєш я зараз дуже ніяково почуваюся – почав Мінхо – наче я so special – голосно починає сміятися

— Я зараз розведу багаття, ти сідай поки, накрийся, щоб не змерз доки чекаєш. Потім чайник нагріємо. Ти який чай будеш? Я приніс різні збори трав

— Воу, рівень підготовки краще, ніж в mi6, за це дякую. Але я допоможу і потім разом поснідаємо, відпочинемо і поговоримо. Нам до котрої треба повернутись ?

— Та можемо і завтра прийти – вперше усміхається – наші кредити по навчанню закриті, мої можливості необмежені. Мінхо усміхнувся й поринувши у роботу задумався.

Його, іноді, дивує, як дивно працюють і вибудовуються людські взаємини. Коли вони зустрілися вперше, він чітко охарактеризував з нічого його характер, але розвивати обіцяні провокації не став, адже навчання було для нього важливішим. Для тутешніх роззяв Хьонджін був цікавим об’єктом обговорення, але Мінхо вистачало і сусідства з цим диваком, для більшого не було енергії, і він не любив пліток й необґрунтованих образ людської гідності. І тут в якийсь момент стаються нічні жахи, сонний параліч. Безумовно стресові ситуації зближують людей, та вони не зронили жодних суттєвих слів один одному з того часу. Яка може бути між ними близькість? Що таке близькість? Що спонукає їх стояти тут, Хьонджіна запросити Мінхо, а Мінхо погодитися? Чому в даному середовищі вони є об’єктами зацікавленості один в одному? Чому….

Вони вже розпалили багаття, заварили збір та присіли відпочити, сніданок виявився ще теплим. Мінхо задивлявся на перше сонячне проміння цього дня, що пробивалося крізь хвою. Яке невимовне почуття щастя охоплювало його в моменти спостереження краси природи. Яке невимовне зачарування він виражав своїми очима. І це саме зачарування не помічав в очах Хьонджіна, який не зводив з Мінхо погляд, повністю прикутий увагою до нього був.

— Я тебе не просто так притягнув сюди зрання – розливає чай Хьонджін – Хотів подякувати тобі, за проявлену до мене доброту. Тепер я зроблю вигляд, що теж вмію її проявляти – сміється

— Насправді я не очікував такого. Мене дивував і шоколадний пудинг, який залишали лише мені ввечері… А тут ціле побачення – виправляється – Ой, зустріч

— Та ні, це і правда побачення

— Ти б краще зі мною так не жартував, а то мені дійсно хлопці подобаються

— Я не жартую і не засуджую. Краще їж бо скоро і термо посуд вичахне

Можна було б подумати, що перше вражіння про людину мінливе, а ваші перші відчуття біля цієї людини є більш яскравим показником. Відчули ви спокій, цікавість, страх чи нервування, з цим ви й ступите на шлях з цієї людиною, те в найбільшій мірі й проявиться. Хьонджін не задумувався про це до сьогодні, що він відчував в день їхньої першої зустрічі? Певне, роздратування це перше, що спадає на думку. Але ні, першою думкою, свіжою й недоторканою була цікавість. В обох.

— Ти дуже приємна людина, Мінхо – роздивляється довкола Хьонджін, не затримує ні на чому погляд. – Відданий, старанний. У тебе гарна усмішка і легкий характер. Як виявилось ти зовсім не змія. Ти зовсім не жалиш – тепер розглядає улюблене обличчя навпроти, очей не зводить

— Мені дякую сказати? – сміється Мінхо – І неясно похвала то чи дорікання. Твій емоційний спектр найбільша загадка мого життя – підтримує зоровий контакт хлопець

— Мінхо, буду виражатися стисло. Я тебе не просто так позвав провести час разом

— Ну то давай до суті – сьорбаючи чай напружується Мінхо

— Час проведений наодинці з тобою дарує мені спокій. Не важливо мовчиш ти чи говориш, навчаєшся або бурчиш на мене, говориш з рідними.. Мінхо, ти подобаєшся мені і я хотів би щоб ти це знав. Подобаєшся в романтичному плані й просто як людина

Мінхо виронив з рук веделку і вирячився на хлопця навпроти. Був дуже здивований з того, що не виплюнув те що жував, бо це в його стилі. Насправді він потрапив в полон заціпеніння. Раптово кров відлинула від його обличчя, а горло взяла задуха, ноги стали ватними. Точно. Він зомлів. У Хьонджін серце додолу впало, насилу себе опанував, щоб до тями привести хлопця, а не розглятися разом з ним серед лісу.

— Я звичайно неприємна людина, але не думав, що настільки – починає Хьонджін, тримаючи на руках Мінхо, протягує йому воду

— Вибач, я не очікував – знітився хлопець

— Можемо не продовжувати цю розмову, хочеш повернемося? Скоро однаково роз’їдимося й не згадаєш цього

— Ти не так зрозумів.. – перебиває й пригортається до Хьонджіна, лице на грудях ховає – Це не від огиди, а від здивування.. хвилювання – замовкає

— Зрозумів – обіймає. Запахом насолоджується

— Ти теж мені подобаєшся – в очі заглядає. У Хьонджіна кров в жилах стине від цих слів, серце Мінхо кульбіт робить.

Вони одні серед цілого лісу, природа єдиний свідок єднання двох душ. Очі їхні насолоджуються, серця вистрибують, тіла горнуться один до одного, руки тягнуться. Віки вічні чи роки зчисленні, хтозна скільки їм призначено. Вони поки тут. І з цього місця в них початок.

Хьонджін охоплює долонями обличчя Мінхо й притягує до себе. До поцілунку запрошує.

Мінхо податливий, в його руках як віск плавиться. Настало умиротворення. Дві душі принесли цьому місцю спокій.

***

Мінхо і Хьонджін останні дні в таборі проводять не відлипаючи один від одного. Багато говорять, споглядають природу. Мінхо знайомить хлопця з мамою і сестрою. Вони обіцяють листуватися, Мінхо розповідає, що хоче вступити до Сеульського національного університету, і тоді відстані міст між ними більше не буде. Хьонджін пропонує приїздити до Ансану на вихідні й проводити разом час.

Сьогодні чудовий, світлий день. Мінхо прокидається з гарним настроєм, збираючись провести останній день в таборі. Хьонджіна в кімнаті немає, Мінхо пошукає його потім, щоб разом зібрати речі і попрощатися. Він вмивається й спускається поснідати. Сьогодні всі усміхнені, щасливі отримати сертифікати й рекомендації. Хьонджіна немає і в їдальні, Мінхо стає цікаво як рано він прокинувся, якщо вже снідав. Він відправляється на пошуки Хьонджіна після сніданку, бо вони летять сьогодні вночі і адміністрація просить зібрати речі якнайшвидше. Він був у бібліотеці, в аудиторіях, в альтанці що в саду, на спортивному майданчику, в усіх жилих корпусах. Хьонджіна ніде немає. Він телефонує йому, але абонент недоступний. Він вирішує звернутись до адміністрації, як це вони могли допустити, зникнення учня. І відповіть від завідуючого доходить до Мінхо.

— Містер Хван Хьонджін вилетів терміновим рейсом сьогодні вночі – Не переймайтеся, його речі доставлять пізніше.

Мінхо не знає як дійшов до кімнати. Тут він осідає на підлогу і починає ридати. Його трусить. Він не розуміє, чому Хьонджін не залишив йому повідомлення. Чому за цілий день він не дав жодної звістки про себе.

Чому люди стають мовчазним катом. Йдучи не зроняють ні слова. В один день, життя зводить людей випадком, обставинами, нагодою. В якийсь з днів, тихо, без слів, люди йдуть з нього. Без пояснень. Життя одного залишається в незнанні, чому пішов інший, життя іншого веде його далі. Те що починається одним днем, одним днем і закінчується.

І от чому саме в такі світлі дні, наповнені сонячним теплом, красою життя й співом пташок – наші душі вбираються у чорний? Чому в такі світлі дні, наповнені життям до нас приходить траур? Чому саме у світлі дні, наповнені життям – наші душі помирають?