Кохання ціною в життя

– Скільки тебе можна чекати? – запитала подруга, коли вони з Вів’єн зустрілися на порозі університету.

– Тяжка була ніч, тож я все проспала, – відповіла дівчина.

– Знову ридала через двійку місіс Сміт? – засміялася Еліс.

– Ні, я робила домашнє завдання, – закотила очі Вів’єн.

Звісно вона брехала.

Останні дні, все про що вона могла думати, це місіс Сміт, але вона думала не про двійку. Її думки були насичені образами тієї жінки, її посмішкою, якою вона завжди зустрічала її, ніжними, нерішучими дотиками, і її блакитними очима.

Але все змінилося, тепер викладачка її ненавиділа. І цей гіркий присмак був в душі Вів’єн.

Безсонні ночі, пронизані тугою і розчаруванням, залишили в її душі слід, що нагадував сумне відлуння вівтарних дзвонів.

– О, а можна списати? Я не встигла зробити, – попросила подруга.

– Дам, пішли вже, бо зараз запізнимося.

З активної студентки, яка завжди відповідала на парах, Вів’єн перетворилася на пофігистичну дівчину, якій було плювати на все, що відбувалося навколо неї. Останнім часом, все для неї втратило сенс. Навчання, улюблені місця, улюблена їжа, та й просто життя.

– Вествуд, Ви слухаєте? – запитав викладач.

– Так, – відповіла вона.

– Тоді дайте відповідь на моє запитання, – він склав руки на грудях.

Дівчина довго дивилася на нього, намагаючись хоча б якось витягнути зі своїх думок його слова, та все було марно.

– Вибачте, – опустила вона погляд.

Викладач лише кивнув, та почав далі читати свою лекцію, яку Вів’єн не слухала.

Наступною парою, була пара у викладачки, яку вона хотіла зустріти менше всього. Тож, замість того, щоб піти до кабінету, вона вирішила піти в буфет, але крокуючи коридором, вона враз опинилася обличчям у обличчя з тією, яку вона не мала бажання бачити.

Очі обох жінок зустрілися, і це миттєве зіткнення було наче спалах блискавки на похмурому небі. Але в очах викладачки не було нічого, окрім відрази та відчуженості. Дівчина відчула, як власне серце затріпотіло від розчарування і болю, а її думки здавалися маревом в безбарвному світі. На мить обидві жінки залишилися непорушними, але в цих очах відбилася безжальна реальність їх невзаємності….а можливо, там було і щось інше, що Вів’єн вже не могла прочитати, адже її очі набралися сльозима.

– Аудиторія в іншому боці, – холодно сказала викладачка.

– Чому ви мене ненавидите? – різко запитала Вів’єн.

– Це не слушний час…

– Це якраз дуже слушний час, я може взагалі помру сьогодні, тому хочу знати, – істерично засміялася Вів’єн.

– Не мели дурниць і йди на пару!

– Ні, я хочу почути, чому Ви мене ненавидите!

– Вів’єн, ти бачиш з ким розмовляєш? Чи твої рамки взагалі заплили?

– Мені просто треба знати, – майже плакала Вів’єн.

Викладачка поглянула на студентку холодними, безжальними очима.

– Чому…

– Ти взагалі думала головою, коли казала мені про своє кохання?! Ти думаєш,воно мені потрібне? Я доросла, заміжня жінка, Вів’єн. Це дивно знати, що в тебе закохане, якась дівчисько. І твоє кохання – це лише твоя слабкість. Забудь мене і рухайся далі, бо у світі багато важливіших речей, ніж твоє дурне закохування.

Тиша. Довга, пронизлива, болюча.

– Все?! Задоволена? – запитала викладачка.

– Так, я…я зараз прийду, – намагалася вона стримати сльози.

– Запізнитеся, я вас взагалі не впущу в кабінет.

– Добре, як скажете…я можу вже пройти? – вона не підіймала очі на жінку, вона хотіла просто пропасти.

Вона хотіла, щоб її більше не існувало.

Ні в університеті, ні в житті цієї жінки, адже вона знала, що зіпсувала все.

Викладачка лише мовчки поступилася. Вів’єн побігла.

У вузькому кабінеті туалету університету, де світло ледь проникало через маленьке віконце, дівчина сівши на холодні плити, просто плакала. Її сльози текли непримиренно, наче дощ у грозову ніч. Думки вирували в її голові, намагаючись розгадати загадку, чому викладачка відреагувала на її слова тоді саме так.

– Ей, все добре? – запитав якийсь хлопчина.

– Що ти робиш у жіночому туалеті?! – злякалася Вів’єн.

– Почув твої ридання, вирішив зайти, все одно вже розпочалася пара, і нікого не має.

Подивившись на годинник, вона зрозуміла, що тепер місіс Сміт, навіть не пустить її на поріг, тож вона зручніше всілася, спираючи голову на стіну.

– Можна? – запитав він, показуючи на місце поруч.

– Сідай, – зітхнула вона.

– Що сталося? Не поділишся?

– А тобі це треба?

– Ну…цікаво просто, – знизав він плечима.

– Я зізналася людині в своїх почуттях. Сказала всю правду, а вона тепер мене ненавидить, – задихаючись від сліз, сказала Вів’єн.

– Чому ти думаєш, що вона тебе ненавидить?

– Вона, буквально, сказала мені про це.

– Може вона просто стерво?

– Ні, вона найчарівніша і наймиліша жінка, яку я коли небудь зустрічала. Вона завжди усміхалася, яскравіше всіх, і …

Дівчина сяяла, коли вона розповідала про неї. Її очі запалювалися, ніби зірки на ясному небі, і в кожному слові віддзеркалювалася безмежна ніжність. Кожен жест і міміка її обличчя передавали неймовірну пристрасть і відданість цій жінці. Хлопчина, слухаючи це відчував велику силу та чистоту цього почуття, яке звучало як найкраща поезія, написана коханням.

– Але…вона заміжня, і я їй нецікава, і я проблема.

– На кожну книгу, знайдеться свій читач, – сказав хлопчина.

– А ти…я не бачила тебе раніше в нас, – перевела тему Вів’єн.

– Мене рідко помічають, але скоро про мене будуть говорити всі, – загадково сказав він.

– Що? – не зрозуміла Вів’єн.

Але він просто вийшов з туалету.

Дівчина продовжуючи сидіти на підлозі, лише похмуро дивилася на свої руки, намагаючись зрозуміти, що саме зараз відбулося. Повернувши голову на місце, де він сидів, вона побачила золотий патрон, що відблискував на сонці.

– Це…- їй знадобилася секунда, щоб зрозуміти, про що саме говорив хлопчина, – О ні…ні-ні-ні.

Вона швидко вибігла з туалету, щоб попередити людей. Вона розбила кнопку тривоги, але так і не встигла натиснути на неї. Вже було пізно.

Перші постріли пролунали.

Пролунали вони зі сторони, де в них саме мала бути пара, і не задумуючись, вона побігла саме туди.

– Я…там…вам треба піти звідси! – забігла вона в аудиторію, де всі спокійно продовжували працювати.

– Вів’єн, що таке? Ви зриваєте мені пару! – сказала викладачка.

– Ви не чули постріли…?

Всі здивовано на неї подивилися.

– У Вас температура? – засміялася жінка.

– Я…- їй і самій здалося, що це дійсно все її вигадки, але різко прозвучали ще постріли, які почула не лише вона.

Студенти почали різко збиратися, та вибігати з кабінету. Але постріли звучали все ближче і ближче.

– Треба закрити двері і лізти через вікно, – сказала викладачка.

Хлопці склали парти, притискаючи їх до дверей, намагаючись максимального забарикадувати їх.

Вони відкрили вікно.

– Високо…- сказав один одногрупник.

– Другий поверх, зламаєш ногу, зато будеш живий, – відповів інший.

– Давайте пригнемо ми, а потім будемо ловити дівчат!

Із шумом вітра, вони почали рятуватися через його раму. Студенти перестрибували, один за одним, мов акробати в цирку, прокладаючи собі шлях на свободу.

Постріли звучали все частіше і частіше, крик паніки в коридорі нарощувався.

Вів’єн стояла і дивилася то на двері, то на вікно, то на викладачку, яка активно допомагала студентам вибратися. В її голові ехом звучали слова, які жінка сказала їй в коридорі. Вони були наче люті блискавки на найтемнішому небі, і вони опали на серце студентки, залишаючи її в кривавому розпачі та відчуженості.

– Вів’єн, тобі окреме запрошення треба? – запитала викладачка.

– А ви…? – запитала вона підходячи до вікна.

Не встигла викладачка навіть відкрити рота, як всі парти різко впали, а двері відчинилися.

Вів’єн обернулася – це був він. Хлопчина, якому вона розповіла найболючіше.

– Привіт, – намагалася вона з ним закомунікувати.

На якийсь момент, він застиг. Йому не хотілося вбивати її.

– Це вона? – запитав хлопець.

– Хто вона? – не розуміла дівчина.

– Та, хто сповнювала твої дні найяскравішими фарбами, чи як ти там казала, – змахнув він.

Вів’єн подивилася на жінку, а потім знову на стрілка.

– Можеш не відповідати, це видно по твоїм очам, – засміявся він і навів дуло на викладачку.

Це була секунда, коли пуля від стрілка відлетіла. Вів’єн швидко стала перед жінкою, мов живий щит.

– Вибачте…, – все що встигла сказати Вів’єн перед тим, як її тіло пронизала пуля.

Це був момент, коли час здається сповільненим, а світ стає безваговим. Звук усувається, і весь спектр емоцій сконцентрований в одній секунді.

Перший удар, мов жар, ледь відчутний, але найсильніший усередині.

Ти відчуваєш, як життя втікає, немов пісок між пальцями. Світ віддаляється, і зникають всі дрібниці, які колись вважалися важливими. Єдиним почуттям, що лишається, є втрата, страх і непевність.

В той момент, все відчувається за межами часу і простору.

В аудиторію різко забіг спецназ, який відразу повалив хлопчину на землю, надягаючи на нього наручники.

Жінка охопила дівчину своїми руками, не даючи їй впасти. Очі Вів’єн ще були відкритими, і в цих останніх поглядах, вона бачила те кохання, яке ніхто і ніколи їй не показував.

– Не закривай очі, чуєш? – просила викладачка, поки чекала медиків, що вже забігали до кабінету.

– Я…кох.. вибач..- намагалася вимовити хоча б щось Вів’єн.

– Не говори, просто чекай…

Але вони не встигли.

Серце Вів’єн перестало битися.

– Вона кохала вас, кохала так, як кохають лише в книжках, – все ще лежати на підлозі, сказав стрілок.

Жінка підняла на нього очі, дивлячись абсолютно пустим, безжиттєвим поглядом. А потім опустила очі на Вів’єн, точніше її тіло, що вже остаточно було закрите в чорний мішок.

Звідкись глибоко в її душі, виникла важка туга, коли жінка вдивлялася в цей пакет, знаючи , що там лежить тіло дівчини, яку вона, наспраді, відчайдушно кохала.

Її серце стиснулося від болю і незгоди з власними діями та словами, які вона сказала, піддавшися страху, що охоплював її.

– Вам треба піти на обстеження, – сказав лікар.

– Зі мною все добре. Вона врятувала мене…- тихо сказала викладачка, дивлячись на лікаря, який фіксував час смерті. Та він лише сумно подивився на неї.

Вона встала і на ватних ногах вийшла з аудиторії.

Виходячи на вулицю, вона подивилася на батьків Вів’єн, які все чекали, що їх донька вийде…

Вона опустила голову і просто пішла геть. Вона розуміла, що втратила когось найціннішого в своєму житті через свою жорстокість і нерозсудливість. Слова застрягли в горлі, і жінка бажала, щоб вона могла повернути час назад, щоб сказати ті слова, які вона ніколи не казала. І які вона знала, що Вів’єн хотіла б почути більше всього на світі.

Але тепер, тільки тиша та пустка залишилися від їх кохання, і жінка лише жаліла, що вже було відчайдушно пізно.

– З тобою все добре?! – запитав її чоловік, що приїхав до університету.

– Ні.

–Тебе поранили?! – налякано запитав він.

– Просто відвези мене додому…- попросила вона.

 

І лише десь в глибині душі, що ще літала поміж світів, Вів’єн знала, що зробила правильно.

Вона зробила те, чого хотіла.

Зробила її щасливою, пропавши з її життя.

Точніше…їй здавалося, що вона зробила її щасливою.