Кохання, мабуть, не існує

І світ відкрив мені очі.

— Вже ніколи, чуєш ніколи, ніколи вже тебе не буде в цьому місті, в моєму серці, квартирі, тілі. Мені все одно на холодний вітер, забирай речі та йди геть, тільки зникни на завжди.

Цього вечора навіть захід сонця не такий, як завжди. Темні хмари майже його перекрили, видніється ледь помітна бліда веселка.

— Так само, як і в перший день нашого знайомства…Навіть думати не хочу, бридко.

Її волосся розліталося в різні боки, вітер був настільки сильний, що продував й органи. А може то й не вітер, може нестерпна біль, що палала в середині та розповзлася по всім куточкам, венам та виходила скрізь сльози на обличчі.

— Я би волів, щоб в тебе залишився той подарунок, бо, мила, ти була моїм життям.

— Будь ласка, йди, зараз буде гроза.

Незрозуміло, чи то піклування через почуття, що ще залишились чи бажання швидше позбутися його і виперти із квартири.

— Я кохаю тебе, шкода, що десь там, зверху, керує хтось і мені доводиться полишати тебе. Кохаю, чуєш? Проте, який з того вже сенс, яке кохання взагалі. Бувай, чи зустрінемось ми ще колись, не знаю, але чекати буду вічність, моя солодка леді.

Двері балкона гучно з гуркітом закрились, навіть не обернувшись він пішов геть.

Київ – складне місто, зрозуміти яке, вдається не всім, проте невідомо, що чекає нас попереду.