корсет

Я втрачаю здатність дихати: я це помітила на балу, після свого легкого танцю під мелодію віолончелі,

я намагалася відновити звичний для себе ритм дихання, але могла відновити лише ритм, в якому музиканти грали вальс.

Взагалі вечір був підозрілим – я відчула, що щось не так, коли випила фужер ігристого вина: зазвичай в мене від нього лоскотливо бурчить живіт,

потім бурчить голова, себто п’янію.

Того не відбулося: живіт був тихим, тільки ледь чутно хрустіли ребра.

Я намагалася знайти в натовпі на балу знайомі обличчя чи босі ноги, та весь натовп став мені раптом чужим, непривітним,

я намагалася дихати, як дихають вони:

як сива графіня, як гладкий сенатор, як той неприємний на вигляд лорд, як та жінка, якій поважний статус я не вигадала.

В мене не виходило і, наче, я втрачала дихання ще більше, здається – непристойно голосно захрустіли ребра,

і не пом’яти їх, не помацати що там і як, вирішать, що в мене болить живіт, погано подумають і пасивно-агресивно підкажуть

дорогу до вбиральні, а в мене з собою не має пудри, як я буду пудрити ніс?

Втрачаючи дихання, а краще б – туфельку, бо вдягнула сьогодні як раз найменш улюблені, я тікала з того замку,

з того палацу, куди я приїхала на бал.

Я порушила всі правила: в мене біле плаття, чорна спідня білизна, а коли мене питали напередодні, чи поїду на бал,

я казала так,

ні теж казала,

і сміялась, і посміхалась,

спотикалась –

летіла на галявинку, яка була залита місячним сяйвом, наче поглядом чийогось незрячого ока,

від зірок я відмахувалась, вони торкалися моїх ліктів, ніби намагалися допомогти підвестися,

а мені б дихати хто б допоміг.

Я нарешті могла торкатись корсету, який виявився затягнутим надто туго, від якого ламаються ребра, але я не робила цього,

я точно затягнула його легше і не так туго, не так щільно, я, користуючись останніми подихами, спробувала його послабити,

геть розв’язати і скинути, аби дихати вільно, не ламаючи ребра й хребет.

Бризнула кров на біле плаття, і криваві метелики полетіли вгору: кров потекла по вустам, у роті був характерний присмак

метала? Ні,

липи.

Моє тіло розідране, туфельки найменш улюблені, а чорний бюстгальтер був одним з моїх кращих, ну дійсно,

про що ще думати в смерті, дивлячись на кривавих метеликів,

про що ще думати в смерті.

Пахло липою, росли з грудей невидані мною квіти, я й не знала, що такі бувають; лоскотливо бурчав живіт.

Я відчувала, що на мою сукню зараз дивиться Всесвіт, я намагалась сховати сліди крові, щоб він не дізнався,

щоб він не дізнався, що тут, на балу,

вперше настало літо, вперше настало літо з його першим місяцем:

липнем.

Називаю не своїм ім’ям. Називаю на честь цього смаку і запаху

липи.