Корона

Едді сміється голосно, дзвінко, трохи скрипуче, як звук його улюбленої гітари.

— Ніколи б не подумав, що ти вмієш жартувати!

Стів ставить на підлогу одну з коробок, зітхає, ніби не сам запропоновав допомогти з переїздом, дивиться на Едді з удаваним обуренням та штовхає ліктем у бік.

— Гей, а це ще що означає?

— Ну, знаєш, усі популярні шкільні хлопці типу тебе на моїй пам’яті жартують убого та банально, що над такими жартами лише дівчата-черлідерки сміються, щоб сподобатись, — Едді плескає руками та дивиться якось обережно, немов виправдовуючись за власний коментар. — Особливо коли у хлопця призвісько «король Стів».

— Це не так!

— Та тебе так усюди називали позаочі.

— Я не про те… Нормальне в мене почуття гумору було, та і у хлопців теж, ми… — Стів супиться, наче йому вже п’ятдесят і він намагається згадати шкільні роки.

— Та ну, і про що ж вони жартували, окрім тривіальних категорій членів та дівчат? — Едді посміхається лукаво, ніби вже знаючи перебіг цієї розмови наперед.

— Ну про… Про… Різні речі шкільні, — дуже тихо лунає відповідь.

— Різні речі шкільні, серйозно, Стів? — обличчя у Едді таке жалісне, наче ще секунда — і він Стіва по голові почне пестити, як малу дитину.

— Нормальне в мене почуття гумору, — повторює Стів ще тихіше, а після цього раптом вскрикує: — І «королем» мене звали не прям усі, я взагалі не знаю, хто цю дурню вигадав і навіщо!

— Добре, добре, не галасуй, — ледь не перекрикує його Едді, підіймаючи долоні, наче в захисному жесті. — Я взагалі-то згоден, який з тебе король?

— Це в якому сенсі? — Стів запитливо повертає голову в його сторону, наче не він тільки що влаштував тут антикоролівський галас.

— Який з тебе король… без корони? — Едді посміхається, очі палають вогниками-шкідниками, наче задумав щось вигадливе, витіювате — і як у доказ цього тягнеться рукою кудись у бік, біля пильного дивану у своєму новому трейлері, ще заставленному коробками. Тягнеться як раз до однієї з них, і, навіть не дивлячись, щось хапає.

Хапає — і підстрибує прям до Стіва впритул, ледь не штовхаючи того в груди, та все ж таки кладе йому руку на голову, але не для того, щоб попестити, а щоб одягти на неї саморобну, склеену з папера корону, яка вже вочевидь своє віджила — лише павутиння на ній не вистачає та потерті, ось така вона була замизкана.

— Ти диви який красень! — посміхається Едді ще ширше, ніж до цього. — Король Стів, нарешті офіційно!

— І це в мене нема почуття гумору? — корона, зроблена наче і на дитячу голову, все одно ледь не спадає Стіву на лоба, тримаючись лише на його буйному волоссі; і дивиться він прищурено, але не зле. Сам ледь не сміється.

— Зауваж, я такого не казав! — Едді показово підіймає палець вгору. — Як раз навпаки.

— Ти сказав, що популярні хлопці не вміють жартувати.

— То може ти не такий вже і популярний, а, король Стів? — посмішка Едді м’яка, така, що заперечує будь-які глузування — посмішки такої дуже хочеться торкатися.

— Може і так, — погоджується Стів, рівняючи руками свій новий аксесуар на голові. — Але це не так і погано, правда ж?

— Так, непогано, — Едді дивиться ще трохи в чуже обличчя та нарешті відходить, ніяково ховаючи очі.

Корону Стів не знімає майже до кінця вечора.

— Все ж таки приємно бути королем Стівом, — каже він в голос.

І особливо приємно бути ним для когось конкретного, — лунає в думках.