(Не)Залежний. Королі

Глава 1

Юнгі йде коридором. За ним – Джинні, Джун і Хосок. Альфи й омеги академії розступаються, даючи дорогу. Дехто просто кидається в кабінети чи суміжні коридори, щоб їм на дорозі не трапитися.

Юнгі до такого звик. До того, що підборіддя вгору. Що посмішка на вустах. Що очі як скляні і в них нічого не прочитати.

Намджун із Джином знову говорили про закляття. У Намджуна їх ціла голова, а Джинові тільки дай щось новеньке спробувати.

– … і він просто не може розтулити рот, бо в нього його нема. Закляття загалом має бути нетривалим. Але психологічний ефект, думаю, буде приголомшливий просто.

– Та буде, – голос Джинні навіть звучав голодно. Юнгі юнака не бачив, але дуже виразно уявляв: блискучі темні темні очі, посмішка зі закушеним поміж зубів язиком, вперте підборіддя.

Хосок, натомість, якийсь тихий. Навіть слова за ранок не мовив.

– Що таке? – запитав Юнгі. Голос у нього хрипкий і грубий. Геть не схожий на голос омеги.

– Та нічо, – Хосок мав трохи збентежений вигляд, і це нервувало. Юнгі любив знати, що відбувається. Так він міг принаймні створити ілюзію того, що щось контролює.

У столові було людно. Юнгі помітив, що дехто навіть стояв попід вікнами. Та їхній столик, як завжди, був вільний. У лихої слави гарні дивіденди, Юнгі завжди так вважав.

Скинув рюкзак і куртку. Сам завалився на стілець. Розкинув ноги вільно. Завжди подобалося кидати виклик. А тоді кидати погляд на всіх навколо. Хто очі опускає, хто вдає, що все нормально. Юнгі знає, що нормально, тому тих, хто лиш вдає, зневажає навіть більше, ніж тих, хто просто боїться. Страх важко перемогти. Юнгі знає.

– Я в чергу, – каже безтурботно Джинні. Він знає, що для нього черги не існує.

– Мені колу візьми, – гукає Хосок. Він витягає свої м’язисті ноги й крякче блаженно.

– Це ти типу стомився сидіти на парах? – Юнгі піднімає запитливо одну брову. Хосок посміхається трохи натягнуто й мовчить.

– Я думаю, що ми сьогодні з Джином трохи запізнимося, – сказав Джун, дістаючи з рюкзака незмінний блокнот й затискаючи між зубами ручку. – Хочу, щоб він випробував мій «сілентус».

– Джуна, будеш ходити без рота, – застеріг Юнгі.

– Чого це? Я все правильно прорахував, – обурився Джун.

– Знайдіть якогось виродка й тренуйтеся над ним, – Юнгі взагалі не любив, коли Джун випробовував на собі свої «винаходи». Кілька разів вони … не зовсім спрацювали.

– Юнгі, ти навчаєшся на аврора, не можна бути таким… – Намджун цілком відволікся на підніс із тістечками, фруктами й напоями.

– Усе для вас, дорогі мої, – усміхнувся чарівно Джинні. Юнгі відразу потягнувся до пончика з шоколадом, Хосок до коли. Намджун уже хрускотів яблуком.

– Джина, ми сьогодні пробуємо, – заявив він, прожувавши.

– Ееей, я хотів напитися сьогодні, п’ятниця ж… – занив Джин.

– Завтра після п’янки ти не схочеш. І не зможеш нормально, – виставив уперед підборіддя Джун.

Юнгі усміхався. Це було так гарно, так звично. І те, що над омегою з паралелі насміхалися альфи, теж було звично. Просто не гарно.

Юнгі встав з-за столу й попрямував до купки альф, які обступили омегу. Хосок мовчазною тінню рушив за ним. Намджун і Джин напружилися. Юнгі знав, що вони за потреби кинуться на допомогу.

Знав, що допомога йому не знадобиться.

Темноволосий тонкий омега – Хосок, як і друг Юнгі, пригадалося легко – зіщулився під хижими поглядами альф. Чотирьох. Он, іще п’ятий і шостий підходять, відмічає Юнгі краєм ока.

Сьогодні омега Хосок був один, маленького альфи, певно, першокурсника, який весь час кидався на тих, хто ображав омегу, поруч не було.

– Дайте пройти, будь ласка, – голос омеги звучав глухо. Десь у грудях йому вирував схлип, Юнгі чув. Так він чує часом, як вібрує земля, коли по ній проїжджає якась маглівська вантажівка.

– Та ну, омеееежко, – протягнув насмішкувато один з альф, – коли ще навколо тебе буде стільки альф, та ще й готових тебе трахнути.

– Готових, готових, – підтверджували то тут то там грубі голоси.

– Свою готовність у дупу собі засуньте, – буркнув Юнгі, розштовхнувши коло з альф.

Він був грубим і сильним. Став коло омеги й насмішкувато окинув лихим оком застиглих здивованих альф. Розправив плечі, облизнув гострим язиком зуби. Клики, невеликі, але гострі, вилізли, притиснувши нижню губу.

– Пане Мін, – пробурмотів один із них й опустив очі долу.

– Ми просто пожартували, – пискнув інший.

– Я сподіваюся, що більше не побачу, що хтось із вас чіпляється до цього омеги.

Альфи повільно й озираючись розійшлися. Хтось заплескав у долоні, вітаючи Юнгі. Хосок йому відсалютував і пішов до столу.

Юнгі зиркнув на омегу. Той був наляканий. Чи шокований. Він негарно роззявив рот. Певно, щось хотів сказати. Юнгі просто кивнув і пішов до своїх. Запас добрих справ на цілий тиждень він виконав.

Джинні зиркнув на Юнгі насмішкувато.

– Лицар, – вишкірився він.

– Не те що дехто, – муркнув у відповідь Юнгі.

– Цей омега тепер має подякувати тобі за порятунок і скочити до тебе в ліжко, – продовжував насміхатися Джин. Юнгі фиркнув. Тільки цим трьом остолопам він дозволяв отак зі себе кепкувати.

– Я тут подумав…, – Хосок не усміхався. Він був серйозний. Юнгі напружився.

– Що? – запитав.

– Я, здається, таки гей.

Він був розгублений, а Юнгі не звик його таким бачити. Золотого хлопчика, єдиного спадкоємця чистокровного магічного роду. У горлі загірчило: одна річ, коли Хосок просто грається з альфами, зовсім інша, коли каже, що хоче тільки альф. Його батьки не будуть раді.

– Чого? Ти ж трахав омежок, – Сокджин нихилився вперед і понизив голос. Ні до чого було, щоб хтось сторонній почув. – Он Соджун, пам’ятаєш, на тій вечірці минулого місяця.

– І цей, як його, – Намджун відклав убік блокнот і ручку. – Джисон. Помічник директора.

– Так, так, я просто… Але ж це нічого, правда? Ну, лишать мене батьки без штанів. Ви ж мене не кинете? – Хосок грайливо усміхнувся, та очі його не були безтурботні, як усмішка.

– Не кинемо, звісно, – Юнгі простягнув долоню до його колючої щоки й погладив її. – Я так точно, – посміхнувся кривувато.

Якщо житиму.