Кордони теперішнього живого минулого.

“What’s your purpose? Why were you put on Earth?
You could be lost but you belong to the world
We’re now living in a seminal age
The walls are being broken and we’re ready for change” – MARINA (Ancient Dreams In A Modern Land)

Після того, як Айра кинула слухавку і до неї було просто неможливо додзвонитися, а новини вже показували, як армія США нападають на корабель Єрихон, Хенк швидко зібрав все необхідне і виїхав на те місце. Так, це було небезпечно, як і для його кар’єри, так і для життя, але Айра і Коннор за весь час стали йому друзями. Хоча щодо Айри було багато відчуттів. Хто вони один одному? Чомусь зараз ті поцілунки стали важливими й мали значення. Правда якщо бути точнішими, у нього було бажання, щоб це було не чимось просто таким, а щось означало. Коли вона з’явилася в його житті все змінилося, стало цікавим і з’явилося те саме відчуття hugge або коли тобі комфортно від людей, що поряд з тобою та від ситуацій в які ти потрапляєш з ними. Якби ж він знав наскільки все складно і не відомо навіть для самої Айри, то напевно не мучив би себе так сильно такими питаннями та роздумами. Хенк взяв свій запасний пістолет, відкрив магазин та перевірила кількість патронів. В кишеню була вкладена пачка патронів, а сам пістолет схований за спиною. Хенк покинув квартиру та швидким ходом направився до своєї машини, з ключами в руках. Хто знав скільки в нього є часу.

***

Коли поцілунок закінчився, Айра застигла продовжуючи дивитися в очі Коннора. Вони були такими живими й знайомими, але вона не могла згадати де вже їх бачила. Щось далеко в її душі знало усе, але зрадницьки мовчало та давало лише відчуття дежавю. Коннор хвилювався. Його зараз охоплювали так багато думок та емоцій, від чого він втомлювався та багато чого не розумів. Це все було таким новим, проте хвилювання було найбільшим та найвпізнаванішим, і хвилювала його вона, а точніше її поведінка. Рука одразу підіймалася до лоба Айри, наче в спробі виміряти температуру. Проте, чому наче? Він і справді виміряв температуру, але вона була логічною для усього стресу, тому програма підказувала, що у неї шок, а мозок шукав як допомогти…

– Конноре, не думай, зупинися, забагато думок втомлюють навіть роботів, — промовила Айра і зробила вдих та видих.

– Зі мною все добре, просто я рада, що ти живий, — додала вона. Так, з якоїсь сторони це була брехня, але з іншої вона не знала чому так себе поводить і що взагалі зараз коїться. “Так, Айра, візьми себе в руки. У тебе шок. Так, точно — шок. Ти вижила падіння з корабля, за спиною був вибух, ледь не втонула, а ще поцілунок. Це нормально. Просто треба трохи часу” – думала вона.

– Бути такими ж як ви тяжко, — мовив Коннор, зітхнувши з посмішкою. Айра посміхнулась на ці слова і почала підійматися, щоб розгледіти, що коїться навколо. Тільки зараз шум гелікоптера увімкнувся на повну, заглушивши вуха, звук рації, шум машин та армії. До цього наче все навколо було тихим. “В тебе і справді шок” – констатував мозок.

***

Навколо був галас не гірше, ніж тоді, коли він та ще пару поліцейських-напарників намагалися врятувати дівчину, яку тримали кривдники. Чому ради однієї дівчини стільки шуму? До неї була прикріплена вибухівка і через неї могли вибухнути інші вибухівки, які були розумно розставлені з одного дому та по цілому району. Генк пам’ятав, як був лише 24-річним поліціянтом з бажанням допомагати людству за будь-яку ціну. Також він пам’ятав, як ослухався та тихо пробрався в будинок, розмінував дівчину й разом з нею вибрався на двір. Це було дуже ризиковано не тому, що забрати дівчину було складно, атому, що психопат запустив таймер вибухівки. Він помітив зникнення своєї заручниці та через якусь неточність чи несправність вона не спрацювала. Багато поліціянтів увірвалися в будинок, захопили його, армія кинулася розслідувати бомби, що саме їх зупинило, і продумувати план як це все розмінувати. Тим часом він, тепер герой, допомагав дівчині оговтатися. Дівчині в фіолетовій сукні та світло-коричневому пальту. Дівчині, яка була дуже налякана, але в очах якої горів вогонь. Страх і вогонь. Через декілька років він почув, що вона отримала непогану роботу і життя в неї стало таким, як вона і бажала. Генк отримав нагороди у вигляді медалей за хоробрість, за служіння суспільству, медаль пошани та заслуги. Це була перша його реально важлива та успішна справа. Це був перший крок до звання лейтенанта.

Проте зараз він не був тим, що раніше. Депресія та біль, горе втрати й алкоголь — підбили його більше, аніж роки. Проте, і зараз були теж ті, кому треба була допомога. Пролунав вибух і корабель спалахнув. На очі потрапили дві знайомі постаті, які летіли з корабля вниз, прямо у воду. Щось підказувало, що це була Айра і Коннор, тож тепер головною ціллю було дістатися до води. Це було нелегким завданням. Усюди була або армія, або куча усілякого старого та заржавілого лахміття. Та Генк був лейтенантом не просто так: він умів проводити операції, за усіма правилами та хитростями, було б лише бажання. Це був час, коли треба було згадати хто ти, відкинути думки, що ти не можеш бути поліцейським-героєм, яким їх завжди зображають діти. “Коуле, ти завжди казав мені, що твій тато справжній супергерой і ніякі месники не зможуть бути кращими. Ти малював мене в костюмі супергероя. Ох, Коул, якби я міг тебе повернути, але я знаю, що ти сказав би мені. Ти повинен врятувати їх, тато. Ти завжди був розумним, навіть у свої 6 років” – думав він, виглянувши через старий, заржавілий та металевий контейнер, аби розрахувати приблизну кількість з траєкторією пересування армії, що оберігала берег. Біля якоїсь компанії молодняків був прохід вниз, через який можна було дібратися до берега. “Сумо, треба було брати сумо” – подумав він, проте собака могла постраждати й ця думка була далеко закинута. В цій ситуації могла допомогти лише удача, проте Айра й Коннор багато разів повторили б, що удачі немає, є лише правильно розрахований шлях. Генк все-таки вірив в удачу, усе своє життя і службу як поліціянт. Кажуть, що те, що ти шукаєш, чи в що ти віриш — все воно існує, тому не дивно, що така молодь, як ці двоє, вирішили, що не буде нічого страшного, якщо розділяться та вирішать відійти покурити. Таким чином, один направився прямо в сторону контейнера, за кутом якого стояв Генк. Хлопця раптово схопили, закрили рота, відтягнули в так звану “сіру зону”, де його навряд чи зможе побачити напарник. Молодняк намагався схопити зброю, та Генк забрав її в першу чергу, відкинув в бік, як і рацію. Ну, а потім, правильні натиски в правильні точки шиї й один з двох вже відпочивав. Другого хлопця чекати довго теж не довелося, й швидкими рухами лейтенанта він лежав поряд зі своїм напарником. Щоб не розпочиналася тривога через знаходження тіл, Генк сховав їх в один з відкритих металевих контейнерів.

– Ніколи не думав, що буду використовувати знання криміналістики для приховання власних злочинів, — тихо промовив він собі, при цьому стираючи свої відбитки пальців зі зброї. Після цих маніпуляцій, обережно продивившись чи немає ще когось на горизонті, лейтенант кинувся спускатися до берега і сподіватися, що доля на його стороні.

Проте доля була на обох сторонах. Вона допомогла пройти до берега — охорони в цьому так званому береговому металевому корпусі не було, але зламала серце. Він бачив той поцілунок Айри й Коннора, і те, яким він був. Вони кохали одне одного, і навіть якщо не хотіли цього визнавати, це було видно тут і зараз. Ці обидва були живими, живішими ніж будь-коли. Але хіба йому і справді просто здалося, що в її очах, коли вони цілувалися, був вогонь? Генк був впевнений, що йому не здалося. Тоді де правда? Шум гелікоптера десь зверху нагадав лейтенанту, що пора тікати звідси.

– Айро! Конноре! Сюди, — промовив він й почав вказувати їм обом дорогу до машини, яка була припаркована за декілька районів заради безпеки. “Хай береже нас щось, що ще там зверху не подохло” – подумав лейтенант.

***

– Ви як, живі? – запитав Хенк, коли вони вже їхали дорогою в їх таємне сховище. Айра була накрита якимось чи то клаптиком великої тканини, чи то тим, що залишилося від старої куртки, чи то від ковдри. Проте, це було хоч чимось. Не дивлячись на чіпи регулювання температури тіла, сюди додавалося стільки психологічних та людських факторів, які просто не могли не вплинути на це все. Інколи технології безсилі перед хворобою душі.

– В Айри шок, я девіант, тобто ми живі в усіх змістах, які тільки можуть бути в цьому слові, — відповів Коннор і, на диво Генка, з такою знервованою інтонацією, що навіть Айра повернулася назад, щоб подивитися на нього.

– Шок не тільки в мене, — додала вона і повернула свій погляд назад на дорогу. – Я не знаю, що тобі відповісти, Генку. Я знаю, що ти чекаєш відповіді і я можу сказати що це — звірство. Вони просто прийшли їх усіх розстріляти, бо це не вигідно, щоб поряд з людьми жила ще одна раса не менш живих істот. Я думаю більше слів будуть зайвими, — промовила вона. Подумки голова несла її на великій швидкості до тієї самої, так знайомої прірви. В голові щось не сходилося, наче не вистачало якихось пазлів, щоб зрозуміти, що коїться. Після нападу на корабель Єрихон вона вийшла, а точніше вистрибнула з нього іншою людиною. Магія старих речей, натяки на щось нове від життя, або так знайоме старе? Хіба можна рахувати її минуле, в цілому, життям? Все що вона пам’ятала — це одне виживання.

Далі вони їхали в повній тиші. Навіть знайома пісня не змушувала когось з них співати. Кожен був у своїх думках, кожен намагався зрозуміти, що зараз в біса сталося і кожен намагався передбачити наступні кроки. Стабільність не була б зайвою, проте на неї не було навіть єдиного натяку.

***

Їх таємне місце було досі схованим, проте кожен з трьох розумів, що це ненадовго. Особливо коли за справу взявся Річард Перкінс. Так, той самий, кому врізав Генк для прикриття Айри й Коннора. Дует девіантів, своєю чергою, встиг надавати “швидкої допомоги” Ґевіну, тобто на них ображений як мінімум один поліціянт і як максимум усе ФБР.

– Я знаю де вони, — раптово сказав Коннор, відкривши очі. Для нього це було звичним — інколи закрити очі, наче заснувши, і відкривши їх, щось повідомляти. Навіть девіантність не прибрала цю звичку. Тому Айра і Генк лише спокійно запитали, що він дізнався.

– Вони знайшли де можуть зупинитися і підготуватися до всього краще, вибрати собі час та підрахувати жертви. Мені здається нас там теж чекають, — звернувся Коннор до Айри й Генка.

– Це чудово, бо у нас, вважай, теж тепер немає дому, — промовила Айра на шум поліційних машин за вікном. Завдяки її кмітливості, вони більшість важливих речей вже винесли в машину. – Генку, нам треба йти, — додала Айра доторкнувшись рукою до його плеча. Їй хотілося б знати, чому він став таким — наче холодним, хоча, скоріше, суцільним айсбергом для двох титаніків, які вже потонули. – З тобою все добре? – лише запитала вона. І потім погляд. Теж чомусь такий знайомий.

– Так, все добре, я вирішив забрати ще ці книги, надіюся ти не проти? – відмахнувся він і Айра зітхнула, бо знала цей тон, знала ці слова відмазки, але зараз не хотілося лізти кудись ще далі. Вони й так тонули. Чим далі все йшло, тим глибше. Залишалося сподіватись на щось, в що досі вірило серце.

– Не проти, — відповіла вона, і вони в трьох покинули закинутий будинок таємними шляхами та давно не так сильно закинуту кімнату. Айра тепер знову була без дому, проте не покидала надію, що цю і так покинуту квартиру все одно не знайдуть. Хоча, чи був у неї взагалі хоч колись свій дім?

***

Покинута церква Вудворд — ось де переховувалися девіанти. Хоча це було тимчасове місце, бо їх все одно колись знайдуть, і Маркус це знав. Він намагався вірити в людей, він знав хороших людей, проте що тепер є правильним? Йому треба був час, щоб все обдумати, тому він покинув Єрихон, залишивши його на Джоша, та попрямував в сторону кладовища. Карл був для нього не просто власником, а й батьком. Він ніколи не бачив в ньому шматок пластмаси, металу. Він бачив щось живе. Він завжди піклувався про Маркуса. По своєму, але піклувався. Його смерть стала переломним моментом в житті Маркуса. Саме з того моменту все поділилося на до та після. Саме тоді почалося пекло, яке не закінчується. Чи є хоч колись кінець стражданням?

Маркус крокував до його могили в надії, що знайде там відповіді. Він завжди їх знаходив поряд з ним або тут — посеред холодної та мертвої тиші біля кам’яної плити, яка є тим самим кінцем, закритою книгою, зав’ялою квіткою, проте лише для того, хто там спочиває. Для інших це було місце пам’яті, ти самим чимось, що, як на диво, заспокоювало. Наче ось він тут, поряд, ніколи не відповість, але колись відповідав.

– Я не знаю що робити, Карле… Я намагаюся боротися, я намагаюся розуміти людей, я вибираю мирний шлях, але чому люди самостійно вибирають шлях крові? – запитав Маркус, присівши перед кам’яною плитою. – Що я повинен тепер робити? Мій народ… Ми втратили вже стільки людей… Я знаю, що не здамся, проте цього мало. Вони чекають мене, вони довіряють мені, а я їх наводжу на смерть, на справжню бійню, — додав він. Питання летіли кудись в далечінь, наче птахи. Тільки не в пошуках тепла, а, скоріше, відповідей. Маркус поклав на холодну плитку червону квітку маку та піднявся з колін. Відповідь вже була десь далеко в його залізному серці. Треба був лише час, щоб вона була прийнята. Покидаючи кладовище на зустріч йшов Лео. Той самий, через якого він і потрапив в це пекло. Життя показало, що він змінився, або навіть шкодував за те, що наробив. Маркусу в цілому було все одно. Він пройшов повз, навіть не кинувши погляд на хлопчину. Минуле було вже в минулому, від нього залежало найголовніше — майбутнє, тому щось робити треба було вже сьогодні. Він пообіцяв, а значить виконає свою обіцянку. Обіцянку Карлу, обіцянку народу, обіцянку самому собі.

***

– Генку, я думаю вони тебе приймуть. Нам довіряють, — мовила Айра, звертаючись до лейтенанта, який вирішив все-таки не йти з ними.

– Айра права, лейтенанте, — додавав Коннор, проте Генк вже знав, що буде далі. Він уявляв. Йому треба був час, щоб підготуватися, йому треба був час, щоб спробувати домовитись з людьми поліційного відділку.

– Я відвезу всі ці речі поки що до себе. Я повинен погодувати Сумо та переговорити з ще одним поліціянтом. Можливо я зможу достукатися до них, — відповів він.

– Конноре, йди, я зараз, — промовила Айра. Коннор не хотів йти, проте погляд дівчини сказав все за себе. Коли він нарешті пішов, Айра вирішила все-таки підняти те, що її хвилювало.

– Генку, я не знаю, що сталося, правда. Я не люблю виправдання, проте я не дурна, ти знаєш, я все бачу. Ти думаєш про той поцілунок про те, що між нами?

– Айро, чекай… 

– Ні, Генку, я не хочу чекати. Я все життя живу очікуванням. Я очікую, що зможу помститися за те, де я опинилася і ким стала. Я все життя очікую, коли зможу поговорити, і з мене досить. Хоч завтра я можу загинути на цій безглуздій бійці між двох сторін. Ти ж теж розумієш до чого все йде. Я не буду чекати. 

– Добре, добре, так, ти права. Знаєш, я не розумію тебе, не розумію — якого біса ти робиш? Ти граєшся серцями як ті сучки з нічного клубу, ти сама знаєш чого хочеш від нас — від нього, від мене? – не витримавши, відповів Генк і, звичайно, одразу пожалкував про сказане.

– Ти правий, я та сама сучка з клубів. Я намагаюся усе життя вижити. Я не прожила й одного дня, я кожен день лиш виживаю. Питаєш, що я хочу від вас? Ти правий, я не знаю. А ти знаєш як це — дивитися в очі й не розуміти чому твій дах їде? А знаєш як це цілувати людину і відчувати вогонь всередині, що спалює тебе в попіл? Я наче дві різні людини, дві душі, що поміщені в одне тіло. Хочеш правди? Хочеш знати хто з вас для мене важливий? Уявляєш — обидва. Обидва ви, в біса, для мене важливі і я не знаю чому. Я хотіла просто помсти, а застрягла в цьому лабіринті, який так і повторює “це вже було” або “ти це вже знаєш”, а ти просто наче вперше його бачиш. Одні відчуття дежавю не зрозуміло чому. Знаєш, якщо моєю долею є загинути в цій битві, як би ви про мене не думали — я помру щасливою, бо у мене в житті були ви обидва. До біса бісячі, до чорта жахливі, до кісток ненависті, але так чомусь улюблені моїм серцем чоловіки, — закінчивши, вона сумно посміхнулась і попрямувала геть, проте її притягнули до себе в обійми, на які вона відповіла.

– Я не дам вам обом померти, бляшанчасті, — промовив лейтенант і відпустив її.

– Тоді пора діяти, — відповіла Айра і поспішила до Коннора. По дорозі дівчина занурилася у свої думки. “Може я і справді з’їхала з глузду, але, і справді, чому я така подвійна?” 

***

– Дорогий та вільний народе, Єрихону! В нас можуть забрати життя, мрії, будинки, проте свободу ніхто і ніколи не відбере. Вони думають, що знищили нас, коли прийшли на корабель, і ми були вимушені його підірвати. Але вони помиляються, бо Єрихон живе тут — в наших серцях, і поки, бодай, одне битиметься — він буде жити далі. Ми ніколи не забудемо про тих, хто віддав своє життя для того, щоб ми були тут — на пів шляху до перемоги. Так, саме перемоги. Ми не бажаємо нічого поганого і показали вже це не раз, вони ж, своєю чергою, показали своє обличчя. Проте нам головні саме наші голови та саме наші думки й вибори. Ми не монстри, але тепер ми будемо захищатися. У них буде вибір: вибрати шлях миру, розуміння та дипломатії, чи вибрати шлях крові, в якому обидві сторони матимуть втрати, але виграш буде на стороні правди, на стороні тих, хто бореться за свободу — на нашій стороні. Зараз, поки ми маємо час, нам треба підготуватися, набратися сил для останнього мирного протесту. Протесту, який або закінчиться нашою перемогою і миром між двома сторонами, або нашою перемогою, проте з ціною у вигляді життів. Ми живі й ra9 все одно з нами! – промовляв Маркус, дивлячись на обличчя андроїдів. Вони боялися, дехто постраждав, проте кожен мав вогонь — той самий вогонь Єрихону, який жив в кожному з них. Церкву наповнили оплески та вигуки. Кожен з них боявся померти, проте страх прожити ще більш жахливе життя було більшим.

Коли Маркус спустився і дав усім час знову побути поряд з тими, з ким було бажання, Коннор та Айра підійшли до нього.

– Я радий вас знову тут бачити, — мовив Маркус.

– Як багато жертв? Які наші шанси? – запитала Айра.

– Ми втратили приблизно 2 567 андроїдів. Мені здається ти й сама знаєш, які наші шанси, — відповів він посміхнувшись куточком губ.

– Маркусе, у нас є ідея, яка могла б допомогти, — промовив Коннор. Проте, що було цікавим, він сказав “у нас”, хоча Айра не розуміла і навіть не мала уявлення про що він. – У нас є шанси пробратися в Кіберлайф та врятувати ще більше нашого народу, а точніше модель rk800, які створенні та розраховані на такі ситуації, як бій, дипломатія тощо.

– Це ж повне самогубство! 

-… Так, проте, — Айра роздумувала, намагалася порахувати, наскільки балів зі шкали мазохізму заслуговує цей план та чи є хоч один шанс, що це спрацює, — є цілих 2.576 процента, що це спрацює.

– Точніше 2,57690 процента, і я знаю — це мало, але ризик не зашкодить, — додав Коннор.

– Я втомився втрачати людей, ви це розумієте? 

– Так, проте, Маркусе, зараз ризик буде лише на мені та Коннорі. І якщо вийде, це дасть нам велику перевагу перед людьми, — відповіла Айра.

– Айро, інколи я не вірю, що ти людина, — з посмішкою промовив Маркус. – Ви довіряєте собі й, головне, один одному? 

– Так, — без зупинки сказав Коннор.

– Як людина з якогось боку, я маю багато АЛЕ, проте я завжди хотіла помститися Кіберлайф, тому звичайно так, — відповіла Айра.

– Тоді ви можете діяти. Єдине, що побажаю — це удачі. І, прошу, навіть якщо не зможете і програєте — залиштесь живі. 

– Ми тебе не підведемо, — відповів Коннор і відвів Айру в сторону. А, точніше, в одну з непримітних місцин на вулиці, до якої вела дірка з однієї зі стін покинутої церкви. Це місце було навколо огороджене стінами, посередині росло якесь дерево. Невідомо хто і навіщо будував церкву таким чином та чи були сюди інші проходи, проте головним було те, що тут не було нікого.

– Так, я знаю, що це звучить як жахливий план і ти підтримала мене лише заради того, щоб Маркус довірився мені й прийняв це, проте у нас є все, щоб провернути цей фокус, — мовив Коннор.

– План не жахливий, він лише трошечки мазохістський. Ну, знаєш, весь план зі старту до кінця, — відповідала Айра.

– Тобто ти не віриш в те, що ми зможемо?

– Конноре… – вона зробила вдих і видих. – Як ви там кажете, пресвятий ra9? Чому вам двом сьогодні так не йметься на ці розмови. Я вірю, тільки чи віриш ти собі? Нагадаю, тепер ти девіант, твої симуляції емоцій можуть трошки збивати розум.

– Я розумію, проте я завжди можу прикинутися нормальним в розумінні людей роботом. Особливо для Аманди, — промовив він. На останніх словах руки Айри склалися в кулаки, що помітив Коннор і вирішив взяти один кулак у свої руки та поцілувати його. – Айро, я знаю і завжди знав, що ти хочеш їй помститися. Проте, ти правда думала, що будеш робити це сама? 

Айра не знала що сказати, вона розслабила обидві руки й піднесла другу до рук Коннора та однієї своєї, яка так і залишалася в його руках.

– Конноре, знаєш, я вже не знаю чого хочу. Єдине, в чому я точно впевнена — я хочу допомогти Маркусу та не втратити тебе з Генком. Я йому вже це казала, проте що ви хочете від мене? У вас так багато питань до мене, але ви хоч самі знаєте хто я для вас? – запитала вона дивлячись знову в його очі.

– Айро, раніше я б, напевно, сказав, що ти лише та, ким можна скористатися ради виконання своєї цілі, проте навіть тоді це було б оманою. Я не знаю чи може кохати андроїд, але якщо я правильно усе розумію, то може. Звідси логічно припустити, що ти моя кохана, — останні слова сильним дзвінком пронеслися по всьому тілу і вдарили по мозку та серцю.

“- Хто я? Чекай, повтори”, – казав хтось зі сміхом та недовірою. 

– Ти моя кохана, невже ти забула? – відповів інший голос зі сміхом. А потім усе поринуло в сміх який став все гучнішим, гучнішим і гучнішим…” 

-… Айро? Айро? Що з тобою? – занепокоєно спитав Коннор.

– Я… Я… Так, все добре, я напевно втомилася, — відповіла вона і витягнула обережно свої руки з рук Коннора, — Я тобі довіряю, план нехай і справді ризикований, але якщо ти віриш в нього, тоді я теж, — посміхнувшись кутками губ промовила вона.

– Так, тобі треба відпочити. Пішли, я допоможу знайти тобі місце, поміркую та продумаю план. Проте, ти точно в порядку?

– Так, так, точно, — збрехала вона, подумки не розуміючи, що тільки що було та що вона тільки що бачила. “Ти все-таки сходиш з ґлузду, так?”

“I am not my body, not my mind or my brain (ha!)
Not my thoughts or feelings, I am not my DNA
I am the observer, I’m a witness of life
I live in the space between the stars and the sky” – MARINA (Ancient Dreams In A Modern Land)