Конфуз

/написано у соавторстві з неймовірною @dvaexal (https://twitter.com/mightcallsaul)/

— Бла-бла-бла, бла-бла-бла, — почулось з гучномовця на нікому не зрозумілій мові бабць з гнучномовців. Але, з іншого боку, ніхто і не збирався звертати на оголошення увагу. Люди метушились туди-сюди, хтось біг з чемоданами, збиваючи всіх на ходу з нескінченними «вибачте», хтось, навпаки, з неймовірно нещасним обличчям чекав своєї черги на обшук, знаходячись за кілометр від металошукача. З радіо Aroma Coffee лунала “Karma police” групи “Radiohead”, але ніхто не вслуховувався в текст. В нью-йоркському аеропорту імені Кеннеді всі були маленькими гвинтиками одного складного механізму, і, аби той продовжував працювати, кожен мав жити по його правилах. Але Ігор та Марк хуй на це клали.

— Мене зараз знудить, — офіційно проголосив Ігор за десять хвилин до посадки.

— Ой, як погано, — офіційно відповів Марк і пересів подалі від Ігоря.

Було б добре, якби Марк просто пересів. Але він пересів і почав знімати Ігоря на камеру, коментуючи його стан. Контентмейкер хєров. Не прорахував хлопець тільки існування моментальної карми. Його живіт зрадливо забурчав, повільно прибираючи усмішку з обличчя свого власника.

— Мене зараз розірве, — офіційно проголосив Марк.

— Ой, як погано, — офіційно відповів Ігор.

У ту мить світ завмер. Любов до суші зрадила обох. Це була підстава, звідки ніхто не чекав. Всього три елемента — норі, рис і риба, перетворені в їжу богів, а скільки неочікуваних наслідків. Можливо, в тому й був сенс, треба бути богом, або, перефразовуючи — «гідним», аби скуштувати цей дар еволюції людства без скутків. Марк та Ігор гідними не були. Максимум посередніми. Ну і то так, з натяжкою.

Аеропорт продовжував своє життя, його не хвилювали проблеми людей (гідних — можливо, посередніх — точно ні). Ігор з Марком підскочили з місця одночасно, повідомивши всіх, що повернуться через п’ять хвилин, і побігли шукати найближчий туалет. Намічався цікавий квест.

Зазвичай, в людей з’являється віра в бога вже на борту літака, в Ласточкіна та Куцевалова вона з’явилась трошки раніше, при молінні про туалет без черг. Їм пощастило, черги дійсно не було, але з’явилась складніша проблема — вільна кабінка була лише одна, а сил боротися за неї не було в жодного з чоловіків. Заграла ковбойська музика, їх погляди перетнулись, час застиг. Хтось з них мав померти смертю героя.

Ігор задумався про життя. Чи є в ньому сенс? Чи варто воно щоденної боротьби? Якщо задуматись, всі ми Сізіфи, нескінченно піднімаємо той камінь, що щоразу котиться на землю. І знаємо, звичайно, знаємо, що скотиться, але продовжуємо відчайдушно піднімати його. Хтось не запитує навіть «навіщо?», робить все автоматично, бо приїлось на рівні звичок — Ігор заздрить таким людям. Ігор заздрить релігійним фанатикам, у яких сенс життя полягає в служінні богові. Ігор заздрить і Куцевалову, в якого життя питає сенс Марка. Ласточкін зітхнув. Він приймає смерть.

Неочікувано інша кабінка, поруч з вільною, відкрилась. Ігор передумав — він продовжує жити.

Аеропорт схожий на зоопарк (не тільки тим, що люди тварини), тут можна почути багато різних звуків, дивних і незвичайних, багато різних мов, акцентів, посмішок та лайок, сліз щастя та розлуки. З імовірністю один на мільйон можна почути як Ігор Ласточкін ригає поруч з кабінкою, в якій Марка Куцевалова спустошує. Ні, шанс навіть один на вісім мільярдів.

— Пиздець, — прокоментував ситуацію Ігор. Не так він очікував миттєво зблизитись з другом.

— Дай мені свою руку, — Марк дотягнувся до дірки між стінкою кабінки і підлогою та помахав пальчиками крізь неї.

— Ти їбанувся? — Ігор вже знав відповідь на це питання. Не те, щоб у нього колись були сумніви у цьому.

— Нам обом стане краще, — не здавався Марк.

— Мені після цього стане краще тільки через 30 років терапії, — пробурчав Ігор, але все ж таки взяв хлопця за руку. Незважаючи на всі суперечки, романтика ще не зникла.

— Стало легше?

— Стало гірше.

Але що було дійсно хорошим, так це те, що за мануалом всіх ромкомів, тримання руки коханого сповільнювало час, і в моменті єднання та прийняття Ігор не відчував, як він плине… Вони проїбали літак.

— А щоб тебе підняло і гепнуло! — вигукнув Марк, дивлячись на закриту посадку.

— Йобаний ти в рот! — підтвердив Ігор.

Їхні речі полетіли без них. Скрутні часи настали…

Залишившись без багажу, грошей та чоловічої гідності, хлопці почали думати, що робити в цій ситуації. Точніше, Ігор відчайдушно закусив палець і почав розумові процеси, Марк — знімати сторіз в інстаграм. В теорії, треба було комусь купити їм квиток на наступний літак, але в жодного з них не було друзів. Доведеться жебракувати в Нью-Йорку.

— Мені відповіли на сторіс в першу ж секунду! — від щастя Марк почав танцювати брейк-данс на підлозі. Це виглядало жалюгідно.

— Хто? Що? — Ігор навіть витащив палець з рота від такої новини. — Що ти, в біса, робиш?

— Заробляю нам гроші, на відміну від тебе, — Марк насупив брови, ображений таким дурним питанням Ігоря, і почав робити «хвилю». — Зроби хоч щось корисне і знайди нам банку для грошей.

Ігор зарив руки в волосся у відчаї. У нього з’явилося відчуття, ніби над ним стояв маленький Алекс Хорн з годинником і промовляв щось типу “ваш час починається зараз”. 

— Так а що там зі сторіс? — перепитав Ласточкін, щоб відволіктися від своїх тривожних марень.

— Лірник відправив вогник, — сказав Марк, роблячи перекид прямо під ногами людей, що йдуть поруч.

— Щоб він згорів у тому вогні! — жестикулючи, як гарячий італієць, засмучено крикнув Ігор. Треба було діяти. Він зібрався з думками, помолився Будді і пішов просити гроші в людей. Марк продовжив виконувати танець одинокого Ніколая Архіповича в аеропорту. Якимось чином це все ще було краще, ніж рекламувати крипту.

Люди не оцінили жагу Ігоря до грошей. За винятком Марка і одного мужика.

— Ноу хані — ноу мані! — поправляючи свої окуляри, сказав рудий чоловік років сорока.

Ігор не одразу зрозумів натяк, потім розізлився, мовляв «за кого ви мене приймаєте! Да я зірка України! Почесний костюм гівна на шоу «Маскарад» не дають кому попало». Потім почав прикидувати, наскільки це вигідно. Ситуація була не настільки критичною, але хто знав, чи випаде ще такий легкий шанс заробити круглу суму.

— Не очікував я, звичайно, в тридцять два роки піти в проституцію, — пробурчав Ігор сам до себе, задумавшись, скільки грошей він в теорії взяв би за це. Хоча в його ситуації треба було думати, скільки йому б дали…

— Ой, то вам більше шістнадцяти років? — задумливо спитав чоловік, обличчя якого почало повільно змінюватись на розчароване з домішкою огиди. 

— Звичайно, мені більше шістнадцяти, що це за питання?

— Морті, Морті, тепер цей чоловік все знає про нас! — відригуючи через слово, затараторив мужик, відвернувшись в сторону.

— Перепрошую? — Ласточкін озирнувся, але всім іншим було байдуже на їхній діалог. Марк все ще дригався на підлозі.

— Це я не вам, — зазначив чоловік, знов говорячи до Ігоря, і швидко розвернувся в іншу сторону. — Ріку, нам треба його побити! Побий його! Я люблю насилля! Ріку, давай його відпиздимо, як нашу колишню дівчину!

— Ви хочете мене побити? — про всяк випадок перепитав Ігор. Треба брати за це доплату. Чоловік швидко повернувся до Ласточкіна, простягнув йому руку і мило попрощався.

— Не радий був познайомитись, сподіваюсь, ми більше ніколи не зустрінемось, — сказав він і зі швидкістю інтерсіті Одеса-Дніпро побіг з аеропорту. Певно, важливість його перельоту відійшла на другий план. Ігор розгублено провів чоловіка очима.

— Це шо, був Джастін Ройланд? — запитав Марк, неочіковано з’явившись за Ігорем.

— Хто? — не зрозумів Ігор, переводячи погляд на хлопця, і не зміг стримати емоції. — Бляха, Марк, якого хуя? — Куцевалов стояв в наручниках поруч з поліцейським. Марк, в свою чергу, навпаки, зовсім не виглядав збентеженим.

— Ви тільки що торгували своїм тілом? — спитав поліцейський, суворо дивлячись на Ігоря зверху вниз. Ласточкіну стало тривожно від такого погляду, в ту ж секунду його відкинуло в часі на двадцять років до моменту, як буфетниця в школі кричала на нього за впавшу на підлогу сасіску. Чоловік здригнувся.

— Ні. З чого ви взяли, що я торгував своїм тілом?

— Ваш партнер сказав, що він торгував своїм тілом.

— Марк би ніколи не торгував своїм тілом! — нахмурившись, майже прокричав Ігор, з інтересом дивлячись на друга. Ото скоріше б Сівоху взяли на експедицію в космос, ніж хтось добровільно віддав би гроші за секс з Марком.

— Я танцював для людей, викладався на повну, і просив за це гроші! Звичайно! — жалюгідно промовив Марк, піднявши руки догори. — Я торгував своїм тілом!

— Бляха, як я тебе ненавиджу. — Три секунди, і Ігор перекушує свої вени зубами. — Я не з ним, — звертаючись вже до поліцейського.

— Мене не цікавить ваше особисте життя, — позіхнув, ніби підтверджуючи свою відсутність інтересу, чоловік та помахав іншими наручниками. — Їдемо разом.

На шляху до відділку кожен з чоловіків думав про своє. Ігор про те, що, якщо життя – це коробка шоколадних цукерок, то йому дістались найнесмачніші, прострочені, залишені влітку на сонці та перетворені на лужу гімна “червоні маки”. Марк запитувався, що станеться, якщо впустити мило на підлогу: мило стане брудним чи підлога чистою. Обидва чоловіки дивились у вікна машини, проводжаючи поглядом сотні незнайомців, які проживали своє звичайне життя, і нічого особливого, напевно, з ними сьогодні не трапилось. Ігор хотів би бути ними, Марк хотів би ананас та небрендовану шоколадку. Його живіт забурчав, на цей раз вже, слава богу, від голоду, нагадуючи про себе. Хлопець неохоче зіщулився, окидаючи поглядом машину, але жодних натяків на щось їстівне не було. Може, хоч у відділку їм наллють чаю. З радіо неочікувано заграла знайома хлопцям пісня “Liar, liar” групи “The Castaways”. Ігор посміхнувся вперше після їх пройобу з літаком, слухаючи, як Марк тихо наспівує її та відбиває пальцями ритм на нозі. Напевно, навіть в найскрутнішому становищі бувають моменти для щирої усмішки. Напевно, навіть серед мільйона цукерок під палючим сонцем, знайдеться одна, що сховалась в затінку. Напевно, ще не час втрачати надію.

Ага, блять. Їх безцеремонно закинули в мавпятник і зачинили за гратами.

— На малолєткє я сідєл…

— Закрий єбало, — Ігор був не в настрої. 

В ізоляторі смерділо преступним світом Америки та безхатьком, що сидів там разом з ними. Добре, хоч, той спав собі сном заядлого алкоголіка, хроплячи та сопячи на всю поліцейську дільницю, і навіть не помітив нових сусідів. В якийсь момент він правда перестав хропіти, дихати, здається, також, але це було радше приємним бонусом в ситуації, що складалася тут і зараз. 

— Нам треба комусь подзвонити, — задумався Ігор, перебираючи варіанти, хто б міг зараз стати їм у нагоді.

Мобільні телефони у них, звичайно, забрали, як і всі інші речі, які в них залишились з собою: цигарки, роздрукований вірш “Місто” Семенка та одинокий презерватив. 

У цей же час в приміщення зайшов дільничний, суворо дивлячись на всіх, хоча і виглядав так, ніби зараз чи то розплачеться, чи то розсміється. В руках у нього чомусь був каремат, який він розклав на підлозі, і, підтягнувши вище штанці, почав розтягуватися. З його мобільника гучно заграла “Blitzkrieg Bop” групи “Ramones”.

— У мене завтра змагання з гімнастики, — відповів він на мовчазне здивування в очах Ігоря. Але питань від цього менше не стало. Скрутившись на землі, коп поглянув на чоловіків знизу вверх: — А вам хтось казав, що ваша голова схожа на грушу під таким кутом? — звертаючись вже до Марка. Той похитав головою. Ігор з цікавості спробув подивитись на нього знизу. І справді як груша. 

— Нам би подзвонити нашій знайомій, Олені Кравець, — все ж таки включився в розмову Марк, який до цього безглуздо хитався по ізолятору.

— Що? Люля-кебаб? — не дочув поліцейський, намагаючись сісти на шпагат. — Я люблю люля-кебаб. Ви не проти, якщо я ввімкну свої щоденні афірмації?

Марк та Ігор захитали головами — їм би самим не завадили надихаючі слова сьогодні. Безхатько ніяк не відреагував. Ласточкін тільки хотів спитати, чи з’явився в Марка якийсь план з Кравець, як приміщення наповнило кричання телефона: “Я Сал. Я можу зробити це. Я не проєбусь, як було з попередніми роботами. Я більше не бармен. Я Сал”.

— Дякую, це було дуже важливо для мене, — намагаючись встати в позу лотоса, промовив чоловік. — Я Сал. Зараз я покажу вам традиційне тайське привітання.  

Сал уже майже сів, але забув врахувати те, що поліцейська форма не дуже еластична, і з гучністю пердежа діда розірвав свої штани. Він розхохотався та, впавши на пол, почав бити по ньому рукою. Ігор з Марком в який раз за сьогодні охуїли від життя, проклинаючи ранкові суші. Від цього гучного хохоту прокинувся навіть безхатько, шоковано роздивляючись своїх сусідів. Скоріш за все, він не звик ділити свій “all inclusive” ще з кимось.

— Звідки ви взялись?! — спитав він прокуреним голосом, явно намагаючись перекричати Сала.

— З Одеси, — простягнув руку мужику Марк, але той занадто агресивно для тільки що відійшовшого від алкогольної коми діда відкинув її в сторону.

— З Одеси?! Бандеровскіє бєси, вон із Адєси! Бандеровскіє бєси, вон із Адєси! — несподівано чистою російською закричав дід що є сили, але подавився слиною і помер.

— Ти же з Чорноморська, — нахмурив брови Ласточкін, викривши свого друга в обмані, але той лише знизив плечима. Ну да, трупу діда було вже все одно. 

— Ой, вибачте, я цей… — перейняв увагу чоловіків Сал, продовжуючи хіхікати. — Кому ви там хотіли подзвонити?

— Олені Кравець.

— А-а, — з розумінням всього всесвіту в очах закивав головою дільничний, — Ленні Кравіц. Хороший мужик. Звідки у вас його номер?

Ігор знову зарив руки в волосся. Цей день ніколи не скінчиться. Марк лише сумно посміхнувся, штовхаючи Ігоря в бік, навіть в Куцевалова вже закінчувались сили намагатися виправити ситуацію.

— Та ладно вам! — посміхнувся поліцейський. — Не сумуйте, можете брати свої речі та йти.

— Що? — недовірливо спитав Ігор, прибираючи руки з голови. Невже бог все-таки існує? 

— Я навіть не поліцейський, — знов хіхікнув мужик, відкриваючи ізолятор. — Мене звуть Сал Вулкано, ми знімали наше шоу “Непрактичні сміхотуни”, але я походу загубився і прийшов зовсім не на наш знімальний майданчик, а в якусь реальну дільницю… Ну, нічого, ви мужики хороші, я вам вірю, — затараторив він, пожимаючи руку спочатку Ігорю з ошалілими очима, потім Марку. — Але краще виходьте через чорний хід.

Вивалились з відділку Марк та Ігор абсолютно втомленими, хоч і з        посмішками від такого тупого співпадіння. Ну да, кажуть, бог береже дурнів і дітей, і Марк покосився в сторону друга, обираючи більш підходящу тому роль.

— Це було єбать як дивно. Але єдине, що мене хвилює зараз — їжа. Я б навіть з’їв ті ранкові суші, помилуй боже мій шлунок, — Ігор подивився в небо з таким стражданням на обличчі, наче справді чекав на янгола, що злетить до них і зробить жест милосердя.

— Я дістав з куртки бомжа пару баксів, — зам’явся Марк, промацуючи глибину засудження зі сторони Ігоря, але той лише тяжко зітхнув.

— Хай будуть на випадок, якщо тут прийдеться ночувати. Господи, як же все це хуйово.

— Сиди тут, я пошукаю щось поїсти, — запевнив Марк з виглядом абсолютно адекватної, на диво, людини. Ігор кивнув і з надією глянув в сторону Макдональдса на іншій стороні вулиці. 

Поки Куцевалов добував їм їжу, повз Ігоря проїхала колона джипів, за кермом яких сиділи справжні леви. Мабуть, це було якесь циркове шоу, вже звичне для всіх жителів мегаполісу, бо ні вони, ні сам Ігор, вже переживший достатньо здивування за сьогодні, на це ніяк не відреагували.

Марк повернувся з двадцятьма кулєбяками.

Куцевалов ішов до Ігоря повністю задоволений здобиччю, але в цей же момент на Ласточкіна стрибнув якийсь божевільний зі смітника. Цей бомж, втім, зовсім не виглядав як той, що з відділку — татуювання на обличчі, жовто-блакитні дреди і модно зістрижена борідка.

— Я — Бог! Я — Сатана! — кричав він, бризкаючи слиною у всі сторони. — Я більше не Сас, я Неогодгадсайбербрахманлучія.

Марк швидко зорієнтувався, і, як справжній друг, дав драпака, попутно сміючись з їбала жаху, яке скорчив Ігор. Тим часом Ласточкін пиздив фріка з мужністю воїна і бравістю спартанця. 

Марк добіг до однієї з безлічі головних вулиць, Ігор його наздогнав через кілька секунд. Це був уже не закуток міського активного життя, а справжній епіцентр. Чоловіки встигли хапанути несвіжого, але повітря.

— Я оцінив твій добрий жест, — Ігор витрушував свою пещену кофту, від бомжа зараз не дуже й відрізняючись.

— Просто не сумнівався в тобі ні на секунду.

Ззаду знов почулося гарчання сміттєвого Люцифера. І вони побігли далі. Ця неочікувана фізична активність відчувалася як щось болісно важливе зараз, Марк роздивлявся людей, ці маси корінних американців, які напереваги з портфелями бігли через перехрестя і яким дістався бізнес у спадок, на гіпнотичних іммігрантів, на звичайні місцеві сім’ї — все виглядало як сцена з фільму Нормана Джуісона, і точно не як реальність. В його голові грала “Where is my mind?”, і Марк відчував себе героєм Бійцівського Клубу. 

А потім у них хтось смачно в’їбався.

— Бля-ять, вибачте, реально, сорі… Так дебільно вийшло, — палко вибачався чоловік, що виглядав як рокстар мінімум, максимум — ікона підорської попси. Він, навіть не глянувши на бідних Марка і Ігоря, повзав по підлозі і навкарачки збирав кулєбяки.

— Все нормально, — випалив Марк.

— Я Дейв Гаан, це мій товариш по гурту Ма-арт, і ми взагалі-то не маємо зараз бути тут, а ще мені дуже шкода, що ваші булочки брудні, — він продовжив свій фонтан з незрозумілих виразів неправильною граматично англійською. — Ви, напевно, не розумієте кокні?

Марк чудово знав, що таке кок, але не був впевнений щодо «ні».

— Ми, якщо чесно, не дуже цю мову розуміємо в принципі, — вклинився Ігор.

— О’кей. Ми йдемо на концерт, бо наш шофер захворів на коронавірус і помер. Але хотіли зайти пообідати, може тоді всі разом? Це вже як доля, еге ж? — Дейв штовхнув Мартіна плечем, очікуючи на активну згоду, але той просто зробив лице наче зараз розплачеться плюс помре.

— Слухайте, ви хочете їсти? — Марк простягнув новим знайомим кулєбяки. — Можете взяти.

— Це найкраща їжа, яку мені доводилось побачити, дякую! Так естетично… — посміхнувся Дейв.

— Коли вже прийде боже благословення, — Ігор перейняв емоцію Мартіна і почав запускати SOS сигнали в космос. Через щедрість Марка та необачність Дейва сам Ігор тепер залишиться голодним.

— Не хочете піти на саундчек з нами? — щасливо запропонував Дейв, жуючи «брудну булочку».

— Нам би в Огайо. Ми просрали літак, нас посадили, а тепер ми шукаємо… та хуй вже знає чого, — Ігор глянув на Марка і тяжко зітхнув.

— Звідки ви взагалі? — продовжив діалог Дейв, витягуючи з рота чийсь волос, який потрапив в його кулєбяку, але чоловік виявився не гидливим і спокійно продовжив жувати свій пиріг.

— З України. Приїхали в тур з Лігою Сміху.

— Це там, де “Капітани РК” з килима стріляли як з базуки? Мій улюблений номер! — це було сказано з таким щирим інтересом, що Ігор мимоволі засміявся. — А ще я люблю Юрчика. Він мій кумир з дитинства. Дорого, правда, вийшло тоді голосувати за нього в “Танцях з зірками”… Але нічого, мені, в принципі, все одно, яким героїном колотися.

— Перший фанат Ткача у світі, — звернувся Ігор до Марка українською. Після цього Мартін вперше подав голос:

— Де ми знаходимось? — сумно протягнув він.

— Вгадай, — цокнув язиком Дейв.

— І чому я не голий? — по рівню зайобаності від життя Мартін перемагав навіть Ігоря.

— Навіть не знаю, чия це заслуга, — Дейв завівся від такої наглості.

— Ну все, годі глумитися над трупом товариша, — підкреслюючи несвіжість Мартіна, посміхнувся Марк. Той був, скоріш за все, з бодуна. —  До речі, курите? —  хлопець дістав з кармана класичні «Прилуки» і простягнув пачку, повну раку легень, новим знайомим. — Перевернуту беріть останньою, вона на щастя.

Всі чоловіки витягли по сигареті, Мартіну дісталась “щаслива”.

— На вдачу, — зітхнув Ігор, сподіваючись використати хлопця як магніт поблажливості долі. — Колись така дісталась Марку перед грою. А потім він забув слова у стемі.

— А Мартін колись зняв чорну проститутку, — Дейва, походу, це веселило настільки, що він розказував це всім.

— І що? Жінка як жінка, — знов пробурчав Мартін, схопив одну з одиноких кулєбяк на підлозі і хапанув шмат з обличчям відчуження.

— Ну ось, кажу ж, наскільки ти невибагливий… Іноді це переходить межу.

— А Марк взагалі ніколи не цілував жінку, — спробував заявити Ігор.

— Ти так на нього дивишся, що, мені здається, Марк точно цілував одну дуже волохату жінку. В окулярах, — тут Мартін був надзвичайно проникливим. Психолог за освітою, чи що.

Ігор вже збирався з несамовитою завзятістю захищати свою гетеросексуальність, як пляма світла змусила всіх чоловіків заплющити очі.

— Агов! — почулося зверху. Невже це янгол зійшов до них прямо з небесної канцелярії? Всі четверо підняли голови, прикриваючи очі, і роздивлялися ту жалюгідну крапку в небі, що бовталася під гелікоптером. Коли загадковий дідок пригнув з висоти пташиного польоту, Ігор з жахом упізнав Андрія Чивуріна. На парашуті.

— Що він робить? — Марк встиг лиш перелякано крикнути це, Дейв відійшов на пару метрів, ближче до хмарочоса, в який Чивурін так і норовив врізатись. Вітер зносив чоловіка, проте той вірив, що виконує життєво важливу, гідну супергероя місію. А потім він приземлився, в’їбавшись прямо в Мартіна.

— Бідний-бідний хлопець! — крикнув задоволений собою дід. Певно, під час польоту йому заклало вуха. — Я подумав, це кущ.

— Зверху реально схоже, — посміявся Дейв. Марк і Ігор охуїли від життя. Мартіна сплющило у кулєбяку.

“Концепт щасливої цигарки продовжує збоїти” — подумав Ласточкін.

— Що ви взагалі тут робите?

— Прилетів вас забрати, — проговорив очевидну річ Чивурін, оглядаючи місце злочину. Біля них лежали одні кулєбяки. — Чому з вами Дейв Гаан?

— Чому сюди летить ще хтось? — справедливо парирував Марк. У той момент з гелікоптера вилазила інша точка. Усі знову підняли голови. 

— Уф… — тяжко зітхнув Чивурін. — Не думав, що він полетить також. 

Чоловік так необачно старався полетіти прямо, що полетів криво і в’їбався у хмарочос над головами чоловіків. Його парашут застряг десь на верхніх поверхах.  

— Осадчук! — щасливо вигукнув Марк, неочікувано впізнавши старого друга, і почав спілкуватись з ним так, наче вони знаходились поряд. — Як дружина? Як донька?!

— Привіт! Нормально! Сам як? — прокричав Федя, чим змусив усіх людей поряд подивитися нагору. 

— Та ось, сидимо, куримо, — розвів руками Куцевалов. — Їмо кулєбяки. Тобі чимось допомогти?

Хтось точно вже викликав дев’ять один один, але у чоловіка був свій план:

— Та не зря ж я працюю мебляром, щоб ото… — Федя не закінчив речення, загадково посміхнувся і дістав із рюкзака болгарку. Завівши пристрій, він тут же перерізав тканину, на якій висів, і вдало приземлився на ноги. —  Я відчув, що мені треба зібрати стіл. Кожен раз, коли я це відчуваю, хтось у небезпеці! — пояснив він свій неочікуваний візит.

Всі закивали на це, Федір Валерійович знав свою справу. Щось липке заворушилось під ногами Чивуріна і чоловіки опустили голову, помітивши бідного розчавленого Мартіна, на якому все ще стояв дідусь.

— О! — потираючи руки, збудився Федя. — От і матеріал, — і почав збирати з Мартіна стіл. 

— Як ви нас знайшли? — наважився запитати Ласточкін, озвучуючи думку кожного.

— Ти думав, ми би відпустили Марка в іншу країну без страховки? — Ігор закивав головою. Справедливо. — Обирали між тим, щоб ходити з ним на повідці та вживанням чипу, обрали друге, бо повідець він міг би перегризти. Там, правда, побочка є — не можна їсти суші, треба було, мабуть, заздалегідь про це сказати.

— Мабуть, — підтвердив Марк, здригаючись від згадки про конфуз в аеропорту.

— А ви мені випадково чип не вживляли за компанію? — тут вже Ігор зацікавився.

— Ні, а що?

— Нічого, — знизив плечима Ласточкін, краєм ока помічаючи, що Марка зараз поплющить зі сміху. Ну да, в того було виправдання, А Ігор просто опинився лохом. 

— Ми летимо в Огайо, — продовжив Андрій Петрович, звертаючись до всіх. — Федю, тобі куди? 

— Можете скинути мене десь в океані, я допливу, — закінчуючи свою роботу, задумався мебляр. — Тільки за течією на цей раз.

— Прийняв, — підморгнув Чивурін. — Депеш Мод, вас підкинути на концерт? 

— Було би чудово, але я люблю гуляти пішки, да і Мартіну свіже повітря б не завадило.

Підтверджуючи це, чоловік постучав по верхівці нової матеріальної форми друга, і зауважив, що виступати так на концерті стане набагато зручніше. Але не встиг встиг він підхопити Мартіна під пахву, як його вихватив хтось інший. 

— Перепрошую, — простягнув руку Дейву молодий чоловік, — але всі столи тут за моєю каденцією. Я Дмитро.

— Загорецька, а ви що тут забули? — посміхнувся Чивурін, упізнаючи хлопця.

— Нічого собі, яка зустріч, Андрію Петровичу! А я вас одразу і не помітив. Подумав, це Ніколай Чіндяйкін, — Дмитро грайливо підчепив вуса Чивуріна замість рукостискання. — Та в нас з Федором бізнес, він збирає столи, а я тут як тут, щоб їх забрати. Він мій Бетмен, я його Робін!

— Нікому більше так не кажи, — невдоволено здригнувся Осадчук. — Це я роблю столи, а ти кожен раз їх крадеш, як останній щур. 

Дейв подивився на Мартіна з таким сумом в очах, який можна побачити тільки в східноєвропейському гей порно. Хоч той і був зіркою, це не рятувало його від самотності, яка поглинала його день за днем все більше. Втрачати ще одну близьку людину не хотілось, навіть якщо той і був тепер приємним предметом інтер’єру.

— Він не стіл! — вперше за довгі роки в голову Дейва прийшла справді гарна ідея. — Він — парта. 

Дмитро поклав Мартіна на землю і з недовірою почав розглядати. Всі задумались, яка різниця між столом і партою. Кожна парта може бути столом, кожен стіл може бути партою, то як їх відрізнити? 

— До речі, хочете, я вам розкажу анекдот про парту? — Дмитро не бажав витрачати час на такі важкі роздуми.

— Ні! — гаркнув Чивурін.

— Ні за що! — закричав Федя.

— Абсолютно ні, — закотив очі Ігор.

— Навіть не думай, — застеріг Марк.

— Ха, давай, — зламав усе Дейв.

— Коротше, приходить до маленького сина батько і каже…

В ту ж секунду Марку стало погано. Світ навколо почав подвоюватися, а потім потроюватися в його очах, кольори перестали мати сенс, і його пульс неадекватно уповільнився. Він відчув, як задихається, і перед очима вмить пронеслося все життя: як вони з Ігорем складали батон, як він ігнорував всіх у ВК, як поголився налисо, як не вийшов після спецпроєкту в холодну зиму за шматком піци, як не лайкнув неймовірний арт з собою. Невже стільки незроблених речей, абсурдних ідей, стільки можливостей і амбіцій зараз просто пропадуть. Якби він жив далі — може, пішов би на тупорилу передачу типу “Кохання на виживання” або пішки в Тернопіль. Але зараз він закриває очі… Несмішний жарт його вбив.

 

Марк прокинувся з пересохлим горлом і відчуттям, що в очі насипали цілу Сахару. Це був їхній з Ігорем нью-йоркський номер, за вікном гули двигуни машин, в очі било ранкове сонце. 

— Є щось попити? — викашляв Марк, Ігор кинув йому пляшку води. — Давно ти прокинувся? 

— Десь з півгодини тому. Зараз замовляю сніданок, бо скоро виїжджати в аеропорт, — спокійно відповів той, почухав уже помітну щетину і позіхнув. Марка аж пересмикнуло. — Які суші замовити? Дивись, які сети тут є. 

— Ні! — Марк навіть не став дивитися, вважаючи своїм обов’язком запобігти всьому, що може відбутися цього жахливого дня. — Слухай, тут є якась кулєбячна? 

— Хто? — вже налаштований на улюблену рибну страву Ігор взагалі не зрозумів прикола. — Ти знущаєшся?

— Так, одягайся. 

На вулиці було вітряно. В навушниках заграла “Never let me down again”, і Марк зрозумів, що має зробити все, щоб жоден з його снів не став реальністю.