Фанфіки українською мовою

    Приміщення пахло дешевим воском та сирістю. Свічки тут і там відкривали рідкісні клаптики простору прихованого від чужих очей темрявою. Їхні червоні сльози стікали донизу, а вогники здригалися, немов у недоброму передчутті. Дошки, просякнуті ароматом давнини, скрипнули, як тільки туди ступила бліда стопа – вони давно вже потребували заміни. Постать пройшла весь шлях до центру простору благословенного світлом. Піднялася худа рука, в іншій здійнявся кинджал і кров струменем полилася вниз, схожа на цілющий потік. Враз рідина заповнила кожен жолоб висічений на підлозі. Пентаграма засяяла, впиваючись п’янким ароматом жертовності. Монотонний голос вичитував стародавнє закляття, усе навколо наповнилося незатишною потаємністю. Кров почала булькотіти й майже виходила за береги, шипіння і ось дим здіймається в повітря, наповнюючи те вдушаючою сумішшю.

    Постать обачливо відійшла на крок, прибравши руку; якраз вчасно, щоби побачити у всій красі зародження кошмару. Дим звивався, наче тисячі змій, бився об краї кола, і лише після марних спроб вирватися закрутився та об’єднався, вимальовуючи розмитий силует. Проте він ставав із кожною секундою все чіткішим, усе могутнішим. Юнак відчував, як на нього дивиться щось, і це змушувало сироти виступити на шкірі. Сильний поштовх енергії заставив усе навколо сколихнутися: нетривкий вогонь свічок потух, дошки заскрипіли ще дужче, каптур накидки відкинувся назад та волосся злетіло в повітря. Відчуття страху навалилося, як лавина, на голову. На нього дивилися незліченні пари очей, що страхітливо сяяли. До горла підступила нудота, проте він стерпів і став рівно, ніби його це не хвилювало, ніби його руки не тремтіли, а серце не збивалося з ритму.

    – Хто посмів викликати мене? – промовив нелюдський голос, більше схожий на гул потойбіччя.

    Вуста хлопця відкрилися, проте він не промовив і жодного слова. Його вираз обличчя повільно змінився на посмішку, усе ще тремтячу, і глянув прямо в очі диявола.

    – Не забувай, хто тут слуга, Бартімеусе.

    – Слуга? – повітря здригнулося. Образ за образом він почав змінювати їх із такою швидкістю, що перед очима почало рябіти. Вогні то з’являлися, то зникали, надаючи волю фантазії. Там з’являлися, як примари, і люди, і тварини зі скривленими рисами та їх гібриди; деколи проскакувало й те, що жахало до кінчиків пальців, ні на що не схоже. Жодна з істот, яка з’явилася за короткий проміжок часу, не вселяли і краплі довіри. Навіть люди поставали у своїй найогиднішій красі, якщо це слово взагалі можна було тут використати. – Те, що ти, людина, змогла мене викликати та заточити в цьому просторі, не значить, що ти мій пан!

    – Ще і як значить, – хлопець потер руку, швидше давлячи рану в марній спробі повернутися до стану спокою. – Ти не можеш протистояти правилам, що тобі не підвладні.

    Демон люто забився об стінки уявного бар’єру, і Натаніель уже засумнівався у своїй майстерності, проте жодна з них не зрушила. Вирватися з кола було неможливо – точно не зараз. Після кількох марних спроб сутність заспокоїлася і прийняла вигляд схожий на людський. Тепер його голос звучав не так до дрижаків могутньо та позаземно – як звичайнісінька людина.

    – Ну й нащо я тобі треба? Сподіваюся, у тебе не відібрало дар мови, бо я не планую тут залишатися надовго.

    Він клацнув пальцями й навколо знову стало світло. Тепер можна було роздивитися, хто ж був перед ним. Смаглява шкіра, що нагадувала про краї, сповнені сонцем; сяючі очі, які вдивлялися з неприкритою погрозою, руки були зімкнуті на грудях. Він всівся посередині єдиної невеличкої вільної території, яку мав.

    Натаніель тремтяче видихнув повітря, що до цього застигло в легенях, і заставив своє серце вгамуватися. Він довго чекав на цей момент, й ось нарешті він настав.

    – Принеси мені Амулет Самарканда, – виголосив він настільки впевнено, наскільки міг у той момент. Демонам не можна показувати слабкість, будь-яку слабкість.

    Насторожені очі ще деякий час вдивалялися в нього, а потім хлопчак встав, струсив із себе пил старої підлоги та пробурчав щось схоже на «як завжди». Знову пролунав звук клацання, і в його руках з’явився пергамент.

    – Ну, кажи своє ім’я, – байдуже виголосив демон, забираючи з–за вуха тільки що створене перо.

    Натаніель мовчав. Він чітко запам’ятав головне правило, що може як врятувати, так і навічно скалічити життя: ніколи не кажи свого імені. «Демони – підступні створіння. Вони всіма способами спробують досягнути свого, проте не можна піддаватися на їхні хитрощі» – згадався уривок із книги. Тому він стояв, вдивляючись у нетерпляче постукування чужих стоп.

    – Слухай, мені невідомо, що ти там знаєш про нас, демонів, проте читати твої думки я не вмію!

    Обличчя його спохмурніло, злість пролягла зморшкою між брів. Довго він очікувати не збирався, а нове шоу зі світломузикою нікому з них не потрібне було.

    – Мені відомо достатньо, щоб сказати, що контракти вкладаєш не ти, – зухвало промовив Натаніель.

    Демон зареготав у весь голос, ледь не збиваючись із ніг. Пергамент запалав і зотлів.

    – І хто ж тоді вкладає контракт? Ти? – глузливо запитав він. Від сміху в нього аж сльози на очах проступили.

    – Так, я, – підтвердив хлопець і вийняв з–під своєї накидки крепко скручений сувій. – І він уже, до речі, написаний.

    Бартімеус дивився на то лихо, і по ньому було важко сказати, чи був він неприємно здивований, чи хотів просто плюнути йому в обличчя. Ні те, ні те не здавалося хорошим варіантом.

    – Та ти жартуєш…

    – Зовсім ні, – продовжив Натаніель, розгортаючи пергамент. – Тут усе прописано: твої зобов’язання та завдання. Тобі лишається тільки підписатися внизу, де залишена крапля моєї крові.

    Останнє стало не зовсім правдою, відтоді як він узяв сувій до рук, адже кров із його рани все ще сочилася.

    Контракт перейшов із рук у руки. Бартімеус довго вглядався в нього, аж ось посміхнувся, і той запалав яскравим вогнем. Жар відчувався і на відстані витягнутої руки. Проте, на диво, предмет і зовсім не виглядав ушкодженим, навіть смаленим не пахло.

    – Захист… От бісові люди, – скривився і прошипів демон сам до себе.

    Натаніель смиренно чекав, коли той знову, уже по–справжньому прочитає всі умови, а тоді підпише. Коли настав час, Бартімеус розрізав нігтем собі пальця і густа чорна кров полилася, висвітлюючи на папері чітки букви. Повернулася угода до її власника вже з великими гарно виведеними «Бартімеус Урукський». Хлопець кивнув сам собі. Контракт було укладено. Тоді, за всіма традиціями, він спалив його на справжньому вогні однієї зі свічок.

    – Відправляйся на завдання вже зараз. Тоді я відпущу тебе, – промовив Натаніель, коли останні клаптики догорали.

    – Чудово! Бо мені вже, чесно сказати, набридло тут стирчати разом із якимось малолітнім обісранцем.

    І враз – новий поштовх енергії, розбитий у дріб’язки бар’єр і повна темрява. Натаніель оглянувся, марно шукаючи тінь своїми не звиклими до цього очима. Він з острахом виставив кинджал перед собою.

    – Та що ти так трусишся? Хвилину назад такий гордий був. Ой, не кажи, що дитинка темряви боїться?

    Його сміх звучав всюди й одночасно ніби тільки в голові. Шепотіння тисячі голосів торкалося морозом шкіри. Демон не наважувався підходити близько, Натаніель це розумів – срібло в його руках давало примарне відчуття безпеки. По тому, що відбувалося навколо, стало очевидним, що почалася найважча фаза – торгування: коли демон уже не може нашкодити фізично, проте старається зламати морально. Легені вдихали запах страху, вони горіли, як той вогонь, що іскрами спалахував знізвідки.

    – Думаєш помикати мною, людино? – донеслося громом десь здалеку. А потім зовсім близько тихо видихало на вухо. – Як самовпевнено.

    І знову сміх навколо. Він був схожий одночасно на жіночий і чоловічий, дитячий і дорослий – так ніби відголосок усіх поколінь. Усіх поколінь, що були поглинулинуті чужим черевом.

    Натаніель заплющив очі – усе рівно нічого не бачив – і набрав у легені повітря.

    – Бартімеусе, я наказую зупинитися! – його різкий крик був наче важкі кайдани.

    На хвилину все стало спокійніше, проте на свічах досі не палали вогники. Гра продовжувалася. Тепер зі всюди послідували крики, такі оглушливі, як гул водоспаду всією своєю силою.

    – Та хто ти мені такий, щоб наказувати?!

    – Звичайна людина, то стій покірно!

    З кожним криком із різних боків наростав вітер. Натаніель відчував, як його, як звичайнісіньку одежину, носить із боку в бік.

    – Я, Бартімеус Урукський, маю терпіти тебе, безіменне хлоп’я?!

    – Та нізащо! – крикнув він наостанок, і його зміїні очі засвітилися в темряві прямо перед обличчям Натаніеля. Та лють, з якою він на нього дивився, важко було порівняти із чимось земним. І справді, він ж не людина.

    Холодний піт стікав із чола. Важко було вимовити і слова, проте згадуючи весь біль, що прийшлося пережити до цього, якийсь там лютуючий демон здавався просто дрібничкою. Мало що, не тільки він його ненавидить.

    – Не заставляй мене повторювати. Ти знаєш, чим це закінчиться.

    Після укладення контракту наказ був найсильнішою зброєю, що приносила демонам нестерпну біль, якщо вірити книгам. Реакція Бартімеуса це тільки підтвердила.

    Зоровий поєдинок тривав ще кілька секунд, а потім він змінився цоканням язика та знову появою світла. Очі Натаніеля різко заболіли, не підготовлені до таких швидких змін. Коли стало легше, він побачив перед собою хлопчину, що парив на рівні його очей, підігнувши ноги. Вигляд його кричав про поганющий настрій, проте найголовніше було те, що нарешті найстрашніше минуло. Натаніель дозволив собі з полегшенням зітхнути.

    Бартімеус оглянув його з голови до ніг, а потім фиркнув.

    – Тобі точно дванадцять?

    Натаніель ледь не вдавився повітрям з обурення.

    – Мені сімнадцять!

    Демон протягнув незацікавлене «А-а-а» та потім поринув у свої роздуми. Натаніель не наважувався його перебити, хоча ще б хвилина і він би таки це зробив. Проте Бартімеус вдало повернувся до реальності, плеснув у долоні – у кімнаті засяяло ясніше – та спустився на землю.

    – Амулет Самарканда, кажеш? Сподіваюся, ти добре пам’ятаєш договір, бо інакше я маю всі права зжерти твою душу.

    Його зловтішна посмішка не віщувала нічого хорошого, проте й Натаніель не сумнівався у своїх здібностях.

    – Звісно, якщо сам не порушиш контракт і не згориш у своєму ж полум’ї.

    Вони посміхнулися, хоча швидше вишкірилися, одне одному, і Бартімеус розчинився в повітрі, заливши по собі запах гару.

    Приміщення спустіло. Про нинішню зустріч нагадували тільки пентаграма з пропаленими жолобками, червоний віск, що розтікався на підлозі та каплі його власної крові, що досі стікали з пальців. Натаніель роздивлявся це все, ніби перебуваючи в якомусь трансі. Тільки зараз він зрозумів, наскільки його кінцівки обважіли і страшенно бажали відпочинку. Промайнула навіть думка впасти прямо тут і зараз, проте він зібрав усі свої сили і, повернувшись лише п’ятками, попрямував на вихід. Після скрипу важких дверей тут не залишилося нікого.

     

    0 Коментарів