Конвалієвий ліс

Життя у Розколотому замку, це, звісно, прикольно, але інколи дуже нудно. Весь час усі думки тільки про навчання, Василина не бачиться с Фешем і по декілька днів, якщо не більше. Та найжахливіше це те, що дівчина постійно потрібна всім і одночасно! Збігаючи у часолист до своєї печери, вона почуває себе краще. Та за декілька років і це може набриднути. Тож Огнєва вирішила для себе: створити нову заставку в часолист, насамперед — самостійно.

На дворі ніч, місяць проникає до кімнати рудоволосої, що зараз дивиться на зорі, часівниця відкриває часолист. Усі сплять, лише одна дівчина порушує цю ідилію. Чи.. не одна? Серед тиші дуже чутно заскрипіли двері у її кімнаті.

Спочатку Василина оторопіла від жаху, бо це було несподівано. Її думки так і кричали: «Агов, на дворі три години ночі, який чорт вирішив прийти до тебе в такий час». Та полегшення стало тоді, коли в отворі Огнєва побачила темне волосся та холодно-блакитні очі, немов замерзле озеро. Безсумнівно, це був Драгоцій.

— Великий Час… — дівчина полегшено видихає, — Це ти, Феше?

— Звісно ж я! — відгукується хлопець і проходить вглиб кімнати, сідаючи біля Василини, — Ооо, — тепер його погляд звернувся до відкритого часолиста, що лежав на колінах блакитноокої, — Що, знову хочеш, щоб я допоміг тобі із заставкою?

На обличчі молодика знову з‘явилась посмішка і він з викликом подивися на подругу. Зараз Огнєва хотіла, навіть не так, бажала, щоб він залишився тут і вони разом провели час, але гордість Василини не дала сказати правди:

— Взагалі-то! Я сама хотіла це зробити, — дівчина склала руки на грудях, а голову повернула в іншу сторону від Драгоція, — і без якихось там Фешів Драгоціїв.

— А, тобто у тебе є недавній дуже хороший спогад? — хлопець, як завжди, вигнув ліву брову. Його посмішка стала ще ширшою.

Ці слова нагадали рудоволосій, що за останні декілька років нічого дуже приємного і хорошого не бувало. Усі розмови з Фешем чи Орденом Дружби не відрізнялися від сірої маси інших спогадів у Розколотому замку. Василина поглянула на юнака. Зараз вона вагалась: переступити через гордість і все-ж-таки попросити Драгоція допомогти; чи забути про новий особистий куточок ще на декілька років. Вибір Огнєвої пав на перше:

— Ну.. — вона зробила задумливий вигляд, ніби ще вирішує, потім неоднозначно подивилася на шатена. Та все одно в його очах були помітні ці смішинки, — добре..

І дівчина, і хлопець видихнули. Обидва подивились один на одного та затримали погляди. Що коїлось в той момент у думках — вони й самі не знали. Але Фешіар узяв руду за руку та вимовив:

— Не забудь про числове ім‘я, Волошко!

***

Вона почуває своїми босими ногами, що стоїть на піску, волосся обдуває вітер, чутно як хвилюється море, у верхівку пече сонце. Драгоцій тримає дівчину за руки. Це звичайна заставка, тепер Огнєва почала уявляти собі щось інше.

Коли Василина сиділа у своїй кімнаті (що до приходу Драгоція), то уявляла ніч і пшеничне поле, де було видно прекрасні зорі. Але у цей момент, коли Феш ось так тримає її і постійно дивиться на неї, єдине що виходить, так це червоніти! Щоки рудоволосої набули багрового відтінку.

Все було так само, як і тоді, у таборі «Вершина». Мимоволі дівчина посміхнулася. Тепер під ногами була трава, чутно співи солов’їв. Ліс. Василина відкриває очі, а разом з нею і хлопець, що тепер відпустив її і почав дивитися навколо. Вони на невеликій галявині, їх оточує кремезний мішаний ліс. Але цей запах.. Огнєвій він здавався таким рідним. Поглянувши трохи глибше, часівниця помічає конвалії.

Без сумніву, саме ці квіти нагадували Василині Феша. В голові почали вимальовуватись спогади з ним: поцілунок у лісі на території табору; новорічна ялинка; гойдалки у Чародолі; морська подорож у часолисті Фешіара; спів Драгоція у самотній вежі; поцілунок у Чорноводі біля вартових та, напевно, невдалий побіг від Столеттів. Але найголовніше: усюди, де є Феш — буде і запах конвалій.

Від думок її відволікає хлопець. У руках він тримає букетик білих квітів, через мить блакитноокий “вручає” його Огнєвій. Він посміхається, на щоках з‘явились ямки. А ще він трошки, майже не помітно, почервонів. Простоявши так десь хвилину, він побіг вглиб лісу. Здається тепер Василина оторопіла ще більше. Через п‘ять хвилин часівник повернувся та взяв  руду за руку. Юнак повів її у той напрям, де тільки-но ходив.

— Диви, яка краса! — кричить Феш і розводить руками у різні сторони, починає бігати навколо Огнєвої, — І це все придумала ти, Волошко!

— Д-дякую, — щоб Драгоцій так нахвалював Василину — дуже рідко! У такі моменти дівчина думає про те, як кохає цього хлопця. І настільки, що вже не звертає уваги, коли темноволосий кличе її на числове ім‘я (навіть при інших людях). Навпаки, рудій це подобається, саме з вуст Феша воно звучить по-іншому, з особливою ніжністю і турботливістю.

Фешіар вивів Огнєву до обриву, де внизу такий самий ліс, але захід сонця тут відчувається більш атмосферним та більш величним. Дівчині хотілося, щоб саме ця мить була якнайдовшою.

Милуючись краєвидом, Василина помічає, як до неї підійшов блакитноокий, почав бурчати щось про «вдалий спогад». Наблизився ще та поцілував руду. Ніжно та чутливо. Руки дівчини перемістилися на його щоки, а Феш обійняв Огнєву за стан. Порівняно з тим поцілунком у табору, цей був набагато сміливішим та дорослішім. Та що там порівнювати, чотирнадцятирічного хлопчика та дорослого юнака?

Обидва повільно від‘єдналися через нестачу повітря та шумно вдихали й видихали. Сонце досі світило м‘яким золотистим кольором: у цей момент, волосся дівчини здавалося ще яскравішим.

***

Повернувшись до кімнати, часівники помітили, що вже світає. Десь зо п‘яту годину ранку. Разом з Фешем Василина почуває себе якнайкраще. Саме цей вечір вона запам‘ятає надовго. А Драгоцій лише сподівається, що таких ночей буде більше і ніякі-Нортони-старші-Огнєви йому більше не заважатимуть.

Сонце вже вийшло на двір, кімната осяяна м‘яким світлом. Сьогодні за день Василина та Феш зустріли спочатку захід сонця, а тепер одразу і світанок. Чарівна мить.

— Кожен день би отак гуляв з тобою у конвалієвому лісі!