Коли я хочу сказати тобі про почуття, в голові лише геомтрія

На обличчі тануть сніжинки, одна за одною стікаючи краплями вниз до підборіддя, від чого хлопець раз за разом витирає ніжну світлу шкіру бридкою колючою тканиною такого ж вологого шарфа. Але, на щастя, він вже майже біля місця призначення, тому прискорюється і за мить вже стоїть біля темної під’їзної двері, набираючи рандомний номер квартири:
– хто там?- голос літньої жіночки всиляє надію в план, як і голос Миколи викликає довіру у самої бабці:
– профілактичний огляд ліфту,- перше що приходить хлопцю в голову,- відкрийте, будь ласка?
Жіночка без зайвих запитань натискає потрібну кнопку і дозволяє брехачу проникнути в багатоповерхівку. Квартира Андрія, що є ціллю Миколи, була на шостому поверсі, до якого пішки волочити ноги не було ні сил ні бажання. Але, опинившись біля ліфта, Зирянов зрозумів, чому так легко йому відчинили двері. Він потрапив у точку, бо підйомник і справді вийшов із ладу.
– пішки – то пішки, – бурмоче під ніс собі хлопчина, стягуючи обридливий колючий аксесуар з шиї і залишає його на гарячій батареї на першому поверсі, аби вдягнути пізніше сухий і теплий. Тяжкий наплічник в дуеті із втомою після навчання і ненависної фізкультури останнім уроком не дозволяють бігти по сходах, як би Коля не старався. Тому було прийнято рішення зробити привал на 4-ому поверсі, аби трохи перевести дихання. Скинувши портфель, хлопець влаштував його ближче до себе, аби використовувати його як опору, поки пересидить на сходах. В під’їздах старих будинків завжди є характерний запах, що не дозволяє довго знаходитися в його обіймах, викликаючи приступи нудоти і нестерпне бажання швидше опинитися або на вулиці, або зачинитися у квартирі. А ще у «ретро» багатоповерхівках присутня неповторна акустика, що дозволяє звукам розливатися від першого до останнього поверху, тобто де б ти в цей момент не знаходився – все почуєш від першого до останнього слова. Так, Микола затаївши подих, мимоволі став прислухатися до голосів, що здавалися зовсім близько. Підліткова цікавість до сторонніх  пліток заграла по новому, коли Коля почав впізнавати тембри голосів. Це і був Андрій, який з кимось говорив на своєму поверсі. А спочатку його голос здався незнайомим через хворобу і те саме відлуння, яке його спотворювало.
– … бо буде смішно, коли твоя мама запалить нас тут з цигарками,- розбирає другий голос Микола, але кому він належить не розуміє. А ще не розуміє, чому вони там «з цигарками»? За Андрієм ніколи він не помічав якоїсь схильності до шкідливих звичок.
– ну, не нас, а тебе – це перше. А друге – я у вікно відразу побачу, як хтось буде заходити в будинок,- це був Лузан, що, сам того не підозрюючи, відповів на виниклі в голові питання Колі. Від чого той спочатку полегшено видихнув, а потім завмер. То Андрій і його бачив, коли він терся біля під’їзду?  Або вони щойно вийшли з квартири на «перекур» і Зирянов залишився поза увагою? Микола далі почав вслухатися в діалог, як би це неправильно не було. Можливо, потім він буде відчувати себе жахливо і пацюком, але щось всередині йому підказувало, що це варто робити.

– не хочеш завтра піти поганяти в баскетбол?– Валентин останній раз жадібно затягується гіркою цигаркою і вдавлює тліючою стороною в стіну.
– завтра з Миколою домовлялися  позайматися начебто…- намагається обережно відмовити Лузан, хоч сам би і не проти був пограти з хлопцями в залі, покидати в кільце, трохи розважитися. Проте він пообіцяв Зирянову підтягнути його в геометрії, адже до випускних іспитів залишилося не так багато часу. Конфлікт, що виник в голові миттєво зіпсував настрій Андрію, бо підводити товариша не добре, та і совість буде мучити. Але Валік був такий переконливий одним своїм поглядом, що важко було втриматися.
– ти ж хворієш. Скажеш, що погіршало, чи температура… брехати вчити тебе?- дзвінко розсміявся Міхієнко, що різким ехом вдарило по вухах самого Миколи, який все дослівно почув.
– Я завтра вже збираюся на уроки. Але вмовив. Тільки в мене буде одна умова…- все ж здався Лузан, за чиєю фразою вже нічого не було чути. Чи то від того, що шум заполонив голову Колі, чи то від того, що хлопці вже повернулися до квартири.
Куплена для Лузана на останні кишенькові гроші пачка соку, що зрадливо стирчала з наплічника і, здавалося, дивилася у очі Зирянову з насмішкою, мовляв : «Наївний дурнику. Провідати хотів? Отримуй тепер…»
Образа підійшла якось дуже високо і бажання випустити емоції на волю боролося з бар’єром  у вигляді затиснутих у білу нитку вуст Колі, що прагнув не розкиснути.
Для когось те, що сталося може здаватися дрібницею, не вартою навіть поганих думок, проте не для нашого героя, для якого почуте в моменті могло здатися кінцем світу.
Микола надто багато зусиль приклав для налагодження контакту з Лузаном, який ще не так давно здавався йому таким недосяжним. Переборюючи свою сором’язливість і страх бути не правильно прийнятим, Коля все ж знайшов канал, через який підібрався до Андрія. І тепер, коли вони стали, як йому здавалося, досить близькими, Зирянов дуже пишався цією дружбою. А ще більше нею вартував. Тому зараз ці слова байдужості  буквально розбили йому серце.
Зібравши думки в купу, Коля все ж вирішив йти додому. Але хотілося залишитися в цьому смердючому під’їзді, аби ще трохи постраждати.
Діставшись першого поверху, Зирянов відчув, як образа всередині нього миттєво змінилася злістю і породила, можливо, найтупішу ідею для помсти.
В рюкзаку на дні розсипом шаруділи ручки, олівці й інша канцелярія, серед якої хлопець нащупав чорний маркер і прийнявся до справи. І через хвилину на фарбованій синім стіні вже красувався банальний під’їзний напис «Лузан –лох» однаковими великими, жирними, чорними літерами. І пройти повз, не помітивши буде важко. Емоції самовдоволення цим інфантильним мстивим вчинком вистачило на дорогу до самого дому. Проте там Миколі знову стало не тільки сумно, а тепер ще й неймовірно соромно. Тому ані уроки, ані сон не йшли до нього, бо не могли пробитися крізь ту стіну плачу, якою огородив себе Коля. Його єдиним планом до завтрашнього дня було втонути у печалі і жалості до самого себе, а в школі вже вести себе як ні в чому не бувало. Якось само все стане на свої місця.

-Здоров,- голос Андрія бадьорить Миколу, що заліг на останній парті після безсонної ночі, протягом якої він роздумував про жорстокість і несправедливість цього незрозумілого світу .
– Добрий ранок,- позіхаючи, тягне Коля і неохоче звільняє місце біля себе.
– нічого не хочеш мені сказати?- проте Андрій не поспішає сідати поряд, лише бурить товариша поглядом. Зирянов подумки дозволяє собі кинути у відповідь фразочку, яку б ніколи не насмілився промовити вголос, тому для Лузана він залишився німим,- нічого не губив останнім часом?
«Товариша» – промайнуло знову в голові, проте далі думок не вийшло, але щось відповісти варто було б.
– наче ні.
– твоє?- Андрій дістає із наплічника хаотично зім’ятий, забутий на трубі Миколою, шарф і протягує його другові, при цьому не на мить не перериває зоровий контакт,- то що?
Коли річ спливає перед очима Колі, він опускає погляд, все ще не знаходячи підходящого слова для виправдання. Сором накрив його новою хвилею цунамі, заливши обличчя пурпуром. У відчаї вчора він зробив дві дурниці, і цей забутий триклятий шарф – одна з них. Знітившись перед Андрієм і понуривши голову, він чекає ще декілька секунд перед тим, як прошепотіти важке «вибач» і нарешті повертає на товариша погляд.
– Так тупо спалитися, Миколо. За що мені це любовне послання на півстіни?- Лузан видихнув з грудей якусь образу і всівся поруч за парту,- жарт такий собі, бо я це 20 хвилин відтирав стояв як бовдур.
На вустах Миколи проступає ледь помітна посмішка, яку він не в силах стримати від того, що Андрій опинився так близько і вже, здається, зовсім не ображається. А ще це його «послання» і справді в якійсь мірі є любовним, адже створення його було спровоковано торнадо емоцій, що в моменті бурлили в Миколі.
– Я просто трохи розізлився на тебе, – знизує плечами Зирянов, розуміючи що ситуація вимагає правди,- чи навіть образився, не знаю…
– А я вартий того, аби дізнатися причину? Чи це для мене має залишитися загадковою таємницею?- відверто не розуміючий Лузан криво всміхається і, підперши рукою підборіддя, показує готовність дізнатися все в подробицях.
– Ну я чув вчора вас на коридорі…випадково. Чесно. Я не планував підслуховувати, просто присів відпочити між поверхами і все почув…
Брови Андрія злетіли від подиву до самої, здавалось, потилиці:
– Ти підслухав нашу з Валіком розмову?
– Так то був Міхієнко з паралелі?
– Так, але це не має значення. І що ж тебе там образило? – все ще не міг оговтатися від почутого Лузан, подумки згадуючи все, що вони з Валентином учора обговорювали.
– От ти після занять куди збираєшся сьогодні?
– В баскетбол піти з хлопцями поганяти. Але не «збираєшся», а «збираємось». Я думав ти складеш компанію..?- розгублено знизивши тон, Андрій, засуджуюче здвинувши брови, дивиться на такого ж розгубленого товариша.
– А геометрія?- недовірливо майже шепоче другий і відчуває, як миттєво в грудях проступає якась внутрішня вібрація, що розтікається хвилюванням по всьому тілу. Він запитав це аби не мовчати, хоча і так все вже зрозумів. Він дурень. Безпідставно ображений дурень, що занадто швидко зробив висновки із вирваних із контексту фраз.
– Ну а потім геометрія. Я мамі сказав, що ми ввечері прийдемо. І взагалі, міг би на ночівлю залишитися, мої не проти…
– Пробач мене, правда. Я просто накрутив собі там в голові…
– То залишишся сьогодні в мене?- щиро посміхаючись і граючи бровами, Андрій штовхає товариша в плече, аби розрядити обстановку і отримує таку ж щиру, але з помітним полегшенням, усмішку Колі.

За грою час промайнув швидко. Майже непереривний сміх і нестримний потік жартів тримали хлопців у тонусі до самого кінця. І лише волочачи стомлені ноги по снігу, хлопці притихли, виснажені як морально, так і фізично. А розпрощавшись із останнім однокласником, Андрій із Миколою залишилися удвох.
– Дякую, що запросив,- сором’язливо промовляє Зирянов, в котре подумки тішачись близьким відносинам з Лузаном. Наодинці з ним він і досі почуває себе моментами ніяково.
– Миколо, хіба в цьому є щось таке, чому ти так радієш? Ми ж друзі, це нормально – проводити час разом. Ти зав’язуй бути таким…
І ці слова виявилися болючими для Колі. «Друзі». Знав би ти, Андрію, як тремтить серце твого товариша кожного разу, коли ти відпускаєш черговий жарт в його сторону і мимохіть торкаєшся його рукою, коли ти без причини посміхаєшся йому в будь-який момент, коли натхненно пояснюєш математичні формули та, схиливши голову поряд, допомагаєш розібратися з черговою ненависною задачею… Як тремтить все всередині, коли ви пересікаєтеся поглядами, і коли так багато хочеться тобі сказати, але «Друг» лише ніяково посміхається і тішиться тому, що ти просто поруч. Знав би ти, Андрію.
– Чого примовк?- Лузан штовхає Колю в бік від чого той, не втримавшись на тремтячих від навантажень ногах, спотикаючись, падає в сніг. Декілька секунд під супровід дзвінкого сміху Андрія, не ворушиться, вдивляючись в зоряне небо, а потім, взрівши руку допомоги, хапається за неї, проте підводитись не поспішає. Ці декілька секунд неначебто перевертають його думки, а вид,що відкрився перед його очима, неначебто надихнув в нього якоїсь сміливості.
– Ходи сюди!- підхоплюючи настрій, кричить Микола, тягнучи товариша на себе,і завалює його поряд в сніг,- подивись, як тут гарно…
– А дійсно,- в мить змінюється настрій другого, що заворожено розглядає зорі,- я рідко помічаю взимку таке чисте небо…
І Микола, сам того не помічаючи, стискає пальцями руку Андрія, яку, користуючись нагодою,  не зміг дозволити собі відпустити, потім великим пальцем проводить по тильній стороні долоні, непомітно посміхаючись під носа. В його голові цей момент здавався таким довгим, неначе час зупинився, всі стрілки стали, всі батарейки сіли… А в голові лише крутилася фраза, що залишилася на язиці, щільно затиснута між зубами, які не дозволяли їй вирватися і знищити все, що той має в цю секунду.
– То може вже підемо? В мене дупа на снігу почала відмерзати,- констатує Лузан, підводячись на ноги,- тим паче мама з вечерею чекає, та і справ у нас ще багато.
– Звичайно…- розчаровано тягне Микола і підводиться слідом. Йому шкода, адже він хотів би так лежати поруч, крадькома вдивляючись в обличчя поряд, поки чужі очі гуляють від сузір’я до сузір’я, ні про що не підозрюючи.

Закінчивши з вечерею, хлопці перебралися до кімнати, де, обклавшись підручниками, розбирали якусь тему, яку Микола декілька тижнів тому пропустив у школі через хворобу. Сконцентрованість на обличчі Андрія, який, нахмуривши брови, щось монотонно говорив, малюючи олівцем прямо у книжці, –  не давали сконцентруватися самому Миколі. Він те і робив, що раз за разом обережно зиркав в його сторону, натягнувши маску зацікавленості. Проте думки були далекі від ABCD, пірамід, бісектрис і «піфагорів». Сьогоднішній день був настільки щедрим на різні емоції, що до теперішнього часу в голові зовсім не залишилося місця для теорем.
– Є підозра, що ти думаєш про зелених горобців,- стомлено випалює Андрій, підвищенний тон якого вириває Колю з думок.
«Може не про всіх, але про одного точно» – пролітає в голові Зирянова і він, посміхаючись, відповідає:
– Дуже стомився, чесно кажучи.
– В мене і самого вже немає ніяких сил. То може продовжимо іншим разом?- Лузан з явним полегшенням в очах стрімко збирає книжки зі столу, ховаючи на полицю.
Звільнивши робоче місце, Андрій стомлено завалюється на застелене ліжко, закинувши руки за голову, в той час як Микола супроводжує кожен його рух поглядом.  Але біглий погляд поволі зупиняється, затримуючись на краї задертої домашньої чужої футболки, що сором’язливо оголює частину підтягнутого торсу.
– Витріщаєшся, чи що?- сміючись, Андрій підривається з місця і швидко повністю оголює себе до поясу, стає навпроти дзеркала і напружує прес, красуючись, – не дарма потію, так?
– Не дарма,- ковтаючи ком із слини і сорому, що став поперек горла, Микола відчуває як миттєво починають горіти його вуха, а за ними і щоки наливаються багрянцем.
Не помітити цього стану було не можливо, тому Лузан якось змінюється в обличчі, надаючи йому емоції відвертої стурбованості, і сідає напроти:
– Тебе бентежить щось? Ти дуже дивний останнім часом.
– Ага, твої цицьки,- жартома кидає у відповідь Коля.
– Це само собою,- всміхається товариш у відповідь, але запитання свого не полишає,- проте я серйозно запитую. Ми ж друзі. Ділися.
І знову ці «друзі». Знову в грудях починає пульсувати швидше. Микола деякий час просвердлює Лузана німим поглядом і врешті-решт обережно заходить здалеку:
– Мені просто подобається дехто…
– І хто вона?- цікавість Андрія грає ще сильніше, від чого він пожвавлюється- з класу? Зі школи? Я її знаю?
– Знаєш. Але ж я не сказав, що це вона.
– Він? Кріштіану Роналду все ж таки розбив тобі серце? – не обдумуючи ляпає Лузан щось, що в його голові зародилося як жарт, проте на обличчі напроти не сколихнувся і м’яз, що змусило хлопця боляче прикусити свого язика,- пробач. Продовжуй, будь ласка.
До цього моменту і так не було сил на цю розмову, а після цих слів у Зирянова взагалі з голови вилетіли всі заготовлені фрази, які він час від часу прокручує у голові, коли фантазує про те, за яких умов міг би відкрити Андрію своє серце. Замість думок лише шум.
– Давай іншим разом поговоримо. Спати вже хочеться,- відводячи погляд, просить Микола, хоча розуміє що заснути йому сьогодні також не вдасться.
– Ну тоді ти під стінку.
Пройшовшись по всіх соціальних мережах, передивившись усі сторіз і перечитавши, здавалося, весь твіттер, Коля так і не зміг перевести думок і відволіктися. Але це і зрозуміло – хіба можна перестати думати про того, хто в дециметрі від тебе, відвернутий, сопить ні про що не підозрюючи, і від цього здається таким безтурботним. Проте сам Андрій, немов прочитавши думки Миколи саме в цей момент, промовляє зовсім не сонним голосом:
– я не сплю, якщо що.
– Чому? – трохи злякано шепоче другий і блокує екран телефону, даруючи цій кімнаті лише місячне світло, що пробивалється крізь завіси.
– бо не можу перестати думати проте, який я козел. Ти ж не просто так мені це сказав, правильно?- з цими словами Андрій повертається на інший бік, опиняючись очі в очі із Зиряновим, і замовкає, чогось очікуючи.
Ніч завжди заклинає на відвертість, яку ти не в силах контролювати. Всі почуття загострюються, а емоції прагнуть вирватися на волю. І це не можна описати жодною наукою. Це не менше, аніж магія, яка цього разу окутує Миколу, розв’язуючи своїм зіллям йому язика.
– Я знаю, що ти не готовий до справжньої причини, по якій я тобі це сказав. Проте твоя цікавість не дасть тобі права залишити мене в спокої, так?
– Точно.
– Обіцяєш не бити?
– Поки не планую,- всміхається Андрій, але не дає договорити Колі, і продовжує сам,- не хочу помилитися, але я думаю, що знаю до чого ти ведеш. І в своє виправдання відразу хочу сказати що ляп про Роналду був захисною реакцією…
Зирянов дивиться кудись глибше, ніж просто у чужі вічі, просочуючись каналами і судинами до грудної клітки, проте не відчуває вже якоїсь сором’язливості. Неначе між ним і Андрієм пала уявна стіна, проте причину цьому головою поки зрозуміти не може.
– Я ігнорував все, що відбувалося всередині мене, як міг, проте зараз розумію, що дарма подавлював у собі почуття. І коли мені здавалося, що вони взаємні, я списував усе на параною. Неначе в мене одержимість. Навіть коли твої знаки були очевидними, я все одно сварив себе навіть за думки, що це може бути правдою…
– Почекай, ти…?- недовірливо тягне Зирянов, непомітно і боязно відсторонюючись. Хоч слова Андрія були сумбурними, проте висновок, який напрошувався сам собою, викликав купу змішаних емоцій. Не можна дозволити собі повірити в те, що ти просто хочеш почути, до поки не пролунає конкретики. Допоки не з вуст Лузана не прозвучить щось таке, що змиє всі сумніви. Бо як тільки ти даєш собі свободу привідкрити кулісу і впустити всередину таке бажане, то потім не вистачить тканини, аби закрити ту діру розчарування, яка залишиться від реальності.
– Я подумки тобі це промовляв мільйон разів. Проте сказати це в голос мені, певно не вистачить наснаги…- продовжує нітитися Андрій у своїй неочікуваній для всіх, хто знаходиться в цій кімнаті, враховуючи і самого себе, промові,- тож якщо я тебе правильно зрозумів, а ти мене –  дозволь дещо зробити?
В животі Зирянова щось залоскотало зсередини, схоже на лепетання крилець щойно звільненого від кокона метелика. І поки думки мішалися в голові, в безуспішній спробі зібратися хоча б у якусь відповідь, тіло Миколи приймало рішення швидше іподарувало Лузану ледь помітний кивок-згоду.
– Сприйму це за «так»,- з цими словами Андрій скорочує відстань між їх поглядами і обережно, невпевнено і навіть боязно, накриває чужі губи невагомим поцілунком, після якого приходить спокій і легкість. У обох. Чи варто казати, що Зирянов за цей час нащипав собі на нозі синця, намагаючись розбудити себе, проте даремно. Ця реальність, в якій він опинився, не розчиниться коли він підніме повіки, які самі впали йому на очі як тільки гарячий подих Андрія обпік його передчуттям наступних декількох секунд.
– Ти думаєш я б отак просто пробачив ситуацію з написом у під’їзді, будь це хтось інший, а не ти?- розриваючи мить, Андрій вкотре доводить правдивість своєї небайдужості, і повертається назад, вже прилинувши губами більш впевнено.