кожного разу, коли я підходжу до тебе…

Квіти лікорису символізують мертвих, вони ростуть на полях битв, там, де ґрунт наситився чужою кров’ю. Мовою квітів це означає “ми ніколи не будемо разом, забудь мене”. За легендою за квіткою доглядали два духи рослинного світу: Манжу та Сага. Перший відповідав за квіти, а другий – за листя. Одного разу кохані забули про свою роботу заради зустрічі один з одним, і Небеса покарали їх, відібравши можливість коли-небудь бачитися.

Лань Джань плаче в тиші свого намету, він так ненавидить зачинені двері. Згадує маленький будинок матері на краю Хмарних Глибин, її згаслі очі і терпіти не може ці спогади. Тепер він вже дорослий, але все ще ненавидить зачинені двері. Лань Джань стоїть біля запечатаного талісманом входу в намет Вей Їна. Хвилювання плескається в ньому, і можна тільки сподіватися, що брат повернеться не один, що у світі не стане на один лікорис більше, що двері його серця ніколи не зачиняться.

***

Лань Січень на ватних ногах несе Вей Вусяня, його довге волосся звисає і майже досягає землі. Він не обертається, не дивиться на мляве тіло Генерала Нє. Січень ридає, його плечі тремтять, але на руках людина, що йому майже за брата, і тому це обов’язок – донести хлопця.

Якби мама була жива, вона змогла б допомогти? Її теплі руки завжди зігрівали, її теплий голос завжди говорив як правильно чинити, а не як слід. Січень знає, що єдина смерть, з якою він не зможе змиритися – смерть його матері. Заспокоює знання, що його друг помер не просто так, що боровся до останнього, коли його мати не могла.

Незабаром на тому полі зможуть прорости лікориси, замість пшона.

Він знаходить Вандзі у наметі Вей Вусяня, той підривається і буквально вихоплює останнього з рук. Лань Січень ніколи не зможе звикнути до того, як змінюється його брат поруч із Вей Їном. Він проводить ганчіркою по обличчю коханого, стирає кров, бруд і піт, оглядає невеликі рани і здригається, коли відчуває тонкі нитки темряви у його меридіанах.

Лань Січень дивиться на них і йде, його червоні від сліз очі щипають і болять. Він доходить до свого місця відпочинку та падає на спальне місце. Виглядає зовсім неналежно, так, що дядько напевно покарав би його, якби він все ще був хлопчиськом. Чоловік у білому одязі з довгою, сніжно-білою стрічкою на лобі дивиться на свій меч. Клинок гарний, лежить у біло-блакитних піхвах, з майстерно викуваною рукояттю, і Січень мріє про той день, коли цей меч буде забутий у надрах Хмарних Глибин, коли він більше не забере жодного життя.

***

Вей Їн прокидається того ж вечора і дивиться довкола, поки не помічає чиюсь маківку і білу стрічку у волоссі. Він піднімається на ліктях і підтягує тіло в сидяче положення. Тремтячими від стресу руками перекладає голову на свої коліна і ніжно водить подушечками пальців по вилиці Лань Джаня. Вії сплячого тремтять, він розмірено дихає і виглядає стомленим, зате Вей Вусянь відчуває у собі надзвичайну кількість духовної енергії. Темрява замовкла вперше за довгий час і причаїлася у самій глибині розуму.

Він ще довго перебирає волосся свого нареченого і думає про сьогоднішній бій. Він давно не бачив свого брата, своєї сестри і навіть Дзян Фенм’яня. Вісті до нього не доходять, і все виглядає так, ніби йому не пишуть зовсім, ніби про нього забули. Жодного листа з того моменту, як він покинув Пристань Лотосу, а потім і загін Дзян Фенм’яня, і хлопець сподівається, що вони просто не дійшли, що загубилися. Він дивиться в нікуди і втрачає момент, коли голова на його колінах починає ворушитися.

– Вей Їне, – Лань Джань пересідає на ліжко і м’яко обгортає його обличчя долонями, – я так сумував.

Вей Їн сором’язливо червоніє щоками і майже скиглить від цього м’якого погляду, він такий закоханий, але все ще наляканий своїми почуттями. Поки літає у своїх думках, його м’яко притягують та цілують. Відчуття дивні, у роті Вей Їна залишки залізного присмаку крові, а Лань Джань, ймовірно, пив огидний зміцнюючий тіло відвар до того як заснув. Вей Вусяню смак поцілунку здається, м’яко кажучи, неприємним, але губи в Лань Джаня м’які, він весь такий теплий і м’який, вони не бачилися місяцями і навіть, якби з його рота смерділо тухлою рибою, Вусянь цілував би його до втрати свідомості.

– Лань Джаню, ох, мені так шкода, – він згадує обличчя Лань Січеня.

Чоловік запитально піднімає брову, а потім хмуриться, чекаючи на пояснення.

– Нє Міньдзюе, він мертвий. Мені так шкода, Січень-ге, мабуть, невтішний, – він дивиться з сумом і виною на вхід намету, – я повинен був спробувати врятувати його, але нас розділили, і я… я…

– Не твоя вина. Ти й сам міг загинути, багато хто з вашого загону загинув, і це не твоя вина. Ти зробив усе, що було у твоїх силах. Тим, хто вижив, неймовірно пощастило, що дехто виявився шпигуном у загоні Венів і встиг знайти наш табір до того, як вас усіх би добили, – впевнено каже Лань Джань.

– Шпигун у Венів?

– Вень Цюньлінь. Він племінник Вень Жовханя, Вень Цюньлінь та його сестра – медики, але його послали до звичайного бойового загону. З мечем він не вправний, але лучник хороший. Після прибуття він мало не втратив голову, але Цюньлінь досить тихий, і не було схоже, що він хотів комусь нашкодити. Його вислухали на посту і відправили до брата, той негайно зібрав загін і попрямував до вас, не сказавши мені жодного слова, – обурено закінчив Лань Джань.

– Ось як, принаймні хтось корисний є серед Венів, хоча я не впевнений, що клани довго терпітимуть його поряд. Що ж, тепер головою ордена Нє стане молодший брат Чифен-дзюня – Нє Хвайсан, я не певен у його здібностях, ми втратили велику силу ордену Нє. Я не впевнений, але, швидше за все, нам доведеться направити загін у Нечисте Царство і ще один до кордонів Ціньхе. Якщо Вені захочуть ступити туди, це кінець кампанії. Вони давитимуть на Ланьлін з обох боків, і той з великою ймовірністю впаде, а за ним і Цзяннань, і тоді настане кінець усім нам.

– Ти маєш рацію, але два загони Ціньхе не захистять, сьогодні загинуло безліч сильних бійців, що йшли за головою. Ми не можемо кинути всі наші сили на Ціньхе, інакше здамо звільнені території. Але якщо надіслати туди кілька сильних заклиначів, які лякають Венів, то не думаю, що вони наважаться наступати на Ціньхе.

– Усе ще є варіант того, що Нє Хвайсан не така вже й дурна людина, як ми вважаємо. Усе ж таки він брат Нє Міньдзюе, залишімо хоч краплю віри в нього.

Лань Джань жартівливо закотив очі і зустрівся поглядом з Вей Їном. Його очі все такі ж, з прекрасним відливом срібла і такі ж втомлені. Вей Вусянь здавалося б підріс за час їхньої розлуки, плечі стали ширші і риси обличчя набули мужнього характеру. Він більше не був схожий на того кволого хлопчика, що стояв тремтячи біля входу до Хмарних Глибин, він уперше виглядав так, ніби насправді може захистити себе. Серце Вандзі сповнювалося радістю за коханого, але в той же час і було сповнене тривоги, з голови не виходили ті нитки темряви, він боявся спитати про них. Це було дурним вибором між зіпсувати вечір, тому що Вей Їн навряд чи відповість, або вгамувати свої занепокоєння і подбати про нього. Але Лань Джань не може брехати самому собі і, вибираючи між спробою та бездіяльністю, він, очевидно, обере перше.

– Вей Їне, темрява в тобі… – він не знає як правильно підібрати слова, але помічає, як змінюється вираз обличчя Вей Вусяня.

– Що? – настрій Вей Їна різко змінюється, усмішка падає, а страх застигає всередині.

Вони дивляться один на одного, і Лань Джань не знаходить слів. Він докоряє собі за те, що знову все зіпсував.

– Чому? Ти ж знаєш, що це шкідливо для твоєї душі та тіла, – зітхає, дивлячись на руки нареченого.

– Я не можу нічого з цим вдіяти, – відповідає, майже схлипуючи.

– Вей Їне, тоді як? – недовірливо запитує Вандзі.

Молодший відвертається і схлипує, не витримуючи постійної напруги. Він дрібно здригається і, здається, не вловлює того моменту, коли Лань Джань м’яко обіймає його збоку.

– Ти думаєш, що я цього хочу? Думаєш, це приємно, коли тебе мучать зсередини? Наче я хотів цього! Невже я не заслужив простого відпочинку? Чому страждаю все життя, що я зробив не так?! А коли отримую справедливість, то хтось неодмінно страждає чи вмирає! Я божеволію, темрява шепоче щодня. Якби не твій брат сьогодні, то я б втратив або розум, або своє життя, хоча це було б рівнозначним для мене, – вибухає Вей Їн.

Лань Джань м’яко потирає кола на його спині й притискається губами до скроні.

– Це не твоя вина, просто так вийшло, що з тебе зробили цапа-відбувайла. Ти не заслужив такого ставлення, і в тому, що люди страждають, немає твоєї провини. Вони просто отримують те, що заслужили. Тобі треба очистити серце, твоє ядро ​​ще з тобою, відпочинь від боїв. Ти не повинен і не зобов’язаний бути тут, ти нікому нічого не винен. Ні Дзянам, ні Ґусу, ні тим більше мені. Я кохаю тебе без будь-яких причин, мені байдуже, якби ти був босяком чи шановним Генералом, я все одно кохав би тебе таким, який ти є.

– Ти не розумієш, ця темрява моя. Вона в мені, її підживлюю я. Без лікування вона зростатиме в мені щоразу, скільки б ти не виганяв її. Рано чи пізно вона захопить мій розум, і я не згадаю ні твого обличчя, ні свого брата і сестри. Усе, що я знатиму, так це спрагу вбивства. І ні, я не можу зараз покинути фронт, як ти собі це уявляєш? Темрява допомагала мені з самого початку, вона може знищувати сотні культиваторів за бій, і ніхто не помічає  цього, але це принесло нам не одну перемогу. Якщо я покину поле бою, то як ми просунемося далі? Та навіть, якщо я і поїду, то не можу отримати лікування, вона буде рости, підживлюючись моїми спогадами, і зжере мене! – в істериці змахуючи рукавами ханьфу, каже Вей Вусянь.

– Я щось придумаю, обов’язково врятую тебе. Просто будь поруч, – шепоче у волосся молодшого Лань Джань.

– Ти верзеш таку дурню, Лань Джаню, я б хотів, щоб все було так легко і відповідь можна було просто придумати.

Вей Вусянь втискає голову в тканину білого ханьфу на грудях чоловіка і шумно дихає. Лань Вандзі дивиться, ніби крізь нього, і стискає обіймами настільки міцно, що на тілі Вусяня могли залишитися синці. Він почувається так, ніби ці двері будь-якої хвилини можуть зачинитися перед ним.

***

Нечисте Царство відповідає своїй назві. Резиденція перебуває на відстані від міста, навколо пустельно, і немає ніякої рослинності. Вей Вусянь відчуває у повітрі запах смерті та темряви. Чим ближче загін до воріт, тим більше хотілося закутатись у плащі, температура повітря впала на декілька градусів, а скрип петель масивних воріт наганяв жаху на молодих людей. Охоронці виступили вперед і витягли шаблі з піхов. Перед ними стояли кілька загонів і нашвидкуруч зроблена труна, обклеєна талісманами холоду.

– Ким будете? – грубо спитав м’язистий чоловік.

Лань Вандзі виступив уперед і зняв накидку з голови.

– Лань Вандзі та Вей Вусянь, – вклонилися вони, – ми тут, щоб побачити Другого молодого Пана Нє.

– Ми повідомимо нагору і тільки тоді зможемо вас пустити. Перепрошуємо, але такі порядки у воєнний час, – попросивши вибачення, вклонився другий охоронець і розвернувся, сховавшись за брамою.

Його напарник залишився на варті й поглядав на труну. Вей Вусянь примружився, оглядаючи стіни Нечистого Царства. Позаду резиденції виднілися високі гори і, якщо напружити слух, можна було почути м’які звуки водоспаду вдалині. Здавалося, ніби й не дібратись зовсім: з одного боку водоспад, з іншого гори та частина пустелі. Але при цьому, якщо обійти гору позаду споруд, то можна отримати доступ до різноманітної флори та фауни, що давала їжу Ціньхе та його територіям.

Ґусу теж знаходиться глибоко в горах, але території самої резиденції Ордену Лань широкі й мають незліченну кількість природно-беззахисних місць. Якщо летіти на мечі, то можна легко пробити захист, адже зазвичай його краще підтримують біля самих воріт та головних будівель. Встежити за захисним куполом було б неможливо, але гірський хребет Ціньхе дає неймовірну перевагу його мешканцям. Дивно, що першим головою був м’ясник, здавалося б, не обізнана у справах управлінських людина, а так хитро побудував житло ордену Нє.

Вей Вусяня відволік від споглядання голос стражника, що залишився з ними.

– Хто в труні? — засмучено спитав він.

– Попередній Голова Нє.