Ковзанка

— Це погана ідея, — каже вчергове Спартак, дивлячись, з яким ентузіазмом Женя стоїть перед ним на колінах. Зазвичай він був би більш захоплений таким його положенням, та, на жаль, не сьогодні, бо вони обидва були одягнені, й замість мінету той зв’язував йому шнурки на ковзанах. Янович же навпаки виглядав як дитина, якій святий Миколай поклав під подушку найжаданіший подарунок. Здається ще трохи й він вибухне від того щастя, що клекотало всередині нього. Власне через це Спартак й погодився на цю авантюру, бо Женька, що посміхався від вуха до вуха, грів йому серце, й хотілося бачити його таким завжди.

— Це чудова ідея, Спартак, — вкотре відповідає йому Женя, на мить піднявши голову й цьомнувши того в почервонілий ніс. — Припини скиглити, ти дорослий хлопчик.

— Щось я не пам’ятаю, щоб ти жалівся, що я скиглю під тобою, — гмикає Спартак із задоволенням спостерігаючи, як чужі вуха червоніють від зніяковіння. Народу навкруги було повно, й йому вони аж ніяк не заважали, на відміну від Жені. Хоча про їх відносини знала вже достатня кількість людей — принаймні триста з гаком тисяч підписників каналу — той все ще бентежився, коли вони робили щось на людях. Спартак цим інколи користувався, наприклад, як зараз, коли дрібно мстився тому за “дорослого хлопчика”.

— Так, Спартак, в ті моменти я не жаліюся на твоє скиглення, бо я знаю чому саме воно відбувається. А зараз ти просто нудишся. Це я теж вже, — він тягне шнурки що є сили, змушуючи Субботу йойкнути й вхопитися за лаву, аби його не підняло разом з ковзаном на його нозі. Женя останнім часом налягав у спортзалі на вагу, й міг тепер підняти його самого. Не те що б Спартак жалівся, йому сподобалось кохатися в коридорі, будучи притиснутим до стіни й закинувши ноги на чужу талію. — Знаю.

Женя задоволено робить кілька вузлів і бантик, відсуваючись й розглядаючи свою роботу. Для Спартака ковзани знайшлись чорні — хто б сумнівався — й тепер той виглядав наче професійний фігурист у костюмі для виступу. Хоча він не був певен, що є фігуристи з такою статурою, та все одно оглядав того й посміхався, м’яко й задоволено. Такий гарний чоловік і весь його.

— Так, все, пішли. Давай руку, — Женька бадьоро встає на ковзанах, наче народився на них. Балансує без жодних проблем, ще й Спартака за собою тягне, наче він не важить тонну. Той встає, але не надто вправно, змахує руками в спробі знайти рівновагу, й чіпляється за Женю, аби не впасти, й той сміється, зловивши його й притиснувши до себе. Субботі незвично бути таким незграбним, та він бурмоче лише для протоколу — насправді було добре опинитися в люблячих обіймах та трохи погрітися ті секунди, доки його не відштовхують легенько назад. — Давай, давай, в нас всього дві години.

— В нас цілих дві години. Ти переоцінюєш мою витривалість, Жень, — Спартак тяжко зітхає, та все ж відсувається. Чіпляється міцно за чужу холодну долоню (вони обидва сьогодні знехтували рукавичками) й робить кілька кроків, нарешті знаходячи рівновагу, та надійну руку все одно не відпускає. Янович і не проти, він наче трактор — тягне за собою танк у вигляді Спартачка прямісінько до виходу на лід, й не дає жодного шансу уникнути цього.

— О, це просто ти її недооцінюєш. Тобі нагадати, що було на минулих вихідних? — весело питає Женя, озирнувшись на мить, й понизивши голос до шепоту. — Якби я стільки тебе об’їжджав, то на наступний день і встати не зміг би, а ти ще до пацієнтів побіг й лекцію прочитав. Дві годинки на ковзанах ти стягнеш.

Спартаку не було чим крити. Він казав, що секс переоцінений, і досі так вважав, але не коли справа стосувалася Жені. Інколи це було складніше за тренування й його спина благала про масажиста, але це було варто того. Гормональний коктейль з тестостерону та окситоцину, що вирував в його крові, робив його більш… Спраглим до близькості.

Женя, нарешті, ступає лезами на кригу, й настає черга Спартака. Він тримається однією рукою за Женю, іншою — за борт, намагається не впасти одразу, але ледь переносить вагу тіла вперед, як ковзани рухаються й він рухається за ними кудись вниз, намагаючись розтягнутись на шпагат.

— Блядь! — виривається з нього, але, на щастя, його мошонка не досягає підлоги, бо Янович ловить його, притягуючи до себе за талію. Й сміється, не відпускаючи, а навпаки — змушуючи й другою ногою стати на лід, знов похитнувшись.

— Вперше бачу, аби ти лаявся, — Женя каже це з таким захопленням в голосі, що Суббота трохи ніяковіє, але не відсувається. Краще відчути сором й усмішки оточуючих, аніж розтягнутись на цій воді в найжахливішому з її агрегатних станів. — Це навіть прикро, бо зі мною в ліжку ти більш стриманий.

— Тому що тут це рефлекс, — бурмоче він, знов хапаючись за бортик. Женя трохи допомагає йому, ковзає ближче до того й відводить їх далі від входу, аби не заважати іншим. Спартак при цьому намагається не рухатись зайвим чином й просто дозволяє себе тягти, зосередившись на тому, аби не впасти. — А з тобою — цілком усвідомлена дія.

Женя сміється від душі та у весь голос. Спартак не певен від чого саме: від того, як кумедно він зараз виглядає в своїм пальто та на ковзанах, чи все ж з його слів. Але в цілому різниці не має, бо він все одно може схопити того за воріт куртки й притягти до себе, аби цьомнути в губи, задоволено посміхнувшись. Тепер Янович виглядав шокованим та майже обуреним, озирався по сторонам та шипів на нього, що робило його посмішку ще ширшою.

— Ти шо робиш?! — Женя кричить, але пошепки, не бажаючи привертати до них ще більшу увагу, й це змушує Спартака засміятися знов.

— Та годі тобі, — пирхає він, все ще потішаючись з того, як легко було вивести свого “рятівника” з рівноваги. —  Ну що тут люди не цілуються, чи що? Чи ти мене не на побачення привів, м?

— Це не… — усі слова миттєво зникають під суворим поглядом. Останнім часом Спартачку чомусь подобалось, коли їх побачення називалися саме побаченнями. Жені здавалось, що той ставить над ним черговий експеримент або що, та пручатися він не наважувався. — Добре, це побачення, але ж ти знаєш, що в нас не звикли, що хлопець із хлопцем цілується.

— То хай звикають, Жень, — фиркає той, намагаючись скласти руки на грудях, та все ж вирішує не висмикувати їх з чужих долонь. — Не буду я витрачати свій час на те, аби відповідати чиїмсь там уявленням про побачення. Це моє побачення, ти мій хлопець, тож я буду цілувати тебе стільки, скільки захочу. Це моя плата за те, що ти витяг мене в це вкрай небезпечне та травмуюче місце. Ти взагалі знаєш, що тут можна легко без пальців лишитися? А статистику переламів та забиття різних кінцівок?

Обурення Спартака знов викликає в Жені посмішку й гигикання, та він все ж притягує того до себе ближче, обіймаючи за талію. Саме тому він не пручався цим конкретним назвам їх відносин. В нього кожного разу були такі приємні метелики всередині, коли Суббота визнавав їх парою. Коли не соромився, не прикидався лише друзями, а заявляв про їх стосунки й був готовий боронити їх в разі потреби. Женя ані секунди не сумнівався, що його вороже налаштоване сонечко здатне не тільки морально принизити тих, хто буде до них домахуватися, а й фізично відлупцювати їх в разі потреби. Звісно лише в крайньому випадку, але все ж.

— Я так тебе кохаю, — шепоче він, нахилившись й отершись о чужий холодний ніс своїм. Спартак на це відповідає так само, міцно вчепившись Жені в плечі, аби не гепнутись. — Але чому ти взагалі погодився тоді, якщо це так небезпечно?

Напруження на чужому обличчі від такого простого, здавалося б, питання важко не помітити. Янович супиться, не розуміючи, що сталося, намагається зазирнути в чужі очі, та Спартак не дозволяє, поки не робить важкий видих, наче готовий зізнатися в чомусь не дуже приємному, й не підіймає їх сам.

— Бо кожне п’яте побачення обираєш ти.

— Що? — кліпає очима Женя. — Коли це я на таке погоджувався?

— Ти не погоджувався, — Суббота знов зітхає, та погляд не відводить. — Просто я до кожного місця в яке ти хочеш сходити можу знайти з десяток аргументів проти й не піти. Тож на одне з п’яти побачень я погоджуюсь без обговорення. Можливо з деякими корективами.

Слова відгукуються всередині неприємним почуттям, яке Женя не знає як назвати. Щось середнє між прикрістю та розчаруванням, бо виходить, що Спатрак не хотів нікуди йти, а він його витягав майже насильно?

— Насправді це прозвучало жахливо, Спартачок, — тихо промовляє він, звівши брови до перенісся. Вираз його обличчя стає схожим на морду цуцика, якого несправедливо образили, й він насправді відчуває себе близько до того. —  Ніби я не вмію обирати місця для побачень.

Холодні пальці торкаються його обличчя, розгладжуючи зморшки. Женя дивиться в чужі лагідні очі, що так незвично сяяли провиною за власні слова, й мовчить, не дозволяючи собі накрутитися раніше, ніж йому все пояснять.

— Жень, це я не вмію, — говорить Спартак, проводячи м’якими подушечками вздовж шапки на чужому лобі. — Я не романтична людина. Й не такий емоційний, як ти. Все це виглядає для мене трохи безглуздо, я б певно отримав стільки ж задоволення, якби посидів вдома й пограв з тобою в приставку. Але ми й так кожен день це робимо, тож я інколи… Даю тобі можливість зробити все так, як подобається тобі. Бо тобі це важливо, ці особливі моменти, і мені просто подобається бачити тебе щасливим. А ковзанка робить тебе просто жахливо щасливим.

— Тобто ти… — Женя важко ковтає слину, намагаючись підібрати слова. Він наче розмовляв зараз не зі Спартаком. Не з тим, хто затуляв рота своїй дружині, якщо йому щось не було цікаво слухати. Бо той Спартак ні за що не погодився витрачати свій час тут із ним. — Ти знаходиш компроміси сам із собою, аби я міг проводити з тобою час так, як мені хочеться?

Суббота тільки киває, знизуючи плечами.

— Ти постійно робиш те, що я хочу, — каже він, знов торкаючись пальцями його вилиці. —  І, оскільки романтична складова у стосунках є важливою часткою для тебе, то мені здалося, що буде правильним давати її тобі. Хоча б в тій кількості, що я можу. Я б не хотів, аби ти пішов від мене через це.

У Жені щемить серце від кожного слова й очі стають вологими. Насправді це до біса, до біса приємно, особливо зважаючи на те, наскільки Спартак цінував свій час. І все одно витрачав його на нього, на дещо дурнувате, але миле й романтичне. Заради нього. Заради того, аби він був задоволений своїм життям трошечки більше.

— Я вже казав, як я тебе кохаю? — питає він з посмішкою та шморгаючи носом. Він не плакав, ні, не зараз. Не можна було псувати їм побачення.

— Ммм, так, здається хвилину тому, — Спартак теж посміхається, видихає з полегшенням, змушуючи милуватись таким собою: трохи стурбованим, невпевненим, але щирим, який дійсно намагався порозумітися з ним. Й коли знов тягнеться вперед, то Женя сам цілує його, притиснувши того до бортику, аби він нікуди не відкотився. Але на цей раз поцілунок виходить повільним, глибоким, мокрим, таким, як тому подобалось, наче він намагається висловити усю свою вдячність та всю глибину своїх почуттів, міцно стискаючи того в обіймах. А коли відривається, то м’яко гладить чужу гладеньку щоку, закохано дивлячись у ці блакитні очі. Добре, що окуляри лишились в шафі, й він міг розглядати ці коштовні сапфіри без зайвих перешкод.

— Я безмежно тебе кохаю, Спартачок, — шепоче Женя, знов цьомкнувши його в губи й на мить притулившись до того своїм лобом, переживаючи приступ ніяковіння за цей відвертий поцілунок, перш ніж відсунутись назад і схопити чужі долоні своїми. — Але в нас ще майже дві години часу, тож давай-давай, не відлинюй. Ти сам зголосився на це, хочу своє кожне п’яте побачення.

Спартак стогне, бо йому все ж не вдалося відволікти Женю, але слухняно ковзає за ним. Чи, принаймні, намагається, міцно вчепившись в нього пальцями. Якось так склалося в його житті, що він не вмів кататися на роликах. Не було нагоди в дитинстві, а в дорослому віці в нього було набагато більше важливіших справ, ніж ковзани, тож зараз він вперше намагався навчитися хоча б стояти на них.

Женя це розуміє. Він пояснює, показує як правильно, а головне — міцно тримає й ловить та сміється кожного разу, як Спартак наїжджає на якусь нерівність й намагається вкоротити собі віку. Це не так вже й погано, насправді, бо його кожного разу обіймають, цілують й ставлять на місце, тож Суббота розглядає це дійсно як тренування. Але в залі його не мотивували поцілунками, тож в цілому йому подобається. Женя весь цей час їде спиною вперед, й Спартак гадки не має як той це робить, але вдячний йому за це, бо, принаймні, може милуватися цим бородатим обличчям, що посміхається й балакає без упину. Відповідати він зараз не дуже може, бо зосереджений на ковзанні, та все ж слухає про черговий похід Женьки в бар, який закінчився близько опівночі, що на години три раніше ніж зазвичай, бо тому захотілося додому. До них додому, на матрац ідеальної жорсткості й у міцні обійми Спартака. Прогрес його боротьби з чужими залежностями проходить успішно, й це надихає його старатись ще активніше. Янович потрібен був йому здоровим, аби бути поруч ще багато, багато років, не померши в тридцять п’ять від серцевого нападу. Така перспектива йому не подобалась, тож алкоголь раз на тиждень вже перетворився на раз на місяць, хоча своєї норми той ще притримувався не надто вправно. Та й це він збирався виправити.

Вони ковзають, якщо це можна так назвати, більше години. Спартак постійно намагається впасти, наче щось було не так з його внутрішнім вухом, але все одно слухняно виконує чужі вказівки. І навіть досягає певного результату: відштовхується ковзанами від криги й не втрачає рівноваги жодного разу за ціле коло, що вони роблять вздовж бортика, хоч і постійно тримається за чужі долоні. Янович святкує це маленьким поцілунком у кутик його губ, й озирається назад, аби не наїхати на когось випадково, й знов дивиться на Субботу. Та той не дивиться у відповідь, а за чимсь спостерігає, відвернувшись. І хоча він дійсно радий, що той вже не дивиться виключно собі під ноги, вчепившись в його долоні мертвою хваткою, але Спартак і не слухає його розповідь про племінників, чим жахливо обурює. Та Женя навіть не встигає насупитись, коли ці блакитні очі повертаються до нього, а м’які губи промовляють лагідно: “Жень”.

Чи тане він в цю мить? Та звісно ж тане, й усе незадоволення зникає, наче напис на піску, змитий морською хвилею.

— Ммм? — тягне він, заглядаючи в привабливе обличчя.

— Ти мій пінгвін.

Женя кліпає очима, на мить зловивши ступор, й уповільнюється, поки не зупиняється зовсім. Серйозне обличчя Спартака не дає зрозуміти чи той жартує, чи в нього дійсно виросли ласти чи ще щось, від чого що він перетворювався на морозостійку пташку.

— Шо-шо?

Люди об’їжджають їх, здається, лаючись, бо двоє не маленьких чоловіків на ковзанці нормально так заважають, й Янович згадує, що треба знов відштовхнутися й поїхати далі, потягнувши це непорозуміння слідом. От хто-хто, а Спартак в своєму чорному костюмі пінгвіна більше нагадував!

— Так, лисеням я вже був, зіронькою був, а пінгвін з якого біса?

Суббота киває в бік, й Женя теж розвертає голову. Окидає людей збентеженим поглядом, намагаючись зрозуміти де Спартак посеред Києва взагалі знайшов пінгвіна, і раптом бачить. Але не птаха, а якогось малого з батьками, що не дуже впевнено, але цілком самостійно їде на льоду, спираючись на… Пінгвіна. Гумового такого, мультяшного пінгвіна зі зручними ручками для маленьких долонь, який чудово ковзав по кризі й підходив малечі в якості навчального станку. Женя повертає свій погляд до Спартака, який вже ледь стримує сміх, й підіймає брови в награному обуренні.

— Ах ось ти який значить, да? Я йому тут романті́к, вожуся як з маленьким, а він мене до іграшки прирівнює. Нє, ну я все поняв, Спартак, дякую, — на цьому Спартак вже не витримує й заливається сміхом, затуляючи собі рота, ледь не згинаючись навпіл. — Отака вона твоя вдячність. Та шоб я ще раз..!

Женя намагається продовжити, але не може стриматись й теж сміється. Вони знов зупиняються, гигикаючи як малі й дурні. Люди навколо все ще щось незадоволено бурмочуть на них, та вони не зважають, замкнувшись в своїй маленькій бульбашці з веселощів й щастя, поки Суббота знов не хапає його за куртку й не притуляється своїм лобом до чужого. Вони все ще сміються, але вже тихіше. Довгі руки Спартака охоплюють його шию, поки Женя ловить його обличчя в свої долоні. Такий прекрасний, господи. Йому так пощастило з ним.

— Я казав тобі, що не вмію, — каже той, притискаючись ближче та все ще намагаючись вгамувати власний сміх. Відстані між ними настільки мало, що вони відчувають дихання один одного, а Спартак ще й запах від льодяників проти куріння. Янович ще не кинув, та намагався. Заради нього. — Ти зголосився.

— Я не погоджувався на звання пінгвіна, — хитає головою Женя.

Спартак знов здригається від хихотіння, а потім піддається вперед й обережно цілує свій “навчальний станок” в губи. М’яко, затишно, обводячи язиком обвітрену й потріскану шкіру, обережно прикушуючи ту, слідкуючи, аби не пішла кров. Йому добре. Справді добре, попри таке досить не цільове використання часу. Врешті-решт він і в приставку грав заради задоволення, а тепер, з тієї ж причини, дивиться на розчервонілого від морозу Женьку, який так кумедно обурюється на нього. Просто тому, що дивитися на нього приємно.

Він тягнеться по ще один поцілунок, але його, неочікувано, відштовхують, й він залишається зовсім сам, без будь якої підтримки. Змахує руками, йойкає, та цього разу втримує себе вертикально й хапається за бортик за спиною обома руками. Женя тим часом від’їжджає від нього на добрих метрів десять, перш ніж спиняється, й Спартак дивиться на відстань між ними з острахом. Він же не буде, правда..?

— Наступний поцілунок буде, коли приїдеш до мене сам, — Женя складає руки на грудях й дивиться на нього суворим поглядом.

Буде. От же ж зараза.

— Ти так на пінгвіна образився? — майже жалісно питає Суббота, міцніше притискаючи себе до бортика. Ноги трохи роз’їжджаються, та він все ж тримається, не бажаючи падати. Йому подобалось бути цілим та здоровим, без зламаних кінцівок та забитих куприків, дякую.

— Що ти, просто виконую роль навчального тренажера. Ну ж бо, давай, Спартачок, ти зможеш. Відштовхнись ковзаном і ввух.

Женя показує “ввух” руками, й Спартак дивиться на нього з відвертою недовірою. Ковзає поглядом по кризі, по людям, що проїжджають повз, й важко зітхає. Добре. Все одно вихід був в тій стороні, тож особливого вибору в нього не було. Він робить глибокий вдих, згинає коліна, як вчив Женя, нахиляє ногу так, аби врізатись в лід під кутом та відштовхнутись від нього. А потім відпускає руки.

— Отак, молодець, давай, в тебе все виходить! — Женя все ще стоїть біля бортика, тому це не здається надто страшним. Спартак відштовхується однією ногою, потім іншою, й встигає подумати, що може не все й так погано, коли відчуває, що втрачає рівновагу. Тулуб нахиляється вперед, тож він викидає ногу перед собою в майже марній спробі втримати себе. Але на диво це допомагає, та водночас додає йому швидкості, і наступний рух в спробі не в пасти робить тільки гірше.

— Жень!

— Гальмуй, Спартак, гальмуй!

— Я не зна..! — він хоче сказати, що гадки не має як гальмувати, бо Женя йому не показав, але вже запізно. Він врізається в Женю на повній швидкості, хапається за нього, сподіваючись не впасти, та імпульсу від його маси достатньо, аби й той змахнув руками в спробі втримати рівновагу і смачно гепнувся на лід, потягнувши за собою й Спартака.

Здається вони обидва кричать щось непристойне, коли приземляються на кригу, та Суббота не пам’ятає. Він розуміє, що впав на Женю, який прийняв увесь удар на себе, і його серце перелякано стискається, поки він сам незграбно, але хутко встає на коліна.

— Жень? — питає він, обережно підіймаючи його голову й торкаючись потилиці. Той був у шапці, забитись не мав би, але все одно Спартак ледь дихає, намагаючись знайти щось вологе й тепле між гладенькими кучерями, поки його не зупиняють чужі долоні.

— Гей, Спартачку, все добре. Правда, все нормально, трохи дупа болить, та це не страшно, — намагається заспокоїти він Спартака, погладжуючи його холодні пальці своїми. Той перелякався за нього, й попри біль від твердого приземлення, Женя почувався абсолютно щасливим від усвідомлення цього.

— Це була жахлива ідея для побачення. Ти розумієш, що міг отримати струс головного мозку? Чи зламати якусь кінцівку? А якби кістки зрослися неправильно, чи… — останню фразу він не договорює, бо настає черга Жені притискати його до себе за грудки й цілувати його солодкі губи. Суббота ще щось сопить носом, супиться, намагається підвестися, та варто ніжним пальцям заритися в коротеньке волосся, а язику ковзнути поміж чужих губ, як увесь спротив Спартака тане й він заплющує очі, віддаючись поцілунку. Біс з ним. Якщо Женя каже, що все добре, то хай. Він все одно потім того на МРТ запхає.

Гарячі та вологі язики ковзають один по одному значно вправніше, ніж вони самі на льоду. Щетина над верхньою губою трохи колеться, та йому подобається це відчуття на своїй шкірі. Спартак тихо стогне в поцілунок, дозволяє вилизувати себе, хазяйнувати у власному роті, відчуваючи, як все тіло стає трошки теплішим від збудження, що розтікалось по його венам.

Вони відриваються лише коли повітря в легенях закінчується. Спартак дивиться на це осяяне посмішкою обличчя й хитає головою, знов розтягуючись на чужому тілі. Женя миттєво обіймає його за плечі й тихенько сміється, погладжуючи світлу потилицю.

— Все ще гадаєш, що це була погана ідея? — питає в нього Янович, дивлячись на зоряне небо. Через нестачу електроенергії світло на вулицях не вмикали, тільки якщо хто був на генераторі, наприклад, як ця ковзанка, тому їх було видно значно більше, ніж зазвичай. Жені подобалось на них дивитися що тут, лежачи на холодній кризі, що на балконі Спартачка, випалюючи останню цигарку за день, перш ніж піти почистити зуби.

— Жахлива, — повторює Суббота, обіймаючи того трохи міцніше. Він міг би подушнити зараз, мовляв, не можна лежати на холодному, та й взагалі вони пробули на морозі надто довго й час вже грітися, та він нічого не каже. Просто насолоджується Женею й затишком, який той дарував йому однією своєю присутністю. Він справді цінував це. — Але ти чудовий.

Женя від цього компліменту шаріється, трохи піднявши голову, аби подивитись на Спартачка, що зручно влаштувався на його грудях. Дивиться, посміхається на всі двадцять вісім, й обіймає того міцніше. Він дозволяв собі робити дурниці. Бути вщент закоханим, тягти вічного зайнятого своєю психологією Спартака кудись на побачення, цілувати його, поки губи не почнуть боліти. Просто бути щасливішим, ніж будь-коли й з будь-ким. Чи міг він тоді, в Аспені, знати, що ця груда м’язів погодиться лежати з ним посеред ковзанки, притулившись до його грудей? Трясця, та він поставив би, що цього ніколи не станеться. Женя не був певен, чи існує там хтось на небі й чи дійсно він якось заслужив цей подарунок долі, та просто мовчки дякував за це кожного дня.

Він ще трохи милується своїм коханим, а потім йойкає, бо щось холодне приземляється прямо йому на ніс.

— О, — каже він, піднявши очі на небо знов. Дивно, жодної хмаринки на тім не було. — Сніг пішов.

Спартак, що весь цей час лежав на ньому темною плямою, відривається від його грудей й теж дивиться вгору, а потім смішно шкіриться, коли сніжинка прилітає й йому в обличчя. Женя від цього дзвінко сміється, відкидається потилицею на кригу й мружить очі, не в силах дивитися на цього незадоволеного тридцятирічного чоловіка, що виглядав наче кіт в якого пшикнули водою.

— Я не можу, ти б себе бачив, Спартачок, — Янович ледь не задихається від сміху, поки Спартак підіймається з того й дивиться, трохи насупивши брови. Він дивиться, як навколо чужого рота й очей з’являються дрібні зморшки від сміху. Як виблискують ці білі рівненькі зуби в світлі ліхтарів. Як на зім’яті й приведені в цілковитий безлад кучері та у відросшу бороду падають маленькі сніжинки, так і залишаючись в них, не розтанувши. Яким щасливим виглядає зараз Женя, змоклий і змерзлий, розтягнувшись на холодній кризі. Вираз обличчя Спартака пом’якшується. Він торкається чужої щоки, відбираючи її в снігу, і гладить чужу вилицю, поки Женя не затихає, й теж не дивиться на нього у відповідь своїми горіховими очима.

Ця мить була варта світлини. Варта походу на цю дурнувату ковзанку й більш ніж години його страждань на льоду. Варта тих трьох літер з його невимовного “люблю” і всіх його років самотності.

Спартак накриває його губи своїми, цілує, не здатний передати свої почуття словами, і просто насолоджується кожною секундою, заплющивши очі.

Ця мить і цей Женя в його руках були варті всього.

— Вибачте, з вами все в порядку? — питає їх дівочий голос, змушуючи якось різко відірватись одне від одного й підняти погляди вгору. З того боку ковзанки на твердому ґрунті стояла жіночка, мабуть адміністраторка, й дивилася на них трохи схвильовано, стискаючи в руках телефон.

— А… Так, так, з нами все добре, — відповідає Женя, червоніючи по самі вуха й втискаючи голову в плечі. Боже, оце так захопилися.

Спартак дивиться на нього з усмішкою, м’яко хитаючи головою на чужу збентеженість, але жіночці киває.

— Тоді не лежіть, будь-ласка, на льоду. Це небезпечно й заборонено правилами, — вона вказує кудись рукою, й вони обидва повертають голову, аби дійсно побачити перелік правил, написаний великими червоними літерами, що ще й супроводжувався картинками. І хіба хтось з них звернув на той увагу?

— Вибачте, — каже Спартак й все ж злізає з пригрітого місця, встаючи на коліна. Настільки впевненим в собі, аби самостійно піднятися, він ще не був, але сповзти з Жені міг. — Вже встаємо.

— Так, дякую, — адміністраторка киває їм, все ж прослідковуючи, аби вони обидва піднялися, й щойно Женя смикає Спартака вгору, аби знов піймати того в обійми, розвертається й лишає їх наодинці. Наодинці зі ще сотнею людей на тій самій ковзанці.

Женя проводжає її поглядом, а потім ховає обличчя в долонях і голосно стогне, тихо сміючись сам із себе.

— Боже, Спартак, що ми робимо? Нас піймали за поцілунком представники влади.

— Ми робимо все те, що роблять люди на побаченні, — знов хитає головою Суббота та теж посміхається, міцно тримаючись за чужу куртку. — Але я б волів продовжити його там, де не так слизько. І холодно.

Доводиться трохи почекати ствердної відповіді, бо Жені потрібен час, аби заспокоїтися, але він все ж киває й тягне їх обох до виходу, закінчуючи сьогоднішні тортури. Все одно їм треба відігрітися, а цілуватися можна й за чашкою чаю. Може тоді він, нарешті, почує те слово, що сьогодні бачив в незвично теплих блакитних очах.