Книжки

Twice – Last waltz

Хтось піднімає книжку з його лиця і це змушує Синміна прокинутися. Він невдоволено мружиться, а, коли все ж фокусує погляд, стикається з парою жовтих, наче котячих, очей з вертикальними зіницями.

– А ти вже навіть не намагаєшся сховатися.

– Який сенс? Ти все одно мене розсекретив, – демон солодко усміхається.

– Поклади книжку, як вона лежала, та дай мені поспати.

– З яких це пір найкращий учень прогулює заняття?

– А з яких це пір демон розгулює по школі, де вчаться екзорцисти? Дай спокій. Як ти мене знайшов взагалі? – Синмін так само невдоволено дивиться на нависаюче над ним лице того, кого раніше вважав звичайним хлопцем з паралельного класу.

– Ти надто передбачуваний. Завжди ховаєшся в архіві серед цих старезних книжок, щоб почитати або, як зараз, поспати на канапі. Якщо хочеш від мене сховатися, то не треба бути настільки послідовним у своїх звичках.

Кім зітхає та простягає руки до гори, торкаючись долонями щок хлопця, що одразу напружується, хоч усього секунду тому грав у дурня. Ця зміна практично непомітна, але Синмін не просто так перший у рейтингу школи.

– Хьонджіне, – майже лагідно муркоче він, – ти ж розумієш, що я можу тебе вбити в будь-який момент? – його тон змінюється, тепер вже в ньому звучить очевидна погроза. – Тому не вештайся за мною, бо я починаю втрачати терпіння.

Демон уважно вдивляється в його очі, вуста розпливаються в хитрій посмішці.

– А чому тоді досі не вбив?

Синмін закочує очі та прибирає руки.

– Не знаю, – бурмоче він, перевертаючись зі спини на бік, лицем до однієї з чисельних книжкових полиць. – Все, дай спокій.

* * *

– Ти справді тут жити збираєшся? Не нудно?

– Книги – найкраща компанія. І взагалі, я не змушую тебе тут бути зі мною, ти сам прийшов.

Вони знову сидять в архіві, і Хьонджін ниє у Кіма над вухом вже з добру годину, не даючи сконцентруватися на читанні. Через нього слова скачуть перед очима та ніяк не хочуть складатися в речення, тому доводиться вертатися до одного абзацу декілька разів, щоб зрозуміти сенс.

– Не будь таким, хіба так розмовляють з друзями? – голос демона стає ще більш плаксивим. Синмін не впевнений, що йому доведеться в житті зустріти когось більш драматичного, ніж цей хлопець.

– А з яких це пір ти мені друг?

– А скажеш ні? Хіба друг – не той, хто проводить з тобою купу часу, розраджує твою самотність, приносить смачненьке, – він киває в сторону двох картонних пакетів з-під бананового молока, вже порожніх, бо Синмін не зміг чинити опір спокусі та погодився узяти один, – та допомагає в скрутну хвилину? Як тоді, коли демон на практичному екзамені порвав тобі форму і я великодушно позичив свій спортивний костюм.

– Треба ж, а мені чомусь здавалося, що ти мене увесь цей час просто переслідуєш, – Кім не стримується, намагаючись вколоти хлопця.

– Не хвилюйся, я знаю, що я твій єдиний друг, тому ти, через нестачу досвіду, міг переплутати це з чимось іншим, – Хьонджін вміло відбиває його спробу з абсолютно невинним виразом обличчя, що змушує Синміна почервоніти і роздратовано відвернутися.

Це правда, він не має жодних друзів, тому що завжди віддавав перевагу книжкам, а не людям. І хоч іноді він почувався самотнім, але не настільки, щоб спеціально шукати нових знайомств. Але, хоч цього він не визнає навіть перед самим собою, Хван дістає його ось вже два місяці, і за цей час Синмін звик до нього, навіть спеціально не йде до іншого архіву, хоч тут вже все перечитав, бо потай боїться, що Хьонджін перестане приходити.

– Чому ти взагалі до мене причепився, не лише ж через те, що я побачив, хто ти насправді? – за кілька хвилин порушує тишу він, покинувши намагання сконцентруватися та відкладаючи книгу.

– Твоя душа здається дуже смачною, – демон посміхається звично солодко.

– Що?  – хлопець розчаровано видихає, – Тільки через це, серйозно?

– Хто знає, але чому б тобі справді не дати мені відгризти хоча б шматочок?

– Ще чого.

– Ні, ну чому ти такий жадібний, невже тобі шкода?

– Згинь з очей моїх, поки я тебе не вбив, Хван.

Він знову тягнеться за книгою, але Хьонджін перехоплює його руку.

– Ні, серйозно, чого ти хочеш? Грошей? Влади?

Синмін невдоволено мовчить, але не відсторонюється. Посмішка Хвана раптом стає якоюсь хижою, він схиляється над кріслом, де сидить хлопець, і спирається вільною рукою на підлокітник, іншою досі стискаючи його зап’ястя.

– А може, мене?

В наступний момент він відчуває холодне лезо кинджалу зі срібла, що торкається його шиї. Він дозволяє собі зволікати лише пару секунд, заглядаючи в очі Синміна, в яких вирує справжня буря емоцій, які він бачить вперше, а потім, коли шкіра на місці дотику клинка починає пекти, наче це срібло було б розжареним, все ж відпускає хлопця та відступає. Кім одразу піднімається з крісла та швидко виходить з архіву, гупаючи дверима.

Демон зітхає.

Синмін мало не несеться шкільними коридорами, не звертаючи уваги на здивовані погляди оточуючих. Забігає до вбиральні та, впевнившись, що він на самоті, вмикає холодну воду. Вмивається кілька разів, і руки його тремтять.