Книги
від fullmoonieВони знову сиділи у Ігоря, тільки тепер у залі. Олег розтікся на розкладеному дивані у позі зірки, поки Ігор сидів перед цим диваном на підлозі та намагався щось там налаштувати у своїй приставці. Зазвичай вони частіше тусили у Ігоря, бо його квартира частіше бувала пустою, він проживав лише з мамою та котиком. Його батько пішов з сім’ї коли хлопцю було тринадцять, переїхав до своєї коханки у сусідній будинок. Ігор його не поважав, але зв’язок підтримував. Взагалі мало було людей, яких би Ігор насправді поважав. Мати Ігоря вся в роботі, але коли не в роботі, то має багато подруг з якими проводить вільний час, тож її зазвичай немає вдома. Олег же живе в невеличкій двокімнатній квартирі разом з бабусею, батьком, мати, та ще й молодшою сестрою. Перше, що хоче зробити Олег, прокидаючись зранку, це кудись піти, тож запрошувати Ігоря до себе він бажає в останню чергу.
– Може ну нафіг ту приставку? – не витримав Олег десь десять хвилин очікування того, що Ігор з усім там розбереться.
– Ну ми ж домовлялись у футбол, – Ігор не кинув зусиль перемогти цей пік технічної революції під назвою плейстейшон чотири.
– Та досить у екрани лупитися, – він оглянув кімнату та зупинив погляд на полиці з книгами. – О, яка в тебе книга найулюбленіша? Ну з тих, що маєш на полиці.
Ігор відклав джойстік та озирнувся на Олега.
– Шо?
– Яка твоя улюблена книга, питаю.
– Я їх не читав, вони всі мамині.
– Ладно, візьму будь-яку.
Олег встав, підійшов до полиці та схопив першу книгу, що на очі попалась. Це була чорно-сіра цегла під назвою «Чорний лебідь».
– Про (не)ймовірне у реальному житті, – прочитав короткий опис він. – Ладно, підійде.
– Для чого?
Олег сів з книгою назад на диван та похлопав долонею на місце поряд, запрошуючи Ігоря до себе з підлоги. Ігор підвівся і плюхнувся на диван поруч.
– Знаєш про гадання на книжках? – спитав Олег і в його карих очах бачились вже знайомі відблиски-вогники.
– Якщо чесно, нє.
– Типу тобі треба назвати номер сторінки та номер рядка, і речення, яке тобі таким чином попадеться, це прогноз на майбутнє. Це Янка мені в дитинстві навчила в таку дурню грати, у неї також дома багато книжок було.
Олег і Янка були друзями з дитинства, але якщо чесно, виною в тому було те, що їх батьки товаришували. Якщо б вони не відправляли їх гратися разом на кожних посиденьках-шашликах, то навряд чи вони коли-небудь знайшли спільну мову. Янка – людина мистецтва, культури та суворих правил, тим часом як Олег – людина спорту і просто бешкетник. Вони не мали жодного спільного інтересу, але знали майже все один про одного і дуже тісно спілкувалися. Інколи Олег навіть плутався хто його найліпший друг: Ігор або Янка?
– І ти мені кажеш, що цей дитсадок кращий за таращитися в екран?
– Ну давай спробуємо! Ну будь-ласка! – почав скиглити Олег.
Він знає, що Ігор ненавидить коли він так робить, а Ігор знає, що Олег не зупиниться, якщо хочу зайнятися якоюсь чухньою.
– Тільки ти перший.
– Окей, – він розгорнув книгу. – Дивись тут 359 сторінок, не враховуючи список джерел. І на кожній сторінці… секунду… – Олег провів пальцем він початку сторінки до кінця шепчучи собі під вуса (яких насправді не було) числа. – На кожній сторінці 43 рядка. Тож я загадую собі 105 сторінку, 37 рядок.
Сторінки книжки зашелестіли. Ігор спіймав себе на тому, що він дивиться на руки Олега, як його довжелезні пальці перегортують сторінку за сторінкою в пошуках саме 105. Ігор відчув комок у горлі, нервово ковтнув і перевів погляд щонайшвидше куди-небудь. «О, Марсік, подивлюся краще на кота». Як раз у той момент його рижий величезний кіт Марсік зайшов у залу після вже другого обіду за день, і покачуюсь зі сторони в сторону направився до відкритої балкони. Він обожнював там лежати літом, бо якимось дивом там завжди найпрохолодніша підлога у всіх квартирі.
– Ось. Моє передбачення, – Олег прокашлявся та почав урочисто читати: – «Він виходив із тривіальної думки: робити ставки у грі, де виграєш рідко, але по-крупному, а програєш часто, але по-дрібному, варто лише в тому випадку, якщо кругом лохи, а ти наділений сильним характером та інтелектом».
– Мені здається, що це означає, що тобі не варто приймати участь у змаганні.
– Чому?
– Ти не підходиш під опис «наділений сильним характером та інтелектом». Особливо про останнє. Там же написано «не варто».
Півроку Олег готувався до мужнародних змагань з карате, у нього навіть була офіційна бумажка, що він не ходить до університету з поважних причин (так, Олегу як першокурснику було ще важливо мати таку бумажку). Через місяць він має поїхати на спортивні збори в Канча-Заспу, а після трьох тижнів тренувань там, прямо з спортивного табору поїхати разом з тренерами і командою у Німеччину на змагання.
– Ай, ти… – Олег насупився та погрожуючи підняв руку, але замість того, щоб дати ляпаса, почав лоскотати Ігоря під ребрами.
– Курва, я ж ненавиджу щекотку, – Ігор перекочувався з одного краю дивана на інший намагаючись сховатись від Олега за подушками. – Стій! Стій! Благаю! Давай краще мені передбачення скажеш.
Олег зупинився.
– Тобі ж було нецікаво.
– Тепер цікаво, тільки не лоскочи.
– Гаразд. Тоді скажи два числа.
– 111 і 2.
Олег взяв книжку знову у руки і перегорнув кілька сторінок. Цього разу Ігор з усіх сил старався не фокусувати свій погляд на його руках.
– «Задумайтеся: існували і існують тисячі письменників, про яких нам нічого невідомо, про них ніхто не напише», – посмішка Олега стала до вух. – Ігорю, це карма. Не треба було мені про змагання говорити, книга сама тобі помстилася за мене.
І тільки після того як він це сказав, Олег зрозумів, що чіпати творче життя Ігоря було не треба. Якщо це стосується стоврення музики та письменництва, Ігор може образитися як мала дитина.
– Дурня це передбачення, – сказав Ігор. – І для тебе передбачення теж дурня. І книга ця дурня. Треба було гадати на «Тореадорах з Васюківки», а не на якомусь незрозумілому «Лебіді».
Він розумів, що це просто гра, але чути з вуст Олега передбачення, що він буде «невідомим письменником» йому було неприємно за будь-яких умов. Особливо коли Олег єдиний хто по-справжньому цікавиться та підтримує його.
– Вибач, – коротко сказав Олег, побачивши, що Ігор змінився в обличчі.
– І ти мене вибач, не треба було жартувати про змагання, – відповів Ігор.
– Хочеш перегадаєм на «Теодорах з Васюківки»?
– Може все ж таки будемо лупитися в екран?
І на цей раз Олег був не против почекати хоч півгодини налаштування того клятого плейстайшона, бо почував провину за зачеплені почуття Ігоря.
0 Коментарів