Кляті магічні портали!

ОПИС: Дарця у дитинстві марила казками та магією, мріяла зустріти ельфів і потрапити у фентезі-світ. Та ось вона виросла і замість здійснення мрій отримала тривожність та розчарування у житті. А зверху ще й війну в країні, ріст цін, втрату роботи та купу інших дорослих “радощів”. Все змінюється, коли однієї ночі Дарця дізнається, що інший світ не лише існує (і не один!), але й у нього можна потрапити. Та шляху назад не буде. Що ж вона обере: звичне життя з коханою дівчиною чи здійснення дитячої мрії?
Єдине, що Дарця знає точно: будь-який вибір розіб’є її серце.

– Бери це, це і о-ось це, – Х’яра розпихала мені по кишенях різні блискучі дрібнички та сувої, вкрадені у Молкарда. Кварцит намагався впихнути здоровенну книгу Аріні під худі. Собі ж вони не взяли нічого.

– Красти – погано, – сказав Кварцит, наче це все пояснювало. – Ми будемо зобов’язані цьому йорлоку… недоумку, якщо щось візьмемо. Людські ж клятви і угоди не означають нічого. Тому, – він оглянув прискіпливим поглядом кімнату, наче шукав, що б ще поцупити. – Красти будете ви.

– У людському світі красти – теж злочин, – невдоволено буркнула Аріна. Та награбоване з кофти не викинула. – За це саджають до в’язниці. Якщо спіймають.

Я ніяк не могла зрозуміти, оці всі угоди та зобов’язання були їх моральними орієнтирами чи необхідністю. Як-от у фей, які не можуть брехати напряму.

– Молкард сказав, що я маю служити йому вісім років. Що було б, якби він це сказав комусь з вас?

Кварцит з Х’ярою переглянулись. Наче відповідь була настільки очевидною, що навіть питати соромно.

– Ми б поторгувались. Вісім років за проникнення у замок – надто багато, – тихо відповіла Х’яра і зиркнула на виламані двері. Псування чужого майна теж, напевне, чогось коштувало.

Я відкрила рот, щоб сказати… Що я могла сказати? Намагалася осягнути цей дурноватий пласт чужої культури, та не могла. Траки з легкістю обманюють, та якщо їх підловити на брехні, ніколи її не заперечують. Крадуть, та варто спіймати на гарячому – готові виконати будь-яку забаганку. Роби, що хочеш, тільки не попадись – ось все, що я зрозуміла про цей новий світ. Рай для інтриганів.

– То що буде, якщо ви відмовитесь виконати зобов’язання? – запитала Аріна. Її очі підозріло блискотіли – навряд це була звичайнісінька цікавість.

Траки нажахано вирячились на Аріну, наче вона сказала щось непристойне. Може, так воно й було.

– Ми не відмовимось. Ніколи, – Кварцит понюхав повітря і скривився: – Хутчіше, сюди йдуть.

Вони направилися до виходу, ми – за ними. Сувої в кишенях куртки шурхотіли, немов метушливі миші.

– Чому не відмовитесь? – не вгавала Аріна, але траки не відповіли.

У дверях я кинула останній погляд на кабінет Молкарда, розтрощений вибухом. Фрески на стінах, що зображали славетні битви, потріскалися там, де в них врізались двері, меблі з блискучого білого дерева розлетілися по кімнаті. Мечі та кинджали попадали долу, наче листя. “Ми принесли у цей світ лише знищення”, – подумалось мені, але я не знала, що відчувати з цього приводу.

– Дарцю! – крикнула Аріна і потягла мене геть темним гулким коридором. Кварцит вів нас, Х’яра з коротким мечем бігла позаду.

Ми піднялися крутими сходами, і Кварцит довго возився з ключами, перш ніж двері відкрилися. Денне світло, що лилося з вузьких довгих вікон, засліпило нас. Я й забула, що буває так яскраво… І що повітря може бути не смердючим.

– Куди далі? – запитала я, і три пари очей невдоволено вирячились на мене.

– Не те що б у нас був план, – відповіла Аріна, важко дихаючи.

– Ми просто біжимо і махаємо руками, – додав Кварцит. Він виглядав набагато краще з нашої останньої зустрічі. Тоді мені здалося, що трак от-от помре, а зараз він міг навіть бігти. І дурновато жартувати. “Потім! Всі питання потім, Дарцю”, – переконувала я себе, та питання вертілись на язиці, наче змії.

Я роззирнулася. Коридор був порожнім і довгим, з одного боку – ряд темних, масивних дверей, з іншого – вікна та скляні двері, що вели на балкони. Усі закриті, звісно. І скло, напевне, таке ж – хитре. Магічне.

– У нас є трохи часу, поки вони переловлять павуків, – пояснила Х’яра, – але ми не знаємо, як звідси вибратись.

Що ж, тепер я знала, що павуків у цьому світі називають г’йордаками. Але більше не знала нічого. Ми по черзі смикали всі двері, Кварцит намагався відкрити їх ключами, які спер у вартового, та марно. Ми пішли далі вузьким лунким коридором. Від бігу моє тіло спітніло і чухалось, волосся постійно падало на обличчя. “Треба дістати резинку, – подумалось. – Вона була в Аріниному рюкзаці”.

– Наші речі! – я зупинилась так різко, що Х’яра ледь не врізалась в нас. – Де наші речі?

– Вартові забрали їх, одразу після вас, – сказала трака.

– Забрали? Навіщо?

– Потім я бачила прикрасу на руці одного з них… – продовжила Х’яра. Я не могла розібрати, збентежена вона чи присоромлена, що через неї ми таке пережили. – Перстень з малесеньких бусин, там ще тваринка така була…

Моє бісерне колечко з жабкою!

– Треба їх вернути! Наші речі!

– Не будь дурепою, – зашипів Кварцит. Зіниці в його оранжевих очах були крихітними, наче мушки в бурштині. – Ми можемо втекти зараз, поки сторожа зайнята. Але за пару хвилин альв отямиться і кине всіх на наші пошуки.

– І ваші торби ужасно тяжкі, – піддакнула Х’яра і знову відвела погляд. – Ви не зможете з ним бігти.

Я чекала, що Аріна підтримає мене – все ж, у рюкзаках було все наше колишнє життя. Пам’ятні речі, фото з рідними. Але вона тільки нервово озиралась і тягнула мене за руку.

Поки ми бігли далі, я перелічувала в голові всі речі, що були в рюкзаку. Засоби гігієни, ліки, улюблені ароматичні палички, старий зошит з віршами, трохи одягу. Блиск для губ, який я купляла з року в рік – він мені так пасував… Кольорові шкарпетки і веселковий пояс. Пляшка віскі. Баночка ефірної олії… Пакет з їжею теж пропав. Дрібниці, по-суті, не варті сліз, та все ж сльози душили мене. Я готова була кинутися назад, на пошуки своїх речей, навіть якщо це вартуватиме мені життя.

Та Арінина долоня в моїй була гарячою і вологою; вона нагадувала, що інколи я повинна робити щось правильно. Тому я бігла. І плакала.

Ми піднімалися все вище, минали вузькі коридори, спускались, і так без кінця. Замок був величезним і майже порожнім. Якщо зустрічалися слуги, вони тікали геть, ледь забачивши в наших руках зброю. Але нам не могло щастити вічно.

– Г’йор! – крикнув хтось позаду. Почувся лязк і тупіт.

Кварцит, не обертаючись, звернув наліво, ми – за ним. “Сподіваюся, він знає, що робить”, – калатало в моїй голові. Страх, що дрімав у кабінеті Молкарда, прокинувся і горів у мені, наче незгасима лісова пожежа. Я міцно трималась за Арінину руку, але долоня спітніла і постійно вислизала.

“Не могло ж усе бути так просто”, – подумала я у відчаї. Наче до того наші життя медом були помащені. Але тепер везіння точно закінчилося: попереду показалися двоє лотів. Вони були ще кремезнішими, ніж Шаршук, з дворучними мечами. На їх квадратних обличчях не було ні азарту, ні люті, лише байдужа впевненість у своїх діях. Лоти повільно підходи, помахуючи мечами. Позаду нас теж чулися важкі кроки.

Кварцит смикнув за перші ж двері – і вони відчинилися. Магія, не інакше! Ми забігли в кімнату і підперли тілами двері, поки Кварцит шукав потрібний ключ.

– Вони знають, що не можна псувати майно господаря, а ще знають, що нас треба впіймати. Тому маємо кілька хвилин, поки ті бовдури рішать дилему, – Кварцит нервово зиркнув на двері. – Або покличуть когось розумнішого.

Я роззирнулась. Ми потрапили у широку, яскраво освітлену залу. Якби не ця гонитва, я б розказала, наскільки там було прекрасно, та все, що встигло вичепити око – це перламутровий інструмент, схожий на велетенську арфу, і шматок фрески, що виблискувала золотом. Звучить так, наче все було розкішне до непристойності, і від того огидне, але ні.

Все було як у клятій ельфійській казці.

І я була у клятій ельфійській казці, яка – ох, як несподівано! – обернулась кошмаром. Якби хтось сказав мені, що так буде, я б нізащо не покинула затишну квартиру та звичне, нудотне життя. Шукала б зараз роботу і розбудовувала піксельне королівство у тій бісовій грі, яку неможливо пройти. Чекала б Аріну вдома після сьомої вечора і присилала б їй кумедні тіктоки, поки вона на роботі. Дзвонила б до бабці, писала друзям, зрідка читала новини, бо на сьомий місяць війни сил на них майже не зосталось. І один день мого життя змінювався би іншим. Майже безпечним. Я ж-бо мріяла про порятунок світу та магічні здібності, а не про гонитву замком у смердючому одязі.

– Атрак! Хас! – гупнуло у двері. Кварцит в паніці кинувся завалювати двері меблями. Жахлива ідея.

Вони поняття не мали, що робити. Усвідомлення вдарило мене, наче понижений тиск у дощову погоду. Я звикла все життя покладатися лише на себе, але, потрапивши у інший світ, вирішила, що інші – більш компетентні у цих справах – з усім розберуться. Тільки компетентних не було. Х’яра вміла відкривати портали і брехати, Кварцит кидався бомбами і театрально повертався до життя – ось і все. Ми з Аріною не вміли і цього, та все ж…

Я схопила дівчину за руку.

– Потрібно щось зробити, – прошепотіла. Безглузда фраза, знаю. – Якось відкрити вікно і вибратися, інакше ми до смерті будемо тут блукати.

– Є ідеї? – буркнула Аріна. Від жаху її очі були велетенськими тарілочками – такими чорними, з тонкою зеленою облямівкою.

Я похитала головою. В мене ж були надії, що Аріна щось придумає: вона завжди витягувала мене з безодні.

У двері грюкнули так, що вони задрижали. Зі стіни впала золотаво-біла камея і розлетілась на друзки.

– Як Кварцит вибив ті двері? – прошепотіла я. Щось не вірилось, що це була звичайна вибухівка.

– Я на шухері стояла, – відповіла Аріна, та, на секунду задумавшись, додала: – Молкард з’явився, наче нізвідки, схопив Х’яру, і Кварцит, він… штовхнув його. А потім все вибухнуло.

– Це від його поштовху двері в трубочку скрутились?

Аріна кивнула. Я кинулась до Кварцита, смикнула його за руку. Під тонкою затертою сорочкою його шкіра була теплою – зовсім як у людини. “Це, певно, недобре, – майнуло в голові, – можливо, він все ще вмирає”. Та голос мій був позбавлений жалю:

– Вибий кляте вікно! Штовхни його, як зробив це з дверима.

Трак застиг із вишуканою табуреточкою в руці. Я вперше помітила при яскравому світлі, що волосся у нього не чорне, а дуже брудне і світле. Сиве, можливо? Кварцит лупав на мене великими очима:

– Я… не можу! – табуреточка випала із його рук на груду навалених меблів. Ох, драматизму йому не займати!

– Чому не можеш? Може, годі секретів? Від цього наші життя залежать! – насідала я. – Чи ти хочеш назад у камеру?

Кварцит замотав головою, відсахнувся від мене – у пориві люті я, напевне, стискала його руку надто сильно.

– Мені потрібно… щось, що можна штовхнути. Енергія. Тоді все вийшло, бо я взяв її у клятого альва. А тепер…

– Кинься тих дверей, хай заходять! – випалила я. Жах і натхненність змішались в мені у щось надзвичайне. – Ми станемо перед вікном, ти сховаєшся за портьєрою. Лот побіжить на нас, і в останній момент ми відскочимо, а ти… штовхнеш його… чи як там воно називається.

Х’яра дивилась на мене, мов на божевільну. Кварцит же розреготався – на диво мелодійно: його настрій був мінливим, як погода у Львові.

– У нас нема кращих ідей, сестричко, – сказав він до Х’яри.

Ми кинулися до вікна – двері позаду тріщали, а меблі, що їх підпирали, нещадно скрипіли. “Бідний паркет, – зловтішалась я, – бідолашні витвори мистецтва”. Я була надто втомленою і наляканою для співчуття.

Кварцит принишк за комодом із полірованого білого дерева, ми ж завмерли перед вікном. Х’яра вдарила в нього ногою кілька разів, та без великої надії. Кляте магічне скло!

Секунда, дві – і двері розлетілися. Лоти ввалилися до кімнати. Тепер їх було четверо, добре озброєних і розлючених: напевне, вибивати двері не сподобалося.

– Хас! – гаркнув лот у штанах, оббитих металом. Х’яра знов завела своє театральне дійство – почала скиглити і просити щось на незрозумілій мені мові. Та це ще більше розізлило лотів. Вони гаркнули і, сховавши мечі за пояси, кинулися вперед. В мене була хистка надія, що ми потрібні їм живими, і якщо план провалиться, нас не скривдять надто сильно. Та з кожним лунким кроком ця віра згасала.

Тіло хотіло бігти стрімголов, тікати, не розбираючи дороги. Мозок хотів здатися, бо тікати марно. Лоти були настільки близько, що я чула жар їхнього дихання і кам’янистий запах тіл.

Я відстрибнула, коли лотова рука майже схопила моє волосся. Верескнула, як порося перед Великоднем, та все ж змогла ухилитися. Лот врізався у скло – воно загуділо, та не зрушилось. Я не бачила, як вистрибнув зі сховку Кварцит – шукала поглядом Аріну. Та ось вікно було, а в наступну секунду – вже ні. Золотава пилюка й уламки – от і все, що зосталося.

– Стрибайте! – крикнула Х’яра і побігла першою, поки інші лоти спантеличено роззиралися. Її худе тіло зникло у сяйливому проваллі вікна.