Кислота

Фелікс сидів на стільниці біля мийки у куті, поруч на стіну спирався Чанбін, а Мінхо неподалік підпирав плечем одвірок крихітної кухні. Притихлий Хьонджін стояв, спершись спиною на холодильник, і ніхто не помічав, як нервово сіпалося його коліно. Ніхто, окрім Мінхо.

– Тобто, тільки оці двоє, Чонін та Синмін, входять у найближче оточення Бан Чана? – уточнив Фелікс, коли Тара закінчила розповідати відому їй інформацію. Дівчина сиділа з ногами на підвіконні у футболці й спортивних штанах Фелікса (вони все одно були їй завеликі), загорнута у той плед, яким раніше накрив її Мінхо. Чанбін насилу ховав своє невдоволення, хоча виходило погано.

– Вони інструктували новобранців і точно знають про його переміщення. Таким, як я, не дозволено його бачити з міркувань безпеки, – трохи хрипко відповіла вона – зірваний під час бійки голос ще не відновився.

– Розумно, – підсумував Фелікс, задумливо дивлячись на занотовані у телефоні дані з приблизним розташуванням кількох можливих штабів лідера безсмертних та його шісток.

– Мені шкода, – тихенько сказала Тара.

– Чому?

– Мені варто було послухати вас ще на парковці. Я не здогадувалася про ваші наміри, – пояснила дівчина.

– Нам відомо наскільки переконливими можуть бути ідеї Бан Чана, – подав голос Чанбін. Мінхо хмикнув собі під носа.

– Я можу йти? – зі старанно прихованим побоюванням спитала Тара.

– Ти не полонена, – м’яко сказав Фелікс з натяком на теплу посмішку. Плечі дівчини помітно розслабились. – Тобі є куди?

Вона кивнула.

– Можеш звернутися до нас, якщо тобі буде потрібен притулок, – сказав блондин. Чанбін насупив брови.

– Я дам тобі куртку, там прохолодно, – запропонував Хьонджін, ніби це не від неї добу тому ледь не отримав кулю.

– Дякую, – кивнула Тара, зісковзнула з підвіконня і, тихенько попрощавшись, вийшла за Хваном.

Хлопці заговорили через кілька довгих хвилин.

– Ти так просто її відпустив? – Чанбін відштовхнувся від стіни й став перед Феліксом, не приховуючи свого обурення.

– Вона нас не видасть, – неголосно, але твердо сказав Фелікс. – Ідеї Чана, може, і переконливі, але не достатньо далекоглядні попри його досвід. Навіть безсмертні розуміють, що зверхність над людьми матиме погані наслідки вже у найближчому майбутньому, тим паче за наявності сучасної зброї та технологій. Тара нам довірилась не через наївність.

– Як ви взагалі з нею домовилися? – повернувшись на кухню, розгублено спитав Хьонджін: він пропустив початок розмови з новою знайомою, коли вона прийшла до тями.

– Наодинці вона виявилася говіркішою, ніж перед загоном підлеглих. Це було легко, – туманно пояснив Фелікс, посміхаючись. Посмішка вмить згасла, коли його світло-карі очі натрапили на важкий погляд Мінхо.

– Мені не подобається твоя легковажність останнім часом, – Чанбін схрестив руки на грудях. Що ж, не тільки Мінхо це помітив.

– Добра частина наших планів ґрунтується на чистій удачі, якщо ти забув, – раптово уїдливо помітив Фелікс, повертаючись до лідера.

Чанбін не відповів. Це було правдою. Вони, незважаючи на всі зусилля, пливли за течією, не маючи достатньо інформації про переміщення ворога та його найближчі плани. Наче крокували всліпу мінним полем.

– Мінхо? – голос Хьонджіна вирвав їх з роздумів.

Лі підняв на нього здивовані очі.

– Тобі треба відпочити, твої руки… – він вказав кивком голови.

Всі прослідкували за його поглядом. Долоні Мінхо, розслаблено засунуті у кишені джинсів, помітно тремтіли.

– Я в нормі, – сухо одказав хлопець, схрещуючи руки на грудях, щоб сховати тремтіння. Втім, це мало допомогло.

– Скільки ти вже не спав? – Фелікс не збирався це так залишати.

– Не знаю, доби три, може більше, – відмахнувся Лі. – Це не має значення.

– Ні, має. Ти не тільки інструмент нашого угрупування, ти – наш друг. Або ідеш спати, або я сам тебе в нокаут відправлю, – погрозливо прогарчав Чанбін.

Їхні погляди – пекучий вогнем та обпалюючий кригою – зіткнулися в німій боротьбі. Нарешті, Мінхо

поступився.

– Гаразд. Тільки потім не скаржтеся, якщо вам без мене надають копняків, – він повернувся й зник у темряві коридору.

– Я підвезу його, – швидко кинув Хьонджін і вилетів слідом.

– Ну звісно, – Чанбін закотив очі. – Песик хвостиком за хазяїном.

– Облиш їх. Нам усім зараз потрібен відпочинок.

Блондин простягнув руку та обережно торкнувся сильного плеча:

– Ти теж дуже напружений останнім часом.

– Знаю, – хлопець підійшов ближче, довірливо утикаючись лобом у вигин плеча та шиї Фелікса. Той запустив пальці у смоляне волосся, м’яко їх перебираючи. Міцні руки Со обвили тонкий стан, стискаючи у ніжних обіймах. Ніхто й ніколи не припустить, що Чанбін здатен бути м’яким, піддатливим та ластитися до чужих рук. Але Фелікс не з чуток знав, що за фасадом напускної суворості ховається тендітна натура.

– Що будемо робити далі? Виманюватимемо Чоніна з Синміном по одному чи захопимо на їхній території? – неголосно спитав Чанбін, не розриваючи затишні обійми.

– Завтра визначимося. А зараз я б дуже хотів опинитися у ліжку, – Фелікс залишив легкий поцілунок на скроні хлопця. – Приймеш зі мною душ?

Той замість відповіді тільки хмикнув йому в шию, коротко торкнувшись губами тендітної шкіри.

***

Хьонджін був за кермом, а Мінхо, як завжди, на пасажирському сидінні. Їхали у повній тиші. Коли Хван хотів увімкнути радіо з тими дурними піснями, що потім заїдають у голові на цілий день, його незадоволений друг одразу все вимкнув.

– Що це було? – спитав Мінхо.

– Ти вимкнув мою музику, – лаконічно помітив Хьонджін.

– Ти знаєш, про що я. Твоя реакція, коли Тара передала інформацію. Що тебе збентежило? Думаєш, вона збрехала?

– А-а, – протягнув Хван, не відриваючи погляду від дороги. – Вона не збрехала, вона підтвердила мої підозри. Довго пояснювати.

– Нам їхати сорок хвилин, – Мінхо вигнув брів. – Я чекаю.

– Блять, – зітхнув Хьонджін, – я просто облажався. Знову. Інколи мені здається, що я роблю тільки гірше, а тут ще й… Втім, я не хочу, аби ти турбувався. І я більше нікого не хочу підвести, тому сам з усім розберуся.

– У нас давно справи йдуть коту під хвіст, навряд чи ти зробиш гірше, – резонно відмітив співрозмовник.

– О, ти ще не знаєш межі моїх можливостей, – розсміявся Хьонджін. – Дещо вимальовується, але справ групи воно майже не стосується. Це більш особисте, та зараз я б хотів, щоб все таким і залишилося.

Мінхо трохи помовчав, дивлячись у вікно. Хьонджін завжди був таким: перед усіма вдавав із себе легковажного блазня, у той час як насправді зважував кожне рішення, залишаючись з проблемами наодинці. Інколи його висновки дуже не подобались Мінхо, але що він міг зробити?

– Гаразд, я розумію. Але пам’ятай, що ти можеш звернутися до мене по допомогу. Не як до напарника, а як до друга, – вимовив Мінхо, не повертаючись від вікна.

Хьонджін скривився. Він не любив такі розмови, але все одно тепло вдячності розливалося у нього всередині. Дорогою до міста вони мовчали, кожен занурений у свої думки.

***

Весь день у Джісона все валилось з рук. Зупинилася навіть підготовка до вступних екзаменів: він не міг сконцентруватися на навчальному матеріалі, постійно відганяючи тривожні думки про розмову з Хьонджіном. “Найближчим часом все це прямо стосуватиметься тебе”, – безкінечно крутилося у голові, викликаючи неприємний тягучий біль у скронях. Хлопець випив знеболювальне та вирішив відволікти себе якимось популярним серіалом на Netflix, але сенсу з того не було. Джісон раз у раз подумки повертався на сходинку під книжковим магазином та вертівся на ліжку, поки не провалився у раптовий безпокійний сон.

Через кілька годин Джісон нервово перевіряв годинник на телефоні кожні півхвилини й постійно поправляв

зачіску. У голові роїлися неспокійні думки, стягуючи здоровий ґлузд ніби сильце. Очікування нового побачення, заплановане за його ініціативою, чомусь поцупило душевний спокій. Мінхо запропонував піти у клуб, біля якого вони зустрілися минулого разу, а тому вбрання було відповідне. Стрункі стегна обтягнули вінілові чорні штани з високою посадкою, а зверху була лише чорна джинсова сорочка з іржаво-рудими розводами та закоченими до середини передпліччя рукавами. Взагалі було доволі прохолодно для такого образу, але хлопця зараз зігрівало його бентежне очікування зустрічі. Джісон довго обирав аксесуари та зупинився на кількох срібних каблучках, шкіряній плечовій портупеї з тугим паском на талії, а на стегні блищав сріблястий ланцюг, закріплений на поясі. Хан нервував, що на ньому або забагато всього, або замало, або все не те і його зараз не пропустять за дрес-кодом. Раптом у клубі сьогодні тематична вечірка?

Чорно-біло лаконічна вивіска «BROWNIE» загорілась м’яким світлом трохи більше півгодини тому, а люди наростаючою хвилею вже текли до закладу. Будівля клубу нічим не виділялась: непримітні двостулкові двері з темного дерева, повна відсутність оголошень чи реклами та стриманий фасад з темно-червоної цегли ніяк не видавали, що всередині на всіх поверхах кожної ночі алкоголь тік рікою, били кольоровими блискавками стробоскопи, а музика пульсувала між розпаленого натовпу, підігріваючи кров у жилах. Завітати сюди Джісонові сьогодні пощастить вперше.

Поки він перевіряв свій макіяж у фронтальній камері, до нього підійшла ефектна дівчина та спитала, чи шукає він собі компанію на вечір. На секунду Джісон не знайшовся з відповіддю, викинутою на берег рибиною відкриваючи рота. За кілька років економічної неволі легко відвикнути від проявів уваги до своєї особи: до недавна у нього ледве знаходились сили на тимчасові несерйозні інтрижки, основна мета яких була відволіктись від рутини. А згодом, скинувши з себе фінансове ярмо, він не мав бажання ні з ким вступати у стосунки. Втім, це було давно у минулому й Джісон все ж таки був уже не тим боязким сімнадцятирічним хлопчиком, а тому швидко взяв себе в руки та ввічливо відмовив.

Саме тоді він його побачив – навіть тугий клубок сплутаних думок на секунду ослабив свою хватку. Мінхо йшов з протилежного боку жвавої вулиці неквапливо і граційно, ніби ситий дикий кіт, гостро вибиваючись серед натовпу. Самооцінка небезпечно похитнулася при його вигляді у вузьких шкіряних штанах та червоній шовковій сорочці з накинутим зверху класичним піджаком.

– Сподіваюсь, ти не дуже довго на мене чекав, – винувато посміхнувся хлопець, коли підійшов до Хана. При ближчому розгляді в очі кинувся тонкий чорний чокер на шиї, кілька каблучок та сережки-кільця. Джісон помітив макіяж Мінхо.

– Ти виглядаєш бездоганно, – хрипко вимовив Хан, не в силах відірвати погляду.

– Думаю, з нас двох ти все ж гарячіше, – підморгнув Мінхо. Джісонові вже було зле.

До клубу Мінхо зайшов першим, привітавшись з охороною.

– Часто тут буваєш? – поцікавився Джісон, коли вони зайшли у просторий хол. Світло було приглушене, малиново-рожеве, і це різко контрастувало з яскравими вогнями вулиці, на якій розташувався клуб. Зі стелі звисала кришталева люстра велетенського діаметру та кидала відблиски всіх відтінків пурпурного навколо. Якби не відлуння музики з поверху вище, складалося враження, що хлопці завітали у містичний театр.

– Останнім часом ні, але раніше постійно тут зависав. Мені пощастило бути знайомим з власником.

Лі залишив піджак у гардеробній, і, перед тим як направитися в основне приміщення, зупинився біля дзеркала в усю стіну з неоновою підсвіткою. Джісон став поруч. Люди, проходячи повз, не приховували своїх оцінюючих поглядів. Хан помітив, що зараз обидва вони були майже одного зросту: він вдягнув черевики на невеликій платформі, без яких був би трохи нижче.

– Який же ти красивий, господи, – ледь чутно видихнув Джісон.

Мінхо обережно торкнувся його зап’ястя, і, не зустрівши опору, взяв за руку, переплітаючи їхні пальці. Хан забув як дихати.

– Не хочу, аби це звучало ніби просто відповідь на твій комплімент, – голос Мінхо вже не здавався неприємним чи невиразним, – але ти настільки привабливий, що можна втратити розум.

Лі торкнувся губами тильної сторони долоні Джісона, не відриваючи погляду від його очей у дзеркалі. У Хана вздовж хребта пробіг струм. Мінхо потягнув його за собою на другий поверх до основної зали, де вібруючі баси пульсували другим серцем у грудній клітині. Вздовж стін у велетенському широкому приміщенні розташувався ряд масивних прямокутних дерев’яних столів зі шкіряними чорними диванчиками, умовно розділених на секції. На стінах примостилися вінтажні лампи, відкидаючи м’яке світло на зону відпочинку. Вище виднілися скляні балкони другого поверху з віп-секціями. Зі стелі, усипаної дрібними лазерними

прожекторами та крупними софітами, звисала масивна скляна куля, на якій сліпучий глянець перетікав у матове покриття химерними розводами. Цей незвичний витвір мистецтва пропускав крізь себе ефектне світло, ніби призма, змішуючи кольори і народжуючи нові відтінки. Ніч тільки-но вступила у свої права, тому на танцювальному майданчику, розташованому у самому серці клубу, поки що було небагатолюдно.

– Я можу тебе пригостити? – поцікавився Мінхо. Говорити доводилося близько нахилившись один до одного. Нервова система Хана потихеньку здавала позиції. Вони зупинилися біля підсвіченої неоновими стрічками барної стійки. Бармен привітно кивнув Мінхо.

– Ти мене випередив, – посміхнувся Хан, всідаючись на високий стілець, – наступного разу пригощатиму я.

– Алкогольний коктейль? – Мінхо сів поруч, і, отримавши згоду, звернувся до бармена: – Джин-тонік та безалкогольну піна-коладу, будь ласка.

– А я все чекав, коли ти спалишся, що старпер, – не утримався Джісон.

– Це класика, – мудро помітив Міхно, але все ж пирснув.

– Ти тоді так і не відповів, скільки тобі років.

– Я хочу поки залишити це в секреті, – м’яко пояснив Мінхо, – боюся, мій реальний вік може відштовхнути.

Джісон не зрозумів, хлопець намагається не зіпсувати його враження про себе чи десь поруч пролягла межа його особистих кордонів. У будь-якому випадку, наполягати далі він не став. Все ж не кожного дня спілкувався з безсмертними. Здається, у них якийсь пунктик на тому, аби не розголошувати свій вік.

– Казав, ти раніше був тут постійним гостем, – Хан змінив тему, коли їм подали їхні напої, – я б ніколи не подумав, що ти любитель гучних тусовок.

– Перше враження може бути оманливим, – Мінхо зробив ковток, – це ти мене ще на байку не бачив.

– О ні-і-і, – вражено протягнув Джісон, не ховаючи здивованого погляду, – у тебе є світлини?

– В мене навіть відео є, – Лі дістав телефон з кишені.

Звук повністю приховала клубна музика, але одне тільки зображення перехоплювало подих. Це був запис мотоперегонів на шосейному покритті, та, судячи з якості відео, йому було не більше кількох років. На екрані Мінхо ледве можна було впізнати, оскільки з голови до п’ят його тіло ховало червоно-чорне захисне екіпірування. Він мчав з неймовірною швидкістю, налягаючи грудьми на кермо байку. Мінхо плавно та впевнено обходив інших учасників. Кожен його рух був ретельно вивірений. Джісон помітив, як на одному з поворотів хлопець зачепив коліном шосейне покриття, нахилившись настільки низько до землі, що за всіма законами фізики мав би впасти. Але він їхав у такому положенні ще кілька секунд, потім плавно вирівнявся – для того, щоб лягти на інший бік на новому повороті траси. Хан хоч і не був фанатом такого виду спорту, але все життя мріяв про власний байк.

– Як довго ти брав участь у перегонах? – поцікавився він, не відриваючи погляду від телефона. Нерозбірливі думки в голові наче вгамувались зі своїм копошінням.

– Десь п’ятнадцять років. Мені швидко набридло, – Мінхо говорив йому прямо на вухо, інколи випадково торкаючись тендітної шкіри губами. Мурашва знову пробіглася Джісонові по спині.

П’ятнадцять років – швидко?

– А байк в тебе залишився?

– Не цей, але так, є один.

Джісон підняв на нього погляд, сповнений щенячої надії:

– А даси покататися?

– Тільки якщо ти вмієш. Не хочу тебе потім з землі зіскрібати, – цей милий вираз обличчя розчулив би й Чанбіна, тому Мінхо навіть не чинив опір.

– Колись мене Джексон вчив, а так я взагалі права маю.

Джісон додивився відео до кінця: Мінхо прийшов дистанцію шостим з розривом у кілька мілісекунд з попереднім учасником.

– Може, сходимо потанцюємо? – знову торкнувся вуха. Точно випадково?

– У мене з цим не дуже, – попередив Хан.

– Ой, не бідкайся. Нумо, пішли вже, – Мінхо ховав посмішку, легенько виштовхуючи хлопця зі стільця на танцювальний майданчик.

– Ну дивись, я попередив. Потім не тікай, якщо стане соромно за мене, – Джісон відверто бавився.

Алкоголь у крові повільно почав свою дію.

Людей напливло вже помітно більше, але Мінхо нескромно витягнув їх на самий центр. Лунала якась невідома Ханові пісня, від її швидкого ритму здавалося, що все тіло пронизане потужними бітами. Мінхо, прикривши очі, почав танцювати: не в повну силу, ліниво, але в кожний рух видавав його багатолітню практику. Джісон вражено застиг: що б там не казали про крихкість безсмертних, але хлопець перед ним зараз випромінював граційну міць. Лі безпомилково влучував у мелодію, а світломузика виблискувала новими відтінками на червоному шовку його сорочки. Ханові кинулося в око, що це притягувало погляди сторонніх. Чого вже там, Джісон і сам був не проти закарбувати у пам’яті кожен рух Мінхо.

Але не встиг він насолодитися видом, як динамічний трек завершився і почався новий: важкий, тягучий, сумний. Що ж, у повільних танцях Хан відчував себе впевненіше, тому зробив кілька рухів на спробу. Мінхо помітив, злегка посміхнувся, а Джісон продовжив. Це був ремікс знайомої пісні, але він ніяк не міг її впізнати: клубок змішаних думок знову ворушився, не піддавався розплутуванню і, здавалося, затягувався тільки щільніше.

Раптом маленька долоня лягла позаду на плече Мінхо і хлопець здивовано озирнувся. Джісон помітив за ним худого блондина з великими жовто-карими очима та вузьким поцілованим сонцем обличчям. Настрій Мінхо змінився в ту ж секунду, як він впізнав хлопця перед собою.

– Я на хвилинку, вибач, – між його бровами лягла тоненька складка, коли він схилився до вуха Джісона.

Той лише кивнув, проводжаючи поглядом дві спини, поки вони не зникли за натовпом. Щось неспокійне ворухнулося хлопцеві в грудях, віддаючи важкістю у діафрагму. Це був лише знайомий? Тоді чому вони просто не привіталися, як зазвичай роблять старі приятелі, які випадково зустрічаються у подібних місцях?

Ні, обличчя Мінхо говорило про щось інше.

Don’t you know I’m no good for you?
I’ve learned to lose, you can’t afford too

Джісон впізнав пісню: у клубі лунав уповільнений ремікс одного з хітів Біллі Айліш. У будь-який іншій ситуації хлопець пірнув би з головою у мелодію, розчинився в ній, підспівуючи відомим словам – все ж музика залишалася його пристрастю і з популярними течіями він був на “ти”. Але зараз тривога простягнула свої кігті до молодого серця, відбираючи будь-яку насолоду.

Tore my shirt to stop you bleeding
But nothing ever stops you leaving

Чи був цей знайомий Мінхо пов’язаний з тим, про що розповідав Хьонджін?

Ви причетні до цього?

Певним чином.

Перед очами замигтів калейдоскоп кадрів нещодавніх новин про вибух у житловому комплексі. Джісон хаотично шукав, за що схопитися поглядом, щоб швидко відволіктися, але навколо були лише тіла, що рухались в одному ритмі, та дратуючі кольорові спалахи.

Quiet when I’m coming home,
I’m on my own

Вони причетні до вбивства безсмертних. Які вагомі причини були закладати вибухівку у звичайній житловій будівлі? Обірвати життя, навіть те, яке не може обірватися природнім чином, – це тяжкий злочин. Вони обірвали кілька десятків.

I could lie and say I like it like that,
like it like that

Хьонджін вбивця.

I could lie and say I like it like that,
like it like that

Мінхо вбивця.

Don’t you know too much already?
I’ll only hurt you if you let me

Джісон давно зупинився, безглуздо стоячи серед розпеченого натовпу. Було тісно й душно. Клубок чорних думок болісно розростався з кожним важким вдихом. Хлопець відчайдушно хотів, щоб музика заглушила їх собою, але вони були голосніші.

Call me friend, but keep me closer
And I’ll call you when the party’s over

Чи варто йому було ще тим вечором звернутися в поліцію, коли про все дізнався? У нього не було доказів, лише слова.

Quiet when I’m coming home,

I’m on my own

Музика пришвидшувалася, біти поштовхами билися в груди, а схвильований звір сполошено колотився об ребра, потопаючи у концентрованій пекучій кислоті, що закипала всередині.

I could lie and say I like it like that,
like it like that

Але Хьонджін ніколи йому не брехав. Жодного разу за роки їхнього знайомства Джісон не сумнівався в другові. Зараз він відчайдушно хотів би знайти хоч один привід. Хан напружував запалений тривогою мозок, проте уперте передчуття підказувало, що бажаного результату не буде. Груди стисло чимось важким.

But nothing is better, sometimes
Once we have said our goodbye

Невже їм судилося бути ворогами?

Let’s, let it go
Let me let you go

Музика низько вібрувала в кожній клітині тремтячого тіла.

Quiet when I’m coming home,
I’m on my own

Джісон вже не міг зробити вдих.

I could lie and say I like it like that, like it like that
I could lie and say I like it like that,
Like it like that

Тепла, трохи шорстка рука схопила його за передпліччя й насилу поволокла за собою на вихід. Хлопець не перешкоджав. Йому темніло в очах.

– Подивись на мене, – приглушений голос, наскрізь просочений хвилюванням.

Джісон нічого не відчував: ні холоду, ні тепла, лише гарячу кислоту, що виїдала йому нутро. Дихав дрібно, швидко, поверхнево.

– Джісоне, слухай мій голос. Подивись на мене.

Як крізь товщу води, сутність слів торкнулася свідомості Хана. Він здригнувся, сновигаючий погляд нарешті знайшов за що зачепитися – безмежні карі очі огорнули його турботою та теплом.

– Все в порядку, я з тобою, ти у безпеці, – неголосно, розмірено й чітко. – Зроби вдих разом зі мною, давай, раз…

Тиски на ребрах не піддавалися, але Джісон із зусиллям зробив маленький ковток кисню.

– Молодець, все добре, це нормально. Тепер повільно видихай, – заспокійливо, ніжно, схвильовано.

Хан випустив повітря з легень і зробив новий вдих, вже впевненіше. Він повільно приходив до тями, ніби виринав з колосальної темної глибини. Мінхо був перед ним, обережно стискаючи тремтячі долоні Хана у своїх. Вони стояли трохи далі від клубу – Лі відтягнув хлопця у найближчу тиху бокову вуличку від галасливого натовпу, що скупчився біля входу до закладу.

– Я розумію, тобі зараз важко, але сконцентруйся, будь ласка, це важливо. Що ти зараз бачиш перед собою?

– Очі. Стіна. Чокер. Ліхтар. Зірки. Червоний шовк, – язик ледве слухався Джісона.

– Що ти чуєш?

– Сміх. Сигнал авто. Коти. Музика. Знову сміх.

– Що відчуває твоя шкіра?

– Холодне повітря. Твої руки, – Джісон кілька разів кліпнув очима: світ у них повертався на своє місце. – Дякую, я… Мені вже краще. Вибач…

– Все в порядку, – Мінхо шумно зітхнув і раптово згріб Хана у міцні обійми. – Ти мене налякав, але все в порядку.

Джісон стомлено опустив голову на чуже гаряче плече. Тіло все ще дрібно тремтіло.

– Здається, я зіпсував вечір, – тихо відгукнувся він.

– Ти нічого не зіпсував, милий, – Мінхо заспокійливо гладив хлопця по волоссю. Джісон помітив звертання.

Вбивця.

Хан здригнувся від думки, що раптовим пострілом знову уразила мозок, і поборов у собі бажання відштовхнути безсмертного.

– Тебе щось бентежить? – ця спокійна впевнена турбота у голосі м’яко повертала Джісона до реальності. Звісно, Мінхо помітив нову хвилю напруження. Він все помічав.

Хан малодушно хотів збрехати. Але що якщо його здогадки були хибними?

Скористатися шансом з можливістю зіпсувати стосунки не тільки з Мінхо, але й з Хьонджіном, чи далі грати ролі?

– Можливо, я не той з ким тобі потрібно поговорити

… – почав безсмертний.

– Помиляєшся, – Джісон обірвав його різкіше, ніж хотів, послабляючи обійми і роблячи крок назад.

– Поясни, – сумирна зацікавленість у голосі.

– Бля, – Хан не міг дібрати слова, з яких краще почати, – я сподіваюся, у нього не буде проблем. Він просив це тримати при собі, але, як ми вже впевнилися, воно лізе з мене у будь-якому випадку.

– Не впевнений, що я тебе розумію.

– Хьонджін мені дещо розповів.

Напруга стрільнула між хлопцями електричним струмом.

– Продовжуй, – голос Мінхо ледь вловимо змінився, коли насторога додала у нього свою ноту.

– Він пояснив дуже мало, тільки що є безсмертні, які, як би правильно сказати, на боці людей? І ніби зараз вони з тіні намагаються вберегти всіх від тотальної сраки.

– Як поетично, дуже схоже на вплив Хьонджіна, – Лі намагався натягнути посмішку, але вийшло кепсько. – Що саме тебе цікавить?

Очі Джісона округлились від здивування.

– Зачекай, тобто ти не скажеш мені все забути та не повертатися до цієї теми?

– А ти зможеш?

– Навряд чи, – чесно відповів Хан.

– Тому немає сенсу робити вигляд, що ми обидва нічого не знаємо, – Мінхо констатував факт, ніби читав нудну лекцію.

– О, дідько, я не був до цього готовий, – Джісон нервово скошлатив укладене волосся.

Мінхо обережно потягнув його за руку – зі вщухлою тривогою Хан більше не реагував так гостро на чужі доторки – і вони сіли прямо на бордюр вздовж дороги. Цим провулком автівки проїжджали рідко, оскільки стоянка клубу була з іншого боку будівлі.

– Він сказав, що це якось стосується мене. А ще що ви причетні до того вибуху, що був у новинах. І я просто… я знаю, що він казав правду, може, не всю, але навіть ці крихти мене хвилюють, – Джісон все ще усвідомлено контролював своє дихання, а важкий комок сплутаних думок у голові знову прийшов у рух. Тільки зараз хлопець мав намір його розплутати.

– Тебе це стосується, тому що ти частково безсмертний, – просто видав Лі.

Джісон відчув дежавю, коли похлинувся повітрям.

– Я хто?!