Квітка

Надворі весна. Лишень квітень місяць вступив в права володіння. Все буяло соковитим зеленим кольором.

На деревах у всю силу розпускалися бруньки на деревах. Білі, рожеві, десь навіть жовті.

І цей аромат. П’янкий. Насичений. Здавалося, вдихнеш його на повні груди – і в голові запаморочиться. Але ти, як людина, яка, здавалося, вічність не насолоджувалася буденними речами, вдихаєш цей аромат кожної секунди.

Паркова зона була охайною. До кожної галявини вела доріжка, вимощена бруківкою. Вона наче огортала собою галявини, даючи відвідувачам парку відчуття приватності. Ще й гілля закривало добру частину простору, наче ховаючи чоловіка.

Женя сидів на зеленій галявині. Під ним було розстелене клітчасте тепле простирадло. Навколо тільки дерева, купа маленьких зелених кустиків, які підстригли, щоб вони мали квадратну форму.

Спиною спирався на вербу, яка дбайливо прикривала його від грайливого квітневого сонечка. Воно наче гралося з ластовинням, яким щедро було обдароване лице актора.

Промінчики хотіли дістати до ніжної шкіри, нагріти її своїм теплом. Пробудити веснянки від зимової сплячки, щоб вони знову виднілися на гарному овалі обличчя.

Зі струнких тоненьких стовбурів травички виглядали маленькі жовтенькі квіточки. Женя протягнув руку, зриваючи першу, на яку натрапили пальці. Підніс ближче до очей, розглядаючи однакові тендітні листочки. Провів по тих пальцями, вбираючи прохолоду від рослини, яка також була захована в тіні могутнього дерева.

Притулив її до носа, вдихаючи терпкий насичений аромат. Душа співала від легкості, яку він так давно не відчував.

Усміхнувшись своїм думкам, підняв руку і встромив маленьке стебельце в кучерявих пасмах, які помітно відросли. Такий контраст. Темне, наче шоколад волосся, і яскрава квіточка в ньому, наче сонечко.

Здавалося, десь за крок від нього залилася піснею зозуля, гріючись на гілочках верби. Так добре стало на душі. Захотілося усміхатися, і Женя не втрачав такої можливості.

Вітер доносив шум води від струмочка, який розкинувся неподалік, додаючи у повітря трохи вологи. Актор його ще не бачив, але ці звуки заспокоювали, майже баюкали у своїх обіймах.

Це нагадало йому, як кожну ніч він засинає, пригрівшись на грудях у психолога, міцно обіймаючи того за талію, переплітаючи їхні пальці.

Чутливі губи мимоволі розтягнулися в щасливій усмішці, оголяючи ідеально білий ряд зубів. Йому назустріч йшов чоловік. Як завжди – весь у чорному. Тільки на місці сорочки – ідеально чорна футболка, а класичні штани з туфлями сьогодні замінили спортивні штани і кеди.

Очі заховалися за темним склом окулярів, волосся прикривав капелюх, точна копія того, який лежав поруч зі стегном Жені. Актор підвівся зі свого місця, зробивши крок назустріч коханому.

– Привіт, – тихо, боячись порушити казкову атмосферу спокою, – Я скучив. – Женя трохи схилив голову.

Пальці психолога лягли на щоки, трохи стискаючи. Він задер голову так, щоб крізь скло бачити рідні очі. Чоловік знав, що вони такі ж соковито зелені, як листя на деревах ранньою весною.

Піднявшись навшпиньки, він торкнувся губами солодких уст актора, залишаючи легенький, як доторк метелика, цілунок.

– Привіт, моя квіточка, – шепіт в губи, руки обережно провели по волоссю, щоб не зачепити прикрасу, – Тобі личить, Женька.

Той лише примружив очі від подвійного задоволення. До нього доторкався коханий чоловік. І він щойно подарував йому ніжне прізвисько.

Психолог відступив, взяв руку Євгена у свою долоню, переплів пальці і потягнув їх назад до стовбура дерева. Опустився на землю, все ще зберігаючи мовчання.

Вони сіли на ковдру, притулившись один до одного. Спартак відкинув голову на кору дерева, а Женя прикрив своїми кучерями шию чоловіка, гріючись ще й знайомим теплом. Вони тримали один одного за руки. Мовчали. Здавалося, їм не потрібні були слова. Вони розуміли один одного по спокійному диханню, або палкому погляду, усмішці. Ідеально.

Невже треба було прожити тридцять з лишком років, щоб все-таки знайти ту саму людину? З ним було добре. Це було більше, ніж партнерство.

Спартак опустив погляд на м’яке волосся, яке прикрашало маківку, уткнув носа в ці м’які хмаринки локонів, вдихнув неповторний аромат. Шампунь і той неповторний солодкий аромат шкіри актора. Солодка тягуча карамель.

– Тут поруч ставочок є, чуєш, як вода шумить? – питання десь в районі шиї.

– Чую. Хочеш сходити? – Спартак обвів поглядом галявину, помічаючи велику кількість квіточок, схожих на ту, що виднілася в темних пасмах. Задумався, дещо згадуючи.

– Було б непогано. Тут так гарно і затишно, – піднімає голову, щоб їхні погляди зустрілися. Одні очі зелені, як соковита трава, а інші – сині, як водичка в струмочку, до якого вони, можливо, сьогодні доберуться.

– Гаразд, – психолог трохи просунувся, підкладаючи руку під потилицю Жені, щоб той не вдарився, коли чоловік вставав.

– Вже йдемо? – очі засвітилися радістю.

– Ні, хочу дещо спробувати, – чоловік нахилився, зриваючи квіточки так, щоб не пошкодити стебельки.

Женя лише здивовано дивився на того, намагаючись знайти зручне положення для своєї голови. Коли психолог обійшов добру половину їхньої галявини, і у нього в руках красувалася добра купа квіточок, він сів так, щоб їхні стегна торкалися.

Поклав сонячні квіточки поруч і трохи невпевнено почав складати їх одна до одної, скріплюючи на зворотньому боці вузликом.

Жені здавалося, що його очі схожі на монети, коли через декілька хвилин він зрозумів, що ці сильні пальці роблять. Він дивився, ні на секунду не відводячи погляду, як сантиметр за сантиметром в руках Спартака сплітається віночок.

Він робив це повільно, згадуючи алгоритм дій, відводячи руки, щоб побачити здалеку, що виходить, чи все рівненько, щоб мало естетичний вигляд.

Час від часу поглядав на партнера, перевіряючи, що той робить. І так посміхався, коли бачив, що від його пальців не відводять погляд.

Коли всі квіточки закінчилися, Спартак зробив міцний вузол на звороті віночка і, вставши на коліна перед чоловіком, протягнув віночок до волосся. Женя синхронно з цим рухом нахилився ближче, щоб Субботі було зручніше.

Його кучерів торкнулися прохолодні стебельця, які все одно не зруйнували атмосфери казки зміною температури. Очі Жені почало пекти. А в носі засвербіло. Він примружився, ховаючи неочікуваний вир емоцій. Тільки не плакати.

– Женічка, – пошепки, нахилившись до вуха, – Квіточка моя, – цілуючи таке чутливе вушко, дотиками показуючи всю любов, яка палала в грудях чоловіка.

Руки лягли на колючі щоки, піднімаючи голову, щоб актор дивився прямо на Спартака.

– Спартачок. . . Я. . . Це. . . – він не міг сказати всього, що було в нього на душі. Але сподівався, що той зрозуміє все, як і було до цього.

– Я знаю, сонечко. І я тебе кохаю, – тихий шепіт, наче шелест листочків, промайнув біля чутливих губ, накриваючи їх у поцілунку.