Квіти сну зі смаком лісу

Для нього усюдишнє як гра. Для нього не існує реалій і правди. Хоч якими б складними здавалися гори, але він вмів перестрибувати навіть найвищі, поки іншому приходилося долати сотні камінців, роздряпуючи свої пальці, отримуючи ще більшу кількість нещасних саден на вже й без того побитих долонях. Він видихав радісно, з теплою посмішкою, він сміявся чіпко і стрибав до того, подавав руку помочі. Йому на це спершу корчили смішні обличчя, але руку брали, бо розуміли, що самі не зможуть.

Їх гра (життя) була для них обох як сон. На дуже веселий, але й зі своїми принадами, краєвидами, нетамтешніми подіями (що точно не сталися б у тому іншому світі правди).

Але не це робило їх чудовим, особливим. Не це створювало ілюзію, що навколо лише радість та кохання.

Свобода. Вседозволеність. Грайлива байдужість. Бо все неправда. Бо все це воно – плинне. Але від того ще більш цікаве, запальне, чудове.

Палахкотливі ландшафти і грубі скелі, теплі кольори полум’я і сірі барви каміння, імпульс і стриманість, емоції і розважливість. Їх єднало. Їх тягнуло. Їх поринало. Не дивно, що вони стали одним цілим.

Чомусь ліс для них був місцем, де поєднувалося все, що їх роз’єднує. Тут буває як холодно, так і парко. Небезпечно і спокійно. І коли вони бралися за руки, перетнувши ще одну скелю, дихаючи обоє важко, то посміхатися починали в мить найпершого ж кроку в бік зелених пелен.

Що могло чекати двох їх серед зелених примар, що пашіють життям, прохолодним (як для пори) подихом? Їх не цікавило, допоки хоч один з них посміхався.

Мечі, скрещені за спинами, спеціально закріплені, ході не заважають, але руки завжди напоготові їх швидко дістати. Вогонь тут є небезпекою, але й стихія Коула зарадити нічим не зможе, та й воно, власне, на фоні порухів природи губить сенс.

Руки теплі і щирі, стискаються пальці, тримаючись за іншого і даруючи водночас опору. Не відірвеш, не відійдеш, не загубишся. Дерева прихильно хиляться для них, кущі розступаються на шляху, а високі трави лоскочуть щиколотки, заповзаючи навіть під закочені штанини.

Вряд у звичному лісі можуть рости барви квітів, (жоден з них на таких місцевостях не знається) але те, як через мить їх очам відкривається галявина з блискітками різнобарвних чічок одразу каже про можливість будь-чого, яким би справжнім чи ні воно не було насправді.

Кай підходить до них першим, випускаючи руку Коула зі своїх обійм, і посідає навпочіпки коло них багряних, а Коул хвильку слідкує з ніжністю за його тонкими зап’ястями, що оплітають трав’яну гущу, поки й сам тихою ходою не йде до нього. Кай обертається йому, падає назад на таку ж зеленаву траву і посміхається палахкотливо, поки в очах аж пашіє від радості.

Колу милується бурштиновим вогнем довше, ніж навіть цвітом запашних троянд, бо той рідніший, і хай там як був схожий той червоний яскравий цвіт на одяг, знамено самого Кая, але очі — той непередавано помаранчевий з відблиском сонця — були повсякчас кревніші. Він ступає вперед, беручись за підставлену запобіжно долоню, грузне вслід за Ніндзя Вогню у попелясті трави, торкаючись пальцями підставленої природи і теж посміхається відкрито до засмаглого обличчя.

Рука навіть не слухається: тягнеться уперед, поки очі слідкують з уважністю, охоплюють тремтячу квіточку і застигають на мить, поки очі помічають на обличчі Кая хвилинне незадоволення і майже зароджену обуреність. Зривають з тріском стеблинку, поколовшись фалангою, ніби в покарання, тягнуть блискучу квітку собі до ніг.

Пелюстки виграють на сонці, тремтячи під порухами пальців, а милий запах шириться до носу, прагнучи заповнити усе навколо, змушуючи на мить заплющити від задоволення очі. Колючий стебель не є таким насправді: зовсім малі страхітливі голки виграють у самої чашечки квітки.

Коул спостерігає за Каєм краєм ока, помічаючи, як дбайливо той тягне пальці до нього, бажаючи і самому доторкнутися, але Коул не дає, підіймає троянду вгору і вслід руху очей бурштинових зламує стеблину майже по самий кінець. Кай здригається, хоче щось казати, але Коул відриває усі його бажання з корінням (як ту квітку із землі) і хутко заплітає йому в волосся пашуючу троянду.

Щоки Кая спалахують червоним вогнем, а куточки його вуст мимоволі біжать угору. Він подається рухові Коула, коли той дбайливо рухає пальцем по вилиці, обіймає ще досі рожеву щоку, Кай примружує від утіхи очі і вони обоє завмирають в моменті під запах чарівної троянди. Під шум вітру, що колише дерева ніжно, так само як і Коул водить пальцями по рідній м’якій щоці.

І не важливо нічого. Тільки легкий, заспокійливий запах, мирний тихий шум, що існує на межі тиші та рідне тіло під боком.

Найголовніше тут і завжди.

І не важливо, що довколо них лиш сон.