Квіти зла

Надто тихо, надто тихо для того аби не чути як б’ється серце, як кров стугонить, як всередині щось тремтить і наче обривається.

— Боїшся вдарити мене? — сміється, гад. Сміється, дурень. Своїм нахабством всюди влазить, бере що хоче. З чого взяв що я його боюсь?

— Мені закрити обличчя аби ти почав нападати?

О, це Дон Жуан. Не зміниться ніколи. На смертному одрі буде знущатись. Над смертю може, чи над кимось… Це неважливо. Вбити його сюди прийшов я — то й зроблю. Поки ще сили є, треба справу зробити. Все він. У всьому винні квіти — пелюстки білих лілій. Він любить їх одних — більш ніж людей, не більш ніж себе. Вони щоночі на моєму ліжку…

— Нападай!

Ненавиджу, тебе, Дон Жуан! Через тебе я один: Марія, моя наречена, покинула мене, пішла до тебе… Сказала би хоч слово, хоч би щось. Ні крапочки. Ні часточки пояснень. Просто вона тепер з тобою. Ото любов. До сліз. Моїх. Вона вірить, що ти змінився, що хочеш цього, кращим став…

Брехня все. Ти як і раніш крадій…

Удари, знов удари… Полізуть лілії, то й зовсім зіпре дух. Крадеш серце, Дон Жуан, взяв і моє. Радій трофею. Я ще не програв.

Забрав мій спокій, і здоров’я, душу!.. одну лишив, я дякувать не буду…

Ми б’жмось з тобою за що? Я на світанку, як прийшли сюди, тобі казав: я не хочу тебе вбивати, давай просто розійдемся так. Ти смієшся, наче справді ненавидиш…А я не вірю… Квіти там де серце пробивають шкіру. Хоч, може, й правда. Як не знаю як, навіщо, де ми стрілись…

Чого я зараз тут і хочу тебе вбити? Чому так боляче тебе любити?.. Так боляче це визнати, зате я знаю хоч за що — за що тебе ненавиджу.

Залізо об залізо, знову стукіт. Я відволікся — ти мене дряпнув. Крові багацько, так-то рана не велика. Так, вбий мене, не буду я страждати, ну ж бо… Ти вбивав не раз таких як я , це є легко… Що ж робити? Я задихаюсь, я напруга!.. зараз так хочу пити. стискаю зуби, рано сльози лити. Як тільки розслабилась, трохи себе попущу — по щоках рікою (чи двома) враз потечуть.

На зап’ястях, під манжетами, пробиваються маленькі квіти. Ненавидь мене дужче, я скоріше вмру, давай! Чи ще мені не час, чи душі ще рано відлетіти? Я на знаю. Марія… помолись за нас.

Я чув, любов жива і завжди буде жити. Один удар лиш — і мене нема. Після смерті… наші душі зможуть зустрітись?

Як боляче! Він в те, поранене, плече штовхнув. До крові губи закусити, в роті смак заліза, — як же звично. Я вб’ю його, я вб’ю… Навіщо? Він — собі звичайний ловелас. Ну трохи інший, більший. І все. Я й не хотів його вбивать — як йшов сюди, та й як почався бій. Вбити його аби самому жити? Я вмру всерівно: він вже мене вбив. Стрілою в серце, і своєю ненавистю. Я лиш ходячий мрець, його смерть може тільки мене добити.

Для чого ця дуель, для чого ця дуель… Аби себе лиш не посоромити, не заплямувати щось, що зветься честю? Слова лиш, більш нічого. Води… Серце болить наначе що йому… Я захищаюся, удар…

Я чую його крик, нічого більше. Він стогне, наче виє, наче він — поранений звір. В саме серце, удар точний… Як так? Я не хотів… Він з нас живіший, він ж нас має жити. Я задихаюсь, безупинно лізуть квіти. Кров на штанах, губах моїх. Ці лілії… Він ще живий, він бачить все. Він посміхається. Наче щаслива на його обличчі усмішка, краплини сліз у куточках очей, тихенький шепіт: “Дякую, mon Die”. І все. Я плачу, знову й знову, я ридаю. Тут лиш ми вдвох, секундантів не було. Я не боюсь, нема кого й чого боятись. Хай стане серце: хай більше не болить. В моїй руці шпага, під іншою кинджал..Я знаю що з ним зроблю, що з ним робити…

Закриваю йому очі, мертві очі: я не вірю і не хочу в його смерть. Ненавиджу, це почуття, любити. Ненавиджу і смерть: тому й у мене нікого нема.

Я й тиша. Сонце сходить, його промені, його золоторожеві відблиск і на все. Лілії біля мене виглядають ще більш криваво. Я так не можу. Дайте вмерти вже! Нема нічого…

Кинджал під рукою, слова людські після смерті ніщо. Чому я при житті їм так багато вірив? Стискаю в руці квіти, лишаєсь попіл. От і любов ніщо. Всі квіти лілії розсипались, швидко стали чорніти. Я розсиплюсь так само: прийде час.

Нема сил. Я падаю на траву поряд з мертвим тілом — чомусь легко думати про нього так. Немає сил, очі заплющені, вуха — закриті. Не бачити, не чути. Не говорити. Не… вбивати….

Що мені із собою робити? Мудрагелі-радники, ви де? Що, що, от що?!

Я можу себе вбити, так, я маю вихід! Чи для душі безсмертної це вхід? Я вже не знаю вірити у що, любити… Я вже не знаю що ось це за світ. Де я живу? Якщо точніш, вмираю. Це так складно було, любити… А тепер я не люблю? Слова… Скільки має людина прожити аби не відчувати нічого? Хочу знати чи маю шанс хоча б на це. Ніхто мені не відповів й не відповість. Сонце зійшло вже — кривава заграва.

***

Я лежу на траві, квіти лілій і він. Рафаель…

Я помираю? Трохи боляче, правда. В цьому світі він справді як ангел — ім’я йому під стать. Чи я вже вмер? Троянди білі де? Я вже не відчуваю всередині квітів. Який прекрасний він…Я пробую встати, піднятись виходить. Він все ще схилився над тілом моїм. Я і тут і там. Що це таке?

— Ти мусиш жити…, — він не чує. У нього кров тече з плеча, це мій туди удар, і все ж… Я вже не можу нічого сказати йому, пояснити, сміятись й насолоджуватися його люттю. Він вигас наче я, хоч і живий. Я можу тільки з богом так поговорити? Якщо ти мене чуєш, я не хочу в рай!

Не варто…Чи з чортом? Диявол мені брат, завжди отак було. Може тому програв сьогодні я? він ангел, я ж — саменьке зло.

Чи з…командором що це все передбачив? Чи він мене і прокляв нещасним коханням цим? Хай прийде, зловтішається, бо ж обіцяв.

Комусь із них, комусь із них…я мушу сказати те що маю, я мушу… треба щоб хтось мене почув… Молитись тут? Не знаю. Ця оболонка слабне, відчуваю. Це скоро вже я зникну, певно. Останнє слова залиши…

— Я каюсь. Господи, прости, вмираю від кохання. Рафаель…

***

— Дякую, дякую…за мене живи, — шепіт його чути тихий. Дон Жуан. Я вже марю, напевно. Треба йти. Смерть потім, спочатку б…тіло його поховати.