Квіти…вони всюди

Щоразу ти приходиш до мене з черговим букетом квітів, і дивитися на все це подібно до нескінченних мук. В ту мить я відчуваю непереборне бажання зупинити тебе, різко упершись долонями в груди, і прошепотіти: «Йди, йди звідси і ніколи не повертайся, чуєш? Ніколи». Та губи мої вперто зімкнуті в тонку лінію, не видаючи ні звуку. Це моє персональне пекло, де я і полонена, і наглядач водночас, і не вибратися мені звідси.

Ти приносиш квіти, що ось-ось зів’януть варто тобі покинути мене, і неважливо наскільки вони живі. Щодня одне й те ж. Це розриває мене на шматки, але ти приходиш з ними знов і знов, думаєш, що подібний жест якось допоможе, покращить атмосферу, зменшить цю вину, що пульсує в горлі і давить, давить, давить. Вину, якою просочена вся твоя сутність. І не приховати її за шлейфом найдорожчих парфумів — я все одно відчуваю, як вона сидить в тобі.

В глибині своєї ще живої та не почерствілої душі ти знаєш, ти відчуваєш це. Нема тобі прощення, як і мені повік не буде спокою. І квітами це ніяк не виправиш.

Квіти, багато квітів… вони всюди. Та мертвим не потрібні квіти. Їм потрібне життя, яке в них колись забрали.