квіти бузку | Перша частина

це літо було особливим. сьогодні я вперше їхав у село до бабусі з дідусем. раніше я не їздив на ціле літо. мабуть, тільки на день? чи два дня. цього вистачало. але мої батьки захотіли мене посбутися, хоча би на три місяця. не то що я був дуже проти, мої батьки набридли. особливо, — тато, він неможливий. якщо в дитинстві хоча би був трошки краще, та я міг би його терпіти. однак зараз… він мене просто ненавидить, та це взаємне почуття. після того як я вибілив волосся, він не зупиняючись називав мене не дуже приємними словами в стилі “пє**к” чи “пі***ас”, а мама сказала, що головне щоб мені подобалося. зрозуміло, що я нічого не пороблю з ним, єдиний мій вихід, це ескапізм, — запиратися в кімнаті та слухати музику, чи гуляти з друзями. тепер в моїх можливостях ходити до річки та дивитися на корів. непогано, я би сказав.
—приїхали! —пролунав виграшний голос батька.
я вимикнув музику в навушниках, та зняв їх. через вікно я побачив знайомий блакитний паркан, через пару секунд вийшла бабуся. я виліз з машини щоб привітати її.
—Стенні, привіт, мій хлопчику! як ти виріс з останнього приїзду. — дуже стереотипно сказала вона, та й задушила своїми обіймами.
—і тобі привіт, бабусю. —я натягнув посмішку, щоб ніхто не здогадався що я насправді не люблю обійми.
—так, Стен, ось твої речі, поквапся та візьми їх. —батько кудись квапився. цікаво, куди?
бабуся відпустила мене зі своїх клешень, я пішов забирати речі та заносити до своєї кімнати для гостей, тобто вже моєї кімнати, а це вже не могло не радувати. поки я бігав туди сюди, спритно перевірив швидкість інтернету. погана мережа, але є! ще один плюс.
остання сумка, я так заморився… до речі, в кімнаті було одне велике ліжко, та одне маленьке. я звісно вибрав те що побільше. час лягати на ліжечку, добре, що є навушники, я встиг завантажити пару серіалів та фільмів коли був вдома.
пройшла година, друга … я сидів та малював щось. я й сам не розумів, що це, абстрактні фігури. але й інколи я малював людей, якихось дівчат, вони в мене краще всього виходили, та я любив робити їм різний макіяж та вбрання. до речі до макіяжу … якось я усі свої кишенькові витратив на косметику.
…мені просто подобаються готи. але потім я розійшовся та купив усе що було потрібно для повного макіяжу. це мій дуже соромний секрет, я ніколи нікому не розкажу про це. поки я лежав та малював дівчат, до мене стукається бабуся, та заходить до мене.
—о, Стенні, бачу, ти вже тут добре замостився.
я подивився на бабусю та кивнув.
—хм … бачу тобі нудно.
я кивнув знову. я вже почував нудность коли я буду дивитися мільйон серіалів та фільмів за ці 3 місяця тут.
—ну, в мене є рішення для тебе! — сказавши це вона сіла на ліжко на якому я лежав. —в нас є сусідній хлопчик. рудий такий, твого віку. мабуть, сходи до нього, та подружися!
о, це вже цікаво. хлопець мого віку…
—звучить добре. я завтра з ранку піду к ньому…—пауза, я подивився на підлогу. згадав ще одне питання, та подивився знову на бабусю —а де він взагалі живе?
—зовсім поряд! треба вийти з нашого двору та повернути ліворуч, та пройти до дому з сірої цегли та…
зрозумів, я решту не слухав. уся потрібна мені інформація є.
—…за ним усе село бігає!
…що? як ми взагалі до цього дошли?
—д-добре, бабусь, я вже мабуть спати піду.
—ой, гаразд! а ти їсти не хочеш? ти приїхав та крихти не з’їв.
—ні-ні, дякую тобі велике. на добраніч.
вона встала, та попрямувала до дверей. вона зайшла за двері, виглянула та помахала. двері зачинилися та я знову один. зараз десята година вечору. спати не хотілося, однак я сказав що вже буду лягати. брехати не добре, все ж таки… так щоб дідусь та бабуся думали що я сплю я виключу світло, та перевдягнуся.
не знаю, що на мене напало, как тільки я тронувся ліжка захотілося поспати. подушка така м’ягенька, ковдрочка така…
я заснув одразу. це точно якась магія природи… завжди на природі, чи в селі засиналося так добренько. як класно.

ранок. відкрив сонні очі, побачив як на стіні сяяло проміння сонця. як золоте намисто, яке зараз візьмуть та одягнуть.
рука методом тика протягнулася до телефону який лежав десь поруч. час 6:26. можу ще поспати.
бабуся думала інакше. стукіт у двері, та вона зазирнула у кімнату дивлячись, чи є тут хтось.
—Стенлі, добрий ранок. —вона сказала шопотом.
я відкрив очі та подивився на неї. одне питання було в моїй голові, — “як старі люди прокидаються так рано?”
—…доброго… — відповів навіть не дивлячись.
—просинайся. твоя їжа вже на столі.
—дякую… чому так страшенно рано, до речі?
—не знаю. я прокинулася, та тебе вирішила розбудити.
—зрозумів. я прийду через п’ятнадцять хвилин.
—угу. чекаю. не забудь перед їжею почистити зуби!
дверь зачинилася, та нарешті воцаріла тиша. чесно кажучи, я не хотів йти через п’ятнадцять хвилин, ні тридцять, ні сорок, ні годину… я би спав до обіду, а як на зло я сказав що зараз піду їсти… дідько, як же мені ліньки. полежу ще трохи…
гаразд, мабуть я вже піду. я дістав своє тіло з під ковдри, та відчув як прибульці висилають мені сигнали, а ноги підкосилися. але через секунду, все стихло… мені не треба різко вставати з ліжка. точно не треба. я пішов на вулицю, озброївшись зубною щіткою та пастою, я помаршував до вмивальника. на вулиці світло, сонце тільки встало, та ще було не жарко. красиво. я відкрив краник, спочатку пішла тонесенька струйка води, а потім кран ніби прорвало. я вмився, почистив зуби, та подивився у дзеркало. виглядаю не дуже привітливим. мабуть, відросле коріння моїх чорних волос видавало що я не натуральний блондин та насправді лише їм прикидаюся. все життя це брехня… ну що ж, процедури вимивання пики зроблені, тепер треба йти їсти. на кухні пахло дуже приємно, а на столі стояла каша з курячими котлетами, краса! я напав на бідну тарілку, ніби з голодного краю, ніяка крошка не пропущу! уж дуже смачно, що тоді бабуся такого кладе що так смачно виходить? доївши каши, хотілося ще чогось… чаю та печива. над кухонною стійкою була повішена шафа з чаєм, приправами у маленькому судочку, та солодощами. пачка цукерок які схожі на прозорі фрукти, цікаво. але мою увагу причепили цукерки “шалена бджілка”, желейна цукерка з тягкучою серединою всередині, ммм… я ніколи від цього не відмовився би. чай пішов на ура, цукерки теж, я з останнього візиту бабусю такої доброї їжі не куштував. досить наївшись, я пригадав про цього рудого хлопця про якого мені говорила бабуся. точно, я хотів сходити до нього сьогодні вранці.. тоді пійду перевдягнуся. пройшовши коридор з кухні до моєї кімнати, я зайшов та почав серед сумок шукати шорти та футболку. знайшов якусь футболку з тупим надписом, та красні шорти практично до коліна. я готов! можливо… проте, що нам удвох робити? з моїми друзями я звичайно граю в гурту який ми створили, там там складаються Баттерс, Кенні, я, та Картман. ми граємо рок, часом металл, звісно, скріми страшенно тяжко робити, горло як пустиня Сахара після цього. а з ним? поки я йшов, я думав чим можна зайнятися з цим хлопцем. можна піти на велосипедах покататися, заісно, як я до цього не додумався?
хух, ось й вони.. ворота сірого дому з цегли, ще й дах був темно-синім. я пороздивлявся шукаючи кнопку для дзвінка однак швидко зрозумів що треба по старому доброму методу стукання. зробивши вдох, я постукав у бірюзові ворота, чекаючи відповіді.
“дурна ідея, піду додому тоді.” подумав, та тільки я хотів розвернутися, я почув кроки до мене. хтось відкрив двері, я повернувся та побачив дивну картину. хлопця, котрий схожий на сонце, коричневі очі, товсті брови, великий ніс, та бардак на голові у вигляді рудих кудряшок. це вже не по планам… я чомусь боявся к ньому йти, та він виглядає зовсім невинно. трохи дивлячись на нього, я проковтнув згусток тривоги в горлі і пролепетав пару незграбних фраз:
—привіт. мене звати Стен, я сусід відсюда, зовсім поряд. я би хотів подружитися з тобою.