Фанфіки українською мовою

    Дні пролітали так швидко, що не можна було знайти часу на слідкування за тим, як годинникові стрілки тікали і своїм звуком пронизували стіни. Листя ставало все дедалі більше на гіллях дерев і невдовзі тінь могла закрити їх галявину перед домом. Тепер Хьонджін там сидить ледве не цілими днями і вимальовує своїх друзів під променями сонця з усмішками, що яскравіші за зірку ледве не в тисячу разів.

     

    Хван проводить багато часу під деревом із блокнотом і ручкою у руках. Всі запитували кожного разу, що він малює на цей раз і чи не може Хьонджін намалювати учасника їх улюбленої групи. І кожного разу вони тікали від нього та його наточеного олівця. Як виявилось, гострий грифель може залишати не лише синці, а ще й маленькі криваві точки, що не загоюються найближчі чотири дні як попередження від Хвана.

     

    І одного дня Чан Бін прийшов із проханням навчити малювати. Хьонджін тоді всіма силами намагався стримати сміх, але все зійшло нанівець, коли Со показав свої перші роботи. Потертий аркуш з підвалу в домі Чана, на якому кривими та незграбними лініями був намальований ведмедик був більше схожим на коня чи якогось горного козла.

     

    Але ж це його перший учень, і викидати Чан Біна зі свого імпровізованого художнього майданчика не гарно, бо Чан тоді буде його сварити. Тож Хван взяв у руки свій старий пензлик із засохлою фарбою і, немов королева Англії, перехрестив Чан Біна, зробивши його своїм почесним першим учнем.

     

    Со приходив до Хьонджіна кожен день о дванадцятій годині, коли Хван тільки помічав свої ідеї лінивими безперервними лініями. Со міг лише десь ахати та закривати рот руками, поки його вчитель, не витрачаючи своїх сил, накидував рисунок обличчя. Гостра лінія підборіддя і маленький ніс. Великі очі й пухкі губи.

     

    — Це хто? Це я? Ти намалював мене? — запитував Чан Бін, поки Хьонджін лише лагідно всміхався своєму малюнку й вимальовував кожну впавшу на чоло волосинку. 

     

    — Не заважай, я швидко домалюю заготовку, і ми почнемо урок.

     

    — А що будемо сьогодні малювати? 

     

    — Я ж сказав: не заважай! — Хьонджін замахнувся на нього блокнотом і стукнув ним по його маківці.

     

    — Боляче взагалі-то! — потираючи місце удару, де скоро буде синець, скиглив Со.

     

    — Почекай просто, нічого не роби, зрозумів?

     

    — Та я вже нічого і не зроблю, ти всі мої мізки викинув з голови.

     

    — А у тебе вони коли-небудь були? — із серйозним обличчям повернувся на нього Хьонджін і залився щирим, дзвінким сміхом, коли побачив, як Чан Бін награно надув свої губи і перехрестив руки, підбираючи ноги до себе. — Вибач, вибач, Бінні! — припинити сміятись було надто важкою задачею для брюнета.

     

    — Як можна так неповажно ставитись до своїх учнів? От я зараз піду до Чана і все розкажу, зрозумів?

     

    — Ой, ну добре, тоді краще зараз почати урок, поки Чан дійсно не прийшов, бо тоді ніхто з нас не зможе більше займатись.

     

    — Так а що за тема сьогодні? — Чан Бін дістав із кишені своєї курточки одну-єдину ручку, поставив лікті на ковдрочку і, обіперши на долоні голову, великим очима спостерігав за кожним рухом Хьонджіна.

     

    Йому завжди подобалось дивитись на те, як той щось пояснює або створює. Со навіть неодноразово казав, що якщо робота художником йому не підійде, то Хван може в будь-який момент піти на педагогічний факультет.

     

    Поки Хьонджін показував з усіх ракурсів як правильно треба розділяти лінії обличчя, Чан Бін уважно слухав і намагався повторювати все так само. Було навіть весело, коли вони з якогось кола та пари ліній ненароком намалювали Синміна. Вони додали до того малюнку ще пару квітів і тепер цей шедевр треба негайно спалити, поки Кім не побачив і не почав придумувати план помсти.

     

    Після того, як теорія пройшла, Чан Бін захотів намалювати обличчя Мінхо. Хьонджін його перехрестив і зі словами:

     

    — Ти ще не готовий, але я в тебе вірю, мій любий учню, — витираючи з куточків очей вигадану сльозу, він постукав Со по плечу й сів далі вимальовувати лінії на губах обличчя невідомої, але безмежно гарної людини.

     

    Пройшло десь півгодини з початку практичного завдання Со і з того моменту він встиг змінити своє положення на ковдрі не менше, ніж тисячу разів. То рука не зручно стоїть, то нога затекла, то сонце не потрапляє на його малюнок, то хочеться лікті поставити на траву, але тоді шия починає боліти так, ніби зараз зламається. І все заради чого? 

     

    — Що ви тут робите? — хлопцям завжди було цікаво, чим ці двоє постійно займаються після сніданку, поки інші грають в карти.

     

    — Не заважайте, Чан Бін вчиться малювати, — спокійно відповів Хьонджін, не піднімаючи очі на друзів, аби тільки ще довше подивитись на результат свого малювання. 

     

    Вони обережно обійшли Со, аби той не встиг їх прогнати і коли побачили перекошене обличчя, що занадто сильно схоже на шокованого Мінхо, розсміялись. Вони тикали пальцями в малюнок і не могли зупинити свій сміх, навіть коли побачили, як Чан Бін встав і почав їх лупцювати по головам. Не з усієї сили, адже все ще турбується про цих “нічого не розуміючих недоумків”.

    — Чан Бін, це просто шедевр! Тобі треба виставити свої картини на продаж! Може комусь потрібно для конкурсу “Найсмішніший портрет двадцятого століття”.

     

    — Та ні, бери вище, ця картина заслуговує називати себе якнайменше найкращим витвором мистецтва за всю історію людства! — стукаючи по спині Мінхо і згорнувшись навпіл, не міг зупинити свій яскравий сміх Джісон.

     

    Хьонджін неодноразово думав над тим, що сміх людини має свій колір, текстуру і характер. Він навіть це малював на сторінках свого нескінченного блокноту з наліпками котиків на обкладинці. Наприклад, сміх Чана схожий на водоспад з квітами навколо. А сміх Фелікса схожий на щось солодке і мʼяке, як ванільне чи полуничне морозиво, а може навіть і солодка рожева вата з парку атракціонів.Тільки себе він ніколи не міг розпізнати серед таких критеріїв. Хьонджін прислухається до багатьох речей, крім себе. Він точно не ненавидить себе, але краще вслухатись в слова інших, ніж до своїх, які ти й так кожну ніч перед сном чуєш. 

     

    — Може вже досить, га? Я і з першого разу зрозумів, що ви прийшли сюди просто посміятись! Такі круті, то самі спробуйте когось намалювати!

     

    — Ех ні, нам такого не треба. Ми краще будемо просто в сторонці слідкувати за тим, як наш любий Чан Бінні зробить переворот в світовому мистецтві.

     

    — Ну і добре! — все ж Чан Бін не зміг приховати своєї усмішки.

     

    Не важливо, що у них викликало такий сміх. Просто головне, що вони щасливі, навіть якщо тоді, коли насміхаються над стараннями Со. Це він зможе пережити, але якщо ніхто нічого не казатиме і всі будуть сидіти в повній тиші по різних кімнатах, зайнявшись лише своїми справами, то це буде справжня втрата щонайменше для самого Чан Біна. Тому він вислухав всі коментарі тих людей, яких готовий слухати ще дуже довго. Поки невідомо, наскільки довго вони будуть одним цілим. Але це не важливо, поки вони разом сміються з якогось безглуздого жарту Джісона та смішного перекручування Синміна. Все неважливо, поки вони просто разом. Просто стоять під сонцем, яке запамʼятає і забере із собою всі їх секрети, розмови та почуття.

     

    — Так от, чого ми до вас прийшли, — витираючи реальні сльози щастя з очей, почав Чан, намагаючись заспокоїтись від криків своїх дітей. — Ми…

     

    — Ми підемо на базар в Пусані! — крикнув Чонін, розмахуючи в повітрі руками.

     

    — Заспокойся, дитино, поїдемо ми в твій Пусан, просто заспокойся, — Ян і не збирався слухатись, але відійшов від Чана і почав бігати навколо них, немов щасливе цуценятко, коли тому дозволили піти погуляти біля дому.

     

    — А що вам потрібно в Пусані? — Хьонджін відволікся від роботи, коли почув новину про виїзд кудись з цього відстороненого від цивілізації місця.

     

    — У нас вже продукти закінчуються, а ви їсте побільше слонів у зоопарках. Тим паче, там точно зможете знайти собі якісь цікаві ігри чи смаколики. Я впевнений, що дітям роблять знижку, тому це дуже вигідно.

     

    — А коли ми поїдемо?

     

    — Зараз, — абсолютно серйозно, без жодного граму гумору, відповів Чан.

     

    — Зараз?

     

    — Ага, а що не так? Фелікс із Синміном сьогодні ще хотіли приготувати свій полуничний пиріг, а для цього потрібен час.

     

    — Тож, якщо у вас є якісь побажання, то краще їхати з нами.

     

    — А якщо я хочу спати? — запитав Мінхо із закритими очима.

     

    — То будеш спати по дорозі в Пусан. Двері в дім я закрию, тому ти поїдеш з нами, хочеш ти цього чи ні.

     

    — І де в мене право вибору? Чого в цьому домі його ніколи немає?

     

    — Чого ж немає? Є. Ти можеш або поїхати з нами і купити, що ти захочеш, або залишитись тут під дверима і чекати, коли ми прийдемо. І я не знаю о котрій ми повернемось, бо закупитись треба на два тижні. 

     

    — Я поїду, якщо ти пообіцяєш, що купиш мені нові карточні ігри, — насупивши брови, Мінхо простягнув Чану мізинець.

     

    — Мінхо, ти знущаєшся? Тобі скільки років?

     

    — Пообіцяй або я поїду і буду тобі створювати проблеми всю дорогу. А ти знаєш, що я можу тобі всю поїздку зіпсувати, якщо того захочу.

     

    — Ну добре, так підійде? — запитав Чан, зʼєднавши із Лі пальці в клятві, що ніколи не буде розірвана: на мізинчиках. І всі хто кажуть, що це роблять лише дошкільнята в дитячих садках на горщиках, то краще не казати про це Мінхо, який завжди всі серйозні дорослі питання вирішував або на клятві мізинцями, або в “камінь-ножиці-папір”.

     

    — Цілком.

     

    — Тоді, ми можемо вже йти чи комусь ще треба забрати якісь речі з дому? Знайте, що я не купуватиму на базарі те, що у вас вже є вдома, зрозуміло?

     

    — Так! — хорова відповідь змусила Чана усміхнутись і вони всі разом пішли в сторону густих дерев, звідки починається маленька доріжка до найближчого великого міста з хоча б якимось асортиментом продуктів. 

    Поки вони йшли, встиг навіть випасти дощ, але вони не ховались, а гордо бігли під ним, сміючись з того, що Джісон впав обличчям прямо в калюжу з багнюкою. Чан тоді ще дорікав Хану за те, що кеди не найкраще взуття для дощової погоди. Коли дощ став зливою, вони заховались під великим деревом дубу і витирали падаючими краплями обличчя засмученого хомʼячка.

     

    — Не переймайся ти так. Подумаєш, впав і тепер в тебе нема взуття, і всі продавчині будуть думати, що ти безхатько. Нічого страшного, — розуміюче киваючи головою, сказав Хьонджін, потираючи його спину своєю долонею.

     

    — Ще слово і таких безхатьок буде двоє, і ти собі тоді не зможеш купити фарби, зрозумів?

     

    — Навіть не смій таке робити! — а Хан лише висунув язика, руками показуючи великі вуха.

     

    — Ви впевнені, що вам вже є девʼятнадцять? — запитав Синмін, поки витягав з волосся Чоніна впавші з дерев квіти та палички.

     

    — О, дивіться, райдуга! — крикнув Фелікс і застрибав на місці, коли на небі побачив яскраві сім кольорів веселки.

     

    Ніхто більше нічого не сказав. Вісім пар очей були просто підняті вгору й спостерігали за тим, як птахи пролітають прямо перед кольорами життя. Такими чистими та без фальшу. Їх точно ніколи не вистачало Хьонджіну в його колекції акварелей. Таких ніде не знайдеш, тому єдине, що ти можеш зробити, — це просто насолоджуватись моментом з людьми, що розділяють з тобою ці почуття.

     

    Тернисті дороги з притаманним літу ароматом черешні привели хлопців із нескінченними темами для душевних розмов на маленьку вуличку біля кіоску із щоденними газетами. Газет було настільки багато, що аркуші із чорно-білими картинками розлітались по вітру. Одну з таких сторінок підібрав Чан і почав уважно читати сьогоднішні події Пусану.

     

    — Бла бла бла, ми вітаємо вас на бла бла бла… О! 

     

    — Ти знаєш інші звуки, окрім “бла бла бла”?

     

    — Краще подивись сюди, — Чан потягнув Синміна за рукав ближче до себе.

     

    “Сьогодні о 20:00 на головній площі пройде щорічний конкурс “Найкращий танець Пусану серед молоді”! До конкурсу допускаються всі люди, незалежно від віку і статі. Якщо у вас є питання, то підійдіть до третього ряду четвертого кіоску, де працює пані О. Також надайте нам точну інформацію про обрану Вами музику і скажіть про це в музикальному магазині з паном Кан. Всім гарного та плідного дня!”

     

    — Ні, — відрізав Синмін, коли побачив на обличчі Чана благаючу усмішку та складені одна до одної долоні.

    — Ну чого? В тебе є якісь інші плани, крім нас? — драматичним голосом заспівав Джісон і розставив руки нарізно, ставши перед іншими хлопцями, немов стіна.

     

    — Ти серйозно хочеш зганьбитись перед всіма людьми? Ти хоча б сам вмієш танцювати?

     

    — Ні, але кого це турбує? Коли в тебе буде ще шанс танцювати перед людьми, яких ти не знаєш?

     

    — Але я знаю і мені прийдеться з цим далі жити, — Чонін заховав голову руками, волоссям закриваючи червоні від скорого сорому щоки.

     

    — Але ж ти будеш не один, Нінні. Ми будемо разом із тобою ганьбитись! — Хьонджін обійняв Яна за плече і підійняв кулак в небо, як це робили воїни перед якимось великим боєм.

     

    — І що ти збираєшся показувати? Невже ти у нас з написання пісень перейшов на створення хореографій?

     

    — Я точно в цьому не розуміюсь, а от наша танцювальна група прекрасно з цим може впоратись.

     

    Хьонджін відкрив рота й випучив очі від такої заяви. Фелікс до цієї секунди сміявся поруч із Чан Біном з якоїсь нісенітниці про справжнє походження тофу, а наступної секунди вся його радість кудись зникла. Мінхо просто почав часто хлопати своїми довгими віями, немов лялька із золотими косами.

     

    — Що ти сказав? — тихо запитав Мінхо, потираючи долонею чоло.

     

    — Я сказав, що ви не будете проти поставити нам танці до сьогоднішнього вечора.

     

    — Тобто, ти нас навіть не запитав і вже вважаєш, що ми не проти?

     

    — Взагалі-то ви всі живете за рахунок моїх підробіток за цей рік. Я гадаю, що буде чесно, якщо ви відпрацюєте це літо всього одним танцем.

     

    — Тоді хто поставить танець?

     

    — Може я? Мені не вперше ставити хореографії за короткий час, — почав Хьонджін, закладаючи пасма його каштанового волосся за вухо.

     

    — А я можу імпровізувати. Мені потрібно один раз почути мелодію і я можу придумати рухи точно до кожного такту, — сказав Фелікс, виходячи вперед до Хвана.

     

    — Пф, я під час першого прослуховування щось круте вигадати можу,  — нагадав Мінхо, клацаючи пальцями.

     

    — І що ти пропонуєш? Я не хочу танцювати ваші хореографії.

    — Я також проти.

     

    — Пропоную розділитись на пари. Кожен з нас візьме собі одного, хто не розуміється в танцях і ми будемо з ними танцювати свої хореографії, як вам?

     

    — Я тільки за. Вже не можу дочекатись моменту, коли ви впадете на сцені, коли побачите мій танець.

     

    — Не зазнавайся, поки ми навіть не обрали собі пару.

     

    — Я можу вам обрати партнерів? — боячись, що їх суперечки перейдуть в його сторону, Чан обережно із піднятою рукою запропонував свою кандидатуру, як незалежного глядача.

     

    — Давай, хоч щось зроби, якщо змусив нас так працювати.

     

    — Тоді, нехай Синмін піде до Хьонджіна, Чонін — до Фелікса і логічно, що Джісон йде до Мінхо.

     

    — Невже ти мене настільки ненавидиш? — проскиглив Хан, повільно перебираючи ногами по асфальту.

     

    — А що зі мною не так?

     

    — З тобою абсолютно все не так. Я просто буду виглядати посміховиськом з таким, як ти. Ми будемо стояти в парі, але я більш ніж впевнений, що більшу частину танцю ти забереш на себе, бо я все тільки зіпсую. Ти нічого не зробиш для того, аби підтримати напарника. Просто егоїстичне створіння.

     

    — Джісон, давай будемо чесними. Ти пишеш музику, але її не чуєш, коли треба танцювати. Ти просто синонім до слова “колода”. І навіть якщо я намагатимуся тобі допомогти з танцем, ти все одно мене не почуєш, бо тобі чхати на слова та думки інших.

     

    — Якщо тобі щось ще не подобається в мені, то ти це можеш розказати прямо в обличчя, але коли ми будемо наодинці. Не показуй себе з поганого боку і мене не ганьби.

     

    — Ну дивись, ти сам дозволив мені розказати все, що я думаю.

     

    — Але чекай тоді, що я також не мовчатиму і покажу всі твої мінуси, зрозумів?

     

    — Так, півні, припинили негайно. Посперечатись ви ще встигнете, а купити продукти зі знижками в останній день — ні. Тому швидко замовкли і пішли, поки ще немає великих черг, — гаркнув Чан Бін, коли Чан вже не міг на це дивитись і кусав губи ледве не до крові. Для Чана найстрашніше, що може відбутись — це бачити, як найближчі тобі люди не можуть знайти спільної мови і практично ненавидять один одного.

    — Ну і добре. Пішли, білко, бо ще рухи не встигнеш вивчити зі своїм курячим мозком, — закінчив Мінхо і побіг з усіх сил прямо по коридору з наметами, поки Джісон тільки зрозумів сенс його слів і побіг прямо за ним, перестрибуючи через курей та випавші з прилавків яблука.

     

    — Дякую, — тихо подякував Чан свого вірного помічника, що в такі моменти зберігає нерви Бана.

     

    — Ти впевнений, що це гарна ідея?

     

    — Що саме?

     

    — Ставити цих двох разом. Ти ж знаєш, що вони просто не виносять один одного. Ставлю пʼять тисяч вон на те, що в кінці танцю вони перегризуть горлянки один одному.

     

    — Я знаю про їх складності у стосунках та розумінні один одного, але це їм піде на користь. Якщо вони не повбиваються на тренуванні, то зможуть хоча б трішечки порозумітись.

     

    — Ти занадто гарно про них думаєш, але сподіваюсь, що ти виявишся правим і все пройде добре.

     

    Чан із Біном йшли попереду і коли побачили двох своїх дітей, які катались по підлозі й намагались забрати собі апельсин, Бан відразу побіг до них. А Хьонджін просто почав так голосно сміятись, що не зміг триматися на ногах і руками тримався за плечі Кіма та Яна, поки Фелікс десь позаду вже знайшов в магазинчику наліпки з метеликами та блискітками.

     

    — А ну розійшлися швидко! — Чан руками намагався розʼєднати цих двох, але ті міцно тримали один одного за коміри своїх колись чистих футболок.

     

    — Він не хоче віддавати мені цей апельсин!

     

    — Це взагалі не твій апельсин, а пані, що в неї він випав з коробки!

     

    — Що впало, то пропало!

     

    — Та ну, припиніть ви! — Чан Бін вже й сам не міг за цим спостерігати і розʼєднав їх, хоча бідолашний апельсин залишився лежати на підлозі весь у своїй кислій крові та своєму ж мʼясі. Жорстока смерть.

     

    — Тепер Мінхо йде позаду, а Джісон попереду, зрозуміли?

     

    — А чого це я маю бути позаду?

     

    — Бо ти старий і завжди будеш останній! — сміючись, закінчив Джісон і побіг поперед інших, де вже були бачні магазинчики з милими бабцями на вході.

     

    Джісон біг попереду і не міг стримати своєї широкої усмішки, поки його волосся розвивалось по вітру. Хьонджін вязв Фелікса та Синміна за руки і разом із Чоніном побігли прямо за Ханом, завертаючи одразу в кіоск з іграшками та канцелярією.

     

    — Доброго дня, панове? Ви прийшли за чимось конкретним чи просто знайти щось цікаве?

     

    — Пане, чи є у Вас блокноти із цупким папером?

     

    — Акварельним?

     

    — Так. І, будь ласка, з твердою обкладинкою, якщо такий є.

     

    — Звичайно є, — радісно відповів дідусь, витягаючи з нижньої коробки невеликий блокнот з чорною, товстою обкладинкою та резиночкою по середині. — Вам такий потрібен чи треба ще пошукати?

     

    — Він прекрасний. Я його візьму, пане! — його очі горіли настільки яскраво, що змогли пробудити в дідусеві теплу усмішку.

     

    — Добре, а вам, панове? Що вам треба принести чи показати?

     

    — А у Вас є наліпки з котами? — запитав Фелікс, перебираючи в руках картонки з малюночками, але ніде не було того, що він шукав.

     

    — Я зараз подивлюсь в інших коробках, може десь і знайду, — дідусь пішов, а Фелікс лише розчаровано зітхнув.

     

    — А що ми тут робимо?

     

    — Витрачаємо гроші Чана, а що?

     

    — Тоді треба їх витратити повністю, якщо нам прийдеться так сильно ганьбитись. Як вам ідея зіграти в лотерею? — запитав Чонін і показав пальцем на маленькі папірці на столі.

     

    — А ми можемо ще й в інші магазини зайти?

     

    — Мінні, а що ти хочеш?

     

    — Я б хотів знайти нові веселкові шнурівки для своїх кросівок.

     

    — Хочеш затьмарити собою саму райдугу? — усміхнувся Фелікс, коли знайшов наліпки з маленькими малюночками веселки.

     

    — Я просто хочу, щоб більше ніхто з вас та інших трьох не забирали мої кросівки. Дійсно, у нас у всіх є просто кеди та саме кросівки, але ви забираєте все моє взуття!

     

    — А не треба було таке зручне купувати. А тим паче в тебе взуття занадто схоже на наше. Ми його навіть не відрізняємо.

     

    — Я просто взуваю що-небудь, коли виходжу провітрити голову зранку. Мені трішки все одно, чиє це взуття, але босими ногами я туди не піду, — зізнався Джісон, потираючи потилицю.

     

    — А чим мої кросівки зробили тобі не так? Вони вже в дірках і все одно знаходяться люди, що далі й далі рвуть їх! Я їх так обережно намагався носити, а тут приїжджають люди, що без дозволу носять мої речі.

     

    — А що не так? Невже ми не сімʼя?

     

    — Ще й скажи, що труси також мають бути для всіх одні єдині.

     

    — Так, — відповів серйозно Фелікс, поки інші хлопали очима й не розуміли, чого Синміну не подобається ділитись своїм ледве не єдиним взуттям.

     

    — Що ж, панове, я намагався знайти наліпки з котами, але, на жаль, таких немає. Але ви можете подивитись інші з лисами чи тиграми.

     

    — Дуже дякую Вам, пане. І можемо ми зіграти зараз в лотерею чи поки ще не все готово?

     

    — Грайте на здоровʼя. Якщо щось виграєте, то покличте мене, добре?

     

    — Звичайно! — хором відповіли вони, ледве не зі всієї сили бʼючись за право першим взяти квиток.

     

    Зійшлись на тому, що зіграти в “камінь-ножиці-папір” буде найбільш чесними вибором переможця. Перший раунд і Фелікс із закоченими за повіки очима відійшов в сторону, але Хьонджін взяв його за запʼястя і поставив за собою. Другий раунд і Чонін зі словами: “Ну і не треба!” відійшов в четвертий раз роздивлятись обкладинки зошитів для першачків. Третій раунд і вибуває Синмін. І ось останній, вирішальний. Від нього залежить трішки більше за долю подальшого життя. Глибоко зітхнувши, Хьонджін і Хан кидають руки на долоні. У Хвана був папір, а у Джісона ножиці.

     

    — Я переміг! Юху! Ти бачив? Бачив? Бачив, як я тебе ножицями на шматочки розрізав? Ура, я переміг! — Джісон плигав на місці із піднятими догори руками.

     

    — Не засмучуйся, Джінні, ти все одно зможеш після Джісона обрати свій квиток. Нехай Джісон радіє, поки може, добре? — шепотів на вухо Фелікс Хвану, поки його ноги тремтіли від того, що вже досить довго стоїть навшпиньки. А Хьонджін лише здригнув від того, як Фелікс ненароком дмухнув прямо на шию, де одразу шкіра вкрилась мурахами.

     

    — Так, ти повністю правий, Феліксе. Джісон не настільки дорослий, тому я, як справжній хьон, дозволю йому перемогти. Але це лише один раз, коли я його не розчавлю отим мольбертом.

     

    — Наступного разу я тебе не зупинятиму і зможеш зробити з ним все, що захочеш.

     

    — Відлупцювати можна?

     

    — Тільки якщо після виступу, – розсміявся Фелікс, хоча розумів, що Хьонджін не буде просто так розкидатися своїми словами і дійсно покаже Хану, хто тут насправді переможець.

     

    Вони грали так довго, що вже вся дорога під їхніми ногами була вкрита маленькими-маленькими згорнутими папірцями зі словами: “Спробуй ще :)”. Два простих слова, але після двадцять четвертого разу вже не хочеться чути нічого схожого на підбадьорювання.

     

    Вони сиділи на землі й обклеїли свої щоки та чола папірцями, бо вже продавчині з сусідніх магазинів почали скаржитись на сміття. Все стало втрачати сенс, коли руки почали німіти й без сил падати на купи невдач.

     

    — Господи, що з вами відбулось? — запитав Чан, коли побачив полеглих друзів від десятків аркушів навколо. Не встиг він навіть сходити в кісок за спеціями зі старшими, як діти вже без жодних ознак життя сиділи на підлозі й опустили голови вниз.

     

    — Чан, візьми за нас ще один аркуш там в правому куту… Це моє останнє бажання… — заскиглив Хан, ледве рухаючи рукою в сторону квитка.

     

    — А сам вже не можеш? — посміявся Чан Бін, на що інші лише закинули голови назад й позакривали обличчя руками, тихо волаючи всі лайливі слова.

     

    — Ми тут вже півгодини не можемо знайти хоча б один приз. Знайди його за нас, благаю тебе!

     

    — Добре, який вам? — не довго думаючи, на відміну від Чана та Біна, Мінхо підійшов і відірвав квиток в самому кутку афіші.

     

    — Що там? — немов старий дідусь перед своєю смертю, запитав Синмін.

     

    — “Вітаю! Ви отримали в подарунок пенал з олівцями”.

     

    — Ну зрозуміло… Чекай, що? — всі підірвались, коли зрозуміли сенс тільки-но почутих слів і заверещали, ніби вони маленькі дівчата в дитячому садочку, коли їм підморгнув красень групи.

     

    — Ну, тут написано, що я витяг квиток із подарунком, — у нього в ту ж секунду вирвали квиток й почали вголос перечитувати зміст цього папірця.

     

    — Мінхо! Мінхо, ми змогли виграти пенал!

     

    — Пане, принесіть нам пенал! — щасливо розмахуючи жовтого кольору аркушем, плигав на місці Фелікс, не даючи Чоніну навіть доторкнутись до довгоочікуваного виграшу.

     

    — Виграли? Молодці, ось ваш пенал, — мило усміхнувся дідусь, коли знову заходив в дім з мʼятного кольору шпалерами.

     

    Це була пластмасова коробка яскраво-рожевого кольору. Така маленька, що в неї не покладеш більше пʼятнадцяти пензликів з однією гумкою. На верхній частині коробки був намальований єдиноріг, що вигукував слова: “Так тримати! В тебе все вийде, друже!”.

     

    — Занадто оптимістично зробили для тих, хто тут ледь не помер. І було б за що, а так, за якийсь пенал, — відрізав Мінхо, перебираючи в руках різні брелки з дзвониками та памʼятками цього міста. Частіше можна було побачити усміхненого кальмара чи танцюючу рибу в парі з морською зіркою.

     

    — Чан, можна ще? Я впевнений, що десь там ще є головний приз!

     

    — Ну і навіщо тобі? Тобі пеналу недостатньо?

     

    — Ні, я хочу альбом з розмальовками.

     

    — Фелікс, тобі скільки років? Пʼять? Шість?

     

    — Вісімнадцять, і що? Мені це ніколи не заважало робити те, що я хочу. А я хочу цю розмальовку з тваринами та принцесами.

     

    — А це не одне й те ж саме?

     

    — Не смій так казати, дурню! — Фелікс підійшов і почав “бити” кулаками по плечу Синміна, поки інші сміялись та продовжували відкривати квитки.

     

    — Ліксі, якщо тобі потрібно, то я можу сам тобі намалювати все, що ти захочеш. У мене якраз вже є альбом.

     

    — Поки немає. Ти ж його ще навіть не купив.

     

    — Чан, ти в купиш мені альбомчик? Я буду тобі допомагати по дому і не влаштовуватиму неприємностей, — обіцяв Хьонджін, надуваючи губи качкою. Ніби це колись спрацьовувало на серйозного та непохитного хьона.

     

    — Добре. Тепер ти будеш рабом своїх же слів, вітаю, — потискаючи руку Хвана, відповів Чан, посміхаючись одними губами, адже тепер в нього ще одна морока у вигляді допомоги від молодшого.

     

    — Бачиш, Ліксі, на що я йду, аби виконати твоє бажання, — по-філософськи качаючи головою, прошепотів Хьонджін, поки Чан взяв його під руку й повів далі по прилавкам з різними видами овочів.

     

    Поки Хван скаржився на те, що не може обирати овочі, які навіть на запах не переносить, Фелікс вже встиг розговоритись із місцевою казкаркою. Як виявилось, ця Пусанська божевільна досить мудра жінка з цікавими та глибокими поглядами на життя.

     

    “Не бійся говорити про свої почуття. Немає нічого поганого в тому, що ти відчуваєш, навіть якщо це здається чимось неправильним. Скажи все так, як є і одразу, як зрозумів це, бо потім може бути пізно”

     

    Слова безробітньої старої леді засіли глибоко в голові Лі. В нього точно не було якихось глибоких почуттів до кого-небудь зі своїх знайомих дівчат. Хоча чомусь горло сохне, коли його тримають за плечі теплі руки із незграбно звʼязаними з намистин та ракушок браслетами. А серце билось частіше, коли йому шепочуть із гарячим диханням на вухо:

     

    — Ліксі, ти не хочеш піти зі мною?

     

    Напевно, він просто не звик відчувати чиєсь збите дихання на своїй холодній шкірі шиї. А можливо він просто не може прийняти, що Хьонджін з довгим каштановим волоссям, рожевими губами та плямами від фарби на щоках стає все дедалі ближче до нього. Всі ж друзі приходять посеред ночі, щоб обійматись годинами на проліт з тихими розповідями про свої думки, з якими ніким не ділишся? Все ж таки, дуже приємно, коли хтось о другій ночі торкається твоїх щік і рахує кожну веснянку під світлом місячного світла.

     

    — Ліксі, ти там ще довго? 

     

    По всьому тілу блондина пробігли мурахи, коли він почув знайомий голос позаду. Там стояв Хьонджін з розпатланим волоссям та колоском за вухом. Він важко дихав і рукою тримався за стовп, крутячись навколо нього. Його тепла усмішка та маленькі очі збереглись в памʼяті Лі якщо не на все життя, то на довгі роки.

     

    — Ти мене взагалі чуєш? Чан кричить на мене. Каже, що я гублю дітей і не купить мені блокнот, якщо я всіх не зберу!

     

    Жінка, яка сиділа за деревʼяною коробкою, що слугувала їй місцем для ворожіння та персональних консультацій, з першого погляду на Хвана та на Фелікса все зрозуміла.

     

    — Ви про нього питали, чи не так?

     

    — Ти про мене щось питав? — неочікувано Хьонджін підійшов з-за спини й, нахилившись прямо над почервонілим вухом, запитав.

     

    — Що? Звичайно ні! Я взагалі-то запитував, що мене очікує в найближчому майбутньому і ця мила пані сказала, що за мною прийде хтось з моїх друзів і забере мене. Як бачиш, ти тут, значить вона непоганий спеціаліст у своїй справі. 

     

    — Але ж… — почала жінка, але Фелікс швидко підвівся, кинув на стіл дві монети в пʼятсот вон і сказав:

     

    — Ви дуже дуже компетентна людина. Нехай Вам щастить і надалі! — і Фелікс почав штовхати Хьонджіна руками, аби у того навіть не було можливості що-небудь сказати.

     

    А поки Синмін, Чонін, Джісон та Мінхо йшли по коридору звуків. В ньому були й співи птахів, і скрип старих дверей, і заклики продавців, і незадоволені вигуки покупців. Десь навіть під ногами можна було ненароком знайти роздавлену рибку, що своїми завмерлими очима благала про допомогу.

     

    — Нагадай, навіщо ми тут? Хочеш знайти кімбап, чи що? — задивляючись на вітрини, з яких вилітав привабливий аромат соєвого соусу з медом, запитав Чонін. Його пусанська душа завжди буде належати таким вуличним столикам посеред засипаного морським піском побережжя.

     

    — Ти казав, що в мене немає тих пісень, що тобі подобаються. Тому ми шукаємо магазин з касетами, — відповів Мінхо, очима пробігаючи по всім вивіскам.

     

    — Ти хотів сказати “купити нові касети”, бо в тебе повна туфта, — фиркнув Джісон, закриваючи голову кулаками від сильних потиличників Лі.

     

    — Хто б казав, Хан! Сам же потім не віддаєш мені касети.

     

    — Я просто хочу зрозуміти тексти. Вони що, китайською написані?

     

    — Англійською. В тебе все так погано з іноземними мовами в школі?

     

    — У мене їх просто немає, — відрізав Джісон, а Синмін поруч із ним розсміявся, адже знав, що Хан просто прогулює абсолютно всі уроки, що ведуться не його рідною. Патріотизм в наш час показується по-іншому, ніж років пʼятдесят тому. Тепер це не вихід на вулиці з національним прапором та голосним співом гімну в мікрофон, а прогули всіх уроків іноземних мов в школі протягом довгих років.

     

    — Нінні, які пісні ти хотів знайти? Може гурти є улюблені?

     

    — Я б хотів щось схоже на сонце. Таке тепле, веселе, і щоб хотілось танцювати навіть на площі серед купи людей.

     

    — Корейські співаки?

     

    — Хто завгодно, просто я вже не можу слухати твою спокійну нудотину.

     

    — Ти просто ще занадто молодий, щоб повністю розуміти сенс справжніх шедеврів Нірвани. Як підростеш, прийди до мене і послухай ще раз.

     

    — Ти просто старий, тому й не слухаєш хороші пісні?

     

    — Ти маєш щось проти Queen? — Мінхо схопився за серце, немов воно тільки-но зупинилось від слів якогось там Хан Джісона, який і сам ночами забирає навушники Лі й тихо наспівує на вулиці слова пісень, що вивчив напамʼять після сотень прослуховувань.

     

    — А чому ми йдемо далі, якщо магазин десь там позаду? — запитав Синмін, показуючи вказівним пальцем на маленький магазин в пʼятнадцяти метрах від них.

     

    — Бачиш, Хан, ти знову всіх підвів, — штовхаючи того в плече, сказав Мінхо і попрямував до невеликих сходів, що були обкладені вініловими пластинками.

     

    У того будиночку на вітрині були намальовані не ноти чи музичний інструмент, а автографи корейських виконавців та навіть фотографії зарубіжним співаків. На склі навіть було написано: “Для Кім Сун Біна з магазину пластинок від Хан Мьон Сока”. Зайшовши всередину, їх прихід супроводжувався тонким звуком маленьких дзвоників над дверима з постерами рок гуртів, про які зараз не прийнято розмовляти. Але сама атмосфера щирої любові власника до музики переповнювала цей магазин. На вході біля каси стояла навіть тарілочка з цукерками та маленькими наліпками з назвами відомих гуртів та сольних співаків. А на стінах, крім реклам з пройшовшими давно концертами, були фотографії, зроблені на полароїдну камеру, власника та його друзів, а іноді разом із самими артистами.

     

    — Тут просто… Просто…

     

    — Неймовірно.

     

    — Казково.

     

    — Охрініти можна.

     

    Вони повільно проходили повз маленькі стелажі, до кінця забиті альбомами, пластинками та касетами. Під кожною поличкою були коробки з безкоштовними навушниками, в яких ти можеш один раз прослухати пісню і зрозуміти, підходить вона тобі чи ні. Дуже цікава вийшла реклама нової колекції навушників.

     

    — Панове, я можу вам чимось допомогти? — виходячи з-за прилавку, запитав чоловік з вусами та завʼязаною хусткою на голові.

     

    — Чи є у Вас, пане, касети з літнім настроєм? Бажано щось таке, щоб кожен раз хотілось танцювати.

     

    — Ну, танцювати можна і в тиші, а якщо вам потрібна літня музика з ароматом шовковиці, то на тій поличці є пісні на кшталт “Sunny”.

     

    Чоловік у білій футболці з червоними лініями та багровими кедами з чорними шнурками показав рукою в кінець коридору, де була велика полиця з касетами, гірляндами, наліпками у вигляді сонця від дітей та сонячними окулярами з Америки. Першими стояли касети, що тільки завезли, а на другій поличці стояли королі літнього настрою та справжнього життя, що настає тільки з першими променями палючого сонця.

     

    — Нінні, якщо навіть тут нічого не знайдеш, то я вже не знаю, що тобі запропонувати, — із самовпевненою посмішкою видихнув Мінхо, підпираючи спиною хіти сімдесятих років.

     

    — Там ще Джісон хотів собі знайти новий список пісень, але зараз я його не бачу. Можете поки піти його пошукати? — запитав Чонін, надягаючи на вуха маленькі навушники з тонкими проводами.

     

    — Синмін, пішли шукати?

     

    — Тут місця не так багато, щоб шукати, йди сам, — дістаючи з верхніх коробок касети, відповів Синмін і став складати наступні пісні, що мають бути до вподоби Яну.

     

    — Ти просто хочеш підсунути бідолашній дитині свої смаки, — покрутивши головою, сказав Мінхо й пішов по рядам шукати свого нелюбого напарника.

     

    Він вже хотів його кликати, але передумав, коли побачив Джісона на підлозі з навушниками. Він склав ноги під себе і тихо наспівував тексти пісень, які читав з коробки касети. Схиливши голову з довгим темно-коричневим волоссям, він качав головою в такт занадто гучної музики. Мінхо хотів підійти і покликати його до інших, але передумав, коли Джісон заклав пасми волосся за вухо й прикусив нижню губу. 

     

    “Що він про себе думає? Він точно знаходиться в магазині музики?”

     

    Так думав, щонайменше намагався думати, Мінхо, коли все ж підійшов і витягнув з вух навушники.

     

    — Гей, ти що робиш? Не бачиш, що я зайнятий?

     

    — Чим? Ми прийшли сюди за музикою для Нінні. Для тебе зможемо щось знайти тільки після нього, зрозумів?

     

    — Тільки я сам знайду, бо з тобою з моїх вух тільки кров потече, — пальцями міцно тримаючись за ноги Мінхо, Джісон встав й поклав кожну відкриту касету на місце, але навушники забрав із собою.

     

    — Ти куди їх поніс? — Мінхо взяв його за запʼястя і відчув, як швидко бʼється серце в жилах Хана. — Ти що нервуєш?

     

    — Ні, я просто занадто сильно люблю цю пісню, а ти мене відволік і не дав навіть дослухати її. Тобі має бути за це соромно, — надувши губи, Джісон пішов з навушниками до молодших, а Мінхо лиже втомлено видихнув і рушив за ним.

     

    — Ну ви хоча б щось знайшли? — простогнав Мінхо, скуйовджуючи своє і без того розкидане волосся.

     

    — Так! Так, хьон! Це просто настільки круто, що я не можу передати словами! Це саме те, що я шукав, уявляєш? Я такий радий, що знайшов ці пісні, хьон!

     

    Чонін плигав на місці й стискав в руках чотири касети з намальованими квітами та сонячними окулярами. Його волосся здіймалось у повітря, і блондинисті пасма падали кожного разу на щасливо прикриті очі. Усмішка Яна була варта кожної вони, навіть якщо потім доведеться биту годину пояснювати Чану, чому в сімейному бюджеті не вистачає пари тисяч.

     

    — Ти тільки їх хочеш купити? — Джісон складав інші пісні в коробку, поки Чонін не міг припинити радіти навіть ще не придбаним касетам.

     

    — А це забагато? Може я тоді візьму лише одну пісню? Наприклад, цю? — в його очах став згасати той вогник, але десь ще жила надія, коли він ніби від серця відривав одну касету серед інших улюблених.

     

    — Ні, якщо ти цього хочеш, то ми купимо все, що твоїй душі завгодно! — Синмін підбіг до Чоніна й став складати всі касети, що йому припали до серця, й віддавав їх в руки Яну.

     

    — Та не треба, я просто візьму ось цю. Інші я зможу і в інший час послухати, коли прийду знову сюди, — Чонін обережно поклав інші на місце, а першу касету стиснув у руці, щоб її ніхто більше не забрав.

     

    — А що то за пісня? — таке просте питання, але оченята Чоніна загорілись, і в його зіницях ніби народились маленькі зірочки.

     

    — “Sunny”, — з гордістю та задоволеною усмішкою відповів Чонін.

     

    Більше Мінхо нічого не запитував, чого не скажеш про Джісона. Всю дорогу він розпитував Чоніна про інші його улюблені пісні, про гурт, про значення цих текстів та просив заспівати бодай один куплет з цієї пісні. Чонін вже відмахувався й тікав від Хана, але той постійно накидувався на Яна з-за спини й голосно сміявся прямо над вухом. За цим було весело спостерігати. Ніби вони не в старшій школі й через пару років від них і сліду не залишиться в цьому місці.

     

    — Вони дуже милі, правда ж? — Синмін підійшов до Мінхо й розсміявся прямо в обличчя.

     

    — Що? Вони? Ці двоє точно не милі, можуть бути тільки смішні й незрілі. Ти ж бачиш, як Чонін вже вкотре йому дає ляпаса. Такого милі друзі чи навіть коханці не дарують своїй другій половинці.

     

    — Хто знає. Може вони придумають свій особливий вид кохання й будуть іти своїм шляхом.

     

    — Як ти можеш думати про такі речі? Кохання між двома хлопцями? Тобі не соромно про таке навіть думати?

     

    — А я нічого про таке і не казав. Це ти тут у нас столичний Казанова — можеш знати про все і всіх. Я ж казав, що вони дуже хороші друзі, а ти схоже подумав про щось інше, так?

     

    — Та замовкни ти, Кім! — щоки Мінхо почали заливатись червоним кольором і Лі всіма способами намагався прикрити свій сором. Навіть довге коричневе волосся не могло цьому завадити, а постійні насміхання з боку Синміна тільки робили все дужче.

     

    Чонін неодноразово пожалкував про ту хвилину, коли йому прийшлось заспівати куплет з пісні, що стала голосом його душі. Джісон лише усміхався у всі зуби й плескав так голосно, щоб не було чутно лайливих слів з вуст молодшого.

     

    — Sunny… — Чонін ледве не шепотів початок приспіву, поки Джісон крутився навколо нього й підбадьорював того, як тільки міг. Навіть слова “Чонін — зірка Пусану! Давай, запали тут все своїм співом! Наш талант!” не допомагали.

     

    — Давай голосніше, в тебе гарно виходить!

     

    — Thank you for the sunshine bouquet…

     

    — Thank you for the sunshine bouquet! — в два рази голосніше повторював за ним Джісон й бігав попереду, розмахуючи руками й ногами під натиском інших осудливих поглядів.

     

    — Sunny…

     

    — Sunny!

     

    — Thank you for the love you brought my way…

     

    — Thank you for the love you brought my way!

     

    — Та припини ти! Не хочу я співати, поки на мене так дивляться! — Чонін стукнув ногою й пішов геть від Хана.

     

    — Ну тоді я сам буду співати! Слухайте всі! Sunny! Sunny!

     

    Він кричав на все горло назву пісні, бо не знав слова, але це не важливо. Не важливо, що про тебе подумають інші й не важливо, що буде в наступну хвилину. Якщо саме в цей момент ти хочеш заспівати — зроби це. Не думай ні про кого і ні про що. Просто уяви, що всі люди навколо — це зірки. Приємно же робити все, що душа забажає, під світлом яскравих зірок? Нічним світилам не треба пояснювати сенс твого невпинного бажання кричати, тупотіти, сміятись і любити. Певно тому у Хана і є таке імʼя, що перекладається як “Єдиний яскравий”.

     

    Джісон перестрибував через стільці, коробки й ваги, наспівуючи одне й те саме слово, що ніяк не може йому набриднути. Він був настільки щасливим, що ненароком привернув до себе увагу інших перехожих. А його охоронці, що йшли позаду, лише усміхались і час від часу коментували його поведінку зі старшими людьми. Джісон просто хотів підняти іншим настрій, але не кожен міг прийняти його турботу, бʼючи його віником з різок по спині.

     

    — Сонні, краще йди до нас! — крикнув йому Чонін, а Синмін розмахував руками.

     

    Джісон підбіг до них і почав задихатись від своїх же почуттів.

     

    — Ви-ви бачили? Круто, так? Я давно так багато не танцював! Ви ж всі бачили, так?

     

    Поки його губи тремтіли у широкій усмішці, руки не могли ніде знайти собі місця, а волосся танцювало вальс з повітрям, перемішаним з ароматом неспокійного моря, Мінхо не міг відвести погляду від його очей. Занадто ромнатично й дивно для того, хто терпіти його не може. Всі люди, що не злюбили один одного ледве не з першого знайомства, задивляються в очі своєму недругові й не можуть що-небудь зробити, крім як відкрити рота? Певно так, бо саме це Мінхо й робив. Як би сильно йому не хотілось бути байдужим, чомусь сонячні промені у великих очах навпроти виглядали гарніше за інші.

     

    — Мінхо, ти слухаєш загалі?

     

    — Що? Я? Звичайно слухаю!

     

    — Я в тебе запитав, де Чан, ти не знаєш?

     

    — Як би знав, то сказав би… А ось і він, — неочікувано по дорозі до них, підстрибуючи, йшов Чан із повними пакетами продуктів, за ним Чан Бін з трьома сумками та новою панамою і в самому кінці десь там пересував ногами Хьонджін з двома мішками рису. Фелікс просто крутився біля нього з пакетом редису й то запитував, чи потрібна тому допомога, то розказував Хвану свої ідеї щодо нових картин.

     

    — Ти можеш намалювати поле соняшників під захід сонця, а в небі будуть літати гуси з різнобарвними пірʼячками. Але якщо тобі не подобається, то просто піди в поле і намалюй квіти. Ти бачив, які зараз розпустились троянди? Ні? То ти маєш їх побачити!

     

    — Ліксі, зачекай трішечки, бо я зараз впаду і більше не встану, — тримаючись руками за коліна, прошепотів Хьонджін, але Фелікс вже загорівся цією ідеєю попри втому Хвана.

     

    — Я зараз таке придумав! Ти просто впадеш!

     

    — Дійсно впаду, бо вже сил нема нести ці важкі мішки рису. Тепер ти маєш кожну ложку зʼїсти, зрозумів?

     

    — То давай я також понесу? Тобі ж дуже важко, і я ще тобі заважаю, — Лі почав тягнути на себе вузлик мішку, але Хьонджін не міг собі дозволити бачити втомленого Фелікса і швидко сів на торбу.

     

    — Не треба, Ліксі, я сам його донесу. Це не так важко, як здається. Просто я вже занадто слабкий для такого. І ти мені ні в якому разі не заважаєш! Можеш розказувати все, що тільки захочеш, добре? Не переймайся за мене і роби все, що хочеш.

     

    — Правда?

     

    — Ага.

     

    — Тоді слухай далі…

     

    Хьонджін видихнув і з новими силами поволік за собою мішки, що разом важили більше за нього та Фелікса. Як би йому не було важко, сил не вистачить для того, щоб припинити слухати розповіді Фелікса про його сьогоднішні сни чи враження щодо прочитаного вірша. Краще горбитись під натиском колючих мішків, а ніж йти в повній тиші ні з чим.

     

    — Хьонджін, тобі точно не потрібна допомога? — крикнув Мінхо, коли побачив обличчя Хвана. Воно було червонішим за стиглий помідор.

     

    — Та ні, все нормально. Я ж обіцяв Чану допомагати, тому просто роби свою роботу! — прошипів він крізь зуби, падаючи всім тілом на рис.

     

    — Впевнений?

     

    — Ні.

     

    — Тоді йди сюди, — Чан Бін впустив два мішки з рук і взяв Хьонджіна на плече.

     

    — По твоєму мені скільки? Я сам себе донести не зможу?

     

    — Тобі ще виступати сьогодні треба, прибережи сили до вечора, а потім дозволю тобі й надалі нести рис. Будеш відповідальним за доставку рису додому, згода?

     

    — Може не треба?

     

    — Та я жартую, для тебе така вага може стати небезпечною. Знайдемо тобі інше призначення, — видихнув Чан Бін, направлюючи всю компанію за собою.

     

    Вони заливались соком стиглих апельсинів, що стікав по щоках та пальцях. А разом із ним були і сміх, і прокльони, і найщиріші обійми. Крізь зелене листя пробивались глузливі промені, що так і хотіли засліпити очі повні любові та щастя.

     

    Дороги через бурхливі потоки холодних вод заспокоювали гарячі від постійних перегонів ноги. А тоненькі травинки на галявинах лоскотали стопи й спини хлопців, які були переможені в битві не на життя, а на смерть.

     

    Раптовий дощ влаштував свято байдикуючим мандрівникам з пакетами їжі, сонячними касетами та пластиковим пеналом із щасливим єдинорогом під пахвами. В чиїсь руках бовтались провідні навушники з наліпками принцес та вишитими вушками кота.

     

    А маленький будиночок на околиці лісу заріс плющем та маленькими бутонами колючої троянди. З нього завжди можна було почути голоси підлітків, що не знали свого майбутнього, але були впевнені в сьогоднішніх планах на день. Поїсти морозива на річці було найбільшим продуманим сценарієм цього літа.

     

    — Так, зараз складемо план, що хто має робити, добре? Тож, Ліксі та Синмін, ви зараз берете ось цю сумку і йдете готувати свій пиріг, — Чан легенько копнув ногою сумку із намальованими щасливими фруктами в сторону Лі й ткнувся носом назад в свій рописаний ледве не до дірок зошит.

     

    — Взагалі-то полуничний тортик із білим кремом, щоб ти знав, — цокнув Фелікс і потягнув десь в ногах по траві за собою сумку, яку Чан з легкістю здіймав вгору.

     

    — Не важливо, Ліксі, просто не спали мені кухню, домовились? Так, далі йдуть інші танцюристи. Як ми вже розподілились, Хьонджін буде із Синміном, Фелікс із Чоніном, і відповідно Мінхо з Джісоном. Так, Мінхо, саме з Джісоном, і я не хочу бачити твоє незадоволене обличчя, добре? Тож після того, як тільки ці полуничні кухарики закінчать руйнувати мій дім, то приєднаються до своїх партнерів, а поки ви можете придумувати хореографії, щоб було скоріше.

     

    — Як ти хочеш, щоб я це зробив? — Чонін почав ледве не верещати, коли зрозумів, що його напарник і вчитель танців не буде з ним найближчі дві години, а до концерту залишилось всього нічого. — Що я маю танцювати? Танець маленьких качечок чи як?

     

    — Хоча б так, в чому проблема? — Чан почав крутити плечами вперед і назад, поки руки були зігнуті в ліктях.

     

    — Зараз так вже ніхто не танцює, Чан-хьон, — стримуючи сміх і закриваючи рота рукою, видавив Чонін.

     

    — Тобто не танцюють? Я ж тільки нещодавно був на нічному святі токпоккі і там саме так і танцювали!

     

    — Що? Тобто ти був на святі токпоккі і без нас?

     

    — Це зараз не важливо, просто готуйтесь, і всім бажаю удачі, — тікаючи з місця злочину, закінчив Бан і побіг в дім, бо, може, хлопці не знають як відкривати пакет з борошном і їм потрібна допомога.

     

    — Особисто я зараз піду шукати музику і танець, не помріть! — в кінці крикнув Хьонджін, коли схопив касету з найкращою, на його творчу думку, піснею.

     

    — Я піду в ліс шукати ягоди, — знизав плечима Чонін і взяв з собою лише велику футболку Чан Біна, яку всі, крім самого Со, використовували в якості кошику для збору ягід з не вивідними соками.

     

    Мінхо довго слухав некомфортну тишу й дивився на маленький мурашник, де хоча б якесь пливе життя. Тиша ніколи не була йому каменем в грудях, але зараз біля нього стоїть Хан Джісон, а з ним і спостерігати за водоспадом на краю світу стане найгрішим знущанням прямісінько з пекла. Коли носки взуття стали викопувати яму в постійних кругах навколо, Мінхо підняв голову і почав:

     

    — Тобі то дуже треба?

     

    — Що саме?

     

    — Танцювати. Воно тобі треба чи ти і без того прожити зможеш?

     

    — Потрібно-то воно мені не треба, і прожити зможу, але з Чаном не знаю, як довго.

     

    — Справедливо.

     

    І знову тиша. Тільки тепер ще більш стискаюча душу тиша, бо вони заговорили після двох годинної мовчанки.

     

    — Вже придумав що танцювати?

     

    — Ти знайшов пісню?

     

    Вони запитали одночасно і повернулись один до одного обличчями, але не очікували, що їх питання будуть сказані в один і той самий момент. Тепер ще більш ніяково, і щоки Джісона чомусь почервоніли.

     

    — Давай ти поки обереш музику, а я накину якісь рухи? Потім ти мені покажеш свій вибір і я закінчу хореографію.

     

    — Нехай буде так, — вони розійшлись так швидко, як тільки могли. Аби більше не почувати цю невідому ніяковість, що застрягла між ними.

     

    Через якийсь час Джісон приніс свою улюблену пісню і очі Мінхо стали більші за кульки для більярду. “Beat It” Майкла Джексона. Реакція могла б бути більш спокійною, якби цей шедевр не був би найулюбленішим серед всієї бібліотеки музичної історії Мінхо. І як не дивно, але Джісон дійсно вміє танцювати. І просте слово “вміє” не зможе описати те, наскільки сильно він віддається музиці й ритму. Не зважаючи на те, що він не був професійним танцюристом, його рухи були плавними й змушували спостерігати за кожною зміною виразу обличчя. Від такої відданості Хана хотілось і самому танцювати, але Мінхо зараз професійний хореограф і йому треба дивитися, чи правильно Джісон танцює, а не чи зможе він станцювати під інші пісні з його коробки з наліпками “Для пізньої ночі”.

     

    Поки ці двоє намагались стати одним цілим, коржі Фелікса й Синміна не піднялися, а крем вони перевзбили під час розмови про тільки-но вийшовший в кіно фільм про супергероїв.

     

    — Що нам тепер з цим робити? Ви ж розумієте, що просто витратили двадцять тисяч вон?

     

    — Може тоді цей тортик стане покаранням тим, хто посяде останнє місце на сьогоднішньому конкурсі?

     

    — Ліксі, що на цей раз ти придумав? — втомлено і глибоко видихаючи, запитав Чан.

     

    — Давай хто з наших пар посяде останнє місце, ті отримають торт в обличчя? Крем не стійкий, тому буде більш видовищно.

     

    — А мені подобається, нехай так і буде.

     

    Шкода, що тільки Мінхо і Джісон цього не чули. Піт вже струмками розтікався по обличчям, але здаватись і шукати час на відпочинок було ніколи. Або зараз, або ніколи, чи не так?

     

    Ніхто не встиг і помітити, як сонце зайшло за обрій, залишивши дешеві лампи догорати свої лічені дні на гірляндах над сценою. Зал, якщо його можна таким назвати, був заставлений стільчиками, на яких вже сиділи балакучі бабусі та їх кішечки, яким треба було лише знайти рибку, а не дивитись на жалюгідні спроби молоді й не тільки поборотись за титул “Найкращого танцюристу Пусану 1987 року”.

     

    Хлопці вже прийшли на перегорнуті драбини, що слугували трибунами та місцем для переодягань. Ще вдома Чан та Бін знаходили костюми для своїх дітей в коморі, де був всякий старий мотлох, як, наприклад, коралі з величезними намистинами та тоненькими, мов сардельки, сонячними окулярами. Була навіть сукня з вишнями, яку Джісон украв собі, а Мінхо лише закричав у долоні, але довелося забрати надто довгу картату краватку, аби грати роль “парочки” на сцені.

     

    Чому нікому в голову не прийшла така думка, що йти через поле без ліхтарів, але з величезним взуттям, а у декого навіть на підборах, може бути незручно? Як мінімум зачіску, якою весь вечір пишався Синмін, було зіпсовано стирчащою з якогось куща гіллякою. Він дуже хотів розказати купі листя все, що він про це думає, але Чан десь там позаду несхвально качав головою, поки Бін тримався за його плечі і намагався не впасти від сміху.

     

    І ось нарешті ледве тримаючі себе на ногах хлопці стояли на найбільш віддаленому ряду і дивились на дітей, що танцювали на сцені. Якісь студенти розвішували гірлянди над плакатом, на якому незграбно було написано: “Вітаємо на щорічному танцювальному конкурсі Пусану!”

     

    — У мене ще є можливість відмовитись? — із жалісливими очима запитав Хьонджін.

     

    — Є, але тоді можеш і не думати повертатись додому, — мило усміхаючись, Чан поправляв гудзики на червоній сорочці з білими крапками Хвана.

     

    — Ми ж можемо потім зʼїсти торта? — схоже, для Фелікса було надзвичайно важливо спробувати свої кулінарні навички на смак, аніж тримати в руках стрічку зі званням найкращого танцюриста містечка біля моря.

     

    — Ліксі, тільки якщо в тебе залишаться сили, бо я сумніваюсь, що ти себе навіть до ліжка донести зможеш.

     

    — Тож, всі учасники сьогоднішнього конкурсу, підійдіть до сцени і передайте свою музику організаторам, будь ласка! — прокричала жіночка років сорока пʼяти із кучерявим волоссям та рожевими капцями.

     

    — Все, мої любі діти, вам вже пора йти готуватись, — Чан почав випихувати хлопців через коридор пластикових стільців, а ті лише міцно тримались за його руки.

     

    — Можна ти підеш з нами?

     

    — Ну будь ласка, Чан, один єдиний разочок!

     

    — Ні, ви мусите зробити це! — останній раз стукаючи долонями по їх спинах, закінчив Чан і пішов до Біна, який налагоджував камеру.

     

    Не треба й казати, як сильно Чонін корчився від тої болі, що завдавали пальці Фелікса, що стискали його і без того худі руки. Вони мали бути першими. У всіх значеннях першими, бо саме з їх пісні почався весь концерт і саме по них глядачі мали зрозуміти настрій сьогоднішньої ночі.

     

    Фелікс крутився під руками Чоніна і плескав у долоні, коли Ян намагався крутитись мʼячиком навколо себе. А під час приспіву, де співак витягував високу ноту, Чонін співав із ним, а Фелікс малював руками кола в повітрі. Їх танець супроводжувався кожну секунду підбадьоруючими оплесками та навіть свистом з залу. Це схоже був Мінхо. Вони закінчили виступ, падаючи на підлогу, немов їх вбила остання октава.

     

    — Це було неперевершено, хлопці! А тепер зустрічайте наступну пару! — прокричав в мікрофон ведучий і показав рукою дивитись на сцену, що глядачі й зробили.

     

    На паркет з соломинками, що стирчали з деревʼяних балок, вийшли Хьонджін і Синмін. Хоча, навіть не вийшли, а прилетіли. На їх спинах були паперові крильця, а на головах обручі з маленькими приклеїними бджілками. З них постійно сипались блискітки, з цього сміялись діти з залу, і хлопцям було важкувато з цим миритись, але, згадавши обличчя Фелікса, який просто благав їх залишити, могли лише важко зітхнути й стати на позиції. Та і поза в них була не менш смішною: немов маленькі панди, вони обійнялись і стояли, намагаючись заховати свої присоромлені обличчя від публіки. Але низеньким бабусям з першого ряду було приємно спостерігати за милим танцем двох високих хлопців.

     

    Музика була занадто ванільною та більш схожою на свято для семирічних хлопчиків, але щастя, яке приносив цей безглуздий танець, було безцінним. Вони стояли і, склавши руки разом, підіймали в такт плечі й широко усміхались. Немов зірки поп-музики, вони здіймали руки вгору і вниз, хитаючись, як маятники, своїми ногами. А закінчився цей феєричний виступ тим, що Хьонджін тримав однією рукою за коліно, а іншою — за талію Синміна, але не витримав і той впав. Проте Кім був підготовленою зіркою і підставив запʼястя під голову і підняв ногу вгору, ніби так і було задумано.

     

    — Вау, хлопці, ви розірвали цю сцену! Бачите, як вона хитається! Не через те, що пан Чхве погано закрутив болти, а через ваш танець! Ви — молодці! А зараз зустрічайте ще одну пару. Хлопці, скільки вас тут? Ще скільки ми будемо спостерігати за вашими танцями? Що ж, ми раді всім учасникам, тому зустрічайте наступних танцівників на конкурсі “Найкращий танцівник Сеулу”!

     

    — Ти готовий? — у Мінхо в очах горіло бажання й жага до скорішого виступу, а в Хана — страх і невпевненість. Лі не знав, чим можна допомогти цій занозі та партнеру, але його завжди заспокоювало міцне тримання руки в скрутну хвилину. І схоже Джісон цього потребував. Він взяв його руку в свою і підніс до грудей, де було чутно його серце.

     

    — Ти що робиш? — він здивувався і його без того великі очі стали завбільшки з більярдну кульку або невеликий мандарин.

     

    — Намагаюсь врятувати наш виступ всіма можливими способами, а що? Хочеш все зіпсувати? Тільки спробуй і я тебе перемелю, зроблю котлети і згодую Чанбіну, зрозумів? 

     

    — Як агресивно для того, хто гладить мою руку, — а й справді. Поки Мінхо нервував через виступ, в його підсвідомості важливішим було заспокоїти Хана. А можливо і себе, стоячи поруч із ним.

     

    — Не кажи дурниць, — Мінхо штовхнув його ліктем в бік і вийшов на сцену.

     

    — Та як ти смієш? — схоже Джісон забув про те, що зараз починається їхній танець, і накинувся на Мінхо зі спини, лупцюючи його кулаками в живіт.

     

    — Ти що робиш? А ну припини! — Мінхо розвернувся і перекрутив Джісона, але той ненароком заплутався в ногах і впав руками на груди Лі.

     

    Вони стояли перед десятками людей, під тисячами зірок, але в той момент не було нічого. Лише яскраві очі та шалене серце. Чому не хочеться його відпускати? Він щойно зіпсував виступ і не дає його закінчити, то треба щось зробити, але навіщо? Чи має ще щось сенс, окрім тонких пальців, що впились в груди під різнокольоровою сорочкою? Великі окуляри впали на ніс, відкриваючи вид на обличчя, що сяяло не тільки від зірок та ліхтарів над головами.

     

    — Чанбін, Чанбін, дивись за ними! — Чан не міг не зберегти цей момент і став шукати в портфелі, повному цукерок, серветок та всяких безглуздих речей Хьонджіна, які він знайшов по дорозі в лісі, свій фотоапарат.

     

    — Коли ти встиг його купити? Ти ж казав, що в нас малий ліміт грошей, а це зовсім нова версія.

     

    — Тихіше ти, я просто побився об заклад з продавцем фотопарату, що якщо мої хлопчики виграють цей конкурс, то подарує мені цю крихітку, — прошепотів Чан і увімкнув обʼєктив.

     

    Мінхо і Джісон стояли нерухомо, поки на фоні грала музика Майкла Джексона. Це вже не була випадковість, вони абсолютно точно хотіли бути саме тут, в цей момент, і саме так стояти один перед одним. Не відводячи ні на секунду очей, витріщатись на губи, щоки, волосся, руки, шию, брови, ніс, навіть приторний аромат дешевого чоловічого одеколону і просто дихання.

     

    — Так, хлопці, це було… Чарівно, — сказав ведучий, з усмішкою підштовхуючи хлопців зі сцени своєю картонкою зі сценарієм.

     

    Вони зійшли зі сцени й шарахались будь-яких дотиків. Чан намагався запитати, що сталось, а Фелікс з Чоніном просто верещали, звʼязавши руки в замочок.

     

    — Нічого не питайте, — відрізав Мінхо, коли Чанбін вже пʼять хвилин безперервно щебетав всілякі свої припущення щодо стосунків цих двох.

     

    — Гей, вам треба всім йти! Там нагородження почалось! — Чанбін позаду штовхав всіх на ту прокляту сцену, а Чан за куліс фотографував десь налякані, а десь щасливі обличчя своїх дітей.

     

    — Що ти там стоїш? Пішли швидше в зал, нам треба їх ще підтримувати, — Чан взяв Со за руку і потягнув в зал, розпихуючи всю молодь перед собою.

     

    — Що будеш робити, якщо ніхто не переможе?

     

    — Я що на них даремно продукти витрачаю? Звичайно вони переможуть, я в цьому впевнений, — високо піднявши свого носа, похизувався Бан і сів на пластиковий стільчик, поклавши одну ногу на іншу.

     

    — Що ж, любі глядачі, настав той момент, якого ви всі так сильно чекали!

     

    — Нам дадуть кімбап? — запитав маленький хлопчик у великих окулярах з першого ряду.

     

    — Було б прекрасно, якби організатори це влаштували, — помітно підморгуючи, сказав чоловік, — але поки у нас церемонія нагородження!

     

    Біля сцени стояли дві жінки з сопілками. Після слів ведучого, вони почали грати “О, моя дорога Клементіна”, що вразило інших і підняло настрій глядачам.

     

    — Тож, переможцем цьогорічного конкурсу стають…

     

    І довга пауза супроводжувалась стукітом ніг людей та зачарованими зітханнями десь в кінці залу.

     

    — Пара Лі Йонбока та Ян Чоніна, вітаємо, хлопці!

     

    — Ми перемогли уявляєш? Ура, ми перемогли! — Чонін накинувся на Фелікса і став стрибати разом з ним, промовляючи одну й ту саму фразу собі під ніс.

     

    — Взагалі-то, мене звати Фелікс, а не Йонбок, — Лі показав пальцем на ведучого зі своїм суворим поглядом, а той лише проковтнув ком свого страху й усміхнувся публіці.

     

    — І ще є два призових місця! Тож, друге місце займають…. Пара Хьонджіна та Синміна, вітаємо!

     

    — Ха, а я ж тобі казав, що ми не лузери! — Хьонджін взяв Кіма за руку та стрибав з ним, навіть якщо сам Синмін просто беземоційно стояв.

     

    — Та ти мені зараз руку відірвеш, припини! — хоч Кім і втомився від занадто великої кількості енергії Хвана, йому подобалось бачити його таким щасливим. Його усмішка була однією з найщиріших, яку він бачив за все своє життя.

     

    — І останнє третє, але не менш важливе місце дістають… Музична група “Креветки”!

     

    Мінхо стояв чорніше грозової хмари, а Хан просто розчаровано крутив ногою по паркету. Вони розуміли, чому програли, але сам факт, що їм навіть не дали втішний приз, був занадто сумним і навіть не справедливим.

     

    — Чому якійсь групі стариганів дали приз, а нам ні? — пробурмотів Хан, поки Мінхо зі злості стискав щелепи й ледве не до крові дряпав запʼястя руки.

     

    — Та тому що ти дурень, Хан Джісон!

     

    — Гей, хлопці, ми вам принесли тортика! — з усмішкою сказав Чан і обережно ніс тортик в руках, де було написано: “З перемогою!”.

     

    Але, схоже, що Мінхо було все одно на напис. Він взяв торт однією рукою і вліпив його молочний крем в обличчя Хана.

     

    — Вітаю, ти переміг в конкурсі “Найгірший партнер”, — але Джісон не став це вислуховувати, вихопив з його рук щось схоже на торт і зробив теж саме зі здивованим обличчям Лі.

     

    — Ми ж напарники і кожну перемогу маємо розділяти разом, — процідив крізь зуби Хан, розмазуючи руками по його щокам крем з нарізаною полуницею.

     

    — Та ну, припиніть ви! Ну що ж ви, як діти малі? — запитав Чан, але вмить відійшов від них, коли Мінхо рукою повною крему хотів доторкнутись до нього.

     

    — Раз так, Сонні, то давай зробимо тут хаос!

     

    — З радістю, — посміхнувся Хан і, знявши долонями з волосся крем з червоним полуничним варенням, вони побігли на друзів, сміючись і забруднюючи їх одяг.

     

    Чан бісився, бо прального порошку може не вистачити, але любі діти з перших рядів зі своїми пластиковими пістолетами стали бризкатись в них водою. Хьонджін хапав дітей і крутився з ними, а Чанбін став для них каруселлю і бігав з ними поміж сидінь. Там не було чутно нічого, окрім сміху, прокльонів та криків старших. Вони й забули, що хтось переміг, а хтось програв. Саме в той момент вони просто насолоджувались моментом.

    Насолоджувались щастям.

    Насолоджувались життям.

     

    0 Коментарів