Карі очі

Твої очі, як кава.

Ароматна, бадьора.

Серця мого давній біль.

Твої очі, як шоколад.

Солодкий, інколи гіркий.

А кохання, як кориця,

З них відчувається мені.

Які ж влучні слова.

 

Його очі й справді були прекрасні, їх можна було порівнювати з ранковою міцною кавою, солодким шоколадом, п’янкою корицею, зі старою, але дуже цікавою книгою або навіть з осіннім тихим лісом.Ці очі створювали якусь затишну атмосферу. Особисто він там бачив, як увечері читає якусь книгу та п’є дорогий коньяк. Очі його колеги були невідомо теплими та щирими. Якби не ці очі, він би вже давно збожеволів і опустив руки, а може взагалі забув про те, що потрібно трохи відпочити від постійних документів. А ще він би помер від сильної туги та нудьги.Але саме з сьогодення почуття до нього почали змінюватися. А було все приблизно так: Михайло різко увірвався до кабінету з гучним шумом, звичайно без стуку. Хоча чи потрібно стукати до свого ж кабінету, який розділяєш із колегою за посадою? Подоляк уже просто не витримував цих бісових перемовин. Просто набридло блять.І чхати він хотів на те хто, що коли скаже на шум, який він створював своєю агресією.

 

— Ну і навіщо так грюкати дверима?- Запитливо скинув брову Олексій, тільки побачивши злого друга.Він, безперечно, усвідомлював причини агресії, але був глибокий сумнів, що інші в офісі теж зрозуміють.

 

-Знаєш що, Льош?Це тільки ти в нас можеш під час війни сидіти і вдавати ніби все добре, а насправді — ніхуя не добре! Ось якщо чесно, я тебе вже починаю ненавидіти через твій вічний спокій.— вдихнувши більше повітря щоб продовжити, Міша продовжує зливати всю гіркоту, що накопичилася,— ось як можна бути таким спокійним? Чому у світі така несправедливість?Ти сидиш тут, просто несеш якусь хуйню, ось чесно, а я мушу бігати кабінетами, підписувати папери чи їздити на ті йобані перемовини!

 

— Все, стоп,— відповів на цю тираду Олексій, не без цікавості поглядаючи на Михайла.— Знаєш, тобі треба трохи охолонути. Просто сядь спокійно…

-Бляти, а ти в нас що, психолог? – Досить грубо вразив на подібні заяви Михайло.

—Ні, але я просто захоплююся психологією—утримуючи спокій, відповів Арестович, вставаючи зі свого крісла, і попрямував у бік дверей. Але не встиг він дійти і до середини кабінету, як відчув чужу руку в себе на зап’ясті.

 

— Ну і куди ти?-потроху туман у голові починав розсіюватися, проясняючи думки.Стало навіть трохи соромно за грубі висловлювання у бік дуже люб’язного приятеля.

 

-По каву зібрався, ти будеш? Та й взагалі, чому після досить образливих слів це тебе так хвилює? – Вже більш роздратовано говорить Олексій, дивлячись прямо в очі колеги.

«Сука, які ж гарні його очі»— тільки й встиг подумати Арестович, перш ніж почути відповідь:

– Не хвилює це мене, просто цікаво. Чому ти ніяк не відповів на мої слова?

 

— А яку ти відповідь хотів на цю агресію?-ця ситуація зовсім не зачепила звиклого до гніву інших людей Арестовича, але досить напружила людину навпроти. Той явно шкодував про зроблене…

-Не знаю, напевно я чекав, що ти скажеш нібито “Я говорю не хуйню, а правду і т.д.”

 

— А сенс мені з тобою свариться через якісь слова, кинуті в пориві гніву?-куточки губ непомітно попливли вгору, змушуючи все більше задовольнятися цією суперечкою і своєю в ній перевагою

 

“Він як завжди правий” – подумав Подоляк і відпустив чуже зап’ястя.

Після цього минув тиждень

Михайло почав уникати контакту з Олексієм, адже чудово розуміє – він наговорив дурниць.

 

— Мені здається, чи ти мене уникаєш? — сказав Арестович, дивлячись на те, як Подоляк почав трохи швидше писати після його приходу.

 

-Зовсім не розумію, про що ти говориш-Михайло вирішив прикинутися дурником, але він чудово розумів, про що його питають.Чоловік справді більше не залишався наодинці з колегою, зникли й усмішки у його бік, навіть ранкові обійми перестали бути ритуалом.

 

—Міш, а поговори зі мною…—Льоша зовсім перестав приховувати свою зацікавленість у цій ситуації, та й у Міші вцілому.

 

-Ем, добре .. Про що?

 

– Що з тобою відбувається в останній тиждень?

 

-А що зі мною не так?- відповідає питанням на питання, в думках намагаючись придумати цілком логічний відхід від цієї теми.

 

—Та з тобою начебто все так, з нашим спілкуванням щось не в порядку… Ти почав мене уникати. Я бачу. Дуже рідко зі мною спілкуєшся, і навіть під час наради сідаєш якнайдалі.

 

-Олексій, по-перше, я тебе не уникаю.По-друге, абсолютно немає часу на розмови і, по-третє, я не сідаю далеко від тебе спеціально. — Подоляк дуже сильно хвилювався.

 

– Як офіційно і по діловому … Знаєш, Міш, не вмієш ти брехати. Абсолютно!

 

-А хіба я брехав? Зовсім ні, я просто відповів на твоє запитання. І взагалі, що ти до мене причепився?— уже менш чемно відповів Михайло, коли побачив Олексія, що стояв біля нього.

 

-Ну ні, Мішка, так справи далі не підуть… Або ти зараз береш і кажеш мені причину, через яку уникаєш мене, або…

 

-Або що? Кричатимеш на мене чи, ще краще, підеш поскаржиться Єрмаку?

 

-Ні, я зроблю те, про що Андрій Борисович ніяк не повинен дізнатися!— з досить вульгарною посмішкою парирував Арестович. На такі заяви Подоляк піднявся з крісла, став навпроти і відповів:

 

-Хочеш чесно зізнаюся, ти мене зацікавив своїми словами… Тому, я нічого тобі не говоритиму- проблема Міші була в тому, що насправді він не зрозумів натяків і провокацій, а дарма.

 

Відразу після цих слів його накрив поцілунок.Спочатку Михайло намагався відштовхнути Олексія, але це було марно сильні руки чоловіка навпаки тримали його дуже міцно. Тільки через кілька хвилин через нестачу повітря вони відсторонилися один від одного.

 

-Льош що ти робиш? Ти зовсім з глузду з’їхав?-Подоляк з одного боку був злий, а з іншого … У цю мить він вперше зрозумів, що таке справжня боязнь.

 

-Я Думаю про те, як краще тебе трахнути.

-Щ-шо…Ледь встиг Мишко домовити, як його притиснули спиною до столу, а потім він відчув чужі руки на ширинці власних штанів.

 

— Може, не варто?-з тремтячим голосом промовив Михайло,силою прибираючи чужу руку зі штанів

 

— Мішенько, ти сам цього захотів…

 

-Н-ні, зовсім ні. Я думав, що ти просто змусиш мене говорити або принизиш, або пожартуєш, а не…

 

-Просто говорити і жартувати це якось нудно, а ось трахнути-цілком по моїй частині.

 

— А якщо хтось зайде… — Подоляк уже хоч якимись силами намагався припинити це неподобство.

 

— Я тобі вже казав, що ти в мене розумний хлопчик?-доволі вульгарно промовив Олексій і відсторонившись від Михайла пішов закрити двері на замок.Хоча навряд чи хтось зайшов би, оскільки час був пізніше, годинник показував 00:54, але найкращим варіантом було убезпечитися. Розвернувшись, Льоша побачив картину маслом: схвильований Подоляк, який притулився до стіни без можливості ворушитися… Він уперше бачив такий стан його колеги.

 

— Ну що ж, продовжимо?-Арестович вже підійшов до тремтячого і ледве стримує сльози Міші. Він би звичайно виєбал його і кінець, але це був єдиний чоловік, якому зовсім не хотілося зробити боляче.

-Малюк не хвилюйся я не буду нічого робити проти твоєї волі.

-Серйозно,правда?…-з недовірою відповів Подоляк,він все-таки побоювався такого Арестовича.

-Звичайно, сонечко-чоловік гладив спину, а потім і зовсім поцілував того в голову. Він міг би хоч усе життя так стояти, якби не тіло, яке тремтіло від страху або від холоду.

 

– Кошеня, тобі холодно? – З обережністю і занепокоєнням цікавиться чоловік, так само погладжуючи спину колеги.

 

— Лише трохи,— цей порив змусив Подоляка не дуже йому довіряти.

— Тоді підемо,— відповів на це Олексій і попрямував до кімнати внизу, адже вони все одно її ділили.

 

Зайшовши всередину, Арестович дуже дбайливо поклав Михайла на своє ліжко, сам теж завалюючись біля нього. Він обережно обійняв того і відчув легке тремтіння по всьому тілу.

 

— Ти мене боїшся? — спитав, борючись із внутрішнім подивом. З чого б це? На що він дістав мовчання.-ей, сонце, не треба мене бояться, я справді нічого не збираюся робити насильно або проти твоєї волі!

 

Минуло два тижні

 

Подоляк уже не так сильно боявся Олексія. Він навіть почав йому довіряти, але сьогодні день рішуче все змінив.

 

Михайло розбирався з паперами, сидячи у кімнаті, бо надворі вже було близько 01:18.Арестович тільки прийшов, а потім переодягся у сірі спортивні штани та чорну футболку. Тепер же він побачив Подоляка, який ще не спав. І, схоже, навіть не збирався.

 

— Чому це ми не спимо?

 

— Та якось не спиться…

 

Після цих слів Олексій попрямував до ліжка та ліг біля нього. Повисло досить тривале мовчання.

 

-Льоше, а можна я тебе поцілую? – Таке від Міші доводилося чути вперше.

 

-Ну звичайно!

 

Михайло дуже акуратно та трепетно ​​поцілував Арестовича. Він відчув чужі руки у себе на спині, а пізніше над ним і зовсім повисло сильне тіло його коханця, який не мав наміру усунутись.

 

– Міш, Ти точно готовий?

 

-Угу.

 

Почувши згоду, він стягнув військову футболку з Подоляка. І квапливо почав ставити грубі засоси на шиї.У цей момент йому було начхати, хто і що міг би на них сказати.

 

«Лєш, Льоша, Льошенька» – єдине, що Олексій чув під собою. Хоча ні, він ще чув тихі стогін і видихи, що виривалися з глибоких надр задоволення. Арестович був радий, що отримав те, чого давно хотів, а Михайло… А що Михайло?Він не розумів, що сталося в його голосі і з ним самим: з одного боку він повністю довірився цій людині, а з іншого — не розумів, що буде далі. Він не був готовий до того, що Олексій грубо відмовить і пошлеться на те, що це всього лише був “секс по-дружбі” або зовсім нічого не скаже і піде, залишивши Мішу одного. Але він абсолютно не виправдав очікувань чоловіка.

— Я тебе кохаю, — сказав Арестович, сильно притискаючи Подоляка до своїх грудей.

 

— І я тебе кохаю, але відповідай прямо зараз мені чесно: чому я тобі подобаюся?

— Ох ти, ну, мабуть, через твої карі очі в яких я готовий потонути— ніжно відповідає на поставлене запитання Олексій, легенько цілуючи Михайла в лоб. Так вони й заснули.