Уміння справжнього майстра

— Я справжній майстер, кажу ж тобі.

Інупі дивиться на Коко виразно, стуливши губи так, що вираз його обличчя немов казав у котрий раз: «Я не вірю у цю маячню, це справжнісінька дурість і ти або дурак, або дуже вдало видаєш себе за нього».

Коко чув це вголос уже не один раз, тому повторювати це словами Інупі не доводиться.

— Раз ти такий майстер, то де ж твої карти?

Коко розгублено оглядається і розуміє, що колоди і правда немає поруч. Перевіряє полички та шафу у передпокої Інупі — може залишив там, коли тільки зайшов, та забув.

Нічого.

— Мабуть, забув… — протягує Коко здивовано. Щоб він та й забув колоду вдома? Річ небувала. Інупі, здається, і сам такого не очікує, дивлячись по сторонам.

Коко ще раз перевіряє полиці, на цей раз заглядаючи навіть на самий верх, і несподівано сміється:

— Я і так доведу тобі, що я справжній майстер!

І повертається до Інупі лицем, тримаючи в руках колоду карт. Звичайних гральних карт.

Інупі у відповідь тільки качає головою — він про них і забув давно, валялися собі усі в пилюці, напевно. Коли він брав їх в руки останній раз і не згадається.

— І що це?

— Це карти.

— Це не ті карти, дурню, навіть я це розумію, — Інупі здається, що він і сам уже втрачає суть того, що відбувається.

— Я знаю, — продовжує посміхатися Коко, сідаючи напроти. — Але я, як майстер, зможу поворожити тобі і на них.

Інупі здивовано відкриває очі — це не перший раз, коли Коко пропонує йому ворожіння, але це однозначно перший і, напевно, єдиний раз, коли Інупі відповідає:

— Добре…

Хоча Коко, здається, і не дуже-то й чекав його відповідь — він уже зосередженно тасує колоду, навіть не дивлячись в сторону Інупі, і через секунд тридцять таки розкриває її, як віяло.

— Тягни.

Інупі не раз бачив, як Коко, на його особисту думку, дурив людей, і тоді він вочевидь робив усе по-іншому, але все ж таки тягне карту з колоди.

— Що там? — йде питання одразу після цього.

— Невже ти не будеш її вгадувати?

— Я тобі хіба фокусник?

— Трошки є, здається, — стинає плечима Інупі. — Бубнова сімка.

— Ооо… Цікаво… У тебе труднощі в коханні, виявляється, а ти мовчиш, — Коко підіймає палець вверх, наче повчаючи. — Тягни ще.

— Бубновий туз.

— Але в тебе є шанс все виправити! Зараз дізнаємось… Ще!

— Чирвова дев’ятка.

Коко супиться майже хвилину і мовчить, наче тягне інтригу.

— То і що? — Інупі і сам від себе такого не чекає, але не витримує.

— Таке діло… Карти кажуть, що тобі треба запросити мене на побачення.

Інупи здивовано підіймає брови і дивиться прямо в хитрі очі навпроти, які, не дивлячись на свою суцільну чорність, світять грайливими вогниками.

— Та невже?

— Так, я і сам не очікував, повір… Але карти не брешуть в моїх руках.

— Знаєш, Коко… Може іноді ти і правда майстер.

На побачення вони дійсно йдуть через два дні і цього разу Коко не бере з собою карти навмисне. Все, що йому потрібно, він і так вже наворожив та тепер міцно тримав за руку.