Карти

— Ну ні, чуваки, я з вами більше за стіл не сідаю, мені минулого разу вистачило.
— Та я тєбя умоляю, Гош!
— Подумаєш, побігав коло кварталу з голою дупою разок. То ж єрунда, чувак.
— Буде весело, агов!
— Кому? Вам? Ушльопки…
— Ну давай!

Вони регочуть, прикладаючись до пляшок з пивом; в Єгора самого в голові вже шумить. Він наче і небагато випив, але з такою спекою розвезло швидко; і мозок ніби-то волає сиреною, але якось непереконливо.

Він матюкається — і падає назад за стіл під схвальні вигуки.
Згрібає свою роздачу.
Курва.

Він ледве давить внутрішній стогін і забороняє собі заздалегідь опускати руки: може, ще й карта попре, і козирі повалять, і він роз’їбе всіх нахуй…

— Давай по водочці, Сань?
— Вона «горілка», тупко.
— Какая разніца, ґлавноє, что вставляєт!
— Сам ти «какая разніца»!!!

…

Після горілки йому вже жодні карти не допоможуть. Він продуває з двома джокерами і трьома козирями на руках, кореші всикаються, придурки, регочуть з нього, а він навіть уявити боїться, що йому вже загадають цього разу — слямзити щось чи до бабки Наталки опівночі подзвонити з якимось типу «секс по телефону замовляли»…

— Свята хочеться, Гош!
— Такого, щоб по-справжньому, шариш? Як раніше!
— З шампанським!
— І Сєрдючкою!
— І феєрверками!
— Точняк!!!

— Ви що, зовсім з глузду поз’їзджали, чуваки? — Гоша, збліднувши, бурмоче ніяково. Схрещує пальці в кишенях. — Війна ж. Хтось вирішить, що прильоти, подзвонять військовим — то нас самих… прилетять. Пов’яжуть же на місці.

— А ти запусти і тікай! — а цим двом як об стінку горохом. Їх вмовити не вдасться, жодних шансів, легше з СБу-шниками домовитись, ніж з ними — а ще, блін, друзі!

— Я на ваші йобнуті ідеї гроші витрачати не збираюсь, — він робить останню спробу. Саня тут же підводиться зі стільця.

— Зараз принесу! — і біжить у дім, а сам аж сяє. Сволото. Покидьок останній.

…

Він стискає в пальцях салютну батарею і плететься вулицею, нещасно спрямовуючи погляд в небо. Як на зло — чисте, вже зорі видно; до комендантської ще хвилин 20, можна легко встигнути запустити цю хуйню і добігти до дому, але щось йому тривожно.

Особисто він сам би на місці прибив жартівника, який би під час сирен таку хуйню викинув.
Але ж карти є карти. Програв бажання — виконуй. Якщо ти чоловік, а не лайно собаче.

В нього пальці тремтять, коли він надриває пакування там, де гніт. Клацнути запальничкою вдається лише на третій раз, відбігти — лише на кілька кроків, ноги підгинаються.

В нього самого все всередині завмирає, коли він чує за спиною спочатку тихий свист, а потім — гучний бах. Прикриває очі втомлено; відчуває, як на обличчі відблискують спалахи іскор, і тремтить.

Йому точно пиздарики.

Він навіть тікати не збирається. Він таку хуйню зробив, йому так соромно, це капець. Наче дорослий вже хлопець, а купився «на слабо», як дурень. Він чує свист поліцейського свистка і повільно підіймає руки. Його ж не посадять? Відштрафують, потримають в ізоляторі, може, кілька днів… Нічого страшного не трапиться?..

По ногах вже танцює пляма світла від службового ліхтарика, і він готується заплющити очі, коли вона дотанцює до його обличчя — аж раптом його щось збиває з ніг.

Рот щільно закриває чужа долоня.
Єгор сіпається, але скинути сильну хватку не може.

Він чує здивований вигук поліцейського і хоче щось крикнути у відповідь, але по голові легенько, дуже роздратовано стукають, і Єгор залякано стихає. Його притискають до землі всім тілом, не дозволяючи ворухнутись, в траві на узбіччі, а вуха коротко торкаються тверді губи — і в нього чогось перехоплює подих…

А губи вимовляють тихо…

— Ти йобу дав чи що?

…

Поліцейський йде, так їх і не помітивши; Єгора тут же відпускають, і він підіймається, зніяковіло обтрушуючи одяг. Стоїть, тремтить, вирячить очі в асфальт; на свого рятівника подивитись тупо не дає сором.

— Дякую, — він видихає ледь чутно, коли мовчати далі не виходить.

— Антон, — замість відповіді йому під носа сують широку гарячу долоню. Він потискає обережно чужі сильні пальці.

— Гоша, — киває на автоматі; схаменувшись, виправляється: — Єгор!

— Дєбіл ти, Єгор.

Йому хочеться заплакати, чесне слово. Не від того, що ображають — ай-яй-яй, які слова нехороші, — а від того, що правда же, ну. Дєбіл. Ще й той.

— Ну і нашо ти то зробив? Ти взагалі в курсі що тут люди по підвалах-калідорах сидять, відбою чекають? До кожного шереху прислухаються? А ти їм тут вирішив влаштувати… яскраві прильоти!

— Я… — господи, він точно як маленький. Школота безпорадна, ще б носом шмигнути — один в один буде.

— Що?

— Програв бажання. Довелось виконувати.

— А виконувати свій громадський обов’язок ти не думав, а, Єгор?

— Ну що ти причепився, — він навіть не огризається — стогне засмучено, ледве підіймаючи погляд. — Я взагалі не прохав тебе мене рятувати! З’явився невідомо звідки, сам невідомо хто, ще й нотації читає!

Йому точно не подобається мерзотно-самовпевнена посмішка, що розповзається на твердих губах.
Менше йому подобається лише сунута під ніс корочка.
«Служба безпеки України».

Серйозно, цей день міг бути більш йобнутим?..

— То що? — той, хто назвався Антоном, хмикає, непомітним жестом ховаючи посвідчення назад кудись під одяг. — Можна, ще трохи нотацій почитаю? Чи одразу у відділення тебе вести?

— Можна і у відділення, — Єгор тягне похмуро, опускаючи голову. — Я б краще вже штраф заплатив і додому пішов, ну чесно…

— А хто тобі сказав, що я тебе додому відпущу? — чужа рука вагомо лягає на плече. Гоша давиться обуреним окликом, розгублено дивиться на свого… незрозуміло кого. — В нас же всі — мисливці; знаєш, як це у мисливців водиться? Я тебе спіймав, тепер ти — моя здобич. Баста. Ходім.

— К-к-куди?

Ох вже ця бляха фантазія, особливо після горілки на пиво. За три хвилини навмисно затягнутої тиші він встигає перебрати усі можливі варіанти — від військкомату до якогось блядського секс-рабства, як у тих відбитих роликах на порнхабі, де чоловіки в ошийниках повзають і…

— Додому тебе проводжу, придурок, — спокійно повідомляє Антон, засовуючи руки в рукава кофти, яка досі висіла на поясі. Звичайні рухи чомусь здаються гіпнотичними, є в цій звичайній постаті щось моторошно-хиже і дике, і це чомусь… чомусь змушує думати зовсім не про те що треба. — Комендантська вже, тебе ж заграбастають не першому ж патрулі, а в мене дозвіл. Ти хоч десь поблизу живеш?

Йому вистачає зібраності лише на те, щоб кивнути.

— Тут кілька хвилин, — Гоша давить сипло, крадькома пробираючись повз СБУшника і мимоволі ковтаючи слину. Від чужого тіла пашить жаром, а вітер до ночі стає більш прохолодним, і його нестерпно веде від контрасту. Навіть дихання збивається.

Єгор дорогою шарахається від якоїсь величезної темної тіні і притискається до сильного плеча. Тінь, яку він прийняв за щура, обурено мявкнула і безшумною кошачою ходою втекла крізь темну діру під’їзду; він повільно видихає і обережно кидає погляд на Антона.

Спокійний і незворушний.
Ну то й добре. Значить, можна не відлипати, так?

— Мені сюди, — він зупиняється коло одного з будинків. Глибоко вдихає свіже п’янке повітря… Краще би він не пиячив сьогодні, це точно.

Але він пиячив, тож якщо що, всі думки можна списати на залишки алкашки в крові. Тому…

— Чаю не хочеш? — ніби-то відсторонено питає він. Чіпляючись при цьому за чужу руку, еге ж.

На уважний пильний погляд відповідати страшно, але Гоша його відчуває буквально шкірою, таке настирливе свербіння… на губах.

— Можна, — так само відсторонено погоджується його рятівник-СБУшник. — Краще кави.

Єгор тремтячими пальцями, плутаючись у ключах, відкриває двері.
І намагається згадати, чи залишилось вдома хоч кілька ложок розчинного Якобса, який він купляв півроку тому.

І хоч трохи мастила?..