Каркат і дзижчання годинника

Каркат насуплений навіть уві сні, обличчя його зле й стурбоване. Він возиться в ліжку, наче намагається щось відштовхнути. Стурбоване мугикання переривається дзвоном годинника на руці — спочатку троль не розуміє, що відбувається, дряпає власну руку, намагаючись позбутися її. Потім нарешті прокидається і вимикає сигнал. На Землі С нема ні дня, ні ночі, тому всі намагаються співіснувати у однаковому режимі. Звикнути до цього складно, але можливо.

Каркат дивиться на власну руку, з якої тече ненависна кров, і потирає долонями обличчя. Перед очима — кров, і смерть, і метеорити, і крики, і біль, і страждання. Мабуть, та клята гра, яку вони запустили — це єдине, що мутант ненавидить більше за самого себе.

Хвилин 10 троль намагається впоратися із власним страхом і неміччю, дивиться в стіну і прагне не думати, не бачити, не чути. Але цього разу не допомагає. Нескінченні спогади пливуть перед очима, наче якийсь фільм показують покадрово. Це дратує, і хочеться вирвати очі, вуха, руки, ноги, мозок. Хочеться припинити існувати, аби тільки ці відчуття зникли. Бо вони заважають, але позбутися них, забути все, що сталося — неможливо.

Глибокий вдих і видих. Він торкається другої половини ліжка, відчуває знайоме тепло і трохи заспокоюється. Серце шалено б’ється в грудях(так, здається, він все ж таки нахапався тих назв від Страйдера), і в душі осідають тепло і затишок.

Черв’як сумніву гризе мозок, але Вантас знає, вірить, що то дарма. Що Дейв прийде. Завжди приходить, ніби вони якісь соулмейти(він все ще не до кінця розуміє, що це в біса таке). Двері риплять, і знайомий голос лунає кімнатою.

—Йо, прокинувся, СплюКар?

Він озирається на Дейва, надто пізно розуміючи, що не встиг приховати власних емоцій. Альбінос певно був на спільній кухні — очей за окулярами не видно, хоча, коли вони тільки вдвох, він їх знімає. Це допомагає їм обом ненавидіти самих себе трохи менше, і це той рівень довіри, на який ніхто з них не розраховував.

Обличчя Страйдера навіть не сіпається, але він, звісно, все розуміє, хоча ніхто нічого не каже. В них так завжди, вони вже звикли допомагати одне одному вранці, коли липкий страх снів і спогадів ще не зник до кінця, ще тримає серце й душу холодними кігтями, дряпає, не відпускає.

Окуляри знову на тумбочці біля ліжка, і людський хлопчик в червоній піжамі сидить поруч із тролем, близько-близько. Це дивно — Каркат знає, що, незважаючи на невеличкий зріст, він поруч із Дейвом — страшний, швидкий, жорстокий. Він стискає кулаки, і кігті рвуть простирадло. Страйдер видихує тепле повітря із запахом чаю з м’ятою, і холодні пальці зариваються у волосся, легко розминають шкіру голови.

Вантас це обожнює. Думки нарешті заспокоюються, страх відступає, і він ледь не муркоче під ніс. Це якісь чари — те, як він буквально за секунду заспокоюється від одного факту присутності Дейва. І його ніжних, ласкавих дотиків, звісно. Але він ніколи про це не скаже. Принаймні, “вранці”. Може, коли вони будуть засинати, він зробить вигляд, що говорить уві сні, і потай буде дивитись на чужу посмішку.

Але не зараз. Зараз Страйдер вже порушує всі дозволи, торкаючись рога, і стає лоскотно, тому Каркат робить вигляд, що не почервонів, і з підстрибом йде снідати. Дейв посміхається і йде слідом, знаючи, що його завжди будуть чекати.

Примітка: не можу відповісти на коментар, тому дякую Алі за коментар тут❤💞