Канікули

Одна людина якось сказала, що світ зменшується, і зменшується на стільки, що лишень за вісімдесят днів можна було б об’їхати всю земну кулю. Герою Жуля Верна довелось постаратись аби підтвердити свої слова. Сьогодні ж це стало можливо виконати за кілька днів. Час надзвукових потягів та літаків остаточно змінив поняття про відстані, об’єднавши світ в єдину загальну транспортну мережу. Дві точки карти, рознесені на тисячі кілометрів, стали досяжними. Світ стиснувся і зблизився.

Токіо – Мілан. Відстань – майже десять тисяч кілометрів. Середній час польоту – сімнадцять годин.

Дрібниця для всесвітньо відомого Філеаса Фоґґа. Проте для пасажирів літака, змушених перебувати весь цей час в обмеженому просторі з невеликою кількістю розваг, цей час видавався навіть занадто довгим. Тривалим і тягучим.

Дівчина відверто та відкрито позіхала, почергово розглядаючи синє, безхмарне небо за склом ілюмінатора та дорогу обшивку сидіння першого класу. Вона б радо покуняла чи почитала взяту з собою на борт книгу. Проте хлопець, що сидів поруч і трендів без перестану вже кілька годин поспіль, не давав їй жодної можливості витратити час так, як їй того хотілось.

– Коли ж у нього в горлі пересохне? – пробурмотіла про себе. На початку вона ще сподівалась, що йому забракне натхнення базікати в її спину. Потім вона очікувала, що йому забракне тем для розмови, навіть не розмови – монологу, бо вона майже не говорила до нього. Але ентузіазм візаві не згасав.

– І я гадаю, що справив чудове враження. Думаю, що він навіть погодиться взяти мене до себе в якості практиканта в штат. Ти зі мною згодна?

«Його ще цікавить моя думка? – вона таки глянула на нього. Тільки подивилась, а він вже продовжив говорити далі. – Точно ні».

– Звісно, що так. В мене неймовірні рекомендації. Крім того…

«Батько справді очікує, що я зможу витримати це недолуге непорозуміння протягом усього нашого часу перебування в Мілані?» – поглянула на чоловіка, що сидів в глибокому кріслі і продовжував тиху розмову з батьком балакучої зануди. Батьків та дітей розділяв тільки простір проходу, але дівчині видавалось, що між ними ціла прірва. Широченна і бездонна.

«Я теж розбираюсь у фінансах і банківських справах. Чому мені не можна приєднатись до вашої розмови? Чому я маю вдавати пустоголове дівча і слухати цього нарциса?» – вона ж так сподівалась, що прийме участь хоча б у попередніх перемовинах! Натомість батько нав’язав їй самозакоханого ідіота в якості безмозкого залицяльника.

Дівчина знову було занурилась в тужливі думки, коли позаду роздався незрозумілий шум. І в салон першого класу буквально влетів якийсь хлопчисько.

– Ох, перепрошую! – щиро проголосив дзвінкий голос, ще більше привертаючи увагу до себе.

Нечисленні пасажири першого класу озирнулись, разом із самою дівчиною, аби глянути на те чудо.

Невисокий, тонкий хлопчина. Яскравий шатен з дивовижними янтарними очима, вона вперше такі бачила, які незвично сяяли на світлому обличчі, чіпляючи увагу і відволікаючи від решти світу. В незнайомця було довге, здавалось що навіть нерівно стрижене волосся, зовсім розпатлане і сплутане. М’ятий одяг, старі кросівки. Чудо якось винувато посміхалось і ще більше тормошило зачіску, остаточно перетворюючи її в гніздо безумного птаха. Іншою рукою хлопчина тримав куточок пледу, решта якого волочилась підлогою. І без сумніву змітала увесь пил, що на ньому лишався.

– Плутаниця з місцями, – посміхнувся. Так щиро і світло, що дівчина мимоволі посміхнулась у відповідь. І навіть могла заприсягтись, її грізний батько також посміхнувся.

«Абсолютно дивний хлопець», – настрій поліпшився.

Між тим хлопець уважно оглянув салон. І врешті, з новою порцією позитиву, цілеспрямовано рушив вперед, займаючи місце прямо за її спиною.

– Ваші речі, – стюард з’явився буквально наступної миті. З широкою посмішкою і невеликим, але повністю забитим старим рюкзаком. – Однак ви нас здивували.

– Смішно, – безтурботно погодився шатен. – Проте мені так хотілось спати, що було байдуже де. Аби не чіпали.

– Сподіваюсь вам це вдалось, бо виглядаєте ви доволі бадьорим, – стюард прилаштував принесеного рюкзака поруч із пасажиром. – Якщо вам цікаво, політ триває вже чотири години і двадцять хвилин. Продовжуватимете спати?

– Ні. Цього поки достатньо. Краще принесеш мені кави? Ммм?

– О! Вам складно відмовити.

«Хто він такий? – вона заледве стримувалась аби не повернутись і не поглянути на хлопця ще раз. Він виглядав настільки не в стилі першого класу, що це майже збивало з пантелику. – Може познайомитись?»

Поки вона роздумувала, допомога прийшла з тої сторони, від якої вона найменше чогось очікувала.

– Це що, STV? Справжній?

– О? Так, – голова шатена визирну з-за високої спинки. – Це не дуже розповсюджена марка.

– Так, але й найкрутіша! – занудливе базікало, її особиста кара, несподівано запропонував незнайомцю перейти до їхньої компанії і всістися поруч. Батьки на це глянули косо, незнайомець довіри не викликав, але вирішили не втручатись. – Я читав характеристики, вони неймовірні. Швидкість роботи. Ємність акумулятора.

– Цунайосі Савада, – шатен м’яко перервав оду телефону, подаючи руку базікалу. Дивовижно, але останній таки замовкнув і навіть чемно протягнуту руку потиснув, промовляючи своє власне ім’я.

– Джейк Раян. І моя супутниця

– Амелі Фінч, – втрутилась. І майже одразу зашарілась, оскільки хлопчина її руку не потиснув, галантно поцілував.

– Радий знайомству, – тепер його голос звучав тихо і тягуче.

«Те саме чудо, яке щойно мало не пропахало підлогу своїм носом?»

Хлопчина був дивний і викликав дуже багато питань. Він був таким… неправильним. Його голос і образ зовсім не в’язались один з одним. Дешевий одяг не відповідав манерам, ім’я, японське, не підходило європейській зовнішності. Звісно в ньому було щось східне, але ж чиста, ідеальна англійська мова! Саме британська, не її американська версія. І те, як легко він вів розмову.

Джейк слухав цього Цунайосі, відповідав на його питання. І всього кілька разів використав слово «Я». З нею він так себе не поводив.

«Та хто він такий?»

– Ваша кава, синьйор Вон…

– Цуна, Рей, – неочікувано жорстко. Навіть очі якось особливо спалахнули. Проте майже одразу хлопець продовжить геть спокійним, навіть м’яким тоном: – Все ще він.

– Звісно, пан Цунайосі, – стюард виставив каву. – Прошу. – Швидко зник з поля зору.

– Ти часто літаєш цим рейсом, – не втрималась. Бо звідки її новому знайомому могло бути відоме ім’я когось з персоналу літака?

– Доволі, – розпливчато відповів, куштуючи ароматний напій.

– А ми в Мілан летимо на канікули. Вперше, – Джейк навіть голови не підняв, повністю занурившись у вивчення позиченого у шатена планшета. Нехитрий спосіб знешкодив базікало, і Амелі щиро сподівалась, що надовго.

– Он як, – Цунайосі задумався про щось своє, допиваючи каву. Потім, ніби збагнувши, що Амелі досі спостерігає за ним, відставив спорожнілу чашку і приязно посміхнувся. – Вже вирішили, що хочете оглянути.

– Ні, – Амелі роздратовано перевела плечима. Вона розраховувала прийняти участь у перемовинах, однак батько повністю знищив її плани. – Це була неочікувана подорож.

– Тоді, – Цунайосі трохи схилив голову на бік. – Мені треба буде затриматись в Мілані десь на тиждень. Жодних справ, просто очікування на друга. Місто я знаю добре. То ж, можу влаштувати вам приватну екскурсію. Як вам така ідея?

«Добре знає місто?» – питань щодо хлопця більшало.

– Якщо це не буде надто грубо з нашого боку…

– Облиште, – він дуже приязно посміхався. І в Амелі не було жодних шансів йому відмовити. – Мені треба згаяти час. Ви мене жодним чином не обтяжите, лише створите приємну компанію.

«Я не можу йому відмовити. Як йому можна відмовити?!» – вона пригадала зауваження стюарда. І тепер готова була повністю із ним погодитись. Дивний Савада Цунайосі не наполягав на чомусь наполегливо, не переконував і звісно не примушував ні до чого. Але будь-яка його пропозиція сприймалась такою, з якою неодмінно хотілось погодитись.

А коли вони прилетіли в аеропорт Мілану, питань щодо невідомого хлопчини знов побільшало.

На нього чекали. На нього чекали не будь-де, а на самій злітній смузі. Практично біля самого трапу. Неймовірний білий Jaguar F, в який хлопець безтурботно закинув свій потріпаний, місцями перешитий рюкзак.

– Тоді зідзвонимось, – легко махнув рукою. І сховався в салоні примітного шикарного авто. Високий чорнявий італієць споро закрив за ним автомобільні дверцята і поспішив на водійське сидіння.

– А цей Цуна крут, – Джейк озвучив її власну думку. І це трапилось із ними вперше.

 

***********************************************************

Цунайосі Савада, Десятий дон Вонголи. Він так довго, так наполегливо намагався позбутися цього титулу, а потім там жорстоко за нього боровся, що в результаті воно втратило будь-яке значення. Адже його замінило інше. Вагоміше. Складніше. Його використовували не часто, в тиші зачинених кабінетів, в компанії довірених людей. Знаючих. Звернення, яке було відомо багатьом, але не багато було тих, хто ризикував його проголошувати в голос.

Хрещений батько мафії. Дон донів.

Сакральне для італійців. Кинуте жартома, випадково, воно назавжди причепилось до невисокого худенького хлопчини з темними від недосипу синцями під очима. Цуна намагався ігнорувати це звернення, вперто продовжував робити вигляд, що не до нього воно. Проте супроводжувалось воно проханнями, які хлопець незмінно втілював у життя, тож оточення його зусиль не помічало.

– Як пройшов переліт? – Райль впевнено тримав кермо потужного кару, зрідка кидаючи погляди на свого боса. В сім’ї були часи, на початку, коли люди мали величезні і не безпідставні сумніви щодо спроможності хлопця очолити організацію. Однак вони лишились позаду. І тепер кожен ладен був віддати життя за Небо Вонголи. Істинне Небо. Навіть дон Тімотео не викликав такого захоплення до себе.

– Відіспався. Познайомився з цікавими людьми. Запланував розваг на тиждень. Тепер сподіватимусь, що ніхто їх мені не зіпсує, – насупився. В нього не часто випадало вільних днів.

– Дивився ваш графік, тиждень має бути вільним, – справді неймовірне явище для Десятого.

– Чи надовго? Мені аж якось дивно, – він і сам ще не вірив у своє щастя. Хоча, саме заради можливості відірватись від справ, перемовин і зустрічей він мало не пропустив власний випускний, завчасно вирішуючи всі можливі, термінові та не дуже питання. Та навіть там нормально не погуляв. Спочатку американці налажали, потім німці відзначились…

Тож сумніви все ще затьмарювали радість очікування. Раптом хтось знов щось утне?

Спортивний кар у супроводі ще кількох темних автівок плавно ковзнув у межі міста, прямуючи до центру. В Мілані Цунайосі мав квартиру, яку вже встигли приготувати до його приїзду. Йому лишалось дістатись її, прийняти гарячу ванну. І вмоститись у нормальне ліжко.

Спати.

Минулого тижня йому вдалось поспати в загальному годин дванадцять. І організм продовжував натякати, що то не надто добра тема для здоров’я.

«Ще трохи. І я вільний спати стільки, скільки захочеться!»

– А в тебе що нового? – за розмовою можна було згаяти час. І не заснути знову. – Примирився з Паолою?

– Ми не сварились, – насупився чоловік за кермом. Бос завжди все знав, особливо, коли йому брехали. І цей випадок не став винятковим.

– Вона теж так думає? Бо я міг би поцікавитись. І мабуть отримати геть іншу відповідь.

– Бос! – приречено видихнув Райль. Не те, щоб він хотів уникнути розмови. Просто. – Вона мала б мене слухатись. Натомість, вона навіть не пробує мене почути!

– Запроси її кудись, – Десятий був набагато молодшим за свого водія. Але ще ніколи і нікому не давав поганих порад. І знову ж, Істинне Небо! – Мені здається, їй твоя увага потрібна.

– Можливо…

 

 

Квартира зустріла його галасом і ароматами свіжої випічки. Знайомі обличчя радісно посміхались з кожної кімнати, поки хлопчина проштовхувався вперед.

– Із поверненням, Десятий!

Його зустрічала сім’я.

– Свята Марія, милий, вас зовсім не годували? Дитино моя, негайно мити руки і на кухню! Я от серцем відчувала, що щось таке буде. Зранку не спала. Готувала для вас смачненького. Божечки, вам просто необхідно нормально харчуватись! Куди дивлять ці остолопи?

Катерина була дружиною одного із численних підлеглих дона, мала неймовірний талан у кулінарії і не менш дивовижний характер квочки. Вона встигла виростити і виховати чотирьох власних синів, трьох сусідських. І тепер з новим ентузіазмом вчепилась в усе Десяте покоління. На її щире переконання хлопці були милі, але голодні. Навіть Хібарі не вдавалось відмежуватись від впертої щирості Катерини. Супротиву жінка не помічала, протилежну думку не чула. Відмов не сприймала.

– Зовсім дитину замордували. Дивитись страшно! – суворі чоловіки обережно відступали від розпаленої італійки з половником у руці. – Власного боса голодом морити, подуріли?

– Все гаразд, – Цунайосі спробував відволікти жінку, приймаючи весь вогонь на себе. – Що це там так смачно пахне?

– Ох, сідай, мій любий. Зараз. Зараз все буде.

Катерина заметушилась. На столі, перед сонним босом, почали з’являтись тарілки, миски, таці з нарізками та каструлі. Лазанья, тальятеле, паста, котлети та супи. Рулети, тости, млинці. Різані овочі. Фрукти. І тірамісу.

«Не з’їм», – блюд було наготовано на натовп, а не на одного бідного і голодного хлопчика.

– Так! Пропоную перейти в обідню залу і застелити стіл на всіх. Відмов чути не бажаю. А страв вистачить на всіх!

Чоловіки пожвавішали. Ароматні страви манили, не залишаючи байдужим нікого. Тож пропозиція боса сприйнялась із ентузіазмом. Катерина тільки похитала головою і понесла до столу інші страви. Адже від самого ранку так і не змогла вибрати щось одне для улюбленої дитини.

 

 

Ранок, страшне, розпочався з дзвінка. Звісно це був не будильник. Не крик Реборна. І точно не голосні вибачення Гокудери. Однак телефонний дзвінок також міг стати лихом.
А йому так не хотілось вирішувати чергову проблему.

– Савада Цунайосі, – пробурмотів у слухавку, ліниво розплющуючи очі.

– Цуна? Це Джейк Райан, познайомились учора, в літаку. Ми тут з Амелі гуляємо містом і от згадали про твою пропозицію. Вона все ще в силі?

Цунайосі зітхнув із полегшенням, не робота, і перевернувся до вікна, здивовано зупиняючи погляд на годиннику. Вже була вже майже обідня година! А він усе ще в ліжку.

– Пам’ятаю, звісно, – блаженно потягнувся. Лінива сонливість спадала, полишаючи за собою приємне відчуття чогось, що хлопець вже був не здатен ідентифікувати. Він посміхнувся: – Тільки встав. Де ви зараз знаходитесь?

Просто погуляти по місту. Без Хранителів. Це мало бути цікаво.

– Е? Це якась галерея з різними бутіками та ресторанами. Наш готель неподалік, Хаятт, і це наче…

– Я зрозумів, – зупинив наступні пояснення, швидко прораховуючи варіанти. Йому б поснідати десь для початку. – Як щодо обіду? Ви не проти?

– Та ні, – голос Джейка пожвавішав. – Ми якраз обирали варіанти.

– Чудово! Італійська кухня підійде? Тоді повертайтесь до готелю, я вийду з будинку навпроти.

 

 

***********************************************************

Амелі Фінч страждала. Кинута батьком на одинці із невгамовним Джейком, вона відчайдушно намагалась хоч трохи розслабитись і насолодитись італійським містом. Але ні, хлопець вочевидь поставив собі за мету довести її до зриву. Перше – він не замовкав ані на мить і міг говорити про все що завгодно. Але найбільше і найжвавіше звісно розповідав про себе. По декілька разів. Друге – він обожнював галас. Якщо на вулиці десь видавалось голосніше ніж біля них, вони йшли в тому напрямку. Він поривався на кожний базар, який трапляв їм на очі. І в захваті гуляв між розкладених прямо на землі дешевих сумок і біжутерії.

І це Мілан? Місто мод?

Та найстрашнішим випробуванням стала його пропозиція пообідати. В якомусь генделику, забитому під зав’язок туристами. Амелі з жахом оглядала невелике приміщення з вулиці і відмовлялась туди заходити. Вже від дверей до неї долітав сморід спітнілого натовпу, неймовірний галас і крики.

– Ні за що!

– Та те ж справжнє атмосферне італійське кафе!

Амелі мала величезні сумніви, що італійці їли в тому місці. Радше обходили стороною.

Врешті, Джейк зітхнув і театрально набрав номер учорашнього знайомця. Він звісно не італієць, але ж казав, що добре знає місто?

– Чудово! Уявляєш, він живе десь поруч. Зараз має підійти і відвести нас в якийсь італійський ресторан. Місцевий з місцевою їжею. Загалом, я гадаю, що це чудова ідея. Я завжди кажу, що в Римі треба вести себе як римлянин. Ми звісно не в Римі…

Амелі вже його не слухала. Ідея, що загадковий Цунайосі відведе їх в нормальний ресторан захопила її. Незнайомець, що насправді вони про нього знали? Він інтригував Амелі. Не давав спокою. Хотілось врешті розібратись, що з ним не так!

Вона завмерла.

Джейк тільки дотягнув її до готелю, в якому вони зупинились, коли з будинку навпроти вийшов хлопчина сімнадцяти років. У світлих, майже білих штанях, темній сорочці. В модних яскраво синіх сонцезахисних окулярах. Розчесане волосся лежало в цікавій, трохи незвичній зачісці, що надзвичайно личила відкритому обличчю юнака. А широка вже знайома посмішка не давала можливості не впізнати його.

Цунайосі виглядав зовсім інакше, ніж коли вони з ним знайомились у літаку.

«Принаймні, тепер зрозуміло, що він робив у салоні першого класу», – промайнула думка.

– Чарівно, – він знов галантно поцілував її руку. – Сподіваюсь, італійська кухня вам до смаку? Пропоную поїсти в Savini, він зовсім поруч. А я шалено голодний.

– Так, – пробурмотіла, не зводячи погляду з юнака перед собою. Одяг сидів на ньому ідеально, видаючи індивідуальний пошив, що було популярним для людей старшого віку. Але не для підлітків. – Джейк наче казав, що ти тільки проснувся? Італійська кухня звучить не погано.

– Тоді прошу, – м’яко направив їхню компанію до Галереї. – За обідом вирішимо, куди підемо далі і що вам цікавіше буде подивитись.

Амелі здивовано озирнулась на свого нав’язаного супутника. Присутність Цунайосі діяла на нього як слонова доза заспокійливого – хлопець слухав інших людей, відповідав на питання і майже не теревенив без упину! Неймовірно… Чому ж поряд із нею він поводився як цілковитий телепень?

– Вітаємо в Savini, – приємний голос відволік дівчину від роздумів. І вона врешті озирнулася, аби зрозуміти, куди їх привели.

Ресторан знаходився справді неподалік, вони досить швидко до нього дійшли, в красивій світлій будівлі навпроти магазину Prada. Літній майданчик прикрашений зеленими рослинами, відгороджував від решти вулиці невисокий паркан. Однак їх одразу повели всередину. І перш ніж Амелі встигла здивуватись, уважні офіціанти вже відсовували перед нею стільця.

– Ти часто тут буваєш? – поцікавилась. Порожні столики навколо прикрашали таблички резерву. Однак вона не бачила, аби така сама стояла на тому столику, за який їх привели. Серйозно, чи могло просто так повезти? Ресторан в центрі міста. В обід. Заповнений людьми. Завчасно заброньовані столики довкола. І один єдиний вільний дістається їм?

– В місті чи в ресторані? – весело перепитав Цунайосі, передаючи Амелі відкрите меню. – Раджу скуштувати страви з цієї сторінки. Місцевий шеф-кухар готує особливо ароматну лазанью.

– В ресторані.

– Час від часу. Він знаходиться поруч із моєю квартирою, тож коли мені бракує бажання чи часу вибиратись кудись ще, йду сюди. Це красиве місце, але в місті є кращі ресторани.

Амелі кивнула і прийнялась розглядати меню.

Їх обслуговували напрочуд швидко. Офіціант з’являвся поруч одразу як Цунайосі привертав до себе увагу. Страви подавались швидко і були дійсно смачними. Розмова за столом також видалась цікавою та пізнавальною. Савада не збрехав, коли говорив, що знав місто. Він відкривав перед ними історію Мілана і пов’язані з нею пам’ятки, як стародавні так і сучасні з майстерністю гіда. Проте в поєднанні з його особистими зауваженнями це не звучало нудно.

Час за обідом промайнув не помітно.