Какао

У волонтерському штабі було гамірно. Війна не знає свят, тому, озброївшись червоними капелюшками з білими помпонами та лампами на батарейках, добровольці пакували речі за запитами.
–Де, бляха, наш останній генератор?– перечепившись у напівтемряві через партію окопних свічок, вилаявся хлопець.
–Передали в штаб південного командування ще тиждень тому. Ти б частіше заходив.
Тьмяне світло автономної лампи м’яко лягало на овальне обличчя дівчини, яка розпаковувала одяг у коробки за зростом та віком. Григір взявся допомагати.
–Мене тягали по всіх дитячих святах у ролі Святого Миколая. Діти складали списки різдвяних бажань, і, знаєш, там без сліз не подивишся. Куди поділися ті часи, коли планшет чи іграшка робили їх щасливими?
Олеся зітхнула. Як би минулі покоління не намагалися вберегти нащадків від жахів минулого, а діти знову будуть згадувати юність у підвалах під бомбардуваннями. Дівчина не знала, що відповісти, адже шаблонне “все буде добре” лише ятрило душевні рани. Втома з кожним днем дедалі більше накривала тяжкими хвилями, та хаос війни не дозволяв зупинятися. На деякий час монотонне гудіння голосів з іншої кімнати злилося з шурхотінням тканини.
–Ми впораємось.– тихо, але впевнено сказала Олеся, акуратніше прилаштувавши капелюшок Санти на білявій голові.
–Яке б ти бажання загадала?
–Щоб на болота прилетіла ядерна ракета. Але це вже мрія про неможливе, тому нехай буде тихий вечір.
Григір усміхнувся, заклеївши скотчем заповнену коробку. За вікном зовсім стемніло, з низьких хмар посипав сніг, ніби янголи вкривали землю пір’яною ковдрою. Знадвору все гучніше чувся спів хору: вертеп готувався колядувати головними вулицями міста. Раз у раз всі заливалися дружнім сміхом, перебиваючи дзвіночки на костюмах, рум’янець холоду заливав обличчя. Виспівуючи куплети, учасники дійства посунули на площу, в будівлі знову запанувала оксамитова тиша. Їх лишилося тільки двоє.
–Що тепер робитимеш?–Григір поставив останню коробку в стопчик біля виходу.
–Не знаю. Вдома за графіком світло буде тільки через години дві, тож посиджу тут.–дівчина ввімкнула світлодіодну гірлянду на батарейках.
Кілька хвилин сиділи в тягучому мовчанні, хлопець упіймав втомлений погляд білявки, який проходив крізь усю кімнату, втупившись у щось невидиме.
–Знаю, що може врятувати цей вечір.–він кинув їй свій смартфон, з надією, що дівчина спіймає його,– Обирай фільм.
Олеся ледве вхопила обома долонями старенький самсунг за сорок сантиметрів від бетонної підлоги. Хотіла обуритися, але Григір уже залишив приміщення. Вирішивши, що не все так погано, адже вони вже дуже давно не знаходили часу побути разом, вона через пошуковик знайшла різдвяно-новорічну кінокартину: “Один вдома”. Так, стереотипно, але в крихкому світі необхідно мати врівноважені точки, за які час від часу хапаєшся. Хлопець приніс газовий пальник з плиткою, літрову каструлю, алюмінієві чашки, пакет молока, какао-порошок та упаковку зефіру.
–Ого. Та ти готувався.
–Якщо чесно, хотів тебе кудись запросити, але зараз краще не відкладати до кращих часів.
Одним оком поглядаючи на екран, Олеся спостерігала, як Григір крутиться коло кухонного приладдя. За кілька хвилин, коли нагрілося молоко, кімнатою розлетівся солодко-шоколадний аромат. Хлопець одноразовою ложкою шкріб по дну, щоб рівномірно розчинити порошок.
Уперше за довгі місяці дівчина почувалася в безпеці й ніби вдома. Тривоги відступили далеко за межі свідомості, апатія розвіялась попелом в повітрі. У цвлому світі лишилися тільки вона, Григір і дух Різдва зі снігом за вікном. Олеся знайшла прихисток для своєї душі в кімнаті з тьмяним освітленням та запиленим повітрям, серед бедламу зібраного одягу, пакетів харчування, медикаментів та інших необхідних речей.
Вони сиділи прихилившись один до одного, на кривеньких незручних табуретках, слідкуючи за пригодами маленького хлопчика в кінострічці. Руки гріли чашки з теплим солодким какао, а серця зігрівали теплі обійми.
Сніг усе сипав, припорошивши все м’якою ковдрою. Чи не чудовий тихий вечір? Здається, він здійснив тисячі різдвяних бажань.