Казка реальності

Місяць повільно прокидався, даруючи своє легке світло тим, хто його чекав. Це проміння заспокоювало кожного та оберігало їх сни. Але зараз місяць лише відкривав очі, а люди тільки готувалися до сну. Світло, не гірше зірочок на небі, світило в багатьох оселях багатоповерхівок. В одному такому домі, в одній квартирі жила сім’я. Дуже звичайна українська сім’я. Мама, тато, донька й син. Вранці батьки працювали, поки діти знаходилися в садочку, а ввечері разом проводили години за вечерею, розмовами, іграми й переглядом телевізора. Після, всі як завжди лягали спати, але були дні як цей, коли батько й мати брали до рук книжку й читали дітям на ніч магічні історії.
— Ви вже вибрали, яку казку бажаєте сьогодні чути?  — сказав батько з посмішкою, трохи втомленою, але теплою, батьківською. Руками він покликав до себе в ліжко сина й доньку, які зі сміхом змагаючись один з одним на швидкість бігу до місця призначення, застрибнули на ліжко. Батько розсміявся й почав лоскотати дітей. Тепер на ліжку був легкий гармидер, але з нотками тепла й чогось дуже домашнього. У кімнату ввійшла мати, яка побачивши це все теж розсміялась і була втягнута в цю гру.
— Ну, досить, досить, треба читати казку, — мовила вона намагаючись перевести дух від сміху через лоскот.
— Ну, мама!  — сказали діти, але батько додав:
— Так, слово мами — закон, тому треба слухатися.
— Але ти ж вчив нас не відступати ніколи від своєї думки, — промовив син.
—  Якщо хочеш завтра їсти смачну кашу, а не холодну, краще поступитися мамі, — тихо прошептав батько, через що отримав легкий копняк в бік, від дружини.
Коли нарешті вони заспокоїлися і примостилися під ковдрою, мати взяла в руку книгу, щоб відкрити її та почати читати.
— Мамо, ми не хочемо сьогодні таку книгу читати, — промовила дочка.
— Так!  — додав син.
—  А, що ви сьогодні хочете?  — запитав батько.
— Ми хочемо ту казку, яку ви нам колись розповідали.
— Але ми ж так багато разів вже її розповідали, — мовила мати.
—  Нам вона дуже подобається, ну будь ласочка!  — сказала дівчинка. Жінка подивилася на чоловіка і кинувши з посмішкою погляд один одному, вона відклала книгу в сторону. Замість цього обійняла сина поряд, а чоловік обійняв доньку.
— Десь, далеко й одночасно близько, глибоко й одночасно мілко, знаходилась чарівна країна…

Вона мала прекрасну й милозвучну назву — Аурї’кна. Це була країна з гарними водоспадами, полями, рослинами, тваринами, спорудами й корисними копалинами. Населяли її дуже багато різних видів янголів. Одні були янголами світла, інші вогню, а інші янголами природи. Усі були рівні, всі були дружні, поки в їх житті не з’явилися гобліни. Спочатку вони намагалися зачаклувати за допомогою темної магії всіх янголів, щоб вони конфліктувати, розділялися, слухалися їх та віддавали все золото, що було. Але закляття не на всіх спрацювало й один раз вони все-таки вигнали одного з головних гоблінів, який через свої дії був майже спійманий. Та на жаль гобліни не здавалися й вирішили заблокувати деякі дивовижні місця, які мали найбільше золота. Наклавши великий магічний купол, вони думали, що все обійдеться, але янголи кинулись в бій й кожен знав, що буде боронити інші свої землі та намагатися розчарувати купол доти, доки все не повернеться назад. Багато років пройшло, всі втомилися, але не здавалися. Країни фей, ельфів, драконів спочатку чимось намагалися допомогти, але все-таки не хотіли лізти в цей непростий конфлікт. Янголи не здавалися. Коли одним з найголовніших став янгол природи, гобліни вирішили зробити дуже велику помилку і розпочати війну. Вони давно планували підкорити янголів собі, давно готували найміцніші зілля та закляття,  все розписували й продумували так, щоб янголи не мали навіть хорошої зброї чи знань заклинань, тому вони вірили, що переможуть. Проте їх бажання встигнути все за декілька днів швидко було зламаним. Ніхто не очікував такого. Ні дракони, ні феї, ні ельфи та інші не вірили, що янголи вміють так вправно битися, використовуючи все, що було. Один янгол своїм заклинанням зупинив велике прокляття, інша янголиця змогла перемогти гоблінських птахів найтвердішим сортом помідорів. Кожен бився, кожен щось робив, кожен ділився усім, що мав. Тоді побачили дракони, що янголи сильні й почали допомагати усім, чим могли. Побачили тоді й феї та ельфи, які допомагали та розказували про гоблінів іншим.

— Звичайно були й демони, які допомагали гоблінам, а також фламінго, чарівні орли, кентаври, які не хотіли…  — перебив жінку чоловік, та зловивши її погляд винувато підняв руки вверх й дав розказувати історію далі.

Янголам було дуже складно, вони втратили багатьох своїх рідних, хоча кожна втрата для них була такою ж болючою, як і втрата близьких. Вони плакали, але при цьому бившись. Вони страждали, при цьому продовжуючи вирощувати їжу, навчаючи дітей, допомагаючи усім, чим можуть.

— Мамо, а чому вони далі це все робили? Це ж дуже складно й сумно, — запитала донька.
— Тому, що вони були сильними, тому що, якби вони здалися, то гобліни перемогли.
— Чому гобліни так робили? — спитав син.
— Тому, що, вони вважали це правильним, — відповів батько.
— Але чому вони так вважали, бо видно, що ж це не правильно?
— Бо… Бо темна магія впливала і на їх розум.
— А чому вони зайнялися темною магією?
— Хмм, я навіть не знаю, — мати подивилася на чоловіка поглядом просячи на допомогу.
— Скоріш за все вони просто самі були частиною тієї магії. Янголи народжувалися зі світла, а вони з багнюки.
— Наче свинки? — сказав хіхікнувши хлопчик. Після цих слів його сестричка розсміялася.
— Ну у них були й дивні створіння. Наприклад одне створіння мало голову свині, а тіло собаки, можливо це якось пов’язано, — додав батько й тепер тихо хіхікала жінка.
— Продовжимо…

Дракони допомогли ельфам та іншим скувати сильні магічні мечі та посохи, феї допомагали чарівним пилком та допомогою янголам, які тікали від війни. Янголи стали набагато озброєнішими, набагато сильнішими. Гобліни ламали будинки, від злості вбивали та намагалися забрати більше золота, але янголи давали їм відсіч. Навіть полеглі янголи допомагали — вони оберігали тих, хто далі воював. Природа, флора й фауна теж допомагала.

— Мам, а янголи виграли? — запитала донька.
— Так, звичайно, ти ж знаєш кінець, чому тоді питаєш?
— Мені так подобається це чути. Добро завжди перемагає зло! — вигукнула донька.

Бій йшов, він був запеклим, але сонячне світло одного дня осяяло країну янголів. Гобліни зробили помилку, яка допомогла янголам швидко перемогти та повністю зламати темні куполи, якими були накриті частини їх територій.

— А що сталося далі? Ти ніколи не розказувала — промовив вже сонно син.
— Деякі території забрали собі інші дивовижні країни, деякі стали окремими країнами. Але гобліни тепер тільки працювали, дуже тяжко працювали, щоб оплачувати відбудування всього, що зруйнували. Вони повернули все золото, яке мали, при цьому віддавши повністю навіть своє та й нове, тільки знайдене. Янголи допомагали все керувати, щоб не повторилося такого й відбудували найгарнішу, найпросунутішу країну, — розповідав батько, поки до його руки не доторкнулася жінка.
— Вони вже сплять, — прошептала вона.
— Й поки що навіть не здогадуються, що теж янголята країни янголів.
— Прийде час, вони трохи підростуть й ми розкажемо все.
— Так, нехай хоча б для них це буде казка, а потім історія, а не страшна буденність. Я віднесу доньку до її кімнати.
— А я сина, — відповіла мати. Так і закінчився той вечір. Син спав й бачив солодкі сни, спала й донька. Чоловік та дружина теж заснули в обіймах один одного, без страху й тривоги. Вони знали, що тепер все добре. Вони відчували безпеку. Вони ніколи не забували й пам’ятали, яку ціну було за це все заплачено. Вони жили ради них, своїх янголят, щоб ніхто з них ніколи в житті не чув й бачив те, що бачили вони.